Слова

Слова, слова, слова... Ми сказали один одному тисячі, десятки тисяч слів. Різних.
І тих, що ріжуть немов лезом по живому, і тих, що здатні окрилити душу.
І тих, якими проводжають, і тих, якими зустрічають.
І тих, що переливаються блиском дорогоцінного каміння, і тих, які сповнені бруду.
І тих, які дарують надію, і тих, які позбаляли її.
І тих, якими відривають дверцята душі, і тих, якими їх зачиняють з гуркотом.
І тих, від яких відчуваєш легкість буття, і тих, що каменем лежать на душі.
І тих, що дарують тепло, і тих, які сковують льодом непорозумінь.
І тих, якими обеззброюєш, і тих, що самі є важкою артилерією.
І багато, багато інших... Безліч вже сказано і ще стільки ж буде сказано.
Та з кожним словом я все більше і більше починаю розуміти їх недосконалість.
Це як рахувати піщинки на березі океану: з кожною такою піщинкою ти стаєш ближче до кінцевої мети, але ж ти все рівно не зможеш її досягнути.
Так і слова. Вони не в силах передати те, що хочу тобі сказати...
Я стомився від цього напруженого бігу наввипередки. Слово - за словом, слово - за словом, слово - за словом.
Так можна продовжувати до безкінечності... Але наш час відміряно. І він не чекає...
Мені не хочеться в майбутньому карати себе вічним каяттям за кожну секунду, за кожну миттєвість,
заповнену словом, але не нами... Тому мене мучить ця жага мовчання.
Мовчання, в якому не буде всього цього щоденного словесного сміття і дрібниць, непотрібних сплесків емоцій і дивних образ. Мовчання, в якому я зможу насолодитись зрештою твоєю музикою. Тією, що в щасливі секунди
немов лине від тебе до моєї спраглої душі, даруючи їй спокій і затишок. Тією, від якої я втрачаю
відчуття реальності і часу. Тією, що зачаровує мене своїм таким близьким, таким рідним звучанням.