Профиль

G07

G07

Украина, Винница

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

G07

G07

Отмолили

  • 11.11.18, 09:59
Врача зовут Ирина. Говорят, хороший врач. Нам повезло. Я ни разу не видела ее лица. Она всегда маске и в очках.

Она - инфекционист. Хороший инфекционист и плохой психолог.

За все время, что она лечит мою дочь, она не сказала мне ничего успокаивающего.

Она разговаривает со мной языком цифр и фактов.

- ...лейкоцитов 12...
- Это хорошо?
- Это меньше, чем было, но больше, чем норма. И родничок просел. Пересушили.
- Это опасно?
- Я назначу препарат, и он стабилизирует....

Она разговаривает...неохотно. Родители лежащих здесь, в больнице, детей пытают ее вопросами. Она должна отвечать.

Но каждое слово, сказанное ею, может быть использовано против неё.

Ирина выбирает слова аккуратно. У каждого слова есть адвокат, зашифрованный в результате анализа.

Ирина хочет просто лечить. Молча. Без расспросов. Но так нельзя.

Я не знаю, нравится она мне или нет. Не пойму. Я вынуждена ей доверять. Здоровье моей дочери в ее руках.

Она вообще не пытается нравиться, успокоить меня, погасить панику. Но она и не должна, наверное.

Она должна лечить инфекции, а не истерики.

Я вижу, что Ирина устала. Сквозь стекла очков я вижу красные, будто заплаканные глаза.

Я уже не спрашиваю ничего.

Я и так вижу: дочери лучше.
Положительная динамика налицо.

Два дня назад дочка была почти без сознания, я сегодня сидит, улыбается, с аппетитом ест яблоко.

Ирина осматривает дочку, слушает, подмигивает. Говорит ей:
- Молодец, Катя.

А мне ничего не говорит.
Я же не спрашиваю.

После обеда привезли годовалого мальчика. Очень тяжелого.

Ирина стала вызванивать центральную больницу. Дело в том, что здесь, в инфекционной, нет реанимации. А мальчик очень плох. Но центральная грубо пояснила: у него какая-то нейроинфекция, лечите сами, у нас мест нет.

Рабочий день врача - до 15 часов. Ирине пора домой. У нее есть муж и свои собственные дети.

Но мальчик. Он очень плох.

Ирина остается на работе. Наблюдать за пациентом. Ругается с центральной. Требует прислать невролога и какой-то препарат. Ругается с мужем. Муж требует жену домой. Потому что мальчик - чужой, а дома - свои.

Медсестры притихли. Они привыкли, что начальство сваливает в три. После трех в больнице весело.

Годовалый мальчик с мамой лежит в соседнем с нами боксе. Слышимость отличная.

Мама мальчика разговаривает по телефону. Мне слышно каждое слово. Она звонит знакомым и просит молиться за Петю. Подсказывает, какие молитвы. Сорокоуст. И еще что-то. Просит кого-то пойти в церковь и рассказать батюшке о Пете. Чтобы батюшка тоже молился. Батюшка ближе к Богу, чем обычные прихожане, его молитва быстрее дойдет.

Я слышу, как врач Ирина вечером входит к ним в палату, и говорит маме мальчика, что лекарство нужно купить самим. Потому что в больнице такого нет. Запишите, говорит Ирина. Диктует препараты. Среди них - "Мексидол".

Я слышу, как мама возмущенно визжит:

- Мы платим налоги! ... Лечите ребенка! ... Везде поборы!... Я вас засужу...

Ирина ничего не отвечает и выходит из палаты.

Моей дочери тоже капают "Мексидол". Мы тоже покупали его сами.

Я слышу, как мама мальчика звонит мужу. Жалуется на врача, просит мужа принести иконы и святую воду.

У меня есть лишние ампулы "Мексидола".
Я беру упаковку и выхожу в коридор. В принципе, это запрещено, все боксы изолированы, но я ищу Ирину.

Нахожу ее в Ординаторской.

Она диктует список препаратов для Пети. Диктует своему мужу. Она меня не видит, стоит спиной.

- Ну, Виталь. Сейчас надо. Привези. Мальчишки побудут одни 20 минут. Не маленькие...

Виталя бушует на другом конце трубки.

- Виталь, аптека до десяти. Потом расскажешь мне, какая я плохая мать. Сейчас купи лекарства...

- Вот "Мексидол", - говорю я. - У меня лишний. Пусть "Мексидол" не покупает.

Ирина вздрагивает, резко оборачивается.
Я впервые вижу ее без маски. Красивая.

- А, спасибо, - говорит она и добавляет в трубку. - "Мексидол" не надо, нашли...

Я засовывают в карман ее халата тысячу рублей.

- С ума сошла, не надо! - Ирина ловит мою руку.

- Это не Вам. Это Пете.

Она опускает глаза.
- Спасибо тебе, - тихо говорит она и поправляет сама себя. - Вам.

- Тебе, - поправляю я её обратно и возвращаюсь в свою палату.

Ночью Пете становится хуже. Я сквозь сон слышу, как Ирина командует медсестрам, какую капельницу поставить и чем сбить температуру.

Слышу также, как фоном молится мама мальчика.

Когда заболела моя дочь, мне хотели помочь тысячи людей.

Если привести примерную статистику, то примерно из каждой сотни тех, кто хотел помочь, 85% - молились за мою дочь и подсказывали мне правильные молитвы, советовали исповедоваться, вызвать батюшку в больницу, поставить свечку. Говорили: "молитва матери со дна морского достанет".

5 % предлагали попробовать нетрадиционную медицину, гомеопатию, остеопатию, акупунктуру, рейки, колдуна, бабку, целителя, метод наложения рук.

10% - прагматично давали контакты хороших врачей, советовали лететь в Европу, потому что "в России нет медицины, ты же понимаешь".

Я читала где-то, что чем ниже уровень жизни людей, тем сильнее Вера. Чем меньше зависит от человека, тем больше он уповает на Бога. Я не знаю, так это, или нет, но мама Пети выглядит как женщина, которая , если бы могла выбирать, повезла бы больного ребенка в церковь, а не в больницу.

Я сама верю в Бога.
Настолько, что я срочно покрестила дочку в больнице (батюшку в инфекционную больницу не пустили). Сама покрестила. Так можно в критической ситуации. Как наша. Нужна святая вода. Или даже вообще любая вода. И слова, продиктованные Богом.

Я верю в Бога. Сильно верю. Для меня нет сомнений, что Он - Есть. Свои действия и поступки я всегда мысленно согласовываю с Богом. И чувствую Его благословение.

Но у Бога очень много работы. Он любит. И прощает. И спасает. И направляет.

Он Всемогущ. А мы - нет.

И у Бога нет цели прожить за нас наши жизни, решить за нас наши задачи. Бог - учитель, но домашнее задание выполнять надо самим.

Он учит нас жить с Богом в душе, а уж кто и как усвоит Его урок...

Иногда с хорошими людьми случаются плохие вещи. И это тоже - Божья Воля.

А вот то, как вы справляетесь с ситуацией - это уже ваша "зона ответственности". Проверка того, как вы усвоили урок Бога. Для чего-то же Вы живете.

И не надо упаковывать свою лень и безответственность в "Божье провидение" и "Божий промысел".

Божий промысел лишь в том, чтобы все мы в любой, даже самой сложной ситуации, оставались людьми...

Бог не купит антибиотики. Антибиотики купит Виталя. Который сегодня сам кормит гречкой своих двоих детей, потому что мама занята. Мама спасает маленького Петю, которого захватила в плен инфекция...

К утру Пете стало лучше. Он заснул. Без температуры. Спокойно. Заснула и мама. Я не слышу молитв. Слышу храп.

Ирина не спала всю ночь.

В 9 начинается ее новая смена. Она делает обход.

Заходит в палату к нам с дочкой.

- Лейкоцитов 9, - говорит она.
- Спасибо, - говорю я.
- Это хорошо. Воспаление проходит.
- Да, я поняла.

Я ничего не спрашиваю. Я ей очень сочувствую. Ирина в маске и в очках. За очками - воспаленные, красные, будто заплаканные глаза.

Она идет обходить других пациентов.

В три часа заканчивается ее смена. Пете намного лучше. Он проснулся веселый, хорошо поел.

Перед тем, как уйти домой, Ирина заходит к ним в палату. Убедиться, что все в порядке.

Я слышу, как она осматривает мальчика и ласково уговаривает дать ей его послушать.

В этот момент у мамы звонит телефон, и я слышу, как мама мальчика говорит кому-то восторженно:

- ОТМОЛИЛИ ПЕТЮ, ОТМОЛИЛИ!!!!

Я смотрю в окно своей палаты, как врач Ирина идет домой. У нее тяжелая походка очень уставшего человека. Она хороший инфекционист. И очень хороший человек. Посланник Бога, если хотите.

Это она победила Петину болезнь. Убила ее своими знаниями, опытом и антибиотиком.
И сейчас идет домой. Без сил и без спасибо. Работа такая.
Отмолили...

Ольга Савельева

G07

G07

Так

«Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу на життя, ніж я прожив. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по справжньому їх смакувати.
Я не маю часу на безкінечні конференції, присвячені статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто.
В мене немає часу терпіти абсурдних людей, поведінка яких не відповідає їхньому вікові.
У мене немає часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де помпується его.
Я не можу терпіти маніпуляторів і опортуністів. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їх позиції, таланти і досягнення.
Мені лишилося надто мало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Надто мало лишилось цукерок в коробці.
Я хочу жити з людьми, які несуть в собі людяність. Люди, які можуть сміятися зі своїх помилок, які досягли свого успіху. Люди, які розуміють свій поклик і не ховаються від своїх обов’язків. Ті, які захищають людську гідність і прагнуть бути на боці істини і праведності. Це те, що робить життя вартим життя.
Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець інших. Люди, які через важки удари життя навчилися рости і зберігати ніжні доторки душі.
Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки зрілість.
Я стараюсь не витрачати даремно жодну з цукерок, які лишили для мене. Я впевнений, що вони будуть більш смачними, ніж ті, які я вже з’їв.
Моя мета – дійти кінця у згоді з самим собою, з моїми близькими і моїм сумлінням.
Ви гадали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне.»
Маріу ді Андраді. (Сан-Паоло, 1893-1945). Поет, письменник, есеїст, музикознавець, один із засновників бразилійського модернізму.

G07

G07

Бувай, осінь

  • 30.10.17, 00:07
За вікном щось зривається,ніби на сніг. За 5 років,що живу край поля, вже знаю до чого так рве вітер. 
Дізналася сьогодні про те, як людина може любити осінь. Вона прокидається вночі, виходить на двір і дихає прілим листям,осінньою гіркотою. А після заїдає все це холодним виноградом прямо з лози і йде спати далі. Я навіть позаздрила такому умінню відчувати (і любити) життя. 
Бувай,осінь 2017. Ти була ніяка, абсолютно подібна до осені 2015 чи якогось 2009. Ти нічим мені не запам'яталась. Прийшла- пішла. І залишила по собі декілька абияк відредагованих світлин. Клонів минуло- та позапозаминулорічних світлин. Дежавю. 
Одного дощового дня я заїдала твою сірість рошенівським непотрібом. Не допомогло. Потім я почала поїдати сама себе, що від шоколадного лайна я знову розкабанію до 77 кг. Стало  нестерпно сумно. Я нап'ялила джинси і пішла до озера. Подивитися на твоє зображення в ньому. Нічого красивого не побачила. Хоч як не намагалася. Було неприємно від холодного дощу. Було сумно. І хоч як Ти не намагалася виглядати затишно, барвисто-  я не хотіла помічати тебе. Взяла і проігнорувала. 
Бувай, дорогенька. Дякую, що була. Сподіваюся, наступної пори все буде інакше і я радітиму тобі. 

G07

G07

Вы знаете?

  • 21.10.17, 15:10
Вы знаете, как ловят обезьян в Индии? 
Очень просто ловят. 
Закапывают в землю кувшины с узким горлом и бросают туда орехи. 
Идет обезьяна. 
Видит в земле дырку. 

Видит в дырке орехи. 
Много орехов. 
Запускает в дырку пятерню и нагребает сколько может орехов. Полную горсть нагребает. 
И пытается их вытащить. 
Но не может вытащить, так как лапа с орехами сквозь узкое горло кувшина пролезть не может. 
Ну никак не может! 
Обезьяна вначале бесится, прыгает, рвет лапу. Потом успокаивается и сидит. 
Час. 
Два. 
Три. 
Но разжать пальцы, чтобы выронить орехи, не догадывается! 
Ну не может она выпустить орехи! 
Не способна. 
Потом приходят охотники и убивают обезьян. Даже не из ружей. Просто палками. 
Подходят и колотят обезьян по головам. Одну за одной. 
И те умирают. 
Так и не выпустив орехи. 
Так вот это про нас. Мы те обезьяны. С орехами в горсти. У кого-то орехи - образование, которое жаль бросить. У кого-то муж, с которым стерпится, но вряд ли слюбится. У кого-то привычная, хоть и без зарплаты, работа... 
И сидим мы с ними, не в силах, разжать пальцы. 
И сидим. 
И сидим... 
Зачем, спрашивается, сидим? Чего ждем? Того и гляди охотники с палками придут. 
А мы все равно сидим! Себя и других уговаривая. 
Да куда мы пойдем? 
Да кому мы нужны? 
А здесь какие-никакие, а орехи... 
Всю жизнь сидим. До пенсии. До гробовой доски. 

Отрывок из книги "Практическое пособие по охоте за счастьем"

G07

G07

Зі Святом

  • 01.10.17, 12:10
З усіх своїх навчальних закладів пам'ятаю лише одну справжню вчительку. Лариса Олександрівна, молода єврейка, щойно після інституту. Викладала в нашій школі алгебру з геометрією. На урок приходила з гітарою, перших пару хвилин співала нам. Завжди. Хто хотів - підспівував. Це була більшість класу. Бо на її уроках діти не відчували страху та скутості. Досі пам'ятаю наше хорове: "я леплю из пластелина,пластелин нежней,чем глина..." (школа була російськомовна).

Далі урок відбувався в дивному для нас форматі круглого столу. Ніколи не траплялося "Іванов к доскє". Вона вміла опитати весь клас,проте жодна дитина не відчувала себе дибілом.
Правда,її молодість іноді переважала над здоровим глуздом. Якось однокласник обізвав іншого жидом - з нею трапилась істерика.

Ми любили її. Вона мала довге чорне волосся,рясно всіяне лупою. Навіть на віях та бровах була ця оказія. Всі це бачили,але жодного разу ніхто з дітей не посміявся,не пліткував про це. Ми чекали її уроків,йшли до неї на перервах.
А ще математика виявилась дуже цікавим та нескладним предметом. Дивно,але так і є.
Згодом вона емігрувала. На її місце прийшла байдужа вчителька з прісним таблом, все стало "як у всіх". Жодних співів,розмов. Згадати нічого.
Не знаю,як наша Лора влаштувала своє життя, яка її доля. В якій країні живе. Живе собі людина і навіть не здогадується,які теплі та глибокі спогади залишила про себе десь там,в далекій Україні. Давно-давно.
Зі Святом справжніх Вчителів.

G07

G07

Бабуся

  • 25.08.17, 20:59



Сільські жінки вмирають, як квіти... Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, "де немає ані смутку, ані печалі, тільки житті вічне". Складають гроші не похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки...
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:" Коли йдемо по черешні,Ганно?" Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б"ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір"ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то "шароварщина" і не "хуторянство". Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою...
Я збирала золото осені - горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора...

Eтюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

G07

G07

G07

G07

Життєве спостереження

  • 03.07.17, 23:00
Варто остерігатися тих,хто голосніше від усіх говорить про щирість,совість,людяність... Хто в компанії найчастіше підіймає тости "за добро..за справжніх друзів...давайте залишатися живими,чесними,відкритими світу.... Давайте будемо людьми.."
Тих,хто пише вірші напоказ. Таких "тонких поетичних натур". Філософів.
Хто вміє довго і вкладно говорити. Їх варто остерігатися.
Мовчазні,костурбаті, різкі виявляються куди більш справжніми. І надійними.

G07

G07

Прощавай,школа..

  • 26.06.17, 21:56


Нарешті це пекло,таке заманливе зовні,скінчилося.  

G07

G07

Назву не пригадаю

  • 21.05.17, 12:39
Був колись хороший фільм про те, як один раціоналізатор вигадав очисну систему для води в одному дуже загидженому озері, де усі риби здохли, окрім однієї дуже живучої породи.Коли вода в озері стала криштально чистою, то здохла і ця живуча порода риб.Причина в тому, що рибки звикли жити в лайні і чиста вода виявилася для них згубною . Ось так.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая