Сьогодні часто можна чути про неефективність фітотерапії, лікарські трави активно витісняються синтетичними хімікатами, що з точки зору бізнеса зрозуміло. Також однією з причин незастосування фітоліків, на мою думку, є неправильне використання лікарських рослин. Пригадались поради старих травознаїв.

Пощастило мені в дитинстві спілкуватись зі старими мудрими людьми, з тим поколінням, яке могло радіти і співати без хімічних подразників та зберігало в пам’яті неймовірну інформацію, що передавалась усно. Заробляв в шкільні роки собі на велосипеда, ходив обривати хміль. Поруч, на сусідніх рядах працювали дві наші сусідки – баба Василина та баба Пріська, обом було вже за 70. Василина була травознай та заспівувачка в народних гуляннях, а Пріська теж добре зналась в травах та вміла тлумачити сновидіння. День на обриванні хмелю довгий, робота монотонна, тож щоб розважити себе і мене, бабусі співали пісні, розказували різні історії, та ділились досвідом в траволікуванні. До речі, я був записав на магнітну касету цілу годину унікальних старовинних пісень, але одного разу не вистачало касети для модних шлягерів і я стер (мале-дурне!) ті пісні, про що дуже жалкую, бо більшість з них я й по сьогодні жодного разу не чув. Про лікування травами теж майже все вивітрилось з пам’яті, але ось пригадалось кілька бабусиних порад.

1.      Переважна більшість лікарських рослин – отруйні, ніколи не слід збільшувати концентрації настоїв. Особливо треба добре знати рослин-двійників, що схожі на лікарські, але можуть бути дуже небезпечними.

2.      Вкрай важливе значення має час збору трав. Надземна частина більшості рослин збирається в пору початку буйного цвітіння вранці, як тільки зійшла роса. Корені викопуються, коли засохне надземна частина. Якщо рослина невчасно зібрана, лікарські властивості її значно знижуються.

3.      Не можна користуватись травами, зібраними на пасовищах, там, де в грунті є свіжа сеча тварин. Вирощування лікарських рослин на удобрюваних грядках, тим більше із застосуванням хімічних добрив – профанація фітотерапії. Ніяких лікувальних властивостей такі рослини не мають.

4.      Кожній людині, в залежності від її фізіологічних особливостей, «підходять» різні трави. В селі бабусі знали кожну людину, її предків та родичів, знали схильність даного роду до різних хвороб і на основі цих знань підбирали індивідуальний рецепт з трав. 

« ...З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе чорного гною. Житло її нице – в похмурій долині, десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає; темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим, де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

...В неї обличчя бліде, в неї тіло – сама тільки худість, косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби, в грудях жовч клекотить, а язик – у зеленій отруті. Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється. Не покріплюється й сном – не дають задрімати турботи: от пощастить комусь – і всихає вона, завидюща, прагне те щастя звести нанівець – та сама себе зводить, мучить себе заодно.

...Перегодом бере вона палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне, спалює трави м’які, верхівки рослин оббиває, духом трійливим поганить народи, міста і домівки.»

Овідій. «Метаморфози». Переклад А.Содомори.

Розповідав мені знайомий електрик одну історію. Якось осінню пізно ввечері повертався додому з роботи. Транспорту на той час не було, потрібно було пройти відстань від селища Демидів до села Синяк, приблизно п'ять кілометрів. Було по-осінньому прохолодно, вітер та дрібна мжичка. "Якщо швидко йтиму - не вимокну" подумав собі і закрокував додому. Пройшовши десь половину шляху, захотів курити. Дістав сигарету, сірники, став підпалювати, але зустрічний вітер та дощ гасили вогонь. Повернувся спиною до вітру, запалив та й знову рушив. Ніби аж тепліше стало йти і вітер неначе ущух. Ось уже й світло в вікнах будинків все ближче, та щось не впізнаю свого рідного села, якось не так розташовані хати. Коли ж підійшов ближче, зрозумів, що це ж Демидів! Клята сигарета розвернула на зворотній напрям! Тепер починай свій шлях спочатку, проти вітру з холодним дощем в обличчя.

Жив колись у роки мого дитинства дід Кирило. Він працював лісником, хоч був уже й досить стареньким, років сімдесят, а то й більше. Лісникам було дозволено тримати дома коня, що був його службовим транспортним засобом. В ті часи будівникам комунізму було строго заборонено мати хоч якусь тяглову силу чи механізм, які б могли вважатися засобами виробництва. Тому прокататися з дідом на возі було для сільської дітвори неабиякою розвагою. Дід Кирило кожного дня зранку їхав селом до лісу, а вечором повертався додому. Кінь у діда був старезний, майже ровесник дідові, він рівномірно тягнув спроквола воза і, здавалося, ніяка сила не в змозі була заставити його йти швидше. Це збільшувало наші шанси вчепится ззаду воза та побавитися з дідом. А дід Кирило мав одну цікаву  гру з дітьми – називав їх  кумедними іменами. Колись він побував в далеких бувальцях і знав силу різних імен. Були в його багажі імена єврейські, німецькі, польські, але в більшості вигадані самим дідом. Ми вилазили на воза і кричали: - Діду, як мене звати?
Дід обертався, робив вигляд, що бачить тебе вперше.
-Шпирик.
- А мене?
- Зися.
- А мене?
- Зюлейка.
Ми всі сміялися з наших нових імен, а коли вже виїжджали за село, дід ніби сердито цвьохав над нами батогом, і вся ватага зіскакувала з воза та бігла в село, щоб увечері знову перестріти діда Кирила та отримати нові імена.

Перший сніг. Враження

Сніг сипонув мені в лице, щоб розтанути на ньому маленькими краплинками холодної води. Одразу стало холодно і незатишно. Потрібно було йти в холодну темряву, де на темний тротуар падав сірий сніг, танув на ньому і асфальт від цього ставав ще темнішим, темрява густішала. Здавалося, в цьому є якась дика невідповідність, помилковість в тому, що сніг падає на асфальт. Він тут зайвий. Велике місто, закуте в цеглу, каміння, бетон і асфальт зовсім не потребує снігу. Нема куди йому тут падати. Хіба що на дерева, та й ті ставали від цього першого снігу мокро-брудними, з якимись незграбними руками-гілками. Автомобілі на дорозі вмить перетворювали сніг в брудне місиво...

...Від швидкої ходи обличчя розпашіло і вже не відчувало гострих колючих льодинок, а краплинки води приємно освіжали лице. Сніг все сипав і вже був не сірий, а ставав дедалі білішим. Асфальт побілів і темрява розступилася. В світлі ліхтарів було видно, як сніжинки нескінченним потоком сиплють на землю, а коли довго дивитись вгору, то здається, що не сніжинка падають, а ти мчиш угору. Різко виділились дерева, розкинувши красиве мереживо своїх гілочок. Сніг покривав дорогу, дахи і все, на що він падав, набувало спокійного , врівноваженого вигляду. Стало приємно і затишно. Я підставив лице під перший сніг.