«Виявляється, що всі мене просто використовували, а чи шанували, як людину, як спеціаліста, хто знає? Хіба що дід Захар. Цьому від мене нічого не потрібно, а проте кожен раз, як мене побачить, ще здалеку здіймає кашкет і першим вітається. Он і зараз сидить на своїй лавочці і сто процентів, буде все як завжди,» - потішає себе Руслан думкою, наближаючись до того місця де сидить дід. Побачивши ще здалеку Руслана, дід здіймає кашкета і гукає назустріч: - Здоровенькі були пане бухгалтер! - А що я казав? – зрадів Руслан. - І вам доброго здоров’я діду! - повеселівши відповідає він дідові і думає: «Ось цей старий нічим зі мною не зв’язаний. Йому просто мене приємно бачити, і поважає. Кожен раз, як мене побачить кашкета здіймає і кланяється. Точно як говорив на лекції Дмитро Омелянович. Значить я все ж таки шанована людина. Головне - це думка простих людей». Та не встиг він ще пройти повз діда, як почув навздогін його думки: «Ось цей, ще зелений та вже голову задирає - головний бухгалтер. Я б може на нього і уваги не звертав. Та хто його знає, може коли прийдеться, попросити, щоб щось виписав в колгоспі. Тож краще першим привітатись, що з мене від того корона впаде з голови, чи що?..» Руслан з несподіванки аж через камінь перечепився почувши таку про себе думку. «Я ніколи ні з ким не поводився пихато, тим більше з дідом Захаром. Чого ж він так про мене думає?" - здивувався хлопець. Надійшла субота, скорочений день. Всі розійшлися по домах. Контора спорожніла. Лиш Руслан пихтить ще над паперами. Та його думки весь час повертають на інше. «Все як у Тараса Григоровича Шевченка: «Думи мої думи, лихо мені з вами,» - думає він і сумно посміхається. «А може б то я теж вже йшов додому, - подумав Руслан, як раптом згадав, що має зайти якийсь пастор, виписувати автобус. « А я вже касирку відпустив, - зітхнув він. - Прийдеться трохи зачекати. Я думав, що пасторі є тільки за кордоном. Виявляється що є і в Україні, у віруючих. Цікаво які вони,» - подумав Руслан. Взагалі то всіх священиків він не любив, чи через те, що батьки говорили, якщо хочеш гарно  жити і нічого не робити, то вивчися на попа. Йому весь час здавалось, що вони  дурять не тільки людей, а й Бога. Його думки раптом перервав стукіт у двері. - Заходьте, - гукнув він. До кабінету ввійшов високий з сивиною чоловік. Одягнений він в був простий чорний плащ. Обличчя відвідувача було худорляве з добрими очима. В очах Руслан добре розумівся. Не в одні очі він дивився. За день багато їх проходить і всі різні. - Слава Богу! - промовив відвідувач приємним голосом. - Слава навіки! – відповів бухгалтер. « - Це напевне і є отой пастор, - подумав він. Я ще з ним не говорив, а в мене уже склалось приємне враження про нього, « - мимоволі подумав Руслан. Як раптом почув думки відвідувача: « Це і є напевне той бухгалтер. Ще досить молодий, проте наче скромний для цієї посади.» Руслан аж закашлявся почувши таку про себе думку. - Я вас слухаю, - звернувся він до пастора. - Мені потрібно виписати автобус. Ми хочемо їхати на євангелізацію, яку проводить Біллі Грем. - Прошу сідайте. Я зараз все оформлю. Русланові раптом захотілося зробити щось приємне для цього чоловіка тому він сказав: - В нас автобус коштує трохи дорого, та я можу виписати його на когось з наших колгоспників, що їдуть з вами. Так буде на двадцять процентів дешевше. Гаразд? - Дякую! Якщо так можна, то нехай буде, як ви кажете, - відповів посміхаючись відвідувач. - От і добре, - підсумував розмову Руслан. Він швиденько виписав касовий ордер на ім’я одного з віруючих односельчан. Пастор підвівся. - Ну що ж, щиро дякую, - промовив він. – До побачення! Потім ступивши крок до виходу з кабінету, повернувся і додав: - А може й ви хочете почути, що думає про вас Господь? Приходьте завтра до Дому Молитви, на десяту годину, звідти вже поїдемо в область на зустріч з Біллі Гремом. Відвідувач пішов, а Руслан все ще сидів розкривши рота. «Що думають про мене люди я вже чув. А що ж думає Господь? Цікаво. Досить цікаво. Що поїхати? Але яке там, - він одразу ж відкинув таку думку. Нікуди я не поїду. Роботи повно. Та й як я поїду з віруючими? Що про мене подумають? Проте це дуже цікаво.» Руслан таки не поїхав. Закрутився, завертівся, та головне не відважився. Так пройшло ще два роки. Багато чого змінилось з тих пір. Руслан залишив роботу в колгоспі, не хотів брати участь в цьому великому обмані. «Що ж це виходить, - думав він. – Я знаю, що у всіх господарствах так роблять, а в районі двадцять сім колгоспів, а в області сімнадцять районів, а в Україні двадцять чотири області і Автономна Республіка Крим, а в Радянському Союзі - п'ятнадцять республік, тобто в цілому сотні тисяч таких, як ми господарств. Потім в газетах пишуть, які то ми передові, ось тільки за рахунок урожайності отримали тисячі тонн зерна. А його фактично не стало більше, все лише на папері. Так і з молоком: на папері є, а телята його і в очі не бачили. А якби злити все молоко, що приписано, в одному місці, на карті би появилось нове море - молочне. Та в принципі не тільки з цими двома видами продукції, і не тільки в колгоспах дописки. Яка ж то велика брехня вийде, коли взяти все докупи. Та в світі того не знають і можливо вірять в успіхи Радянського Союзу.» Звичайно на обмані далеко не заїдеш, тож і Радянський Союз проіснував не довго - розпався. Розпався і колгосп «Шляхом Леніна». Спочатку йому поміняли назву на «Новий шлях», потім поміняли голову колгоспу, згодом ще одного. Та процес був невідворотній - колгосп, як організація, перестав існувати. А тоді його ще й розібрали фізично - по цеглині, по камінчику, патичку. І залишилась на кінець, одна руїна. При  тім  всім, видно  бажання  почути, що  думає  про нього  Бог  було досить  сильним,  і ніяк  не  полишало хлопця.  Бо  одного разу  він  таки  пішов  у  зібрання до  віруючих.  Видно щось  йому  Господь таки  відкрив, бо  тепер Руслан більше не  чує  людських думок,  та  чує думки  Божі.  Проте цього,  як  виявилось, для нього  досить...

   А що ж до Русланових власних думок ? Що з ними трапилося? Вони тепер інші? Ще більш почорніли? Чи посвітлішали, вибілися?

   А нічого. А що з ними  трапиться  -  живуть, як і колись. Залишились такі, як і були  - чорно-білі. Такий баланс життя, що поробиш? Проте, вони тепер вільні. Не має грат, крізь які їм потрібно втікати. Їх навіть можна викласти на цьому всюдисущому папері. І не тільки у достовірних цифрах, а навіть на словах, а це повірте таки чогось варте…

Вузька, тісна, заледве три на чотири, кімната. Вицвілі, голі стіни. Слабеньке світло з стелі. Глухі, сучкуваті двері. Майже квадратне вікно. Сіра металева решітка з арматури  -  ґрати. Тускле скло…

   Тюремна камера? Одиночка?

   Ні. Аж ніяк, ні.

  Металевий, сірий сейф у кутку. Глуха коричнювата шафа. Два столи, того ж кольору, один до одного буквою „те ”. Обабіч три крісла, зі спинкою. Прості. Дешеві. Одне з них по-центрі…

   Кімната слідчого?

   Ні. Аж ніяк, ні.

 Папери. Повсюди папери. Записи. Розрахунки. Книги. Ручки. Олівці. Друкарська машинка. Калькулятор. Рахівниця.…

  Кімната затвірника? Поета? Письменника. Науковця?

  Ні. Аж ніяк, ні.

  Проте кімната. Власна. Одиночка. Окрема. Вибивати  її довелося довго. Та тепер вона його, тут головного. Правда там, за порогом, теж головного, але не зовсім… Проте важливо, що тут  його місце роботи, його сховок, його місце роздумів…

  А думати йому є про що. Ой таки є, навіть тоді коли не хочеться  - є. Мусить думати. Як ось зараз. Такі вони думки. Самі лізуть у голову й не питаються готовий ти до них, а чи ні. Такі вже вони нахабні, настирні. Часом важкі, сумні, тривожні, навіть похмурі й злі. Інколи й радісні, веселі, добродушні, але в основному не тут. Не у цьому кабінеті, з голими стінами, сірими ґратами. Тут такі не приходять, не вільно. Не то щоби не вільно  - атмосфера не та. Правда, інколи вони таки виникають, та одразу ж поспішають майнути на вулицю, вирватися через заґратоване вікно, крізь тусклі шиби, на волю. І то нічого, що спочатку їх зустріне пекуча кропива, колюча малина, будяки. Нічого…Вони вже на волі. Хай і з реп’яхами на спині, та на волі. А там сонячна галявина, шовковиста травичка, стежинка. А далі дорога. Дорога додому. Польова. Рідна. Тепла…

  Звичайно вони б могли спробувати вийти і через ці глухі двері. Та це марудна справа. Їх, дверей, аж четверо і лише одні, останні, не глухі. А там за ними люди, співробітники, зі своїми думками, та ще гірше запитаннями: „Куди? Чому? З ким? Для чого? Чи надовго?” та й далі, за останніми дверима, бетонні сходи, бетонна доріжка, кам’яна дорога. Все сіре, глухе, холодне…

  Ні краще крізь вікно, крізь грати, кропиву й бур’яни, але стежиною у саду, але польовою дорогою, з милими серцю місцями…

  Проте не зараз. Не зараз. Зараз робота, служба. Паперова, проте служба. Хоча чому так зневажливо  - паперова? На  папері, мабуть, світ стоїть. Світ бізнесовий, науковий, інформаційний, розважальний, культурний, навіть спортивний, не кажучи вже про статистичний, обліковий. Звісно, не на самому папері, а на тому що на ньому написано-намальовано. І цей світ творять люди: академіки, професори, інженери, архітектори, вчителі, навіть учні, митці і звісно й вони бухгалтери. Тим паче головні. Як ось він  -  Руслан…

Колись, ще як Руслан був студентом, їхній викладач Дмитро Омелянович, напучуючи майбутніх головних спеціалістів, сказав на лекції: - Те, чого ми вас тут навчимо, безумовно добре, але головне вам вивчити бухгалтерію життя. Це, коли ви йдете по вулиці, а перед вами ще здалеку здіймають шапку і першими поспішають привітатися: «Здоровенькі були!» Сьогодні Руслан Богданович думав думу. Важку думу. Про своє становище, поводження і взагалі про все. Хоча напевне найбільше думав про свою роботу. Бо якраз через неї і формувалось громадське ставлення до нього. Він в селі шанована людина, друга після голови колгоспу. А все це через посаду. Як-не-як Руслан головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна». А ось шанованим став не одразу. Це трапилось після одного чуда, ні,.. вірніше двох. Тепер він вже сам не знає чи це дійсно було з ним, чи все це йому приснилось. Ну як, хочете дізнатися що трапилось? Зацікавились? Ну то що розповісти? Гаразд. Розповім. Але тільки вам, по-секрету. Домовились? Отож слухайте… Руслану ніяк «не йшов» квартальний звіт, бракувало коня. Дивуєтесь? При чому тут кінь? А при тому, що на початок звітного періоду він був, а на кінець - не стало. Запитав зоотехніка. Той каже: «Виміняли на дизпаливо.» «В кого виміняли? Скільки того дизпалива? А де врешті решт договір, акти, накладні, взагалі хоч якісь документи на цю операцію?» - випитує. Зоотехнік тільки знизує плечима: «Виміняли в якогось дядька. Голова колгоспу сказав так зробити. Ми і зробили.» «Якийсь кошмар», - думав головний бухгалтер, відкриваючи двері кабінету голови колгоспу. - Володимире Сергійовичу, почав він, як тільки увійшов, - як то так: два тижні тому виміняли коня на дизпаливо, а я не в курсі. Мало того, без жодних документів. Виходить, коли б не звіт, то я б і не дізнався? А тепер, як це все заднім числом провести? Ми ж не приватна лавочка, що можемо робити що хочемо і як хочемо. - Та вже так вийшло: поле не доорали, дизпаливо закінчилось, трактори простоюють, грошей немає. Тож і виміняли коня на дизпаливо, - почав виправдовуватись голова. Він не очікував такого натиску від свого бухгалтера. - Ну нехай навіть так. Потрібно було б зі мною порадитись, як все це оформити. А якби раптом ревізія? Що тоді? Коня не має, а корми списуємо. Дизпалива на приході не має, а трактори вже поле виорали. Чим вони заправлялись питається? Водою, повітрям? Як тепер все це залагодити? Проте голова вже прийшов до тями тож і перейшов собі в наступ: - Ну, а то вже твоя справа залагоджувати? Для чого я тебе тримаю? Тепер вже оторопів Руслан. - Якраз і тримаєте для того, щоб не наробити дурниць. Бухгалтер в господарстві для того, щоб голова в тюрму не попав, - вийшовши з себе відпалив він. Як не дивно, тут голова промовчав. Аж раптом Руслан почув його думку: «Правду кажеш. Але коли хто і сяде в тюрму, то це ти. В мене відповідь проста: я в цьому не розбираюсь, для того в мене є спеціалісти. Ось хоча би бухгалтер.» «Он як?» - подумав Руслан і щоб остудити голову колгоспу сказав: - Нас учили у випадках, коли керівники не прислухаються до нашої думки і йдуть всупереч закону, чи бодай би всупереч елементарному веденню бухгалтерського обліку, повідомляти вищі органи. - Навіть так. І що ? Ти повідомиш? Теж мені Павлик Морозов знайшовся, - глузливо промовив голова і його брови полізли вверх. - Поки що ні. Та я подумаю, - дипломатично відповів Руслан. - Ну-ну подумай. Але добре подумай. Бо тоді мені такі бухгалтери не потрібні. А кому повірять тобі чи мені ми ще побачимо. Зрозуміло? – крізь зуби процідив Володимир Сергійович і з погрозою поглянув на бухгалтера. - Зрозуміло, - відповів похнюпившись Руслан. Ще й року не пройшло, як він знайшов цю роботу після довгих поневірянь по чужих областях. Він повернувся в свій кабінет. «Потрібно закінчувати звіт. Хоч часу обмаль, та напевне ще встигну, - міркував він, а там побачимо, як нам жити з головою колгоспу.» Руслан Богданович недаром поспішав - сьогодні звітний день. Звіти потрібно здати в районі. Але ось все готово і головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна» із звітами в папці, в райцентрі. Тепер потрібно трохи побігати: здати їх і в податкову, і в статуправління, і в управління сільського господарства. Ще потрібно і в банк зайти, і в фінвідділ. Та це вже як вдасться. Нарешті Руслан зі звітами в статистичному управлінні. Дочекався своєї черги. Уляна Федорівна, взявши в руки один із звітів, швиденько пробіглась по ньому очима. Після цього взялась детально перевіряти кожну цифру. - Тут добре. Тут теж, - бурмотіла вона собі під ніс. – А тут потрібно розписати овочі. Щоб були в розрізі. Огірки маєте? - підвела очі на Руслана. - Так, маємо. Городина цього року вродилась непогано. Особливо огірки, - поспішно відповів Руслан. Жінка швиденько глянула на пакет, що стояв біля Русланової ноги. «Щось не бачу», - раптом почув її думки Руслан. - Не бачу, - сказала Уляна Федорівна, вже дивлячись у звіт. Руслан швиденько зорієнтувався в ситуації, заглянувши жінці в очі, відповів: - Зараз побачите огірки в цифрах у звіті, а завтра і в натурі. Уляна Федорівна, не змигнувши оком, відказала: - От і добре. Дописуй, а там побачимо. Щось подібне трапилось і в податковій, і в управлінні сільського господарства. Звіти Руслан здав оперативно. «А я раніше стільки мав мороки з ними, - задоволено думав він, здавши останній звіт. - Так я до обіду ще й в банк встигну забігти». Зайшовши в банк, Руслан в першу ж чергу поспішив до Надії Григорівни, вона веде їхній колгосп. «Потрібно зараз замовити на завтра гроші на зарплату, щоб не було пізно», - міркував він. - Добрий день! - привітався Руслан, до Надії Григорівни. - А, Руслан Богданович! Добрий день! Слухаю вас, - відказала та. - Та я ось забіг до вас, бо хочу замовити на завтра готівку на зарплату. - Го-ті-вку? На зав-тра? – повільно запитала Надія Григорівна, розтягуючи слова. – Не знаю, не знаю. Зараз з готівкою щось страшне робиться, постійно не вистачає. Я спробую щось зробити, та нічого не гарантую. Руслан розчаровано зітхнув: «Кругом одні проблеми». Як раптом почув думки співрозмовниці: « Багато вас тут таких ходить і всі хочуть готівки, і то одразу. Та нормальні бухгалтери знають, що і нам тут не солодко приходиться. Я он свою зарплату вже вибрала, а ще багато чого потрібно купити». «Як же я забув? - ледве не ляснув себе по лобі Руслан. Та стримався і усміхаючись промовив співчутливо: - Вам тут теж напевне не солодко. Може б я вам чим допоміг. Наприклад баночку-другу меду привіз. Жінка трохи почервонівши, як школярка зловлена на гарячому, здивовано звела брови і спочатку підозріло поглянула на нього, потім теж посміхнулась: - Ви так наче думки читаєте. Це зайве. Хіба вже так дуже хочете присолодити моє життя? - Хочу, - відповів Руслан. – Ну, а ви присолодіть моє притримайте нам готівку на зарплату. Гаразд? - Ну що з вами вдієш? Гаразд, - здалася Надія Григорівна, опустивши очі. - Тоді все. Домовились. Завтра я присилаю свою касирку по зарплату. По дорозі і мед захопить. - Добре. Присилайте касирку. - Що ж, до побачення! Хай щастить вам! - став прощатись Руслан. - Щасливо! – почулося у відповідь. Руслан вийшов з банку. «Як то можна все просто і швидко владнати, коли знаєш думки іншого, а я раніше думав що головне, щоб було все правильно в обліку. Виходить головне щоб все правильно було у відносинах з тими, кому здаєш звіти, » - міркував він по дорозі додому.  (далі буде)