Твоє обличчя тане на стіні
Неначе ніжні зорі на світанні,
І твої очі в серця глибині
Мене зігріють променем кохання.
Минула мить, сповита теплим сяйвом,
Минула мить, і холод на стіні,
Та сміх і сонце знов до тебе зайдуть,
І прийдеш знов до мене уві сні.
І де б не йшла я, де, які дороги
Мене вели й вестимуть в цім житті
Крізь сміх і сльози, крізь усі тривоги
Скрізь сяють очі - ті, що уві сні.
т.е.с.
Трепещет нежно солнце по листам,
И ветер, колыхая их, чуть дышит,
И места нет на небе облакам -
Глаз лишь разводы яркие отыщет.
И льется песня золотом с листвы,
Взлелеяной рукой природы нежной,
И созданные ею же стволы
Безшумной тенью спрятаны небрежно.
Багряным пламенем горит закат надежд,
Разводы изменяются, тускнеют,
И гаснет солнце. Хоровод одежд
Стремится ввысь, и падая, немеет.
Т.Е.С.
Моя звезда в ночном тумане
Осветит путь в ненастной мгле,
В молчаньи, скорби и обмане,
В следах из пепла на земле.
Моя звезда слезы не прячет,
И каплей боль во тьму летит,
Тоской и грустью сердце плачет,-
И в травах серебро блестит.
Тропа уводит в сумрак ночи,
Тревожно шелестит листва,
Горя огнем и хладом, очи
Весь мир уводят в бездну сна.
Но есть звезда в ночном тумане,
И путь в ненастной синеве
Стал серебром, что вечно с нами
Как сердца боль, как дар земле.
Т.Е.С.
Ти не знаєш що бачили зорі,
Що тремтять на землі по ночах,
Та що чули поля неозорі,
У сліпих заховавшись очах.
Чи їх шелест незнаний тривожить,
Чи стрічки, що біжать по воді-
Нам ніхто і ніколи не скаже
Що бенетежить їх сни золоті.
Та чи ж поле нічного туману
Не розтане у блиску небес
Коли ніч денним полум'ям стане
Таємницю сховавши сердець.
Т.Е.С.
Нет, в мире нет тревожней света,
Чем боль души в глазах поэта,
Чем сердца яд на дне бокала,
Чем тишь на крик, где гнева мало.
Тот свет развеет мрак и вьюгу,
Но яд - как тень: он есть повсюду;
Ты слышишь смех и слезы льются? -
В тиши лишь эхом рифмы бьются.
Смотри, в глазах тревог печали -
Они надежду ждать устали,
И боль души меж строк кружится,
С ней тень мечты на дно ложится.
Меж строк бежит река печали,
В ней боль души и смех сгасали -
Туд, где тишь ушли они,
Туда, где яд, где тьмы огни.
Т.Е.С.
Багряне сонце, листя край дороги,
Туман нечутно землю огорта,
Важке повітря сповнене вологи,
І ранок зимним поглядом віта'.
Недавно ж чули співи стоголосі,
Веселий тан дзвіночків золотих!
Нема...не чути, лиш холодні роси
Приют обмиють піснярів малих.
І бігти, бігти б крізь ліси прозорі
Де тиша мертва навкруги лежить
Мов той тягар задумливої волі...
Лиш тріск гілок і листя шелестить.
І зупинюсь над крихітним струмочком,
Що сяє золотом й чорніє наче сон:
У дзюркоті, по-літньому, дзвіночком
Крокує осінь до людських вікон.
Т.Е.С.
За що караєш ти нас диким болем?
За що караєш інших ти за нас?
Чи щоб ми більши цінували волю?
Чи поважали б невблаганний час?
Хтось біллю вдарив - серце ледь тріпоче,
Та що робити як когось болить?
Коли цей біль не вимовиш - лиш очі
Його проллють, сльоза на них тремтить.
Цей біль чужий - він серце рве, й не хоче,
Не чує слів тендітних і простих -
Не допоможеш..., в тиші біль шепоче,
Себе картатимеш... йому вже не болить.
Т.Е.С.
Я не умею быть другой.
В прозрачной дымке невесомой
Пройду легко тропой знакомой,
И не пройдет никто со мной.
И тишью сказочное утро
Уносит вдаль над океаном
Парить в кино немом и странном -
Там правит свет незнаный мудро.
И воздух напоен волной,
Трепещет блик на дне тумана,
И в чувствах сна здесь нет обмана,
Я не умею быть другой.
Т.Е.С.
Я ухожу - как будто в невесомость,
И будто дальше только пустота,
Я ухожу - мы больше не знакомы,
И знай - мы не встречались никогда.
А помнишь ли, ты помнишь наше фото?
А я не помню - не было его.
Ты ждешь, что мне о нем напомнит кто - то?
Но нет, не скажет пепел ничего.
Ты помнишь первый вечер нашей встречи?
А я не помню - вырваны листы,
Не сердца лед мой, и не время лечит -
Лишь снов тревожных не ищу следы.
Горят мосты, и воздух - невесомость,
Немы слова, и счастье - пустота,
Сожгли мосты - мы больше не знакомы,
И будто не встречались никогда.
Т.Е.С.
