Гонорова пані Марія Хоросницька

«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні



Марія Хоросницька

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
м. Львів