Коли найменше чекаєш.....

 

- нам терміново, багато дітей і дуже голодні, можна?- каже знайомий голос волонтера що вивозить людей з найгарячіших місць. -Звичайно можна. Ми завжди готові прийняти і дати прихисток.

Включаю духовку, закидаю 4 кг курячих ніжок ( чоловік як знав що треба багато), ставлю здоровецьку каструлю на суп і кашу. Я знаю який апетит у тих хто місяцями сидів у підвалах.

За годинку стук в двері і заходить багато діток. Шукаю очима мамочок, а бачу лиш малих, худих, замучених і виснажених дітей. І двоє з них з дітьми на руках. Не хочеться вірити що ці худющі дівчата- дорослі мамочки. Бо здається лиш кістки і шкіра. І посмішка широка. Їх багато. 8 дорослих і ціла купа дітей.

Розселяємо по кімнатах і коридорах.

Поки діти біжать в кімнату, ванну, в туалет - насипаємо їсти.

Мабуть не можливо описати історію кожної жінки, то ж напишу поки про одну.

Мама, з нею 6 діток, і 2 дідуся, один з яких дуже старий.

- найважче тим, у кого немає автівки. Бо нема як виїхати. І вимушені чекати на евакуацію і чергу, на можливість. А поки чекаєш, ці виродки видумують як ще можна познущатися з нас. А фантазія у них хвора. То ж жахіть що вони роблять не описати словами. Дідусь говорить а голос тремтить. І руки тремтять і сльози на очах.

- он онуків сиротами залишили. Скільки горя наробили. Тисячі родин розбили, десятки тисяч дітей змушені плакати через них....

Худенька жіночка пригортає до грудей малу дитину. Троє діток своїх, троє племінників, каже жінка. Сестра з чоловіком залишилась під завалами будинку, діти були в гостях, то так і залишилися жити зі мною. Один добряче побитий з синцями, подряпинами, розбитим носом- допомагав витягувати батьків з під завалів. Витягнути вчасно не змогли, а залишки будинку таки встигли упасти на хлопця.

Ще троє малих. Двоє теж добре побиті. З синцями, кровопідтьоками. Один з пов'язкою на голові - рятуючись від обстрілів пригали до погрібу.

Всі вони бачили смерть, горе, знущання бо були в окупації. І ще голод. І тому не встигши сісти до столу просто налітають на їжу. Їдять швидко і все що бачать.

-М'яско, м'яско, я так його хотів...малий підсовує тарілку до себе і починає плакати - а вони в нас з дому все забрали. І курок наших і картоплю з підвалу. А ми цих курок годували, ми допомагали мамі картоплю копати, а вони прийшли і забрали.І ми не мали чого їсти.... Тепер плаче малий, я, подруга що мені допомагає і всі хто поряд.

А чоловік поки допомагає волонтерам з автівками, заправкою і поселенням. А як сім'я доїсть - спустяться нові люди і слухатиму нову історію і знову плакатиму. Бо болить за них, бо хочеться щоб нарешті це зупинилося, щоб діти не бачили війни і голоду, щоб не залишали батьків під завалами будинку і не пригали до ями знаючи що щось поб'ють але розуміючи що життя важливіше.

Хочеться щоб настав кінець цьому. Настав кінець росії і запанував мир.

Не перечитую історію, не виправляю помилки, не радагую.

Швидко написала і поділилася. Тому я й сама знаю що ж помилки, але історія не про них, а про біль кожної окремої людини і України загалом. Просто хочу щоб історію цих людей знав весь світ. Щоб ті хто робить вигляд що їх не стосується спробували уявити своїх діток на їх місці. Щоб ті, хто вважає що росіяни тут ні до чого згадали що мовчання знак погодження з ситуацією....

Andrey-Lyudmila Kozubenko