Але не треба опускати руки,

Впадати в відчай, в собі замикатись,

Себе віддати на поталу муки,

І віч-на-віч  з журбою залишатись…

Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!

Нема проблем, яких не розв’язати,

Ми біди всі розділимо надвоє,

А разом легше все в житті здолати…"        Angel W 

Тебе я кликав... ти не відзивалась...

Мій голос ... вже бодай... не той, що був...

Але ... як треба... то ще й заспіваю:

"Реве та стогне..." якщо не забув.

Давно вже півні не співали ...

Бо села напівмерліє стоять...

Гаї... ліси повирубали...

То де ж там... тім сичам кричать.

"Ми біди  розділімо..."  навпіл...

Ми розпач викинемо геть...

Ми ж люди... ми давно не мавпи...

Але без слова дружнього нам смерть.

Прийди ж до мене ... милеє створіння...

Прийди... і душу ... ти мою зігрій.

Я знаю... ти така ... що все зумієш...

І ось для тебе ... хай звучить цей спів.

Що врешті-решт розплющив мені очі

І став таким противним і гірким.

Для чого ж я пішла тоді з тобою,

Твою жагу з своєю аж до дна

Я випила, вона ж була чужою

Украденою в нас обох була?

Ми розійшлися, наче вітер хмари

Зустрічні розігнав у вишині,

Що злитись у екстазі так чекали...

Ми розійшлись, чого ж так жаль мені?

То що ж було в нас? Ким ти був для мене?

Що ще і досі у твоїх очах,

Я на своє хотіння мимовільне

Завжди читаю-відчуваю „так”?"                                  Angel W

Я був для тебе... вітром... наче східним.

І свіжим подихом.. що вже пройшла Весни.

А може ... Па'мять познущалась своєрідно...

З твоїх бажаннь... Що претворились в сни.

І всі твої ... були і мої... мрії.

У них відчув я... присмак  гіркоти...

Останнім часом... чи  не є це дивним?!

Не довелось, на жаль ... нам ще зустрітись...

Але ту Зустріч... буду ще чекать.

На руки ти зіллєш... та допоможеш вмитись...

Даси, щоб втерся ... в півнях рушника...

І я до грудей... до своїх притисну...

Твій ніжний... Ще дівочий стан.

А ти на шиї на моїй повиснеш...

Руками обхопивши...  прошепочеш  знову "так"...