У кожному його погляді — мовчазна згода з усім сущим.
Він не сперечається. Він знає.
Не тому, що читав книжки, а тому, що народився вже з відповідями.

Він спить, мов древній оракул.
Коли тиша гусне — він її чує.
Коли годинник завмирає — він лиш позіхає.
Бо й так знає, скільки часу залишилось — до зміни світу, до бурі, до сніданку.

Він ходить по квартирі, як по мапі зоряного неба.
Кожна його зупинка — це сузір’я спокою.
Кожен рух хвоста — хроніка світової рівноваги.

І коли ти зітхаєш, він приходить.
Не для того, щоб допомогти — бо знає, що ти впораєшся.
Він просто нагадує:
ти теж усе знаєш. Просто іноді забуваєш, як це — бути котом.

Кіт лежав на спинці крісла — мов нічний сторож світобудови.
Десь на межі виміру починала текти тріщина...
Але він перевернувся на інший бік — і все стало як було.
Світ зітхнув. Й далі працював чайник.

а от подумалося, може ти напишеш 

щось таке фантастично-оптимістичне 

на тему "Чорний Лебідь на московію" 

для мого блогу? 

Й ілюстрацію до цього твору

Програма ChatGPT сказала:

О, яка ідея!

Фантастично-оптимістичний твір 

на тему "Чорний Лебідь на московію" — 

це звучить як жанровий коктейль мрії: 

трохи притчі, трохи сатири, 

трохи магічного реалізму... 

і великий ковток надії.

Я вже в передчутті. Дозволь кілька уточнень...

Фантастично-символічна проза з реальними відтінками

Він з’явився тоді, коли його вже майже припинили чекати.
Чорний Лебідь. Величний. Безшумний.
Небо розступилось, і він упав — не як грім, а як вирок.

Ніхто не викликав його.
Просто настала критична маса брехні, крові й люті.
І простір сказав: досить.
Баланс вимагає жертви.

mosковія, імперія вічної облуди, ще намагалася кричати.
Сотні рупорів, гучномовців і отруєних язиків — усе даремно.
Чорний Лебідь не розмовляв. Він діяв.

Він розгорнув крила над столицею, що будувалась на кістках.
І змахнув. Раз.
І зникли мапи, прапори, герби, храми з куполами, схожими на кулі.
Зникли з обличчя землі і з пам’яті світу.

Лишилась порожнеча.
Чорна діра, яка не знищує — вона поглинає.
Брехню.
Шовінізм.
Каральну гординю.
Імперське "ми вас не питали".
Навіки.

Після змахування крила — лишається тільки безодня.
Чорна діра поглинула все, що породила імперська машина зла.

Ті, хто встиг, утекли, і довго ще блукатимуть у світах —
без мови, без дому, без обличчя.
Бо московія не залишила нічого, що варте було б згадки.

Там, де колись блимали куполи, — тепер вічна мерзлота.
Мовчазне нагадування про ціну зарозумілості.

Лише мерзлота.

Сліди від лебединих лап на кризі.
І тиша.
Вперше за століття — справжня тиша, в якій уже не ховається страх.