Думки
- 01.04.08, 15:33
- Сенс
(продовження 1)
Повернувшись з району, Руслан ще зайшов в сільський магазин. Продавщиця, тітка Одарка, стояла за прилавком і жувала печеня. Привітавшись хлопець став дивитись щоби купити. Вибравши товар підійшов розрахуватись. Так аби щось сказати промовив до продавщиці:
- Як торгівля? Процвітає?
- Та не дуже, - відповіла та, зануривши руку в засік з печеням.
- Та й в нас не густо.
- Та так, - взялася до розмови тітка Одарка, якраз переджнивок ви напевне крім молока нічого і продати не маєте.
- Таки не маємо. Хіба так інколи на м'ясо здамо якогось бичка, та зараз масово продавати худобу шкода, худа - ще від зими не відійшла. Інколи випишемо якесь порося для своїх працівників чи пенсіонерів. Та тільки ті, котрі ще маленькі до
десяти кілограм, та й увесь торг. Для колгоспної каси, це як крапля у морі, а витрат багато. То на це потрібно, то на те, - став він розповідати Одарці.
- Так-так, - підтакнула жінка, віддаючи йому здачу.
Руслан вже ховав здачу в кишеню, як почув думки продавщиці : «Бідненький мій, що ти там знаєш. Он я недавно взяла порося. Мені виписала його на себе баба Параска, вона пенсіонерка, працювала все життя в колгоспі, тож для неї виписали
дешевше. Правда прийшлось дати пляшку олії, та то пусте. А отримувати з накладною пішла вже я сама. Там завфермою Тарас, видав мені порося, але вагою не десять кілограмів, як написано в накладній, а тридцять. Прийшлось теж дати
пляшку, правда горілки. Отак за дві пляшки я взяла не порося, а доброго підсвинка.»
Руслан поглянув на тітку Одарку. Та далі жувала печеня і загадково посміхалась. «От спритна яка, - подумав Руслан. - Голова інколи так виписував поросята, але ж то для районних керівників, а тут виходить, що і село не
дрімає.» Хлопцеві враз захотілось трохи зіпсувати її самовпевненість.
- Мушу йти, - сказав він. – Потрібно ще попередити завфермою, що у районі, у тих людей, що виписували колгоспні поросята вагою під тридцять кілограмів, вони здихають. Люди думають, що таким поросятам вже можна всяку їжу давати, а ті, після колгоспної, накинувшись на домашню об’їдаються, а потім перестають зовсім їсти і здихають.
- Та що ви таке кажете? - промовила раптом зблідла продавщиця. – Це правда?
- Та я точно не знаю, - проте диму без вогню не буває, - відповів Руслан
знизавши плечима.
«Не знаю, що там може бути з тими поросятами, чи перестають вони їсти чи ні, та знаю, що тітка Одарка тепер забуде про їжу. Он перша ознака, навіть печеня перестала жувати,» - в середині усміхаючись, як школяр-бешкетник, подумав
Руслан. Він вийшов на вулицю. Пройшовши кілька кроків Руслан почув, як за спиною клацнув замок. Потім
задріботіли жіночі каблуки. Хлопець оглянувся. Замкнувши крамницю, з заклопотаним виразом на обличчі, кудись поспішала тітка Одарка.
Одного разу голова колгоспу повернувся з районної наради, як грозова хмара. Він зробив «розгони» на нараді колгоспних спеціалістів. Після того, на другий день, викликав до себе головного бухгалтера.
- Руслане Богдановичу, - звернувся він до нього. - Я вчора розповідав, наскільки нашим колгоспом невдоволенні районні керівники. Наш колгосп став пасти задніх, особливо по надоях молока. Є ще перспектива низької урожайності
ячменю. Тому ми тут з зоотехніком і агрономом вирішили трохи виправити ситуацію. Ми збільшимо надої молока таким чином: по бухгалтерських даних збільшимо їх, а так, як фактично їх не має, то дописану різницю спишемо на годівлю
телятам. З ячменем зробимо наступне: п’ятдесят гектарів переведемо в однорічні трави, але обмолотимо. Зерно піде в валовий збір, а солома замість однорічних трав, на корм худобі.
- А що скажуть корови? Адже однорічні трави, то не солома. В нас і так надої впали, - висловив сумнів Руслан.
- Корови мовчатимуть, - голова поглянув на хлопця. – І ти мовчи.
- Добре, - буркнув Руслан. А потім додав:
- Та й з цукровим буряком нас не все в порядку.
- От-от. Добре що нагадав, - пожвавішав голова. – Ми тут теж покажемо менше гектарів ніж посіяли, а різницю спишемо, - він задумався. – Напевне теж на однорічні трави.
Хоч-не-хоч, бухгалтер погодився. А потім і сам запропонував деякі ідеї голові. Помаленьку вони порозумілись.
Пройшло ще кілька місяців. В колгоспі зібрали і зернові, і картоплю, і цукровий буряк. Потрохи готовились до зими. Якраз підійшов день працівника сільського господарства. В великій залі зі всього району зібрались: керівники району,
колгоспні керівники і спеціалісти, кращі колгоспники. Перед святковим концертом, з привітальною промовою виступив начальник управління сільського господарства. Сьогодні, звичайно, говорилось тільки про досягнення на
колгоспній ниві. Називали кращі господарства району. Їхні керівники вставали, під оплески залу, кланялись на всі боки. Раптом Руслан, який сидів поруч голови колгоспу, почув з трибуни:
- Сьогодні можна поздоровити і колектив колгоспу «Шляхом Леніна». Не має що гріха таїти, були проблеми в цьому господарстві. Ми поговорили з його головою Володимиром Сергійовичем. Треба віддати йому належне: він правильно зрозумів політику партії. Відставання по надоях молока, суттєво зменшилось, а урожайність зернових і цукрового буряка в порівнянні з минулим роком, завдяки його енергійному керівництву значно виросли. Поздоровляємо. Значить, коли захочеш -
можеш.
Руслан поглянув на голову колгоспу. Володимир Сергійович, який вже відкланявся на всі боки, стояв гордо піднявши
голову. Він аж почервонів від задоволення. Руслан теж, але від сорому.
З тих пір в Руслана усе пішло, як по маслу. Хоч і трохи набридло торби возити до району, ну та це вже дрібниці. Такі відносини тривали майже рік. І хоча Руслан чув думки інших всього лише один день, та тепер він і так догадувався,
що хто хоче і думає про нього. Тепер в усіх інстанціях він був свій чоловік. Його привітно скрізь зустрічали. Звичайно ним були задоволені і колгоспні спеціалісти і сам голова колгоспу. Непогано ставились до нього і колгоспники.
Аж ось одного разу, здаючи звіти, він знову почув думки інших…Та вони були трохи відмінні від тих, які були колись... Ось деякі з них: «Вже той бухгалтер з «Шляху Леніна» набрид. Думає, що купив нас за якусь торбу огірків, чи мішок
капусти. Щось придумав би оригінальніше, ну хоча би здогадався завезти додому, а то приволік усе сюди, на роботу. Ще хто щось не так подумає.» «Ти диви!? Ще й вередують,» - подумав Руслан.
(далі буде)
Повернувшись з району, Руслан ще зайшов в сільський магазин. Продавщиця, тітка Одарка, стояла за прилавком і жувала печеня. Привітавшись хлопець став дивитись щоби купити. Вибравши товар підійшов розрахуватись. Так аби щось сказати промовив до продавщиці:
- Як торгівля? Процвітає?
- Та не дуже, - відповіла та, зануривши руку в засік з печеням.
- Та й в нас не густо.
- Та так, - взялася до розмови тітка Одарка, якраз переджнивок ви напевне крім молока нічого і продати не маєте.
- Таки не маємо. Хіба так інколи на м'ясо здамо якогось бичка, та зараз масово продавати худобу шкода, худа - ще від зими не відійшла. Інколи випишемо якесь порося для своїх працівників чи пенсіонерів. Та тільки ті, котрі ще маленькі до
десяти кілограм, та й увесь торг. Для колгоспної каси, це як крапля у морі, а витрат багато. То на це потрібно, то на те, - став він розповідати Одарці.
- Так-так, - підтакнула жінка, віддаючи йому здачу.
Руслан вже ховав здачу в кишеню, як почув думки продавщиці : «Бідненький мій, що ти там знаєш. Он я недавно взяла порося. Мені виписала його на себе баба Параска, вона пенсіонерка, працювала все життя в колгоспі, тож для неї виписали
дешевше. Правда прийшлось дати пляшку олії, та то пусте. А отримувати з накладною пішла вже я сама. Там завфермою Тарас, видав мені порося, але вагою не десять кілограмів, як написано в накладній, а тридцять. Прийшлось теж дати
пляшку, правда горілки. Отак за дві пляшки я взяла не порося, а доброго підсвинка.»
Руслан поглянув на тітку Одарку. Та далі жувала печеня і загадково посміхалась. «От спритна яка, - подумав Руслан. - Голова інколи так виписував поросята, але ж то для районних керівників, а тут виходить, що і село не
дрімає.» Хлопцеві враз захотілось трохи зіпсувати її самовпевненість.
- Мушу йти, - сказав він. – Потрібно ще попередити завфермою, що у районі, у тих людей, що виписували колгоспні поросята вагою під тридцять кілограмів, вони здихають. Люди думають, що таким поросятам вже можна всяку їжу давати, а ті, після колгоспної, накинувшись на домашню об’їдаються, а потім перестають зовсім їсти і здихають.
- Та що ви таке кажете? - промовила раптом зблідла продавщиця. – Це правда?
- Та я точно не знаю, - проте диму без вогню не буває, - відповів Руслан
знизавши плечима.
«Не знаю, що там може бути з тими поросятами, чи перестають вони їсти чи ні, та знаю, що тітка Одарка тепер забуде про їжу. Он перша ознака, навіть печеня перестала жувати,» - в середині усміхаючись, як школяр-бешкетник, подумав
Руслан. Він вийшов на вулицю. Пройшовши кілька кроків Руслан почув, як за спиною клацнув замок. Потім
задріботіли жіночі каблуки. Хлопець оглянувся. Замкнувши крамницю, з заклопотаним виразом на обличчі, кудись поспішала тітка Одарка.
Одного разу голова колгоспу повернувся з районної наради, як грозова хмара. Він зробив «розгони» на нараді колгоспних спеціалістів. Після того, на другий день, викликав до себе головного бухгалтера.
- Руслане Богдановичу, - звернувся він до нього. - Я вчора розповідав, наскільки нашим колгоспом невдоволенні районні керівники. Наш колгосп став пасти задніх, особливо по надоях молока. Є ще перспектива низької урожайності
ячменю. Тому ми тут з зоотехніком і агрономом вирішили трохи виправити ситуацію. Ми збільшимо надої молока таким чином: по бухгалтерських даних збільшимо їх, а так, як фактично їх не має, то дописану різницю спишемо на годівлю
телятам. З ячменем зробимо наступне: п’ятдесят гектарів переведемо в однорічні трави, але обмолотимо. Зерно піде в валовий збір, а солома замість однорічних трав, на корм худобі.
- А що скажуть корови? Адже однорічні трави, то не солома. В нас і так надої впали, - висловив сумнів Руслан.
- Корови мовчатимуть, - голова поглянув на хлопця. – І ти мовчи.
- Добре, - буркнув Руслан. А потім додав:
- Та й з цукровим буряком нас не все в порядку.
- От-от. Добре що нагадав, - пожвавішав голова. – Ми тут теж покажемо менше гектарів ніж посіяли, а різницю спишемо, - він задумався. – Напевне теж на однорічні трави.
Хоч-не-хоч, бухгалтер погодився. А потім і сам запропонував деякі ідеї голові. Помаленьку вони порозумілись.
Пройшло ще кілька місяців. В колгоспі зібрали і зернові, і картоплю, і цукровий буряк. Потрохи готовились до зими. Якраз підійшов день працівника сільського господарства. В великій залі зі всього району зібрались: керівники району,
колгоспні керівники і спеціалісти, кращі колгоспники. Перед святковим концертом, з привітальною промовою виступив начальник управління сільського господарства. Сьогодні, звичайно, говорилось тільки про досягнення на
колгоспній ниві. Називали кращі господарства району. Їхні керівники вставали, під оплески залу, кланялись на всі боки. Раптом Руслан, який сидів поруч голови колгоспу, почув з трибуни:
- Сьогодні можна поздоровити і колектив колгоспу «Шляхом Леніна». Не має що гріха таїти, були проблеми в цьому господарстві. Ми поговорили з його головою Володимиром Сергійовичем. Треба віддати йому належне: він правильно зрозумів політику партії. Відставання по надоях молока, суттєво зменшилось, а урожайність зернових і цукрового буряка в порівнянні з минулим роком, завдяки його енергійному керівництву значно виросли. Поздоровляємо. Значить, коли захочеш -
можеш.
Руслан поглянув на голову колгоспу. Володимир Сергійович, який вже відкланявся на всі боки, стояв гордо піднявши
голову. Він аж почервонів від задоволення. Руслан теж, але від сорому.
З тих пір в Руслана усе пішло, як по маслу. Хоч і трохи набридло торби возити до району, ну та це вже дрібниці. Такі відносини тривали майже рік. І хоча Руслан чув думки інших всього лише один день, та тепер він і так догадувався,
що хто хоче і думає про нього. Тепер в усіх інстанціях він був свій чоловік. Його привітно скрізь зустрічали. Звичайно ним були задоволені і колгоспні спеціалісти і сам голова колгоспу. Непогано ставились до нього і колгоспники.
Аж ось одного разу, здаючи звіти, він знову почув думки інших…Та вони були трохи відмінні від тих, які були колись... Ось деякі з них: «Вже той бухгалтер з «Шляху Леніна» набрид. Думає, що купив нас за якусь торбу огірків, чи мішок
капусти. Щось придумав би оригінальніше, ну хоча би здогадався завезти додому, а то приволік усе сюди, на роботу. Ще хто щось не так подумає.» «Ти диви!? Ще й вередують,» - подумав Руслан.
(далі буде)
0
Коментарі