Імена

Жив колись у роки мого дитинства дід Кирило. Він працював лісником, хоч був уже й досить стареньким, років сімдесят, а то й більше. Лісникам було дозволено тримати дома коня, що був його службовим транспортним засобом. В ті часи будівникам комунізму було строго заборонено мати хоч якусь тяглову силу чи механізм, які б могли вважатися засобами виробництва. Тому прокататися з дідом на возі було для сільської дітвори неабиякою розвагою. Дід Кирило кожного дня зранку їхав селом до лісу, а вечором повертався додому. Кінь у діда був старезний, майже ровесник дідові, він рівномірно тягнув спроквола воза і, здавалося, ніяка сила не в змозі була заставити його йти швидше. Це збільшувало наші шанси вчепится ззаду воза та побавитися з дідом. А дід Кирило мав одну цікаву  гру з дітьми – називав їх  кумедними іменами. Колись він побував в далеких бувальцях і знав силу різних імен. Були в його багажі імена єврейські, німецькі, польські, але в більшості вигадані самим дідом. Ми вилазили на воза і кричали: - Діду, як мене звати?
Дід обертався, робив вигляд, що бачить тебе вперше.
-Шпирик.
- А мене?
- Зися.
- А мене?
- Зюлейка.
Ми всі сміялися з наших нових імен, а коли вже виїжджали за село, дід ніби сердито цвьохав над нами батогом, і вся ватага зіскакувала з воза та бігла в село, щоб увечері знову перестріти діда Кирила та отримати нові імена.