Постійно, як і всі друзі, допомагав нашим пораненим, передавав на Схід необхідне, возив продукти-хліб-малюнки в військовий госпіталь. Так, дрібниці.

Взнаю якось, що знайомі, волонтери громадської організації, зібрали по селах продукти і відправляють нашим же, глибоцьким, які воюють. Прихожу – дві кімнати закладені продуктами, одежею, амуніцією чи не під стелю. Починаю розуміти, що те, що робив сам, ну… не серйозно.

Коли вантажили, вийшло так, що ми фасували продукти, з принесених пакетів-коробок розподіляли по видах продуктів. Помітно, що скидались, хто що міг. Хтось передавав цілі коробки з різними продуктами, хтось – банку консервів, а хтось – просто кусок сала. Тобто БАЙДУЖИХ НЕ БУЛО.

Усвідомлюєш, що це дійсно народна війна… Російські окупанти, як це було і в середині минулого століття, воюють не з державою, а з народом. І ми захищаємо себе та свою землю. Ситуація дуже вже нагадує воєнні і повоєнні часи, коли держави як такої не було, а військо – УПА – є. Вивчене, обмундироване, нагодоване. Все тримається на звичайних людях, які розуміють, що перемога залежить від них, і заміна одного «культурного» окупанта на іншого, дикого, ні до чого доброго не приведе.

Пам’ятаю, ще в середині 80-тих місцеві, боячись, розповідали про звірства «старших братів», свідками яких були самі. Звірства, які списували на місцевих партизан. Та й мало хто вірив тоді в брехню, що твої друзі, сусіди, здатні на таке. Мало хто вівся. Проте стільки років брехливої пропаганди робили своє… Дивно тоді було мені, вихованому комсомолом, це чути. Проте – живі свідки.

Три чверті століття пройшло. І що змінилось… А нічого. Дика азійська орда, яка не визнає ніяких моральних цивілізаційних норм, знову суне на нашу прадідівську землю. І зупинити її може тільки сила. Наша сила.  

 Коли наші волонтери збирали їжу, обігрівачі, теплі речі, ніхто не відмовляв. Сільські і селищні школи, установи, господарі, просто небайдужі. Буковинці допомагали, хто чим міг.