Хвалькуватий м'яч

                                                             Хвалькуватий м"яч                                                                  
  На березі річки в густій траві лежав м’яч. Посередині в нього пролягала жовтогаряча смужечка, яка ділила його на дві половини. Одна з них була синя, наче небо, друга червона, ніби мак.    А навкруг нього вирувало життя: птахи в небі літали,  люди по землі ходили, рибки плюскалися в річечці.    М’яч, поважно надувши щоки, з погордою дивився на них: «Я найкращий! Я все можу!»    Ось його побачили діти. Хтось з них підкинув м’яча

вгору. І він полетів, полетів... 

   «Я лечу! Я пташка!» - глянув м’яч з висока на землю. Та й упав… Проте покотився з гірки до води.  

«Я біжу! Я людина!» - закричав він. Аж тут берег закінчився і він – плюх у воду…   

«Я пливу! Я риба!» - не вгавав м’яч.   

Підбіг хтось з дітей та й виловив його з води. А так як він був мокрий, то щоб обсушити - поклав біля багаття. "У небі я літав, по землі скакав, у воді плавав… Ще у вогні я не був!" – подумав м'яч і покотився.  

Знайшовши іншу гру, діти забули про м’яч. Аж тут у  повітрі потягло смородом, та аж таким, що в носі закрутило.

- Що то смердить? Наче паленою гумою чути! - догадався хтось з дорослих.   

Почув ці слова м’яч.  - Я, я гумовий! Хіба від мене смердить? – ображено подумав він.  

Оглянулись малюки, аж дійсно то м’яч горить. Це від нього такий сморід… Кинулися його рятувати, аж тут:

    «Ба-бах!!!» І м’яча не стало. Лопнув – від образи.

   Заплакали дітлахи, а батьки їх втішають: 

   - За чим ви жалкуєте? Це ж звичайний гумовий м'яч.

Горіх і каштан

                                                     ГОРІХ І КАШТАН                                                                                                                                            Наступила осінь. Почали  плоди  обпадати. Зелена  шкурка на  них  лопалась. Нападало  їх  так багато,  що  землю вкрили.  Глянув  каштан вниз,  і  каже з  погордою:  - Ось  ці гарні - мої,  а  ті всі  решту - твої. Горіх  і  собі  глянув… А  там  серед гладеньких рудих  каштанів  валялись зморщені  горіхи.  Зітхнув  горіх  і  промовчав.

- Ой!  Які  гарні  каштанчики! – раптом почули.

Це  знову  були діти.  Вони  похапцем збирали  каштани. -  Ох,  ці діти! – промовив  хтось  поряд. -  Збирайте горіхи,  в  них такі  смачні  зернятка.   Глянули  друзі, а  ж  то  дорослі  надійшли.  - Ой!  Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув  хтось з  дітей.  - І я! І я! – загукала  малеча.   Вони  висипали каштани  і  почали набивати  кишені  горіхами. Через  хвилю  на 

землі  валялись  лиш нікому  не  потрібні  каштани.

- Тату!  А що  ж  буде з  ними?  - запитав  хтось. - Та,напевне,  дикі  свині з’їдять.   Жаль  стало горіху  каштана. Хотів  підбадьорити. Та  той знову  відвернувся. Тепер від

сорому…

Горіх і каштан

                                           Горіх і каштан                                                               ( початок)

   На краю лісу росли горіх і каштан.  Одного ранку  проснувся горіх,  дивиться  - каштан увесь білий. 

Звідки  в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх. Це цвіт,  - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде.    Горіх  зітхнув. О-о!  Який чудовий в каштана цвіт!   То  діти завітали  до  лісу  і  милувались  каштаном. На  горіха  ніхто й  не  глянув.   Як  каштан  відцвів,  горіх зацвів.  Його цвіт  був  дуже  скромний.  Каштан глянув  і  відвернувся: «Аж  соромно  рости поряд.  Що  подумають, коли  дізнаються про те,  що  він  мій  друг?»    Пройшов час...  На обох  деревах  з’явились зелені  плоди.  Згодом на  горіх  почали 

сідати  птахи  і  клювати їх.  Ті  зривались  з  гілок, падали  на  землю.  Каштан  сміявся:

- Дивись!  Моїх  не  чіпають. Бояться. Подивився горіх,  а  вони  обсипані  зеленими колючками.  Дійсно страшно.  Глянув  на свої,  а  ті  гладесенькі,  беззахисні.  Зітхнув  бідолаха  та  мовчки  порадів  за  друга.

Надійка

                                               Надійка                                                                                                                     (продовження 3)                                                                      - Не має любові.  Моя  любов залишилася на  двадцятому кілометрі  від цього місця,  у вигляді  вінка із неживих квітів і чорної стрічки,  -  в  очах  жінки появися  смуток  і    одинока сльоза спроквола  поповзла по її  обличчю. Жінка  здійняла її  красивим пальчиком  і  тихо  продовжила. – Я вже майже не плачу. Все виплакала  за  п’ять років,  що проминули  від дня смерті  мого чоловіка.   

- Прийміть мої щирі співчуття,  - промовив чоловік. – А що сталось?

    - Ми потрапили в жахливу автомобільну  катастрофу. Чоловік загинув одразу  ж, 

а  я  з Надійкою залишились  живими.  Хотіла накласти на себе руки. Якби не Надійка, я б мабуть так і зробила,  та живу… Заради неї. На цілім світі,  у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він  казав: «В мене є велика Віра,  тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику  Надію. А любов ми вже маємо між собою.»

    Жінка замовкла. -         Вибачте, що потривожив ваші тяжкі спогади,  -  перервав мовчанку  чоловік. -  Я подумав: «Які ми близькі від смерті. Один крок, одна секунда можуть відділяти нас від неї. Але  яке воно,  життя,  непередбачливе,  -  задумано  продовжив  він. – В мене не було віри, навіть малесенької надійки   не  було.  Я теж був за крок від смерті. Та  в останні секунди перед моїми  очима, серед хвиль, виринула  ваша Надійка.  Вона тонула.  Я звичайно не міг цього допустити. Та тепер слухаючи вас зрозумів, що  врятував не тільки вашу донечку,  а  врятував і свою маленьку надію.  Тепер в мене появилась велика надія. Надія, що варто  жити.  А ви, Віра, як носій такого прекрасного імені, - чоловік  з  захопленням  поглянув на неї,  - повірте,  я зроблю все щоб  з ваших очей пропав смуток,  -  він на  мить затнувся,   -   і  повернулась втрачена  любов...

 

Надійка

                                            Надійка                                                                                                               (продовження 2)                                                                

Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них  збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло,  що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху  обличчям вона кинулась  до дитини. Дівчинка розплющила очі:

       - Мамо не сварись зі мною, я намагалась впіймати м’ячик.

Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.

         - Я не буду рідна. Це я винувата. Я  відійшла на хвилинку купити тобі сочок, -

жінка заплакала, - а  море  захотіло тебе відібрати у мене.

Люди поволі почали розходитись.  Погляд  жінки  зупинився на чоловікові, який  все  ще

тримав  дівчинку за руку.

Це ви її врятували?

Він мовчки кивнув головою.  Заплакані очі зблиснули: - Ви не уявляєте,  як  я  вам  вдячна  за  мою Надійку.

- Надійку? – перепитав  він. -   Перепрошую. А вас як звуть?

-  Віра,  - відповіла жінка і на  нього глянули очі кольору морської хвилі.

-         Віра.  Таке чудесне  поєднання: Віра  і Надія. Біля вас поруч ще десь мала  б  бути і  Любов?

Любов?  -  луною  відізвався жіночий голос

Надійка

                                                Надійка                                                                                                                 (продовження 1)                                                                

  Ні  про що  не хотілося  думати, ні  з  ким прощатися.  Його поетична душа  так і не  змогла  змиритися з  прозою  життя, і  він  вирішив просто  піти з нього. 

 «Найкраще піти  під воду, - вирішив  чоловік, -  щоб без крові, без свідків і

без болю. Згодом,  з  прибоєм моє тіло  мабуть викине на берег,» - наче про когось чужого подумав  він  і  підняв голову  над  водою, щоб поглянути чи далеко той берег.

    Раптом  в його поле зору, впав  кольоровий м’яч,  що повільно  погойдувався на  хвилях  і  чиєсь  обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в  пам’яті  рот,  що  намагався щось крикнути  до нього,  і  очі. Очі повні  жаху, повні  благання  про  допомогу.  Дитячі очі. Він  кинувся  їм на  зустріч.  Та вони  зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж  раптом  обличчя знов виринуло  з води. 

  

Пройшли якісь долі  секунди,  та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся  потопаючого плавця.  Кілька дужих змахів рук  і  під ногами появилось дно. Вони, чоловік з  маленькою  дівчинкою на руках,  вийшли на берег.

Надійка

                                                        Надійка                                                                                                                           (початок)                                                                              Море  рябіло від  хвиль.  Вони накочувалися  із-за  горизонту цілими  табунами.  А вже  тут,  біля самого  берега,  об’єднавшись  в єдиний  вал,  з  піною  і  шумом, гнівливо  кидались  на  нього.  Вся енергія  моря  зібрана  ними по  дорозі,  зіткнувшись з  камінням,  розбивалась на  тисячі  бризок,  які  мовби  хотіли злетіти  вверх  до хмар,  та  обезсилівши від  боротьби,  падали назад  у  море.

   Він все далі й далі  відпливав від берега.  З поля зору спочатку зникли  голови плавців,  не чутно стало і  їх  безтурботних голосів.  Тепер  чоловік залишився  наодинці з  морем.  Наодинці з долею.  Перевернувся на  спину.  Щоб залишитись на  плаву, поволі рухав руками і ногами. Над  головою  висіло світло-голубе небо.  Його погляд почав  блукати серед білих пухнастих хмаринок,  які  невеличкими табунцями розбрелися по  небосхилу. Споглядаючи за ними,  він іще більше  відчув  цілковиту самотність.

Хрест

(закінчення)
Пройшло декілька днів. До Симона повернулась
колишня сила. Він повністю одужав і знову взявся до роботи. Симон став частіше
молитись. І його молитви були особливими - радісними. Ось і сьогодні Симон
закінчив вечірню молитву. Не знає чому, але в ньому росла впевненість, що Ісус
живий, що Він дійсно вознісся на небо. Він вірив що так і є.
Дружина, глянувши кілька раз на його задумане лице, вже хотіла сама запитати,
що ще його так турбує, як раптом чоловік промовив сам до себе:
- Так, Він живий. Христос воскрес!
- Про кого ти говориш? - перепитала вона здивована поведінкою Симона.
- Про Ісуса. Розумієш ... Він живий. Я серцем відчуваю. Коли я в це повірив
мені стало легко і світло на душі. Це значить, що я не помиляюся. Значить це
правда. Христос воскрес! Воістину Воскрес! - став переконувати дружину Симон.
Його очі загорілися радістю і любов’ю до Того Хто взяв на Себе гріхи людські,
як той важкий хрест. Хто прийняв смерть за них і воскрес!
Симон став знову молитись, звернувши свій погляд до того місця, на якому був
принесений в жертву Агнець Божий - Ісус Христос, Який вмер і на третій день
воскрес, щоб з Ним воскресли до життя вічного і ті, хто в Нього повірив, пішов
по Його слідах, несучи кожен свій хрест аж до Голгофи...

Хрест

(продовження 7) Симон знову повертається до того, що сталося на
його очах. Він чув, що так мало статись, щоб здійснилось сказане пророками, хоч
це дехто хоче обминути. Та все одно на душі було важко: „Невже Ісус ось так
назавжди пішов від нас?” Ось і сьогодні Симон час від часу поглядає в бік Голгофи.
Ісуса там вже немає. Зрештою немає ніде.”
Симон просив в Бога милості і допомоги. Він просив відкрити йому істину... І
ось минуло сім днів, а йому щось і далі бентежить душу.
В цей час до чоловіка, що все ще не міг вийти з важких роздумів, підійшла
дружина. Глянувши в його сумні очі, вона стала розповідати Симону про те, що
сталось за цих кілька днів: „Містом ширяться суперечливі чутки. Згідно одних,
учні викрали тіло Ісуса з гробу. Ці чутки розповсюджують священики і сторожа.
Сторожа говорить, що тіло вкрали, як вони спали.”
”Нісенітниця якась, - думає Симон. - Як можна стверджувати про те, чого не
бачив?”
„ За іншими чутками - розповідає далі дружина, - Ісус воскрес на третій день.
Про це розповідають учні Христа і навіть Його матір Марія. Вони Його бачили на
власні очі після воскресіння. В їхніх очах світиться велика радість. При
розповіді вони їх не ховають, як священики чи сторожа. І говорять з такою
впевненістю, що їм не можна не повірити.”
Розповідаючи жінка раптом помітила, що Симон міняється на лиці, в його очах
зажевріла іскорка надії, яка швидко розгорялась. І ось якась невідома сила
підняла його з місця на рівні ноги. Він нічого не кажучи швидко виходить на
вулицю. Здавалось би, що після посту в нього не стане сили йти. Та він прийняв
рішення. Він прямував на Голгофу.
Симон знову йшов тим шляхом, яким ніс на плечах хреста за Ісусом, шляхом, яким
не раз проходив в думках. Симон дійсно був замучений тілесно, та в нього
розгорілось ціле полум’я, яке давало сили пройти цей шлях ще раз. Пройти ступаючи
по слідах Ісуса зрошених кров’ю з Його ран. Симон не пам’ятав скільки часу він
йшов. Але ось вона - Голгофа. Ось місце де розіп’яли Спасителя... Симон здіймає
сандалії з ніг. Далі він іде босоніж. Ось тут стояв хрест на якому висів
Христос - Син Божий. Симон падає обличчям на землю так рясно зрошену кров’ю
Христа. Він мовчки плаче Разом з сльозами з його серця виходить біль і сум.
Перед його очима постає образ Ісуса. І на німе Симонове запитання: „Де Ти,
Господи?” в вухах йому лунають слова Спасителя сказані розбійнику в останні
хвилини: „ Сьогодні зі мною ти будеш в раю!” Так, це слова Господаря, Пана,
Який запрошує до Свого Небесного дому, усвідомлює раптом Симон і з полегшенням
зітхає: „Тепер я знаю де Ти, Господи!”
Раптом десь над ним пролунав розпачливий жіночий зойк і плач:
- Він помер!?
- Ні, я живий !- хотів крикнути Симон, та пересохлі губи ледве ворушились. Тоді
він зібравшись з силою перевернувся на спину. Симон лежав горілиць, розкинувши
широко руки, як той хрест , що він ніс на собі. А над його головою було
бездонне голубе небо. Симон в душі заусміхався, десь там в небесній височині,
на золотому троні, праворуч Отця сидить Ісус Христос і ласкаво усміхаючись
дивиться з небес на Симона і благословляє його.
Та небо над головою хтось заступив. Симон напружившись впізнав свою заплакану
дружину з дітьми. Вона збентежено глянула на його щасливе обличчя. Їй здалось,
що Симон щось говорить, ледве ворушачи губами. Жінка нахилилась ближче. До неї
донеслись слова, які так хотів сказати їй Симон:
- Я живий! І Він живий! Я знаю!, - шепотіли потріскані губи Симона. Кажу тобі:
Христос воскрес! Воістину воскрес!

(далі буде)

Хрест

(продовження 6) - То він Іллю кличе, - сказав хтось не розібравши.
Хтось побіг і взяв губку та, оцтом її наповнивши, настромив на тростину й давав
Йому пити.
- Чекай-но, побачимо, - чи прийде Ілля визволяти Його, - розмірковував хтось
інший.
Аж тут знову скрикнув Ісус:
- Звершилось!
І видихнув з полегшенням:
- Отче, у руки Твої віддаю Свого Духа!
І Він, схиливши на бік голову, завмер...
Ісус знову замовк. Та вже не терпів. Він витерпів до кінця і помер. За всіх.
В Симона озноб пройшов по тілу. „Помер!? Помер!?” - пульсувала в голові думка:
і розпач, і біль, і жаль, і жах розривали його серце на дрібненькі частини.
„Помер! Убили! ”
Та щось раптом сталось - страшне, просто жахливе... Небо, чорне небо над
головою наче здригнулось. Хоча здригнулось не небо, а земля під ногами. Вона
захиталась, каміння почало падати зі скель.
- Землетрус? - з жахом дійшло до свідомості.
- Землетрус! Землетрус! - перелякано закричали люди.
- Тікаймо! Ховаймось! Кара Божа! Кара Божа! Втікаймо!
- Дійсно праведний був Чоловік Цей! - з розпачем скрикнув сотник охопивши
голову руками.
- Він був справді Син Божий! - почулися голоси серед людей. - Що ми натворили!
Що ми натворили!
Настало ще більше замішання. Хто став бити себе в груди, хто плакав, хто рвав
на собі волосся.
- Що ми натворили! Що ми натворили! - лунало над натовпом.
Всі стали розбігатися, поспішати додому... Кинувши прощальний погляд на Ісуса,
побіг і Симон...
* * *
Нарешті Симон підвівся. Похитуючись пройшов по кімнаті. Ноги не слухались його
і він присів. Сьогодні закінчився сьомий день, як розіп’яли Учителя. Того дня,
прибігши додому, Симон з великого розпачу розірвав на собі одяг, посипав голову
попелом і відокремившись від усіх, сів прибитий горем посеред кімнати. Він
прийняв піст. Цих сім днів і ночей він ні до кого не обізвався навіть словом,
нічого не робив ні в полі, ні по господарстві, не їв і не голився... Він
страждав. Він сумував. Він розмовляв з Богом.
В нього перед очима весь цей час висів на хресті Голгофськім Ісус Христос, в
закривавленому терновому вінку, з пробитими кистями рук. Симон бачив біль і сум
в Його очах. У вухах лунали Його слова: „Отче, відпусти їм, бо не знають що
чинять вони!...” Симон згадував і те, що сталось після розп’яття: загальний
переляк, що охопив усіх, коли сонце затьмарилось і небо вкрили блискавиці. Бог
гнівався на людей.
„Може Він гнівається і на нього - Симона, за те що він ніс хрест на якому
розіп’яли Сина Божого. Хоча, напевне, ні. Господь знає. Симон ніс хрест не
тому, що його заставили римляни, не тому що хотів смерті Ісуса. Ні, він
незважаючи на ганьбу, яка падала і на нього Симона, хотів хоч чимось допомогти
Учителю. Хоч якось показати, що є ті, які люблять Його і готові взяти хрест на
себе,” - роздумував Симон. Раптом він пригадав, як Ісус говорив своїм учням:
„Хто хоче йти за Мною, візьміть свій хрест...” І тут перед ним ясно відкрилось
правильне тлумачення цих слів: „Ісус мав на увазі не тільки взяти на себе якусь
фізичну роботу, чи якісь життєві негаразди, а нести свій духовний хрест на
славу Божу, отримуючи за це в свій адрес насмішки, можливо навіть гоніння за
віру в Ісуса Христа, страждати за діло Боже, йти у слід за Христом, страждати
за ту благу вістку, яка прийшла з Ним на землю, підхопити її і нести до всіх
людей і для людей, не дивлячись на те чи люблять тебе, чи ні. Симон і на собі
відчув вагу хреста, і не тільки дерев’яного, але це було в порівнянні з тим, що
переніс Христос, лиш маленькою краплею в морі страждань Ісусових.”

(далі буде)