"Чому цей сніг рипучий, як дуельний..."

Чому цей сніг рипучий, як дуельний?
І звідки дріж, передчуття біди?
Швидкий на північ, наче з підземелля,
Довіз мене і викинув сюди.
Вокзал нічний, забитий сонним людом –
Не місце для величних мудрувань,
Бо всі ми тут – чужинці і приблуди,
Заложники дрібних переживань.
Нам – бруд буфету, черствість бутерброда,
Занесена дорога на Волинь,
Нам – всі нещастя рідного народу
На рубежі століть і потрясінь.
Нам – гнів без слів, обітниці порожні,
Обірване гонитвою взуття,
Знайомства мимовільні, подорожні
Й нарізане фрагментами життя.
Нам – сни невдалі, вітер не попутний,
Розмиті даллю злякані вогні,
Рипучий сніг, вікно морозно-мутне.
І жінка незнайома у вікні.
Про гибель мрій, про втрачене кохання
Розкажуть щиро, хоч мовчить вона,
Клинопис рук, що зморщені зарані,
І руна долі – рання сивина.
І досить тільки поглядом сказати,
Що – як і всі – транзитом у житті...
Холодна ніч на станції Козятин.
Зустрілися й розходяться путі.
Є тільки спалах в шахтах підсвідомих,
На рівнях забуття і суєти –
Нічний вокзал, хропіння незнайомих,
Чекання пересадки чи біди...