Я ніби опининалася у Києві мого дитинства. Відносно небагато машин, старенькі трамваї і тролейбуси. Немає білбордів на кожному кроці і по тротуарах в центрі можна вільно ходити, не обходячи сотні припаркованих авто. На кожному кроці невеличкі скверики і бульварчики, неймовірна кількість найрізноманітніших фонтанів і пам"ятників всіляким революціонерам...

Парк Шевченка - ще не причесаний за європейською модою нескінченними газонами, тут ще можна пошарудіти листям, тут правильно жовтіють каштани (чого в Києві я не бачила вже роки три), тут ще збереглися фонтани викладені мозаїкою, а біля ККЗ (як це розшифровується я так і не зрозуміла) "Україна" висять намальовані від руки афіши...

Ленін на площі Свободи гостинним жестом запрошує на розташований за його спиною ярмарок... 

О 8 ранку і о 14.00 по всьому місту (навіщо?) виють сирени...о 6 ранку в метро повно народу...

Виявляється у Харкові є річка і судячи з русла - не така вже і маленька, принаймі була колись чималенькою.

А ще - фонтани вночі дуже красиво підсвічені, хоча в деяких місцях трохи переборщіли і вони схожі на новорічні ялинки...

Єдине що насправді неприємно - дуже важке повітря, навіть гірше ніж в Києві. Я  в цьому плані дуже чутлива, тому прокашляла весь день безперестанку...

Одна з дуже давніх моїх суперечок з бабусею, яка нещодавна завершилась таки в мою користь...

У бабусі є давня подруга, вони разом працювали багато років. Чоловік цієї подруги довгий час був взірцем яким докоряли мого батька й діда - скільки я про нього чую він працює на трьох роботах з ранку до ночі, а весь вільний час присвячує нескінченним ремонтам в двох квартирах і двох дачах, куплених на зароблені гроші. Я не скажу щоб мої батько з дідом були ледащими, вони відомі спеціалісти в своїх галузях, непогано заробляють і руки з правильного місця ростуть, проте вони вміють і відпочивати, з задоволенням подорожують, коли ми були малі багато часу присвячували нам з сестрою...Так, вони не накупили нерухомості і не побудували палац на дачі, зате ми з сестрою виросли в нормальній повноцінній родині і бачили батька не тільки ночами і по великих святах...

Власне суперечка моя з бабусею була саме на цю тему - що потрібніше для щастя - матеріальні блага чи повноцінна родина. Бабуся впевнювала мене що окрема квартира в майбутньому  то важливіше за батьківське виховання і канікули проведені з батьками в горах в дитинстві. Але як виявилось - щастя таки не в грошах. Бо мої батьки мають тепер двох самостійних і дорослих доньок, які вже стали на ноги і самі на себе заробляють, а для нас з сестрою - батьки друзі  і радники. І що саме парадоксальне - живем ми такі окремо, сестра - з чоловіком, а я успадкувала квартиру після другої бабусі.  А у бабусиної подруги доньки не можуть навіть в магазин самостійно сходити - батьки вважають що вони "не вміють розпоряджатися грошима", вільну квартиру здають і продовжують збирати гроші на чергову квартиру з рефреном - як ми помрем все дітям буде. От тільки навряд чи діти навчаться за одну ніч розпоряджатися грошима і жити самостійно...

Де я була? ;)

У моих бандиток есть три любимых игрушки:

 - нитки и шнурки, как в клубках так и просто кусочки - вытягивают из обуви, из ящиков, тягают в зубах и разматывают по всей квартире

 - фольга - металлические крышечки, обертки от конфет, блистеры от лекарств и даже упаковки от презервативов - все это с поразительной изобретательностью крадется из мусорного ведра и закрытых ящиков, а потом тягается по всей квартире в зубах

 - скомканые чеки - никакая другая бумага такого эфекта не имеет. Но стоит бросить в ведро чек из кармана, как его тут же оттуда вытянут и начнут носиться с ним по квартире)))

 Може швидше здійсниться)))

Never say never...

Як завжди, підвожу підсумки восени...

Рік назад я не вилазила з джинсів...

Рік назад ми з дівчатами вперше виступали на фестивалі...

Рік назад я вірила що я зможу побороти обставини...

Рік назад я не могла дивитись на бабусине фото, тепер вона мені посміхається з найближчої полиці...

Рік назад я сміялася над залицяннями людини яка кілька місяців потому в решті-решт добилася свого і стала важливою частиною мого життя...

Рік назад я практично жила в інтернеті, вибиратись з цієї залежності важко, але прогрес є...

За цей рік я здала кандмінімум (нарешті), написала добрячий шмат дисертації, втратила (дуже сподіваюсь що тимчасово) двох близьких друзів, зрозуміла що сцена - то таки не моє, а от викладання - дуже навіть моє, навчилась тримати квартиру в порядку і майже привела її до того вигляду який я хочу, здала на водійські права (ще трохи і буду з колесами, хоч не новими, зате своїми)...

Бурхливе обговорення цієї теми на блогах підняло спогади власного дитинства...

Більшість нашого класу складалася з зовсім "не дітсадкових" дітей, змалку зайнятих танцями-музикою, маленьких призерів усіляких конкурсів . Елітна "Школа-комплекс естетичного виховання" - французька з першого класу, другу половину дня нами займалися вчителі сусідньої школи мистецтв. Кожен з нас був змалку особистістю і зіркою, як вчителі нас витримували для мене досі загадка...

Проте ми були абсолютно нормальними дітьми - гасали на перевах в квача, після уроків тікали стрибати по гаражах і досліджувати покинуті будинки. І попри всю вихованість і привиті змалку манери деколи бились. Я билася потроху з усіма хлопцями, але найбільше з Андрієм. Таким собі Арамісом, який грав на флейті і співав в хорі Ревуцького. Наші батьки товаришували, а тому розборок в стилі "Твій син побив мою доньку" ніколи не виникало - наказували того хто був насправді винний. Якщо Андрій починав перший - діставалось йому, якщо, навпаки, я його доводила, то прочухана отримувала я. Звісно він знав що дівчат бити не можна, але я також це знала і деколи занадто цим користувалася, а тому з часом ця аксіома була забута. Билися ми отак мабуть класу до п"ятого, потім Андрій також перейшов на вербальні способи боротьби і досі лишається одним з небагатьох людей здатних вивести мене з себе з пів-слова...

Що я цим хотіла сказати? Тільки те що попри всі наші бійки ми обоє виросли абсолютно нормальними і адекватними людьми. Після школи провчилися ще 6 років разом в одній групі в університеті, досі товаришуєм. І у мене і у нього чудові відносини з батьками. Він щасливо одружився на нашій з ним одногрупниці, незабаром сам стане батьком... Нещодавно на зустрічі однокласників багато сміялися читаючі наші щоденники вкриті написами "Бив однокласниць підручником з математики" або "На перерві підставила підніжку Андрію" ;)

Если женщина не представляет себе своего лица без макияжа, то если она не накрасится это все заметят и скажут "Ты сегодня что-то устало выглядишь". А если она красится изредка то макияж замечают и говорят "Ты сегодня чудесно выглядишь"

Реклама - страшная вещь. Нам старательно вдалбливают в голову что без батареи средств на полочке в ванной мы в 30 лет превратимся в старуху. Фраза вычитаная недавно в одном женском журнале "Не думайте что умывания водой достаточно для вашей кожи - пользуйтесь только специальными растворами для умывания, после этого протирайте кожу тоником, а затем наносите крем" Наркодилеры нервно курят в сторонке - 80% девушек и женщин от 12 до 70 лет пользуются произведениями косметической промышленности и приходят в ужас если заветный флакончик или баночка подходит к концу

Одна из квартиранток моей бабушки как то долго допытывалась у нее - как она сохранила до 60 с лишним лет свежий цвет лица и хорошую кожу. На что бабушка ответила - "Я росла тогда когда о косметике никто не слышал"

Акт Перший - "За дурною головою"

Ідіотів в цій історії щонайменше двоє. Перший почав посеред чотирьохрядного проспекту вивертати з правого ряду ліворуч, звісно підрізав всіх, результат - тормози, гудки і мати. На перший погляд обійшлося без зіткнень. Але як виявилось другий ідіот таки примудрився в цей момент вляпатись в нашу маршрутку. Ідіот не тому що вляпався - а тому що вирішив "розібратись", наздогнав через кілометрів п"ять маршрутку, притис до бордюру і поліз з монтіровкою на водія, розбив бокове і лобове скло. Та подряпина яка лишилась на крилі його не такої вже і дорогої машини не варта і чверті тих грошей які йому прийдеться викласти за подальшу поведінку...

Акт Другий - "Це не лікується"

До того що машини в центрі міста ставлять як попало і про пункт ПДР де сказано про "не менше 2-х метрів для проходу пасажирів" ніхто не пам"ятає я вже звикла. Дорога до будинку моїх батьків - це завжди перевірка габаритів, бо приходиться протискуватись між парканом і машинами, що понаставляли працівники Міністерства культури. От і цього разу біля самого паркану встала іномарка з якимось начальством. Місця лишилось небагато, але прослизнути можна. Але тут відкрилися двері, і начальство вилізло...я зупинилась зачекати поки воно пройде..."Чого стала, я тебе не пропущу! Обходь по дорозі!"...я людина деколи вперта і нікуди не поспішала, до того ж попереду стояла вантажівка і вискакувати з-за неї на дорогу мені аж ніяк не хотілось, тому сперлася на паркан і вирішила почекати. Нє, воно дістало мобілку і стало говорити, не закриваючі двері і не відходячі від машини. Я вирішила не зв"язуватись з дурнем і таки обійшла по дорозі. Щойно я пройшла воно закрило двері і пішло в своє Міністерство культури...