Про співтовариство

Прочтите "Цели и правила сообщества". Стоит важной заметкой.
Я знаю, что почти все пишут стихи.Зачастую просто*В стол*. И у вас есть стихотворения любимых авторов.Многие пришли к этому через какую-то стихию, что наталкивает на жгучее желание выразить себя в стихах.Мне интересны ваши стихи.И я верю, что каждый человек уникален.Надо разжечь эту искру поярче.Пусть мы у неё согреемся.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Стих_и_я

Незручнi люди



Такі невгамовні, не заспокоєні, та незручні люди,
Ми для них завжди, але іншими вже й не будемо.
Сірі часи як густий туман, вогкі і слизькі,
Задушливі та неочікувані до долі людини,
Вони люблять непоказну безликість.—
Вперту, мов бик у плуг, мовчазну тварину.
Але ти шукаєш справжні лиця і руки,
Що вгамують, мов животворні краплини.
Сильних не люблять — вони не зручні,
Ними не можна керувати і гратися.
Вони чують себе, знають, чого гідні
І не готові від цього відмовлятися.
Усередині них впевненості якоря,
Якими вони міцно тримаються за долю,
За бажання жити без зайвого "бруду"
І бути щасливими завжди і всюди,
Всупереч обставин, та навіть неволі...
Усередині у них коріння міцне і живе,
Яке не можна вирвати або зруйнувати,
Як не зруйнувати їх моральні принципи,
Почуття власної гідності і віру в себе.
Сильні здатні витримати будь-яку правду,
Удари долі, тортури зрадою та обмовою,
І шторм зі своїх емоційних вихорів поодинці,
Бо з серцем і умом, їх діла, мають єдину мову.
Для самовпевнених та брехливих лицемірів,
Вони не зручні, бо не завжди глухі, та сліпі,
Ті, що виявляє брехню, — лакмус та гіркота,
І замість солодощів на десерт, — коле око,
Правда та, що крізь брехню проростає.
Вони сумні наче тіні, але не бояться болю,
Тому що переживши війну у власному серці
І пройшовши через особисте пекло — вільні,
Навчилися перетворювати рани на мудрість
І насолоджуватися життям, розуміючи
Шо те, що є, — то і є твоє, а вони не всесильні,
І якщо люблять, то любимих роблять щасливими,
І якщо кидають, то лише тих, що зайвий тягар —
Більше не складають бажання витрачати сили.
Не зупиняючись, продовжують жити
Без зайвих кайданів… жити далі,
Зберігши в серці красу та ніжність.
Нехай навкруги неспокійно та метушня, —
Кінець, то лише початок наступного дня,
Неспокій, то налаштування душі на потужне, своє,
Що має міцне коріння, те що справжнє, твоє.
Тому, коли здається, що час добігає кінця,
Вільно і глибоко дихай, в бік відштовхнувши мерця.
Там, де так тужно над прірвою долі дощить,
Як моторчик доказів, серце впевнено тупотить...
А потім, ще і ще... І здається на мить,
Що воно одвічно живе... і не болить.
І тому разом з сонцем впевнено полум'яніє,
Струною єдиною з ним в ритмі життя бринить.
Лише надія виведе з полону всепожираючого горя,
Лише кохання змусить в часи скрути далі жити...

Неугамонная

Ты веришь в новую весну,
В ростки, нырнувшие с обломков,
До неба синего каемки,
А я присела на сосну.

Я не встревожена, отнюдь.
Приходит не весна, а осень,
Чтоб роскошь всю под ноги бросить,
И листьями засыпать путь.

Его я знаю хорошо:
Аэропорт. Европа. Бегство.
Вот неизбежное наследство
От птиц, кричащих над душой.

Но жизнь -- азартная игра.
Как плохо б ни были делишки,
Я до утра бросаю фишки,
И мне везет на мизерах.

Безумный выбор -- не уйти,
Рассеяться в пылу пожарищ,
Дав корм росткам, ну тем, ты знаешь,
Им к небу повесне расти !

Гормони та метаболiзм



"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

Фiалки




Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.

De La Luna




Сидеть у реки, когда тает по каплям заката вино.
Прижаться спиной к граниту — оковам её серебра,
Глядеть в огоньки, на россыпь вечернюю звёзд,
И ждать когда свой рассвет начинает диво-луна.

Глаза призакрыв, бродить по дорогам звёзд,
Сползая за млечный путь на утлом моём челноке.
Давай мой челнок, плыви, злое время поправ...
И плыла Земля меж звёзд, со мною в тихой тоске.

Луна незаметно мой осветила скромный чертог,
И старую реку, бродя по волнам разливным серебром.
И я не отвечу, на странный далёкий вопрос, —
Куда вам идти? — Или плыть, от себя и к себе напролом...

                ~ @& ~

Para Anastasia, por su cumpleanos... con la luna.

And then Ja enters...




Тиша, джа...
По чорно-білим клавішам
Мчить скорим поїздом
Життя
Остання межа...
Хвилини, години — невчасно  втрачені...
І ні що не має значення.
Пасха. Все оплачено.
Три на двадцять чотири години поспіль...
Сижу в якісь печері,
Поруч лине час та води Дніпро. —
Чекаю...
Бурхливі води, перетворюються в вино...
Три, два, раз. — Джа —
Все вже було... і давно.
Тому, навіть зараз,
Повтор з минулого,
Де все вже було означене
Колись... дівча і хлопча...
Будьмо...
І вас зі святом!
А далі вступає Джа...

[ Читати далі... ]

Крым, море, восход...



Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…
В тихом лесу, далёко от моря качаются сосны,
Словно упругие мачты своими скрипя стволами…
Горы коварны, и под шагами их камни пугливы,
Крепкие ноги воздушной походкой к морю летят,
Тропка сбегает назад и теряется в разнотравье…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пусть так… сзади синева, и осыпи шумят в оврагах…
Высоко на холмах, коснулось соцветий трав
Солнце первым лучом, и те ароматом на ветру
Клонятся… купаются в медовых росах по утру…
Расправляя свои к небу пряные листья-руки-травы.
Хорошо на шелковой траве сидеть и глядеть,
Наблюдая восход, вдыхая красоту одними глазами.
А ветер треплет волосы твои и мои, утром свежо,
И с ветерком зябь, прокатит по встревоженной коже…
Ты, как трепетная лань… но оставим это «пока»
И возможно уже на века, а сейчас судьба легка…
И твой беззаботный, счастливый и сладкий смех
Разносит и повторяет горное эхо и гасят ветра,
А за ними смыкают время в едином порыве века...
Ты всегда хранила в своей груди яркое,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Горячее пламя…
Холодный ветерок, колышет пух на груди,
Птицы головы в тепло перьев своих вжали…
И ждут… ни звука – тихо, и настороженно…
Светает, всё что было уже давно у нас позади,
Только волны гальку у брега с шумом гоняют.
Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…

p.s. * — на иллюстрации работа (Жан Жиро) Мёбиуса.

В твоей улыбке

В твоей улыбке жмурятся все поцелуи мира
Твоих губ уголки, мое сердце, взмывают вира.
На краешке самом во внезапный ныряю уют,
Ведь счастие не купишь, его просто так отдают.
Ликером конфетным тепло наши души согреет,
А грешное тело полюбит, как только умеет.


«Офелiя»


Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)
               
                I
Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті
Як біла лілія, Офелія  пливла
В прозорому серпанку – незбагненній цноті -
Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне
Білявки привид   темрява краде
Та віковічно вздовж ріки снує,
Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,
В оголені перса цілує,  мов коханець.
Верба тремтить та плаче, душу крає;
Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;
В вільшанику проснувся ранній птах -
Тремтінням крил Офелію стрічає
Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!
В бурхливій річці твоя цнота згасла!
Вітри, що дмуть з північних криг,
Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,
В твоїх думках здійняв буремний вир;
І серце чуло, як спадають роси
Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень
Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;
Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень
Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!
Твоє жадання, наче сніг в багатті тане
Ті сумні марення твій розум не збагне
Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці
- Де ти на березі собі вінок плела –
Там поверх хвиль в прозорому серпанці
Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

«Незрозумілим поетам»



Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»
         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди
всім тим,
хто пише вкрай безглуздо
і чиї вірші - наче пустка,
мов млою вистлані  рядки.
Я буквоїдів поважав,
очі з захопленням таращив, 
а сам лякливо оминав
абракадабр
та тарабарщин. 
Я ліз із шкіри геть
у боротьбі
з здоровим глуздом, наче зодчий,
але шаленості  в собі
з таємним пострахом не зочив.
Мені так соромно було.
Тож мав зусилля
в собі шаленство віднайти …
Єдине,
що пізнав тоді -
життя по суті -
божевільня.
То як покара – себе думками мучив -
де ж, в чому я недоборщив
та нічого не відчебучив
такого,
мовби: «дир… бул… щир…»?
Агов, незрозумілії поети!
Єдині в світі ви предмети
цнотливих заздрощів моїх … 
Я -
з хробаків найзрозумілих.  
Нічий кантарок вас не стрима,
ніхто вас в розум не зашорив, 
чиєсь там:
«Нічого не втямив …» -
солодше меду та вина.
Творці блаженних нісенітниць, 
поверху плинучих хвилин
живіть,
наповнюючись вірой,
що зрозуміють вас колись.
Щасливці!
Лячно, все ж таки,
всім зрозумілим бути, проте хибно!
Усе життя писати зовсім зрозуміло,
а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271