хочу сюда!
 

Лена

39 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Навіщо Смерті коса? (Повчальна притча)

Притча відкриє очі на те, що для нас смерть, і чому дорога в Рай заростає травою

- Ви - коваль?

Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив усередину.

- А стукати не пробували? - грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.

- Стукати? Хм... Не пробувала, - відповів голос.

Василь схопив зі столу дрантя і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.

- Ви не могли б виправити мені косу? - жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.

- Все, так? Кінець? - Відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.

- Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, - відповіла Смерть.

- Логічно, - погодився Василь, - не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?

- Виправити косу, - терпляче повторила Смерть.

- А потім?

- А потім наточити, якщо це можливо.

Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.

- Це зрозуміло, - кивнув він, - а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити...

- А-а-а... Ви про це, - плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові, - ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?

- Так я не помер? - Непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.

- Вам видніше. Як ви себе почуваєте?

- Та ніби нормально.

- Нема нудоти, запаморочення, болю?

- Н-н-ні, - прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.

- У такому разі, Вам нема про що турбуватися, - відповіла Смерть і простягнула йому косу.

Взявши її в моментально задерев'янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично продовжує термін, як мінімум, на кілька годин.

Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.

- Ви це... Сідайте. Чи не будете ж Ви стояти?! - Вклавши в свій голос все своє гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.

Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.

***

Робота закінчувалась. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку чавило, подивився на свою гостю.

- Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було угроблено стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.

Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.

- Що Ви сказали? - Тихо промовила вона.

- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...

- Зброя? Ви сказали зброю?

- Може я не так висловився, просто...

Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.

- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? - Прошипіла вона крізь зуби.

- Я... Я не знаю, - опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.

- Відповідай! - Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, - скільки?

- Н-не знаю...

- Скільки? - Викрикнула вона прямо в обличчя коваля.

- Та звідки я знаю скільки їх було? - Намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль.

Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.

- Значить ти не знаєш, скільки їх було? - Тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, - а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини! Що ти на це скажеш?

- Але... А як же?...

- Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, - вона ненадовго замовкла, - ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивися, що зі мною стало!

Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон.

Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими осколками визираючими з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражаючі очі, втупилися на коваля.

- Подивися в кого я перетворилася! А знаєш чому? - Вона зробила крок в сторону Василя.

- Ні, - зіщулившись під її пильним поглядом, хитнув він головою.

- Звичайно не знаєш, - посміхнулася вона, - це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...

Очі Смерті заблищали.

- Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто... - вона дивилася на коваля уважним поглядом, - я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурень!

Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть повернулася і попрямувала до виходу з майстерні.

- Можна одне питання? - Почулося ззаду.

- Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? - Зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.

- Так.

- Дорога в Рай... Вона вже давно заросла травою.

З Інтернету

9

Комментарии

129.09.16, 09:11

Просто слів не знаходжу, як справедливо, влучно і... І незвично!
Дякую!
Це Віш твір?

    229.09.16, 10:22

      329.09.16, 11:30Ответ на 1 от Кривовус

      Просто слів не знаходжу, як справедливо, влучно і... І незвично!
      Дякую!
      Це Віш твір?

      Написано: З Інтернету.

        429.09.16, 18:24Ответ на 1 от Кривовус

        Просто слів не знаходжу, як справедливо, влучно і... І незвично!
        Дякую!
        Це Віш твір?
        Це не мій епос, але кілька років тому у Польщі ми з пані Евою прийшли до подібного висновку, що Смерть робить дуже корисну справу, і даремно люди про неї не найвищої думки.
        Тому не могла не поділитися притчею, бо справді незвично подано ідею

          529.09.16, 18:25Ответ на 2 от Ivan_Tom

            629.09.16, 18:25Ответ на 3 от ajnbybz

            Просто слів не знаходжу, як справедливо, влучно і... І незвично!
            Дякую!
            Це Віш твір?
            Написано: З Інтернету.

              729.09.16, 23:09Ответ на 5 от h_s_x2

              А я був Путлєра косою

                830.09.16, 01:34Ответ на 7 от Ivan_Tom

                А я був Путлєра косоюде покіс

                  930.09.16, 08:33Ответ на 8 от h_s_x2

                  "Царь нэнастоящий!"

                    101.10.16, 23:18

                      Страницы:
                      1
                      2
                      предыдущая
                      следующая