Голодна  смерть  безжалісно  косила
Люд  в  кожнім  місті,  в  кожному    селі.
Плач,  стогін  по  землі  моїй  носила,
Сиріт  і  трупи  сіючи  в  пітьмі  …

Голодомор,  небачене  страхіття,
Що  холод  навіває  крізь  роки,
Що  серце  кригою  до  сліз  стискає.
Й  скорботу  розливає  навкруги.

Голодомор.    Всього  лиш  тільки  слово,
Але  волосся    піднімається  з    чола.  
І  постаті  голодних  й  очманілих
Неначе  йдуть  до  нас  із  небуття.

Кістляві  руки  тягнуться  до  хліба,
Уста  шепочуть:  “Боже,  не  вини…“
І  сотнями  лягають  у  могили
Мого  народу  дочки  та  сини.

Старі  ,  малі  …    За  що  вони  віддали
Свої  надії,  мрії  та  літа?!  
За  що  вони  голодні  умирали  
На  чорноземах  косячи  жита?

Голодомор  .  Московське  лихоліття.
Це  розпачу  та  відчаю  набат.
Вінок  терновий  і  петля  на  шиї,
Якими  наділив  нас    “старший  брат  ”.

Голодомор  –  незагоєнна  рана,            
Яка  пече  неначе  в  оці  сіль…
То  Сталіну  за    “вільний  дух”  данина,
То  України  вічний  смуток  й  біль.

Забути  ті  часи  не  маєм  права    
Й  жахливі  тридцять  третього  жнива
Хай  будуть  докором  насильству  й  зраді,
Допоки  наша  нація  жива.