Профіль

Stranger83

Stranger83

Україна, Ірпінь

Рейтинг в розділі:

Злой ангел (Пер Лагерквист)

  • 29.10.07, 10:22

Пер Лагерквист. Злой ангел

   По безлюдным улицам ночного города шел  злой  ангел.  Ветер  выл  среди домов, бушевал над крышами; на улицах не было никого, кроме ангела. Он был жилист и мускулист, он шел, наклонясь против ветра  и  плотно  сжав  губы, кроваво-красный  плащ  скрывал  его  огромные   крылья.   Он   сбежал   из кафедрального собора, где долго простоял  в  затхлости  и  духоте.  Веками дышал он свечным  угаром  и  ладаном,  веками  слушал  хвалебные  гимны  и молитвы, возносимые к мертвому богу, который висел  у  него  над  головой. Веками смотрел он на людей, коленопреклоненных, распростертых на церковном полу, устремляющих взоры к небу, бубнящих разную  чепуху,  в  которую  они верили. Трусливый сброд, провонявший верой во всякое вранье!  Тошнотворная смесь из страха, путаных мыслей, убогой  надежды  ускользнуть  от  судьбы, выкарабкаться! Наконец-то он сбежал!
   Он освободился от  своих  оков  и  ступил  жилистой  ногой  на  алтарь,
опрокинув чашу со святыми дарами. В гневе спустился он на  пол  и  пинками расшвырял скамеечки для молящихся. Вокруг висели святые  с  благочестивыми восторженными лицами, реликвии за решетками пахли гнилью, в  апсиде  горел свет, там на затхлой соломе лежал младенец и восковая  мать  стояла  перед ним на коленях - лживый, бессмысленный  хлам!  Ударом  ноги  он  распахнул двери и вышел в ветреную ночь.
   Он скажет правду!
   Выйдя за ворота, он остановился и огляделся. Вот, значит, как у них тут устроено, у людей. Здесь они и живут.
   Он остановился у ворот одного дома и окинул их горящим взглядом.  Потом мечом, который носил при себе, вырезал на воротах крест.
   - Ты умрешь! - сказал он.
   Потом он пошел к другому  дому.  Глядя  на  ангела  сбоку,  можно  было подумать, что он горбат, так  были  сложены  крылья  у  него  за  широкими плечами. У этого дома он тоже остановился и тоже вырезал крест.
   - Ты умрешь! - сказал он.
   Так шел он от дома к дому и вырезал кресты коротким и тяжелым, как  нож мясника, мечом.
   Ты умрешь. Ты умрешь. И ты умрешь. И ты умрешь. И ты!
   Он обошел весь город, борясь с ветром, и не пропустил ни одного дома.
   Сделав свое дело, он вышел за городской вал, в ночь, где  уже  не  было никакого человеческого жилья. Там он сбросил  плащ  и  остался  нагим.  И, развернув крылья, ангел поднялся в широко распахнутую тьму.
   Проснувшись утром, люди удивились, обнаружив на каждом доме  крест.  Но они вовсе не испугались. Интересно, говорили  они,  как  это  произошло  и почему. Они потолковали об этом,  как  обычно,  прежде  чем  разойтись  по делам. С чего вдруг везде вырезали знак, и без того всем хорошо известный!
Будто нельзя напомнить о вещах более важных.
   - Мы и сами знаем, что умрем, - говорили они.

P.S. Мне давно нравились его работы ("Мариамна" и пр.), но этот опус оказался неимоверно близким по мироощущению. Ангел действительно прав: единственное знание, которое у нас есть и которое не подвергается сомнению - это то, что мы когда-нибудь умрем. Но мы настолько свыклись с ним, что уже даже не замечаем очевидности этой истины. Поэтому и не принимаем ее в расчет, но от этого она не теряет своего значения. вот и получается, что надо жить так, чтобы не было стыдно за потраченное попусту время, если эта секунда окажется последней! И не надо утешать себя загробными сказками - никто не знает что там, потому что никто там не был. Только гадать можно. Жить в страхе будущего возмездия - это не жить, а мучится, гонимым собственным страхом. Жить надо счастливо, только это доказывает ценность человеческого существования! Но надо помнить что счастье не может состоять в наполнении страданием существования других.

Благодарность

  • 28.10.07, 15:53

Как же все-таки я благодарен окружающему миру, признателен ему всей своей душой. За его равнодушие. Нет, даже не равнодушие, ибо души-то у него самого по большому счету и нет. За его безразличие к нашим мольбам, слезам и упованиям. Такая наука не проходит даром. Поэтому мне никогда не быть в силах оценить по достоинству его уроки: слезы отчаяния на лицах близких, от которых становится трудно дышать и ты не чувствуешь ничего, кроме боли за них; последние секунды прощания навеки с тем, кто охапками дарил тебе приятные эмоции и радость, что дротиками пронзают твою душу; осколки обид, что невидимыми гранями терзают твой внутренний мир, заставляя его полниться горечью, одиночеством и отчаянием; стужу ночей, в которых волком хочеться выть от раздирающего тебя изнури чувства безысходности в жутком танце привидений прошлого. Он не слышит нас, потому что если бы стало возможным обратное, то мир превратился бы в сущий ад. И я ничего от него не жду, впрочем, как и он от меня тоже. Но я знаю, точно знаю, что все-таки смогу своими слабыми силами, через долгие страдания и муки, сквозь тернии потерь и отчаяния, вырвать свои короткие секунды счастья. Я буду бороться с ним за каждую из них до последнего издыхания. Потому что только так смогу исполнить свое предназначение, то, для чего родился в этом безумном мире. И ничего, что он все равно в конечном счете окажется сильнее. Ведь я-то в таком случае прожил жизнь не зря, если смог добыть из него то, что он дать просто не может. Вот почему каждое утро мои глаза с надеждой смотрят в рассвет нового дня, а на лице - едва заметная улыбка.

P.S. Если кого-то по прочтении этих строк начинает мучить чувство жалости или сострадания к их автору, то лучше оставьте их при себе. Потому что в таком случае вы неправильно поняли мою мысль, хотя, возможно, я в этом и сам виноват по причине несовершенства написанного.

Де ти, щастя?

  • 24.10.07, 08:29
      Дивна річ. Стати щасливим - то основне призначення людини на Землі. Це, мабуть, підсвідомо відчуває кожен з нас і тому так спрагло тягнеться до нього. То чому ж, чому ми тоді найчастіше так і залищаємось при розбитому кориті власних мрій? Чому для нас щастя залишається синьою птахою у височіні? Ось тут і стає необхідним встановити для себе: а що взагалі є щастям. І на цьому частіше всього будь-яка спільність людей у його розумінні і закінується: "Ну-у, в кожного своє щастя!" - скаже більшість, пестячи свої власні амбіції і ревно спостерігаючи, щоб ніхто не поліз своїми брудними руками полапати їх кришталеву мрію. Та, здається, саме в цьому і коріниться те, що в подальшому зводить можливість відчути себе щасливим до мінімуму або і взагалі унеможливлює.
      Тут потрібно дещо пояснити, покориставшись з порівняння життя дитини і дорослого. У першому випадку дитина щаслива апріорі, - гадаю, з цим ніхто сперечатись не буде. Вона кожен день сприймає як нове враження, відкриваючи для себе нові грані буття, граючись ними як різнокольоровим намистом. Її погляд ясний і відкритий, не переобтяжений прикрим досвідом минулого, а серце - відкрите до сприйняття світу таким яким він є, без театру людських відносин, заборон і табу. Тому її щастя не зациклене на минуле, а присутнє тут і зараз, поряд з надією на майбутнє. Інша справа - життя дорослого. В панцирі минулих літ він з дня в день перетягує своє існування, як той морський молюск, дивлячись на світ через окуляри своїх вражень, емоцій, знань, що закарбувались на скрижалях його життя. Закарбувались найчастіше стражданням від краху амбіцій, від дисгармонії оточуючого світу (а скільки ж він хотів від нього!) і від жахливого відчуття дарма прожитого життя. Та все ж він не полишає свого прагнення щастя, яке вже має абсолютно інший вигляд (порівняно з дитиною): гіркий досвід змушує дорослого індивідуалізувати свою мрію про щастя, деталізуючи її таким чином, щоб позбавити можливості виникнення пережитого страждання на майбутнє. І чим більше людина живе - тим більший її досвід, а, отже, більший і мур, який вона зводить навколо свого розуміння щастя, страхуючи себе від непередбачуваного життя. Це ж обумовлює і збільшення відчуженя від світу, оскільки можливість досягнення щастя віддаляється все далі і далі. Не знаходячи його в теперішньому, доросла людина починає аналізувати минуле і там відшуковувати ті крихти щастя, що випали на її долю. Вона замикається на собі і вже без надії дивиться в майбутнє. Її щастя стосується лише минулого, спогади про яке вона трепетно зберігає в своєму серці. Її щастя на майбутнє стало недосяжним.
       Ось чому мені здається (не претендую на істину!), що щастя дорослої людини стає неможливим з причини полювання на нього за допомогою раціоналізованих тенет свого досвіду. В дитини ж - від природи правильний підхід до щастя: за ним не потрібно ганятись - його потрібно відчувати. І власний досвід через сферу розуму не повинен деформувати це відчуття. Здавалось би, доволі просто, але ж як складно це здійснити в реальному житті...

Моя країна

  • 20.10.07, 20:20

          Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить - вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю - любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, які не хочуть вірити жодному моєму слову і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя рідна країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависти. А ненависть - формою любові. Але в нас нікого не здивуєш цим: усе так близько.

                                                                                                         Юрій Андрухович "What language are you from"

Шоколадна Руслана

  • 10.10.07, 08:35

       Не мені, звичайно, з виглядом занудного мистецтвознавця визначати, що ж є прекрасним, а що ні. Але на днях став свідком розмови, яка наштовхнула мене на певні думки з цього приводу. Діло було надвечір. І я, після тривалої роботи з книгами, повільно почвалав нести нелегкі фоліанти чужих думок назад до віконця видачі літератури в читальному залі. Ставши в невелику чергу (всім же додому хочеться!), я перевів свій трохи стомлений погляд на журнальні полиці, де мляво і безцільно почав ковзати по заголовкам статей. Піймавши себе на цьому, вирішив знайти заняття поцікавіше, до того ж, учасники розмови, яка розгорнулась майже переді мною, начебто були і не проти моєї присутності, очевидно вже не приховуючи її предмету. Я прислухався. Одна з жіночок активно і захоплено ділилась своїми враженнями від щойно здійсненого походу до Пінчук Арт Центру, ілюструючи свої слова за допомогою фото, що радували око слухачів з екрану мобільного телефону. "Ось! Ось воно! Ні, ви лише уявіть - лебідь з шоколаду! А оце - Руслана Лижичко з того ж таки шоколаду! Невже не гарно?" - заповзятливо підбадьорювала вона до схвальних відгуків своїх слухачів. А ті лише гнучко кивали головами, як дерева - гіллям, в волосся якого вривається вітер. "Цікаво... Цікаво... О так! Краса! ... І де це можна побачити?" Далі розмова зійшла на пояснення подробиць маршруту до будівлі, в якій проводилась згадана виставка. "Обов"язково завітайте - не пожалкуєте! Унікальний захід!" - сказала щасливиця, покидаючи своїх вражених слухачів.
      Та мої бідні мізки чомусь відмовились розуміти необхідність такого візиту. За чим, власне, туди йти? Невже шоколадна Руслана має викликати в мене відчуття дотику до прекрасного і нетлінного, що осяває душі під час споглядання чудової картини чи читання справжньої поезії? Мені здається, що нічого, крім гастрономічного інтересу, такий "твір" викликати не може. Звичайно, можна сміливо дозволити собі вішати на мене ярлик сноба і ретрограда, але, все ж таки, може варто пильніше придивитись до такого, з дозволу б сказати, мистецтва. Почнемо з того, що хотів сказати автор. Мабуть, з його глибоко концептуальної точки зору, він здійснив спробу культурної рефлексії на предмет сучасного бачення мистецтва в суто національному контексті. Або щось подібне. Та за усіма цими сухими, мов гербарій, формулюваннями я не бачу головного - гармонії. Можна скільки завгодно накидати сітку власних амбіцій, увлень, досвіду і абстрактних знань на бачення прекрасного - та від того воно не робиться зрозумілішим і яскравішим. Не можна висловити прекрасне за допомогою лише розуму - і все тут! Воно незбагненне, оскільки відображає суб"єктивну духовну реальність самого автора! Тому від усіх цих псевдонаукових потуг в мистецтві вже іноді аж тоскно стає. І все ж, і все ж. Багато теперішніх митців чомусь забувають про це, подекуди прикриваючи концептуальністю, як фіговим листочком, свою безталанність. В результаті отримуємо шоколадну Руслану, механічного соловейка в декілька метрів ростом і т.д. Подібне "мистецтво" нагадує крайню форму садомазохізму, коли над глядачем самовдоволено знущаються в цілях усвідомлення ним своєї нікчемності і помилковості власного існування. Відразу додам, що справа тут не в особливому відчутті таїнства краси митцем (як наприклад, у МАрселя Пруста чи Клода Дебюссі, які ніколи не стануть масовими) - сучасні митці доволі логічні, передбачувані і доступні для розуміння. Тільки от краси, гармонії, душі в їх творіннях чомусь аж занадто мало, а подекуди і взагалі немає. Тоді що ж вони можуть дати глядачеві, окрім приниження? Невже сучасне мистецтво нагадує ту шоколадну Руслану, яка гідна ремісника, але не майстра? Куди поділись ті, хто оспівували КРАСУ, а не саркастично зловтішались над дисгармонією оточуючого світу?

P.S. Висловлене має виключно суб"єктивну природу і не претендує на звання істини в останній інстанції. Зроблені узагальнення аж ніяк не виключають можливості існування приємних виключень.

Альтернатива?

  • 02.10.07, 09:11

Навіть не знаю, чи ще не стомило кого-небудь слово "альтернатива", що лізе у всі шпаринки мистецтва у свіх його проявах: від пишноцвіту поп-арту до глибоко захованого у підземеллях невідомості андерграунду. Однак мене завжди дивувала така повсюдна практика використання цього слова у згаданій царині. Перепрошую, але альтернатива чому? Мистецтво є втіленням прекрасного в тій чи іншій формі, а альтернатива - це два взаємовиключні варіанти розвитку того чи іншого явища. Тому, хоча і невідомо кому прийшла в голову "світла" думка використати слово "альтернатива" для позначення виключно сучасного мистецтва, щоб відрізнити його від зразків минулих епох, більшої недолугості годі було й вигадати. Адже зрозуміло, що мета мистецтва завжди одна й та ж! Змінюються лише засоби втілення творчих поривань та суб"єктивний зміст, що вкладається автором у кожен свій твір. А це вже дає повне право таврувати словом "альтернатива", наприклад, Клода Моне чи Огюста Ренуара, але для другої половини XIX ст., що спромоглися по новому побачити гру світла й стати родоначальниками імпресіонізму. Примітно, що в даному випадку вони жодним чином не змінювали суть прекрасного.  Як бачимо, основним критерієм при визначенні наявності "альтернативності" у сучасників стає новаторство. Тому завжди викликає посмішку зарозумілість більшості сучасних митців, які підняли на озбороєння прапор альтернативи, приховуючи за ним відсутність нових засобів і ідей. Не вважаю мистецтвом копирсання в набутках минулих епох і ліпку з них "нових" творів або натужні спроби втілити свої хитромудрі концепції в форму мистецтва. Це швидше буде схоже на коллаж або гарний комерційний продукт, але до мистецтва то не має жодного стосунку. На моє глибоке переконання, сучасна "альтернатива" в її комерційній іпостасі не пропонує нічого якісно нового, а тому і претендувати на таку назву просто не може. Та й взагалі, придумати альтернативу розвитку мистецтва як такого просто неможливо. Тому що воно розвивається за власними законами. І придумати нові не в змозі ніхто. Тому давайте якось спокійніше і з розумінням сприймати спалахи амбіцій сучасників, які вважають себе альтернативщиками. Грошенят усім хочеться. smile

О воинствующей красоте

  • 30.09.07, 22:42

Мне, как, впрочем, и большинству, частенько приходится перемещаться в пространстве с помощью всеми любимых маршруток и электричек. И, бывает, во время своего "сиятельного" и всеми "добродушно" приветствуемого появления в салоне или вагоне мой взгляд улавливает образ красивой, эффектной девушки. Но... сложно назвать это приятной эмоцией. Спросите - почему? Темные, пустые глазницы огромных очков черной дырой вбирают в себя яркий свет роскошной, в своем желто-красно-буром одеянии, осени. Но, видимо, незачем искать на ее лице умиления красотами природы. Горделивые, сочные, словно свежесорваные вишни, губы всем своим видом пытались показать превосходство своей властительницы над окружающими. То же высокомерие вздымало ее тонкий, с маленькой милой ямкой подбородок на недостижимые высоты самолюбования и презрения к окружающим. Весь ее образ будто дышит желанием сразить своей ледовой невозмутимостью и снизить твою самооценку до уровня нуля. Ведь она - само воплощение красоты, а ты - как пятно на солнце. Вот только меня после таких наблюдений все не покидает вопрос: "Зачем?" Отчего этот образчик красоты не может быть теплым, открытым миру, имея способность нежданным порывом умиления уносить в прошлое проблемы и горести нынешнего дня? Неужели такая воинствующая красота у кого-то находит отклик в душе? Ведь красота во всех ее проявлениях должна приносить приятные эмоции окружающим простым своим существованием,  а не душить невольную жертву своим гипер-Я в самых отвратительных формах. 

Сторінки:
1
2
попередня
наступна