После прочтения  Jaguar_65

http://blog.i.ua/community/856/461697/

Порой мы память так ругаем, К ней амнезию призываем… Из сердца гоним все былое, Кричим себе – уже пустое! А стоит ли себя казнить, Пусть все имеет место быть! Лишь только сердце выбирает, Что нам забыть, а что оставить. В себе схороним все плохое, Плохое, память только роет, Ты сохрани лишь все святое, Оно ведь дорогого стоит! И если в жизни есть момент, Который помнишь много лет, Ты улыбнись, живешь не зря, Возможно, помнят и тебя…

Вона сиділа і дивилась у вікно.

У небо зоряне її думкИ летіли.

Неначе сцену із жахливого кіно,

Мов на екрані, вони в пам’яті крутили.

 

Звичайний день. І сонце сходить, як завждИ.

Ще декілька годин і будуть вони рАзом.

Цей день не віщував ніякої біди,

Та зруйнувалося усе життя відразу.

 

Доброго ранку голос рідний побажав.

Та слухала вона його востаннє.

Як довго він цієї зустрічі чекав,

І вже невдовзі повінчає їх кохання.

 

Шалена швидкість… Зустрічне авто…

Чийсь крик пронизливий… Не слухаються гальма.

Одна лиш мить… ЗакІнчилось кіно.

Цей епізод в його житті останній.

 

Вона в цей час дивилась у вікно…

Під серцем їхнє щастя ворушилось.

Вони так мріяли про нього вже давно.

Та мріям цим здійснитись не судилось.

 

Склонилися над тілом лікарі…

Та в інший світ душа вже відлітає.

Слова останні чує він на цій землі –

Ти тільки знай, що я тебе кохаю…

 

То ж поважайте й бережіть своїх коханих.

В житті навчіться цінувати кожну мить.

Кожна розлука може стати вже остання,

То ж саме зараз їх шануйте і любіть.

Но да будет слово ваше: да, да; нет, нет; а что сверх этого, то от лукавого.
(Матф.5:37)

Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие восхищают его
(Матф.11:12)

Так просто: жить "нет" и "да",
По солнцу часы сверять...
Так сложно светить всегда,
Пусть даже нет сил дышать.
И к Небу поднять ладонь,
Колени прижав к земле.
И тихо молить "Не тронь",
И громко "Хочу к Тебе!"
Так сладко припасть к Тому,
Кто знает, Кто создал нас.
Так просто упасть ко дну.
Не помня, ни день, ни час.
Подняться б, взойдя на путь,
И помнить:Он оправдал.
Услышать:"Смиренным будь.
Он, Кроткий, своих признал."
Идти по Его следам,
И силу любви узнать...
Так сложно- жить "нет" и "да",
По Слову себя сверять...

В місті сірому, наскрізь промоклому
Ти стояв скам’янілим ангелом.
У дощі, від жасмину солодкому,
Так безжально вона вже танула.

«Не чекай, – лиш крізь дощ усміхалася, –
Не приходь більше в сни примарами», –
Й просто зникла, а в серці зосталася
Тим дощем з грозовими хмарами…

Ти не був випадковим коханцем їй,
А володарем мрій, що снилися,
То чому ж тоді так в зливі глянцевій
З рук твоїх вона вільно вирвалась?

Ти так хочеш, щоб краплі пророчили,
Що не стане ця мить розлукою,
Ти чекаєш на неї ще ночами,
Та у серце лиш дощ знов стукає…

Словно белые льдинки, На твоих ресницах Появились слезинки. Может мне это снится?   Не хотел я обидеть, Огорчить тебя сильно, Не хочу больше видеть Твоих слёз необильных.   Я запутался в чувствах, В мыслях я заблудился… Почему мне так грустно? Неужели влюбился?

Я буду твоим дыханием,

Живущим в глубинах сердца.

Исполнившимся желанием,

Душевным теплом бесконечным.

 

В глазах твоих отражением

Заветной мечты останусь я.

И прочь прогоню все сомнения,

Пусть любовью они наполняются.

 

В зной летний я буду прохладою,

А в стужу - солнышком ласковым.

Поверь, что всегда буду рядом я

Твоею реальною сказкою.

К себе прижми, укутай плечи, Слезу соленую слизни, Хочу с тобою этот вечер  Особым сделать до зари… Хочу с тобой расправить крылья, Испить любви еще глоток, Хочу тебя кормить я медом Ведь я твой грешный ангелок. Возможно, я опасна этим, Что сладостью своей гублю, Я для тебя одна на свете, Опасно я тебя люблю. Менять себя я не умею, Такою суждено мне быть… Но ты твердишь мне: - Не жалею! Другую мне не полюбить! А моё сердце – поле драмы… Ты это знаешь как никто, Ты лечишь и любви бальзамы, В которых, нежность и тепло.

У моїх словах вже не гірчить полин...