По мотивам коментарів

Чесно, не чекала такої навали прагматиків. Це просто казкові мрії, от захтілося мені помріяти - що в цьому поганого, навіщо одразу з розумним виглядом опускати мене на землю? Я в курсі що ви розумні і начитані, але я теж далеко не дурна. Да-да, я знаю що Англія ХІХ століття мала свої вади і в плані комфортності побуту і для бідних людей тоді жилося зовсім не весело, але ж я писала не історичну довідку, а свою казку

Люди, ви що - ніколи не мріяли бути безстрашним лицарем чи прекрасною принцесою? Ніколи не уявляли, а що б було якби ви опинились посеред героїв улюблених книжок? Не придумували свої власні казки? Не уявляли гуляючи по старовинних палацах як тут жилось людям? Може то я така ненормальна?

P.S. У мене склалося враження що люди всерйоз вважають що я зараз піду у машину часу і помчу у 1833 рік і вони просто не можуть мене не застерегти від небезпеки переродитися не панянкою, а злидаркою. Інакше я не можу пояснити сенсу коментарів на кшалт:

"Была б ещё вероятность родиться в семье нищих фермеров, или оказаться дочерью какой-нибудь кухарки, и всю жизнь прислуживать наглой и напыщенной даме, у которой в детстве были огромная собственная комната и пони."

Навіяно кінною прогулянкою по осінньому лісу і романами Джейн Остін

Мені треба було народжуватися років 100-150 тому...Де небудь в Англії у похмурому старовинному помісті...В дитинстві у мене була б величезна дитяча кімната і поні, взимку я б вчилася у школі-пансіонаті, а влітку їздила верхи по батьківських лісах...Нікого б не дивувало те що мені подобаються чоловіки добрячі старші за мене і що я люблю проводити вечори у величезній похмурій бібліотеці біля комину з книжкою, або у веселій, світлій вітальні з вишивкою в руках...Я б снідала вівсянкою (мабуть єдиний недолік у цій ідилії) і пила б чай о п"ятій...я писала б довжелезні листи шкільним подругам і вела б щоденник...вела світські розмови про погоду з сусідами і ходила в церкву щонеділі...

Якщо не рахувати мою улюблену твердотільну електроніку і не менш улюблених студентів - я би справді хотіла так жити...хто зна може це у мені відгукується моє минуле перевтілення ;)

 

Зла на саму себе як чорт...буває у мене такий стан коли я "зависаю" - за компом, за книжкою або в ванній...розумію що вже час виходити, але ніби мене гвіздком прибили...потім картаю себе за це і злюся, і клянуся сама-собі "наступного разу це не повториться", але через якийсь час знов зависаю...Єдине що радує - якщо подія справді важлива - все-таки переборюю, принаймі пари і зустрічі я не пропускаю...але якісь речі які ніби можуть зачекати або не є обов"язковими...от сьогодні збиралася поїхати на кладовище, потім на німецьку, а потім на зустріч з подругою...на зустріч з подругою я то поїду...а все що перед цим - провтикала над інетом і книжкою...і як з цим можна боротися?

За три дні - дві поїздки в маршрутках з пригодами і шкандалями...причом обидва рази один і той самий маршрут, прям карма якась

Перший раз водій прихопив якогось свого знайомого, в дупель п"яного. Мало того що він розвалився на два сидіння, так ще й придовбувався до всіх оточуючих пасажирів і поливав їм взуття пивом з відкритої пляшки. Водій при цьому робив вигляд що все нормально і взагалі він нічого не бачить. Навіть коли деякі пасажири почали вимагати повернути гроші за проїзд або висадити п"яницю він повернув гроші, але "дружбана" не висадив...

Другий раз у маршрутку завалилася тітка з двома дворнягами - без намордників і з мотузками замість ошийників і поводків. Що від тітки що від собак смерділо неймовірно. За проїзд вона не платила - звісно ж пенсіонер-інвалід на голову. Обматюкала всіх хто просив її принаймі зайняти одиночне місце, а не подвійне і почала читати на всю маршрутку лекцію про те що собак треба любити, а ті хто не хочуть прибрати їх з вулиць - нелюді і вбивці. Цього разу правда водій не витримав і висадив її на найближчій зупинці. Саме паршиве що вдома зняла зі штанів блоху - явно собачки "поділились". Тепер прийдеться черговий витрачатися на обробку банди від бліх (

Грустно это все. Бывшие читатели самой читающей страны в мире...
Сходила я давеча на родительское собрание. Трали-вали-гусельки, Вася то, Дуся это.... а вот Егор - единственный, к кому у меня нет претензий по русскому и чтению. Весь класс дружно на меня оборачивается. Я краснею, кокетливо прикрываюсь пузом и сползаю под парту. Какое-то первобытное желание оправдываться - мол, да, ну вот такой он у меня уродился, читать любит, все люди, как люди, а мой вот.....
После собрания родители оперативно берут меня в клещи, зажимают в угол и вопрошают дословно следующее:
- А КАК ВЫ ЕГО ЗАСТАВИЛИ ЛЮБИТЬ ЧИТАТЬ?

И вот тут я понимаю, то это кирдык. Потому что вот стоит кучка тетенек под и за 40 и чуть не с блокнотами в руках ждут от меня, малолетки, подробный мастер-класс на тему "Как я заставила своего сына любить книги", заранее готовясь ужасаться драконовским методам. Ибо нормальные они все перепробовали и ни фига не вышло. И я начинаю им на полном серьёзе пытаться объяснить, что нельзя человека ЗАСТАВИТЬ любить. Не важно что. А они - не понимают. Ведь мой сын любит читать? Значит, у меня получилось его заставить?! Диалог получился феерический:
- Ну, при нём постоянно все читают. И я, и муж, и бабушки.... Он это видит и читает сам. Полный дом книг...
- У нас тоже полный дом, папа мой ещё библиотеку собирал, книжки дефицитные тогда были. Три шкафа книг, даже страницы не расклеены - бери, читай. И мы всё время покупаем - и журналы, и детективы... А он всё перед телевизором сидит!
- А у нас нет телевизора...

- ?!
- Совсем. Мы не смотрим. Мы читаем.

Так смотрели первобытные люди на шамана, только что мановением руки остановившего пещерного медведя. Вот он, материнский подвиг! Отказаться от телевизора во имя того, чтоб ребёнок читал! Пойти на такие ужасные лишения!!!

- А что вы вечером делаете?
- Разговариваем, например...
- О чём? Мы вот обсуждаем, что по телевизору видели!
- А мы - у кого что за день произошло. Прочитанные книги. Ещё со зверинцем своим возимся, я вышиваю....
- БЕЗ ФОНА?!
- Нет, почему - музыку включаю, на компьютере.
- А новости?
- Интернет, радио. Да и не особо я интересуюсь новостями-то. Самое важное по радио скажут, а подробности личной жизни звёзд мне неинтересны.
- Ну, как же... не знать, что в мире происходит...

Смотрят уже не как на небожителя - как на опасного психа.

- А как ребёнок без мультиков?
- С диска, на компьютере.
- А многосерийные? Наш вон про человека-паука смотрел, щас про роботов каких-то...
- А зачем они ему? Он книжки читает, они интереснее.
- Ну, не знаю... Как могут быть КНИЖКИ мальчику интереснее роботов?!

Как-как... каком кверху, блин!

- А к компьютеру его не пускаете?
- Зачем, у него свой есть.
- И не мразрешаете целый день играть?
- Он сам не хочет, ему не интересно.
- Почему?
- Книга интереснее.
- Книга не может быть интереснее! Это же ребёнок!!!

Вот, я уже мать-ехидна.

- А что он сейчас у вас читает?
- Кассиля.
- Кого?!
- (почти жалобно) Кассиля. Льва... (ну не может быть такого!!! ну, подумаешь, не расслышали, бывает...)
- ЭТО ВРОДЕ ОЧЕРЕДНОГО ГАРРИ ПОТТЕРА?
- ?!
- Ну, там, Лев Касель и Какая-нибудь Комната....

ААААААААААААА, мать вашу!!!! Из 8 человек ни один не знал, кто такой Лев Кассиль!!! НИ ОДИН!!!!!!! Я смогла только жалобно проблеять что-то вроде: да-да, только времён Октябрьской Революции....
(Фан-фик - Гарри Поттер И Великая Октябрьская Революция. Вольдеморт на броневике захватывает телеграф. Дамблдор, обмотанный пулемётной лентой. Снейп с усами на лихом гиппогрифе. Гермиона с пулемётом и в красной косынке. Хагрид в кожаной тужурке и с верным маузером переплавленным из Царь-Пушки. Бандитский атаман Люциус Малфой-Таврический в папахе и тельнике. Аааа, пристрелите меня!!!!).

- И всё-таки - КАК ВЫ ЗАСТАВИЛИ СЫНА ЛЮБИТЬ ЧИТАТЬ?!
- Ну... вот вы любите читать?
- А МНЕ УЖЕ НЕ НАДО! Я УЖЕ ШКОЛУ ЗАКОНЧИЛА, СВОЁ ОТЧИТАЛА!!!

На том и разошлись. Они - домой, к телевизору, как все нормальные люди. Я - домой, к сыну, мужу и зверям. В каменный век, где нет телевизора и есть книги. С расклеенными страницами, а не в качестве престижной дефицитной вещи.

Пойду, что ли, почитаю....
(с)

…Лорэн попросила Артура представить, что он выиграл на конкурсе приз – каждое утро банк открывает ему кредит в 86 400 долларов. Но есть правила: – Первое заключается в том, что всё, не истраченное за день, вечером изымается, и смухлевать нельзя – скажем, нельзя перевести деньги на другой счет, можно только их истратить, но каждое утро, когда ты просыпаешься, банк открывает тебе новый счет – 86400 долларов на текущий день.
Второе правило: банк имеет право прервать игру без предупреждения; в любой момент он может заявить, что всё кончено, счет закрыт и нового не будет.
– Что бы ты сделал?
Артур пожал плечами.
– Но ведь это просто: каждое утро, когда ты просыпаешься, тебе дают 86400 долларов, с единственным условием, чтобы ты все их потратил в течение дня, неиспользованный остаток у тебя забирают, когда ты отправляешься спать – это такой подарок, но игра может закончиться в любой момент.
Вопрос: Что бы ты сделал с деньгами?
Он ответил, что потратил бы каждый доллар на собственное удовольствие и на то, чтобы накупить кучу подарков тем, кого любит. Он бы использовал каждый цент из этого волшебного банка, чтобы привнести счастье в свою жизнь и жизнь окружающих, “даже тех, кого я не знаю, потому что не уверен, что сумел бы тратить на себя и близких 86400 долларов в день; но к чему ты клонишь?”
– Такой волшебный банк доступен каждому из нас – это время! Рог изобилия, из которого постоянно текут секунды…
Каждое утро, просыпаясь, мы получаем кредит в размере 86400 секунд жизни в день, и, когда мы засыпаем вечером, запас исчезает, а что не было прожито за день – пропало.
Каждое утро волшебство начинается по новой, нам опять дают кредит в 86400 секунд. И мы играем по правилу, обойти которое невозможно: банк может закрыть счет в любой момент без предупреждения; жизнь может остановиться в любую секунду.
Что мы делаем с нашими ежедневными 86 400 секундами?…

/Марк Леви, "Между небом и землей"/

Сформулювалося отут

У кожного з нас є своя "коробочка з секретами" - реальна, віртуальна чи духовна. І довіра до людини це не коли ти цю коробочку вивалюєш перед нею на стіл і дозволяєш роздивитися - всеодно з часом вона знов заповниться. Довіра це коли ти даєш людині цю коробочку на зберігання і віриш що вона без твого дозволу в неї не загляне.

 

 Унылая пора! очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса --
Люблю я пышное природы увяданье,
В багрец и в золото одетые леса...
/А.С. Пушкин/

...а я люблю осінь...люблю кришталево-прозоре повітря з присмаком прілого і спаленого листя...люблю прохолодно-сонячні дні бабиного літа...люблю золото кленів та осик, багрянець дубів і червоно-сині відливи дикого винограду...люблю шарудіти листям під ногами і збирати з нього букети...люблю терпкий аромат хризантем і неповторні візерунки осінніх клумб...люблю особливу осінню романтику і шурхіт дощу по парасольці... 

Хочу назад літо і 38 тепла...в лабораторії +12 і опалення включать невідомо коли, студенти і науковці вважаються самими морозостійкими категоріями...Дома рятує духовка і обігрівач, принаймі у кухні і кімнті можна існувати...
Трохи втомилює життя на два доми, не як сам факт такого життя, а те що ніяк не вдається налагодити ритм життя так щоб все встигати і при цьому не сильно напружватись...я знаю що я багато хочу, але так само знаю що це абсолютно можливо...проблема тільки в купі справ які відкладаються ще з літа і тепер їх гора лякає мене своїми об"ємами. Хоча якщо до неї таки взятися то виявляється що не все так погано...і справ там годинки на дві...
Вдалині маячить привид предзахисту, і якось я до нього надто пофігістично ставлюсь...Не можу сказати що я геть не готова, мені є з чим вийти і не посоромитись і мабуть це мене і розслабляє найбільше, але буде краще якщо вдасться завершити ще ряд досліджень, проведення яких нажаль не від мене залежить...а також дуже варто повторити для вірності ряд вимірювань...
Чогось майже зовсім закинула фотографію...може просто такий період...
З великим задоволенням перечитую Війну і Мир...
Майже кожні вихідні буваю на дачі...
Пішла на німецьку - з одного боку третя романо-германська мова то набагато простіше ніж перша, але є і свої проблеми, перш за все з читанням, хоча після двох занять висновки звісно робити ранувато. Обіцяють що за три місяці заговорю, подивимся...

Єдина страва яку я не їм ніколи і ні під яким виглядом. От не можу і все, мене починає нудити від самого запаху, а коли я відчуваю в роті його волокнисту структуру то найчастіше не можу стримати рвотного рефлексу.

Я не знаю з чим пов"язана така стійка огида, але гарбуз я не сприймаю ні в якому вигляді, батьки і бабусі вважаючи що це мої примхи маскували його під моркву і абрикоси в пирогах, варили з нього варення, проте я була здатна розпізнати в страві мінімальні його кількості. Ще будучи маленькою я плювалася дитячими пюре якщо у їх склад входив гарбуз.

Гарбуз у мене стійко асоціюється з сніданками перед школою. Мати спеціально готувала на ранок гарбузову кашу бо знала що у мене по-перше не буде часу сперечатися, а по-друге що я не можу піти в школу голодною...вже почувши запах з кухні я починала подумки готуватися до тортур - треба було запихати в себе якомога більшу ложку, проковтнути її не жуючи і таким чином не дати шлунку висловити протест і хоча б втримати кашу в собі до виходу з дому. По дорозі в школу я її всеодно вивертала...Ще, гарбуз асоціюється у мене з дорослістю, коли я одного дня нарешті набралася хоробрості, відставила у бік тарілку з кашею і приготувала собі на сніданок яєшню. З тих пір я гарбуза в рот не брала ні разу...