Про бійки хлопчиків і дівчаток

Бурхливе обговорення цієї теми на блогах підняло спогади власного дитинства...

Більшість нашого класу складалася з зовсім "не дітсадкових" дітей, змалку зайнятих танцями-музикою, маленьких призерів усіляких конкурсів . Елітна "Школа-комплекс естетичного виховання" - французька з першого класу, другу половину дня нами займалися вчителі сусідньої школи мистецтв. Кожен з нас був змалку особистістю і зіркою, як вчителі нас витримували для мене досі загадка...

Проте ми були абсолютно нормальними дітьми - гасали на перевах в квача, після уроків тікали стрибати по гаражах і досліджувати покинуті будинки. І попри всю вихованість і привиті змалку манери деколи бились. Я билася потроху з усіма хлопцями, але найбільше з Андрієм. Таким собі Арамісом, який грав на флейті і співав в хорі Ревуцького. Наші батьки товаришували, а тому розборок в стилі "Твій син побив мою доньку" ніколи не виникало - наказували того хто був насправді винний. Якщо Андрій починав перший - діставалось йому, якщо, навпаки, я його доводила, то прочухана отримувала я. Звісно він знав що дівчат бити не можна, але я також це знала і деколи занадто цим користувалася, а тому з часом ця аксіома була забута. Билися ми отак мабуть класу до п"ятого, потім Андрій також перейшов на вербальні способи боротьби і досі лишається одним з небагатьох людей здатних вивести мене з себе з пів-слова...

Що я цим хотіла сказати? Тільки те що попри всі наші бійки ми обоє виросли абсолютно нормальними і адекватними людьми. Після школи провчилися ще 6 років разом в одній групі в університеті, досі товаришуєм. І у мене і у нього чудові відносини з батьками. Він щасливо одружився на нашій з ним одногрупниці, незабаром сам стане батьком... Нещодавно на зустрічі однокласників багато сміялися читаючі наші щоденники вкриті написами "Бив однокласниць підручником з математики" або "На перерві підставила підніжку Андрію" ;)