Історія однієї картини

 angel    angel      angel
Під  прогнилою, почорнілою від часу,  солом’яною стріхою дрімав на сонечку старий горобець…
-    Дідусю! Дідусю!  -  влетів під стріху схвильований  горобчик. – Я щойно бачив тебе там!  - змахнув крильцем маленький горобчик.
-    Де це там?  -  усміхнувся до онука сивий, як лунь, горобець.
-    На городі!
-    Але ж, як бачиш, я тут!  - заперечив йому старий.
-    Так! Тут!  -  цвірінькав далі малий.  - Але ж і там!
-    Щось нічого не второпаю!  -  спроквола почесав себе лапкою старий. – І тут, і там? Як це може бути?
-    Може, дідусю! -  почав пояснювати йому онук. -  Тому що ти тут живий, переді мною! А там, ну майже живий, на картині.
-    На картині !?  - здивувався старий.  – Якій ще такій картині?
-    На картині молодого господаря.  Ходімо покажу!  - потягнув старого за  крило.
-    Старий я вже, внучку. Далеко від дому й не вириваюсь,  -  зітхнув.
-    А ти спробуй. Хіба тобі не цікаво глянути на себе збоку?А якщо щось, то я тобі допоможу! Обіцяю!  -  не вгавав малий.
-    Дивно,  -  задумався старий. -  Що це з нашим господарем? Він як пішов з дому, то тільки й минулого літа з’явився, через два роки? Не знаю, не знаю,  -  ще вагався дідусь. – Він коли закінчить картину, то сам її до хати принесе. А ми по дорозі, як йтиме, то й підглянемо. -    Але ж ти, дідусю!..  -  надувся малий і замовк.    Глянув на онука старий  горобець. Погладив його по голівці. -    А що там на тій картині, лишень я? Чи як? -    Ні! Ти і пшеничний лан! -    Таки вже й лан!? -    Ну може не лан, а город наш,  - зам’явся малий горобчик. – На картині ти летиш під самісінькими хмарами, а під твоїм крилом колоситься наша золота пшениця. -    Кажеш золота, внучку? -    Золота! -    Кажеш наша? -  сумно усміхнувся старий. -    Наша, дідусю!  - впевнено відповів горобчик. -    Ні! Вона - господаря. Хоча...  - старий і ще більше посмутнів, замислився  – Хоча, насправді, золота… -    Що хоча, дідусю!? Ти чогось не договорюєш? Чому він тебе надумав малювати? Розкажи… -    Добре, внучку. Розповім... Це стара, як світ історія…Якби не ця золота пшениця, вірніше однісіньке малесеньке зернятко, то й ніколи б тої картини не було, і нас би не було. Та й молодий господар, хтозна чи повернувся би коли до батьківського гнізда… *     *     *    Було це давно, два роки тому. Страшні часи тоді були. Голод звідусіль нахлинув на наш край. Все живе вмирало, мов мухи. Вмирали люди, худоба і птиця, серед неї звісно й ми - горобці. Діялось це у страшні часи. Знаючі горобці говорили, що страшний безбожник, який сидів далеко-далеко від нас за кам’яними мурами, разом з своїми посіпаками наслав цей голод нас. Він хотів знищити волелюбний народ нашого краю, а з ним і нас. Все до зернинки, до крихти, відбирали у людей його песиголовці. Забирали хліб у селян, у тих, хто вирощував його своїми мозолями та потом. Плакали люди, плакали й ми. Земля наша плакала. Плакала наша ненька Україна. Вмирала. Через того супостата і його прихвоснів вмирав наш квітучий щедрий край…А з ним і  селяни,  і ми… Так померли мої старі батьки. Померли й батьки молодого господаря. Та його не було на цей час у селі. Він давно подався до великого міста, де малював портрети ката свого народу. За це його любила тодішня влада, та ненавидів простий народ…   Залишився я сам на цілий двір, а може й село. Тиша стояла навкруги, цілковита гробова тиша. Чорне й німе, знівечене й безпорадне, лежало село серед столочених хлібів і лук. Ніде не чути людського голосу: хто вмер, а хто подався світ заочі. Ніде собачого гавкоту ні котячого нявчання. Поздихали, як одні так і другі. Хто не встиг - з’їли. Замовкли горласті півні. Ці не вмерли, пішли під ніж в першу чергу. Та хто під чий: чи господарський, чи тих бандитів-грабіжників, хто як. Пропали з села й птахи, а з ними й трелі солов’їні, просте зозулине  „ку-ку” й таке рідне гороб’яче цвіркання. Сутужно стало жити, хоч бери та й собі помирай.    Городи людські бур’яном позаростали. Хлібні амбари пусті та розбиті. Миші давно з них  у поля повтікали. У напіврозвалених хатах вітер свище. Вже навіть не трупи, а скелети  тварин, птахів, та й  людські неприбрані, непоховані валяються. Вже й не смердять - вивітрілись...   Тиняюсь я якось по сусідніх дворах, біля старих ангарів. Їсти хочеться аж живіт зводить. А тут, як на зло, паршивої комашки навіть за милю не видно. Отож ніде ні зернинки, ні крихти, ні комашки… Мало того що голодно, сумно так на серці, аж плакати хочеться. Находився, налазився. Та все безрезультатно. Лечу додому, під свою стріху, за звичкою розглядаю все навкруг. Аж, раптом, дивлюся… Що це?.. Очам своїм не вірю. Піді мною, на межі, зернятко лежить. Справжнісіньке таке. Кругленьке. Смачненьке. У мене слинка так і потекла. Опускаюся нижче, ще нижче. Сідаю на землю. Підкрадаюся до нього. От-от хапну у дзьобик…    Ще б пак. Така знахідка. Заспівало все у мене всередині. „Ось я зараз свій голод й втамую ”,  -  тішуся, як ненормальний. -    Не їж мене!  -  раптом чую писк якийсь.  З дива я аж на хвіст сів. Туди-сюди зиркаю. Нікого не бачу: „Що це? Хто б це?” -  Хто це ?  -  озиваюся нарешті. – Покажися! -  Це я! Зернятко! Не їж мене! Витріщився я на нього. Слова мовити не можу. Та ось опанував себе й питаю: -    А то ж чому? З якого дива? Ти знаєш який я голодний? Уже кілька днів нічого у дзьобі не мав. Не з’їм тебе зараз, то помру. -    Не помреш! Я одне-однісіньке не вирішу твоєї проблеми. А от коли ти мене залишиш, я тобі в пригоді стану,  -  торохтить  своє Зернятко. -    Ха-ха-ха! Ти вже й так мені у пригоді стало,  -  заявляю я, взявшись крильми в боки, і хап його у дзьобик та й полетів собі.   Думаю: „Дійсно зараз не буду їсти, відложу на потім, коли вже край з голоду буду вмирати, а поки що пошукаю іншу їжу. ”   Отож, лечу. Зернятко міцно у дзьобику держу. Лечу, а під крилом город наш. А на ньому бур’янів, а бур’янів  -  видимо-невидимо, незліченно. А серед них і осот, і лобода, ще не всю її люди з’їли, і гірчак, і мокриця, і плющ, і навіть полин де-не-де показався. Так і мелькають, так кивають головами мені у слід, наче глузують з мене. Аж злість мене взяла. Вони, як ті песиголовці, що хліб у селян забрали, тепер у них і городи відібрати хочуть. А тут, як на те й Зернятко обізвалося: -    Не їж мене! Випусти он над тією латочкою землі, що без бур’янів. Я тобі і всім в пригоді стану!    „Та як же ти можеш мені в пригоді ще стати, а усім та й поготів? У селі ні душі не залишилось?”  -  дзьоба не роззявляю, міркую мовчки. -    Випусти мене! Богом благаю!  -  під милий бік проситься Зернятко.   От я і випустив його над тією крихітною латочкою, що ще нагороді чистою залишилась. Може й би не випустив, та як міг вчинити інакше? Господу я не міг відмовити, так мене батьки учили. -    Дякую тобі, Горобчику!  Ми ще зустрінемось!  -  пропищало Зернятко та й упало на землю. -    Аякже зустрінемось!  -  буркнув я, нарікаючи на своє м’яке серце.    Проте, опускатись на землю не став. Таки передумав знову підібрати Зернятко. Дане мною слово чогось таки варте. Краще було не обіцяти. Та раз вже пообіцяв  - дотримайся. От я і полетів додому ні з чим…     А на ту пору осінь стояла. Сонце вже про зиму думало. Готувалось до неї, весь час за хмари ховалось. Небо й собі дощами плакало. Може, сумуючи за літечком, чи ще чого? Хоч думаю ні  -  по невинно згублених душах…    А там і зима вмить настала, наче проїхала на білому коні. Снігом усе навколо засипала. Сховались під ним і багнюка, і бур’яни, і ріки, й озера. Лише людська трагедія виглядала з повибиваних вікон і волала до Господа, щоб зглянувся над нашим краєм, та над долею нашою…   Надворі мороз стояв лютий. Я з-під стріхи майже не вилазив, хіба що інколи вдень, як тільки трохи сонечко блисне. А з їжею то був просто таки жах. Не знаю, як і пережив цю страшну зиму. Проте, всьому є кінець і всьому початок. Весна-красна настала. За нею й тепле літечко…    Ганяюсь я якось над нашим городом за комахою… Дивлюся. Жовтіє щось серед бур’янів. Цікаво мені стало. Підлітаю ближче. Опускаюсь нижче. Приглядаюсь… Аж то Колосок пшеничний до сонця тягнеться…    Важко йому бідному серед злих бур’янів. Вони й ту крихітну п’ядь землі, що колись була навколо нього, вже захопили. На його життя вже  зазіхають, зі світу звести намагаються. То закривають від нього хмарку, щоб дощику не попив, а то коренищами своїми вологу від нього крадуть. Та росте пшеничний Колосочок, бореться, сили набирається. Обвиває його плющ, павутина, задушити хоче. Та росте він. Жовтіє зерном наливається. Тут вже й я йому помагаю, чим можу. З бур’янів йому під ноги росу струшую, клюю їх дурні голови, щоб не заважали іншим під небом жити. Прилітаю кожного дня по пару раз, чекаю коли зернятка дозріють…    Ось одного дня бачу дозрів Колосочок і зернятка у ньому. Багато їх тепер стало. Смачненькі такі, аж слинка котиться. Ото думаю поласую, ото побенкетую, після днів голодних. Зібрався я був уже й зернятка видзьобувати, аж тут раптом: -    Не їж зерняток! Вони тобі у пригоді стануть! -    А це ще хто тут? -    Це я, Колосочок!   Я вже й начебто стріляний горобець, та тут знову мало не впав. -  Який ще такий Колосочок? В якій ще такій пригоді?  Вже мені хтось тут минулої осені обіцяв, що у пригоді стане. Я до цих пір викручувався, як міг, щоб з голоду не померти. Думаю нарешті поласую, а тут тобі й на! -  Хіба ти не здогадався, що з Зернятка я виріс?  - Та звісно здогадався! Не такий я вже й телепень, як декому здається!  -  буркнув я геть роздратовано. -  Проте їсти, як хотів, так і хочу.   -  Коли з’їси зернятка, то тільки на якийсь час втамуєш голод. Проте коли обтрусиш нас на землю, то мої зернятка тобі у великій пригоді стануть.   - Бачу не доживу до цієї великої пригоди. З голоду згину!  -  я далі ніяк не можу заспокоїтись.   -  Добре! Давай зробимо так! Як тобі зовсім зле буде, з’їж одне зернятко , а решту обтруси на землю.   -  Гаразд!  -  буркнув я, знову нарікаючи на своє м’яке серце.   -  Але мене ще одна річ дуже бентежить.   -  Говори. Я слухаю,  -  киває мені Колосочок.   -  Скажи  ще таке. Мені дуже цікаво. Як Зернятко вижило у ту люту зиму і прийнялося?   - Ти он про що?  -  усміхнувся Колосочок. – Це було не просте Зернятко, а озиме, вловлюєш різницю яре і озиме? У нас таких ще мало сіють. Наш господар схотів попробувати, та не вдалося, все вигребла нелюдська влада. Одне воно тільки й лишилось не поміченим. Видно Бог його зберіг для землі нашої. Он як.   -  Гаразд!  Буде по твоєму!  -  вже без вагань здався я  і зробив так, як просив Колосочок…    Знову природа зробила круг: настала осінь, а там і зима, за нею весна, а там і літо прийшло…   Виглядав я його всю ту пору. Дочекався. Лечу стрімголов на город. Дивлюся, а там замість одного колосочка їх вже біля тридцяти виросло (одне зернятко я все ж таки з’їв, не втримався). Всі купки тримаються на бур’ян наступають. Впізнали. Головами кивають до мене. Вітаються. Та все одно бачу сутужно їм в компанії з бур’янами. Ці розбишаки не дуже то їм поступатись збираються. Гуртуються в юрби і от-от попруть на пшеницю, щоб знищити її.    „Як же допомогти колосочкам моїм? Нездужають вони боротися проти тих посіпак. Не доростуть. Не наберуться сили. Загинуть,”  - сушу я собі голову і, хоч ти вбий, нічого путнього у неї не лізе. Вже й Бога благаю. Та немає відповіді. А бур’яни тиснуть, знущаються з колосочків…   Ото лечу я одного ранку, глянути на наш город, дивлюся, а по межі молодий господар іде. Ой і довго його тут не було. Видно нарешті вирішив своїми очима подивитись, чи то правду люди кажуть про того ідола, що його у місті малював. Отож іде він і бачу, напевне із кладовища, що за нашим городом. Мабуть батьків там шукав. Та їх там нема, бо нікому вже було хоронити. Не хотіли вони у хаті помирати. Вийшли на своє поле. Та навіть не поле, бо з нього лиш клапоть лишився - город. Отут і померли. Бачу, що лице його сумне-сумне, аж чорне стало, а сам ледве не плаче. Щось шепоче собі під ніс, як блаженний…   „А що як?”  -  тут на мене найшла божевільна ідея. Я запалився такою хоробрістю, що як сокіл налетів  господаря… *    *    *   - Що за скажений горобець!? Прямо таки атакує мене!  -  з досадою мовив молодий художник, відмахуючись від настирного горобця, що з якогось дива кружляв над ним, ледве не сідаючи йому на чуб.   -  А ну геть!  -  замахнувся на нього молодик.  -  Здичавіли тут у цім селі вже зовсім!  На людей кидаються!   Горобець, наче образившись, відлетів...   Та не ступив господар і пару кроків, як атака знову повторилась. -    Та що ж це за напасть така?  -  обурився він.  -  Ось я зараз візьму он ту тичку з квасолі і буде тобі непереливки.   Молодий господар, висмикнув  струхлявілу  від часу тичку, що стирчала під межею і погнався за птахом. Ось вже майже наздогнав. Замахнувся, щоб провчити нахабу… Та й остовпів… Рука з палюгою повільно опустилась… -    Ой, леле!  -  став, мов вкопаний, чоловік серед городу…   Горобець не тікав. Він висів у повітрі, відчайдушно тріпочучи крильцями…   Глянув молодик, а під ними, серед лави бур’янів, як  останній острів селянської надії, колосився клаптик пшениці… Так і застиг молодий художник… Занімів… Його лице гірко скривилось… Впав він на коліна перед золотими колосочками та й заридав… І згадалося йому його босоноге дитинство, і  батьки старенькі, і їх працьовиті руки.  Згадалося з якою любов’ю трудились вони на цьому клаптику землі, як орали, бережно розпушували землю, розбиваючи кожну грудочку, сіяли, доглядали врожай, пололи бур’ян…    Рясні сльози зросили його лице.  Тьохнуло серце чоловіка: -    Спасибі тобі, горобчику, що нагадав мені хто я! Нагадав, що я син своїх батьків! Син своєї землі!... *    *    *    Старий горобець замовк… -    Дідусю, а що було далі!?  -  тихо запитав онук. -    Далі?...  -  від спогадів у старого підозріло блищали очі. -  Цього дня художник не малював картини. Він полов бур’яни. Тепер пшеничним колосочкам ніщо не загрожувало. Вони зміцніли. Набрались зерном. Згодом молодий господар зібрав його. Правда і для мене залишив  пару колосків. А осінню зорав город  і  засіяв невеличку нивку.  Сьогодні ти мабуть якраз її і побачив, а біля неї і господаря з мольбертом. Після портретів того ідола, це його перший душевний малюнок. Тепер він оселився в батьківській хаті і здається нікуди звідси не збирається... А того супостата більше не малює... Малює рідний нещасний наш край. Можливо, побачивши його картини, ті хто якось вижив у цей лиховісний час, повернулися у рідне село, до батьківських осель, до рідної землі…   Знову замовк старий горобець… Тепер вже навіки… Та він не знав, що його розповідь переживе його. Що її, з покоління в покоління, будуть переказувати його родичі. Він не знав, що ще багато лихоліть переживе його рідний край, поки здобуде свободу. Він замовк, та на чудовій картині молодого художника, навіки залишився, як символ любові до батьківської хати, до рідного краю, до своєї багатостраждальної родючої землі….

Балада про матір

                                                 (продовження )
 З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
   А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг.  І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі,  а там зараз німці…
  Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький  -  Івась.  Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба  -  війна…
   Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками,  сотнями, тисячами. Разом з ними гинули  десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла  -   Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
  Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають  всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним.          Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
-    Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
-    А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють?  -  питалася.
-    Радянську владу хочуть звалити,  -  відказав.  -  Хіба Радянський Союз не самий сильніший  у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
-    Колись її твій брат хотів, і ти теж,  -  задумливо мовила.
-    Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
-    А хіба самі?
-    Ні. Червона Армія.
-    Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
-    Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
  Так і не порозумілись. Замовкли…

  Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла  -  служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
  Розпитувала рідню,  про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
  „Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
  Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
  „Самий опасний із ніх  -  Крук!  Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
  Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки  разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
-    Грицю це ти?  -  перепитала здивовано сивого молодика.
-    Тітка Настя?  -  не менш дивуючись почула у відповідь.
-    А Юрась де?  -  одразу ж вирвався зойк з її грудей.
  Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
-    Куди ти мене волочиш?  - перепитала, приходячи в себе.
-    Тітко! Так треба!  - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
-    Так що з Юрасем? Він живий?
-    Живий!
-    Жи-ви-й!  - видихнула з полегшенням.  – А де ж він? Чому додому не звідається?
-    Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
-    Грицю! Веди мене до нього!  - стала квапити синового товариша.
-    Тітко не можу!
-    Як так не можу? Чому?
-    Він переховується?
-    Від кого? Поляків тут уже нема?
-    Проте є совіти.
-    Ну то й що? Адже він свій.
-    Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
-    Ой що ж це буде? Його ж уб’ють!  -  вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
-    Добре я йому все перекажу,  -  пообіцяв Гриць.  – Чекайте записки.
  На тім і розстались…
   Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
   „Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
  І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
  „Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?”  -  затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
  Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
  Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
  „Юрась!”  -  тенькнуло у скронях.
  Про себе вже не думала:
-    Юрасю тікай!  -  закричала на всю околицю, на все містечко.
  Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
-  Крук! Здавайся! Ти оточений!   -  пролунав такий знайомий голос.
„Івась?”  -  усе стерпло їй у середині.
  І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
 - Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! -  розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
    І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла  у гущу пострілів, до дуба, до синів.
  Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
-    Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте!  -  гукала мати та її ніхто не чув.
  Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами.  В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на  кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
-    Зупиніться скажені! Ви ж брати!  - з останніх сил, заволала у ніч.
  На тремтячих ногах, підійшла ближче.
-    Ви ж брати!  -  шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
  Лежали... Мовчали...
   Нахилилась над ними:
-    Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
  Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
    Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…”  Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
    Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
  Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й  далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві  та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…

*     *    *
   Догоряв могутній дуб…
   Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
   Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
   Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди  - брати, що убивши один  одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки  ...

Балада про матір

    Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на землю, сивим попелом. Дерево теж не хотіло здаватись, проте не темряві, вогню. Воно тріщало, пручалось, корчилось у муках, та полум’я, п’ять за п’ядь безжалісно пожирало його руки-віти. Ті що були слабкіші ,  спочатку в’яло пробували опиратись, та незабаром здавались на волю переможця. Під його шаленим натиском, опускались додолу, а згодом і зовсім відвалювались від стовбура. Ті ж, котрі були міцнішими, догоряли разом з ним. Ось, на кінець від них залишились, тільки ледь помітні цурпалки. Стовбур залишився сам. Один проти вогняної  стихії. Він стояв обвуглений, весь обвитий полум’ям, як обеліск.  Нещасне дерево пережило не одне воєнне лихоліття, та  стало жертвою блискавки, яка раптом упала з розгніваного неба…
  Колись  зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже  не дуб  - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось  уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…

  Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
   Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих  ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї  -  патріоти. І від кого вони того набрались?
   Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
   „Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?”  - тішила себе думкою.   
    Коби ж знала, що то за вечорниці?
   Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати.  Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло  -   шукали заборонену літературу.
-    А син? Де син?  -   хапала за поли жовнірів.
-    Той лайдак у нас?  У гміні,  - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
  Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула  за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син  бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило.  Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
   За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
  „Сини мої соколята  -  не вберегла вас рідна мати!”  -  затужила, заголосила переступивши поріг домівки... 
   Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
  Від тих слів      так і застигла. Сльози текти перестали.
-    Ой доленько моя не щаслива!  -  зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! -  та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
-    Мамо!  - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
  Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
   Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
   „Навіщо? -  міркувала.  - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
   Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
  От хтось і порадив:
-    Поки не пізно,  втікайте за Збруч.

Щастя…

  Лежить гусінь. На сонечку ніжиться. Боки вигріває. Листок зелений жує.  Дивиться мураха йде. Їжу несе. Та так багато, що аж вгинається під нею. Помітила вона гусінь. Зупинилась. -    Привіт сусідонько! Як поживаєш?  -  питається. -   Як у Бога за пазухою!   -  мляво відповідає гусінь. -    А ти?       

-  Теж не жаліюсь! – на те їй мураха.

 -  Ну не скажи. Хіба я не бачу, як ти щодня надриваєшся?  Менше б їла. Більше б часу мала на відпочинок.  

На сонечко разом би полежали. Поговорили б про те, про се. А то щось ті  харчі ніяк тобі на користь не йдуть. Висохла на тріску. Ноги ледве волочиш. І навіщо тобі стільки їжі?

-   Так я ж не для себе стараюсь. Чоловіка, дітей, батьків  стареньких накормити хочу.    „Не розумію я тих мурах ”,  -  буркнула собі під ніс гусінь і  каже дивуючись:        

-  Але ж я бачила, що твій чоловік теж додому щось ніс?

Так це він за ради мене, дітей та батьків трудиться.       

-  Але ж і твої старенькі теж не з пустими руками йшли?

 -  Так це ж  вони заради нас, дітей своїх, та онуків  стараються.        

-  Проте і діти ваші  щось несли? – робить великі очі гусінь.

-  Та це ж вони нам і нашим батькам хочуть догодити.        

-  І де ви стільки сил берете? Через те худющі такі. Їсте багато та гоните цілий день один одному догоджаючи. Ні щоб принести лише для себе, а ще краще на місці, як от я, одразу ж і з’їсти. І все!  -  каже гусінь зелений листок хрумаючи.  -  От і виглядали б не гірше за мене,  – тут, вона поворушила круглими боками,  -  і  час для відпочинку б мали. Ото щастя!

    Тут гусінь, зовсім на сонечку розімліла. Їсти перестала. Прикрила важкі повіки і солодко задрімала…sleepy

  Мураха ж, ношу свою на плечі зваливши, пішла  далі. Йде вона, додому поспішає. По-дорозі міркує:”І як то так можна жити  тільки для себе?”  -  ніяк їй у голові це не вкладається.

І тут вона уявляє, як рідні зустрівши її,  будуть хвалити, жаліти, говорити, щоб так не надриватися…

  Йде вона й ноші не відчуває, бо стало легко їй на серці і так радісно, що вона ледве не розплакалась від щастя…

hammercvetok

Хто мудріший?

   Зустрілися якось вранці цап та баран. Розговорились про те, про се. От посеред розмови баран і каже:-        

- А чи ти чув, брате, що про нас усякі небилиці розповідають? Не хочеться в голос навіть і говорити, та думаю ти знаєш про що я кажу?

-    Аякже. Звісно  знаю. Всяк рад язиком про когось плескати, - погодився цап.       

- Але ж це все неправда!  -  вигукнув баран.

-     Звісно ж неправда!  -  і собі обурився цап. – Я ж за тебе мудріший.       

- А то ж чому?  - налилися кров’ю очі в барана.

-     А от давай когось запитаємо. Хай нас розсудить,  -  цап йому на те.       

- Що ж. Давай!  - погодився баран.

   Йдуть вони, аж дивляться осел стоїть.       

-  Здоров був, брате!  - вони йому.

-   І вам доброго здоров’ячка!  -  осел відповідає.       

- А скажи нам брате: хто із нас мудріший?

   Осел подумав, що то вони про себе і про нього запитують. Тож каже:  -  Та ви обоє мудрі. Просто ти, цапе,  - звернувся він до того,  -   трохи задерикуватіший. А ти, баране, 

трохи твердолобіший за інших.

  Хоч ця відповідь і не вирішила їх спір, проте цап з бараном і їй зраділи, бо ніколи в

житті ліпшої і не чули. Тож захотіли вони і ослові приємне сказати:

-   Ти хоч і впертий, та мудрий, брате.    Тут і осел порадів. Стоять вони задоволені собою. Регочуть. Та так голосно, що аж

мудра сова на дереві прокинулась.

   Щулить вона підсліпувато очі, бо ж не бачить удень, та й думає:   «Хто це

спозаранку мені спати не дає?»

  - Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   – роздається на всю околицю.  «По голосах здається цап, баран та осел,  -  міркує далі сова.  -  І з кого ці троє телепнів так сміються? Мабуть, із себе…» smehroflura hypnosis

„Машини…”

Ледь-ледь сіріло. Ось загорівся один вогник, другий, третій. Потроху робилося шумно. Проте ще все одно дуже рано. Ранок. Та вони вже поспішали. Куди? Чого?  Мабуть так треба? Хто знає? Отож поспішали. Мчали. То слідом, одна за одною, то навипередки. Такі ж самі мчали їм на зустріч. Хтось когось впізнавав. Вітався поспіхом. Не зупиняючись, мчав далі. Проте більшість байдуже проносилась мимо. Серед них були малі, й великі, ті які  вперше з’явились на вулицях й видавши

види, в літах, поважні й не досить, світі й темні, різнокольорові й однотонні, гамірні, вишукані й прості, робочі, спортивні, розважальні, показові, буденні й святкові.   З кожною хвилиною, годиною, їх більшало. Чим ближче до полудня, вони робилися нетерплячими, дратівливими. В тому, чи іншому місці, стикаючись одна з одною, миготіли поворотами, блимали фарами, попереджали стоп-сигналами. Наповнювали вулиці гулом. Різким, нетерплячим звуком клаксонів. Сперечались. Скреготіли гальмами. Стукались. Обдирали одна одній боки. Отримували вм’ятини. 

 В місцях найбільших скупчень, на перехрестях, їх намагались зупинити світлофори. Зупинити, помирити, розвести у різні сторони. Та де там… Проминувши  їх, вони знову ставали такими як були…  

На дворі знов засіріло. Справа йшла до вечора… Вони далі поспішали. Та тепер у зворотному напрямі, по домівках. Повертались, за цілий день, втомлені. Дехто обдертий. Дехто пом’ятий. Когось тягли на буксирі. Когось везли евакуатором. Повертались тихо, мляво мигаючи поворотами, сліпо блимаючи  фарами, втомлено кліпаючи стоп-сигналами.

Готувались до ночі. Відпочивали. Відходили від дня минулого, щоб завтра знову понестись по вулицях у шаленому ритмі життя…

Вони машини, а в них люди… Вони стали з ними одним цілим механізмом… Люди?..  Здається всі вони й ті, які без авто, без коліс, на своїх двох, вже й собі давно стали машинами… carstopcar

"Ой радуйся земле..."

                                                                               "Ой радуйся земле..."
(закінчення)

 …Миколка, все ще не міг прийти до тями від радості: вдалося, встигли, врятували!

 Хлопчик поволі розплющив обважнілі повіки. Теплі, яскраві картинки, які він тільки-но бачив зникли. Миколка потер оченята.Визирнув з-під теплого маминого кожуха, яким був мало не з головою накритий.

 Тепер перед його очима постало інше диво: навкруги, скільки сягало око, розкинулось білосніжне поле. Сніг, хоч уже й слабенько, та ще іскрився в проміннях вечірнього сонця, що поволі ховалося за лісом. Ось хлопчику в лице влучила грудочка снігу, що вилетіла з-під кінських копит. Щоб краще роздивитись, Миколка аж шию витягнув. Пара коней, закинувши на бік голови, легко несла їхні сани по затверділому за декілька днів снігу. Розкішні, руді кінські гриви тріпотіли на вітрі, а з-під копит вилітали й вилітали грудочки снігу. Ось знову одна влучила Миколці в груди, інша в плече, третя в лице.

 Хлопчик, відмахуючись від них руками, дзвінко засміявся. Дядько Андрій, що до цих пір мовчки правив кіньми, обернувся на цей сміх:  – А-а! Ти вже проснувся, небоже! А я вже думав, до самого села проспиш. Дивись,

яка краса навколо! — він повів рукою навкруг. — Це Господь на Своє свято накрив білими обрусами поле, а на похмурий зимовий ліс надів велику білу шапку. Ти ще  де-небудь бачив таку красу невимовну? Бачив землю кращу ніж наша!?

 Дядько Андрій натягнув віжки. Коні захропівши, зупинились. Тоді дядько — молодий. високий, широкоплечий, як богатир — звівся на повний зріст. Він здійняв з себе шапку-вушанку і, як артист на сцені (якого бачив Миколка вчора у телевізорі), розвівши поперед себе руки раптом заспівав. Він заколядував:

— Ой ра-адуйся, земле-е, Син Божи-ий, народи-ився!»

 Коні, сполохавшись дядькових помахів руками, рвонули з місця. Він не втримавшись, на ногах, впав на сидіння.

— Ого—го—го—о—о! – раптом закричав дядько на весь голос.

         — Ого—го—го—о—о! — закричав і собі Миколка.   Тоді дядько повернув до нього розпашіле на морозі обличчя й вигукнув:

—А нумо разом зі мною!

    Він набрав повні груди повітря:  — Ой радуйся, земле—е... — затягнув гучним басом.  — Син Божи-ий народи-ився! — тоненько підхопив за ним Миколка.  — Різдво! – вигукнув дядько на все поле.  — Різдво! – і собі закричав щасливий Миколка.  — А тепер держи калачі, щоб не повилітали з саней! —гукнув до нього дядько Андрій, — А то не довеземо їх до твоїх хресних. Дядька Йосип і тітка Марія вже  й заждалися нас!  Миколка притис до себе два вузлики зі святою вечерею — один для хресного Йосипа, що живе на тому хуторі, а інший – для хрещеної Марії, котра живе ген аж на отому хуторі за лісом.

—  Но—о! — загукав дядько до коней і змахнув батогом.

          — Но—о! — прикрикнув і собі Миколка.

 Коні прискорили біг. Грудочки снігу стали частіше вилітати з-під їхніх копит.

         — Ой радуйся, земле-е, Син Божи-ий народи-ився, — знову затягнув дядько, а за ним одразу ж і Миколка. — Застеля-айте столи та все рушниками! Радуйся-а! Ой радуйся, земле, Син Божий народився-а! — лунало над засніженим полем.

 Грубий дядьків голос і тонесенький Миколчин  голосочок в дуеті перепліталися між собою і злітали високо над полем, над лісом, над хмарами. А десь там у небесній височині разом зі всіма тими, хто в цей день славив народження Сина Божого, лягали до ніг Господніх…

Одним словом: РІЗДВО!!!

*    *    *
     Ось уже й по нашій  мові.      Кажемо всім: «Бувайте здорові!      Ми ж, що знали — розказали.      Що ж забули — вибачайте! Про Ісуса пам'ятайте!      Бо сьогодні в Нього  свято — гостей буде ой багато.          Тож ходім  колядувати, Сина Божого вітати!

"Ой радуйся земле..."

"Ой радуйся земле..." (продовження 2)
 Миколка озирається. Погоня висить на хвості. Ось солдатські голови вже видко над пагорбом, з якого спускається верхи на Каштані хлопчик.  «Їхні коні звичні до такого шаленого бігу, не те що мій Каштан… Він трудяга, як каже 

тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо:

 — Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати навипередки з молодими бойовими конями. Та більше нікому!

 Аж раптом світ перевертається в його очах: Каштан за щось перечепившись, зі всього маху падає на коліна, Миколка перелітає йому через голову.

— Все пропало! Не доїхав! Не встиг!— ще майнула в голові розпачлива думка, як перед очима виріс величезний камінь. Миколка летів прямо на нього. Зі страху хлопчик щосили заплющив очі – це кінець: і Дитятко Боже не врятував, і сам пропав… У нього, крізь стиснені повіки проступають гіркі сльози й капають на Ісусову землю.

Та якимось чудом хлопчик пролітає мимо страшної каменюки і падає на м’який пісок. Пересвідчившись, що живий і цілий, розмазуючи по обличчю сльози, він підводиться. А потім, стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли, йде назустріч погоні, назустріч солдатам…

 – Не пущу! Не дам! – кричить Миколка крізь сльози. — Пробачте мамо й тату, що загину на чужині. Але я не дам солдатам вбити Дитятко!

 Ось він бачить, як здивовані солдати зупиняють коней, показують на нього пальцями і регочуть.

 – Не смійтеся, ви, запроданці! — гукає до них Миколка. – Я не боюся вашого Ірода, не боюся ваших мечів! Господь мене врятує, а ви загинете!

Та що це? Чиїсь дужі руки підхоплюють хлопчика з землі й він опиняється разом із дядьком Андрієм у бойовій колісниці.

«Де він тут узявся?» — дивується і не дивується Миколка.

 Але роздумувати ніколи, бо дядько Андрій направляє колісницю на переслідувачів. Так і миготять гострі мечі, прикріплені до коліс. Вороги перелякано розлітаються врізнобіч. Та дядько розвертає колісницю і тікає.

«Чого це він? Злякався? – спантеличено думає Миколка, переводячи погляд то на солдатів, що знову згуртувались для погоні, то на дядька. – Але ні! Дядько Андрій не такий, не з боягузів. Він теж хоробрий, як і тато! Ну, може трошки менше…»

– Ніколи воювати! — тим часом кричить дядько. – Потрібно поспішати, щоби попередити Йосипа з Марією!

  Хлопчик полегшено зітхає: «Тоді зрозуміло!»  Хоч йому так хотілося, як каже не курящий дядько Андрій, «дати прикурити» Іродовим солдатам.

 Тепер вони мчать уже на колісниці удвох — Миколка і поряд дядько Андрій. Чи пак, дядько Андрій і поруч Миколка. Тепер вони точно встигнуть!

 Аж раптом…  Чому колісниця під ними жалібно заскрипіла, застогнала і на очах стала розвалюватись?..  Миколка тільки й устиг побачити, як одне колесо покотилося ліворуч, інше — праворуч, а вони з дядьком Андрієм полетіли на всюдисуще каміння.

 «Тут уже й смерть наша… Не встигли ми! Не встигли…» — заридав хлопчик. І раптом відчув, що чиїсь могутні руки підхопили їх обох із дядьком, і вони вмить опинились аж ген під самими хмарами.

— Не переживай, Микольцю! Я встиг! — заспокоїв його тихий незнайомий голос над  вухом.  Хлопчик  здивовано підвів очі:

 —  Ангел Господній!?

  У відповідь він побачив ясну усмішку та широкі  могутні крила. А там, внизу, бісяться Іродові солдати: втекли Миколка з дядьком Андрієм, втеклаі свята родина. Миколці так і кортить показати їм язика! Та він стримується, і тільки радісна усмішка грає на його губах…

"Ой радуйся земле..."

"Ой радуйся земле..." ( продовження 1) …Міцно припавши до шиї коня, Миколка навипередки з вітром, мчався до Вифлиєму. Хлопчикне озирався назад, він і так знав, що погоня близько. Йому у вухах всю дорогу

стоїть хропіння коней, цокання копит і дзенькіт зброї. За ним женуться Іродові солдати. Ці черстві душі хотуть мечами убити Йосипа та Марію, а ще безневинне Дитятко Боже — Ісуса.

Миколка  цього не допустить, навіть якщо б довелося загинути! Він мусить попередити про   небезпеку, яка чекає на святу родину! Попередити про підступні наміри царя

Ірода, що хоче смерті Дитятка.

 Хлопчик щосили товче босими п'ятами у кінські  боки.  — Швидше! Швидше, Каштанчику! — шепоче хлопчик. — Ти зможеш! Ми встигнемо — я знаю. Пробач, що змусив тебе вирушити в таку далеку небезпечну мандрівку, але хто як не ми? Ти ніколи такого раніше не робив. Ти був собі старим татовим конем, який тягнув плуга і ні про що більше не думав, крім сіна у яслах. Та і я раніше ні про що не думав, тільки про ігри з хлопцями на вулиці. Та й на тобі я їхав один тільки раз, і то тато тоді вів тебе за вуздечку. Але тепер я таке дізнався! Не можу ніяк цього допустити! Вже всі вкладаються спати, один лише Ірод не спить. Чорні, лихі думки снують у його голові та серці. Він не хоче дати людям Спасителя, хоче погубити Його ще маленьким, але Ірод не знає, що крім нього ще не сплю я. І я геть зруйную його плани.

 Хлопчик тішиться з цієї думки: вони з  Каштанчиком урятують Божого Сина від лихого царя! Наче розуміючи хлопчикові  думки, старенький кінь летить із останніх сил. Тільки й мелькають обабіч  незвичні для Миколчиного ока, дерева, кущі, величезне каміння.

 «Зупинитись би... Роздивитись би, яка то вона, земля Ісусова. Хоча я вже й так бачу —  не така, як наша: в нас інакше, більше зелених лісів і полів, немає стільки каміння, та й дерева інші, й кущі… Правда тато казав, що вся земля Божа і наша Україна теж. Та все ж хотілось би роздивитись Ісусову батьківщину... Але ж ніколи! А зима? Зима в нас люта-прелюта, як Ірод, не те що тут...»

 Миколка мало не впав з коня. «А як я опинився так далеко від дому? – раптом спохватився він. – Ох і влетить  мені завтра від тата — по саму зав'язку влетить, — було злякався хлопчик. — Але ні! – одразу ж заспокоїв він себе. — Коли тато дізнається, що я попередив  Йосипа з Марією про лихі наміри Ірода й урятував Боже Дитятко, то не влетить. Жаль, що поряд не має тата! Не хотілося його будити — він так тяжко працює,

стомився… Хоча з ним було б набагато легше. Він сам, однією лівою поклав би всіх ворогів! Та доведеться розраховувати тільки на себе й Каштана…»

"Ой радуйся земле..."

"Ой радуйся земле" Цю історію я проніс у душі крізь усе життя. Вона навіялася мені ще в дитинстві,

коли я маленьким хлопчиком віз із дядьком Андрієм вечерю хресним батькам. Минали роки, та чомусь ніяк не виходило її написати. Інші оповідання та казки, ніби самі лягали на папір, а ця – ніяк. Вже й мої діти виросли… Таким далеким, ніби світлий сон, здавалися власні дитячі роки. Та раптом одного разу наважився – сів і почав писати. А як дійшов до слів «Йосип з Марією…», враз несподівано згадав, що моїх хресних саме так і звали – Йосип і Марія. Чому ніколи раніше не ставив їхні імена поряд?! Немає вже моїх хресних батьків на землі, немає кому везти святу вечерю… І тільки світлі спогади теплим подихом зігрівають серце. Христос народився!

*     *     *  Десь, колись, в якійсь країні, що пером не описати…
                                      — Це ж у нашій Україні! – так і хочеться сказати…
                                     … У простій,  сільській хатині, снився сон одній дитині…
                   — Ні! Не правда!  Все не так! Але ж, дядьку, ви чудак!
                    Зовсім і не так було. Про це знає все село.
                    Тож Миколка наший був! Він на санях взяв заснув!...
                   — Добре! Дякую усім! Далі сам вже розповім.
                 … Стояла надворі лютюща зима, вже тепер таких  нема…

— А Миколка наш не  змерз?

— Зовсім ні! Він щасливо усміхається у сні.

 Ви питаєтесь: «Чому?» — А тому,

 Що сниться дивний сон йому…

  *   *   *