Я так давно не бачила зірок!
- 20.07.14, 19:32




Сижу и думаю – о чем бы написать…
Так надоело плакать, огорчаться…
Так хочется душой плясать
И бурным радостям отдаться.
Но уж опять читаю комментарий,
Что я слепа и предала славян…
И этот бред настолько регулярен,
Что так и хочется в ответ послать «баян».
Пишу о боли, чувствах и о страхе,
А вы мне пишете «Россия велика!»
О как же этот бред уже затра…л!
Простите, что сорвалось с языка…
Прощайте милые – поэт ушел поплакать.
Вернусь потом, как высохнет слеза.
Устала я рвать на груди своей рубаху…
Моя душа от вашей – далека!

Так часто мы бываем к светлым душам строги…
К тем душам, кто вливает цвет в наш блеклый мир.
В дверях души, едва переступив пороги,
Мы затеваем свой в угаре пьяном пир.
Предав в бесчестности, наглея до предела,
Мы гасим пламя тёплое любви земной.
Плюём им в души, и конечно – нет нам дела,
Что после нас творится с искренней душой.
© Copyright: Виталий Тугай, 2014
Чомусь не розуміється мені
Такій «гнилій», «майданівській» душі,
Як можна про тарифи дбати,
Коли війна постукала до хати.
Чомусь не розуміється мені...
Чому так важко віриться мені
Отій пустій, нав’язаній брехні,
Що тхне облудою й маразмом
І віддає вже часто сказом?
Чому так важко віриться мені?
Чомусь обридло вже мені
Вдарятись головою по стіні,
Коли мені кричать «фашистка»...
І на душі у мене пустка...
Чомусь обридло вже мені...
Чому так плакать хочеться мені,
Коли горять в пекельному вогні
Ті, що ненавидять так щиро
Мене, народ мій і країну?
Чому так плакать хочеться мені?
Чому так миру хочеться мені?
І щоб всі разом, не в ярмі
Ми відновили нашу дружбу
І гідно несли честі службу.
Чому так миру хочеться мені?
Чому ж так боязко мені?
Коли країна у вогні...
Уся в крові...
А ми самі…
Чому так боязко мені?
