Ты веришь в новую весну,
В ростки, нырнувшие с обломков,
До неба синего каемки,
А я присела на сосну.

Я не встревожена, отнюдь.
Приходит не весна, а осень,
Чтоб роскошь всю под ноги бросить,
И листьями засыпать путь.

Его я знаю хорошо:
Аэропорт. Европа. Бегство.
Вот неизбежное наследство
От птиц, кричащих над душой.

Но жизнь -- азартная игра.
Как плохо б ни были делишки,
Я до утра бросаю фишки,
И мне везет на мизерах.

Безумный выбор -- не уйти,
Рассеяться в пылу пожарищ,
Дав корм росткам, ну тем, ты знаешь,
Им к небу повесне расти !

"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

В твоей улыбке жмурятся все поцелуи мира
Твоих губ уголки, мое сердце, взмывают вира.
На краешке самом во внезапный ныряю уют,
Ведь счастие не купишь, его просто так отдают.
Ликером конфетным тепло наши души согреет,

Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)

               

                I

Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті

Як біла лілія, Офелія  пливла

В прозорому серпанку – незбагненній цноті -

Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне

Білявки привид   темрява краде

Та віковічно вздовж ріки снує,

Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,

В оголені перса цілує,  мов коханець.

Верба тремтить та плаче, душу крає;

Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;

В вільшанику проснувся ранній птах -

Тремтінням крил Офелію стрічає

Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!

В бурхливій річці твоя цнота згасла!

Вітри, що дмуть з північних криг,

Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,

В твоїх думках здійняв буремний вир;

І серце чуло, як спадають роси

Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень

Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;

Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень

Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!

Твоє жадання, наче сніг в багатті тане

Ті сумні марення твій розум не збагне

Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці

- Де ти на березі собі вінок плела –

Там поверх хвиль в прозорому серпанці

Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»

         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди

всім тим,

хто пише вкрай безглуздо

і чиї вірші - наче пустка,

мов млою вистлані  рядки.

Я буквоїдів поважав,

очі з захопленням таращив, 

а сам лякливо оминав

абракадабр

та тарабарщин. 

Я ліз із шкіри геть

у боротьбі

з здоровим глуздом, наче зодчий,

але шаленості  в собі

з таємним пострахом не зочив.

Мені так соромно було.

Тож мав зусилля

в собі шаленство віднайти …

Єдине,

що пізнав тоді -

життя по суті -

божевільня.

То як покара – себе думками мучив -

де ж, в чому я недоборщив

та нічого не відчебучив

такого,

мовби: «дир… бул… щир…»?

Агов, незрозумілії поети!

Єдині в світі ви предмети

цнотливих заздрощів моїх … 

Я -

з хробаків найзрозумілих.  

Нічий кантарок вас не стрима,

ніхто вас в розум не зашорив, 

чиєсь там:

«Нічого не втямив …» -

солодше меду та вина.

Творці блаженних нісенітниць, 

поверху плинучих хвилин

живіть,

наповнюючись вірой,

що зрозуміють вас колись.

Щасливці!

Лячно, все ж таки,

всім зрозумілим бути, проте хибно!

Усе життя писати зовсім зрозуміло,

а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271

Это стихотворение хочу посвятить не цветам жизни, но людям, прожившим жизнь, и не утратившим главного.

Ты помнишь на этой скамейке
С букетом тебя я встречал,
И на пионерской линейке
Я рядом с тобою вставал.
Ты помнишь, как легкие ноги
Неслись по цветам и волнам,
Стихов моих первые слоги,
И веру свою в те слова !
Ты помнишь в громадине храма,
Свое полновесное "Да".
Как дочь назвала тебя мамой,
А в небе качалась звезда ?
Теперь наше счастье так хрупко,
Но мы его в сердце храним.
Звонит телефонная трубка
По праздникам и выходным.
Родная моя ты голубка,
Скамейка нас преданно ждет,
Я помню короткую юбку,
В любви моей память живет !

За вдохновение благодарна фото МУЖ-чина.
https://photo.i.ua/user/5939250/373624/16338311