КРИМ. М.Джемільов: Ми не допустимо повернення Криму Росії

Кримський-татарський меджліс має намір чинити опір силам, що виступають
за повернення півострова до складу Росії. Про це заявив голова меджлісу
депутат Мустафа Джемільов.

<<Були різні соціологічні опитування, згідно яким близько 75
відсотків російськомовних громадян Криму своє майбутнє пов'язують з
Росією і у складі Російської Федерації. І відповідно тут проводиться
достатньо сильна пропаганда, що майбутнє Криму з Росією. Більше 80
відсотків, хтось говорить, що більше 90 відсотків російськомовних
громадян Криму, — це післявоєнні переселенці, або їхні нащадки. У них
історичний зв'язок з своєю батьківщиною, там у них родичі. Це цілком
зрозуміло. Нам єдине, що не зрозуміло, чому вони хочуть возз'єднатися з
своєю історичною батьківщиною разом з нашою історичною батьківщиною. Ми
також прагнули повернутися на свою батьківщину, узяли валізи і приїхали
сюди, а та частина населення хоче до Росії разом з нашою історичною
батьківщиною
>>, — сказав він в інтерв'ю <<Радіо
Свобода>>.

<<Цього ніхто не дозволить. І якщо вони перейдуть межу, то,
дійсно, можливі будь-які конфлікти>>, — попередив Джемільов.

Россия против крымскотатарского Меджлиса

В ближайшее время будут предприняты масштабные усилия, направленные на раскол крымскотатарского народа, как в политическом, так и в религиозном плане.

Об этом заявил сегодня на всекрымском траурном митинге, посвященном памяти жертв депортации 1944 года, народный депутат Украины, председатель Меджлиса крымскотатарского народа Мустафа Джемилев.

По словам главы Меджлиса, он обладает информацией о том, что в ближайшее время усилия по расколу крымских татар станут более масштабными. «Нескольким политическим группировкам крымских татар, активно выступающим против Меджлиса, будет соседней страной оказываться более значительная, чем ныне материальная поддержка, - заявил Джемилев. - Будут создаваться и усиленно поддерживаться соседней страной новые общественно-политические, религиозные, молодежные, женские организации крымских татар различных ориентаций при условии, что они будут активно выступать против Меджлиса».

Джемилев посетовал на то, что вряд ли стоит рассчитывать на какие-то усилия по пресечению данной деятельности со стороны украинской Службы безопасности. «Потому что в силу различных обстоятельств мы вновь оказались в положении «младшего» брата», а младшим, как известно, не положено вмешиваться в дела старших, - сказал глава Меджлиса. - Нам останется только наблюдать, сколько же в нашей среде людей, готовых ради каких-то личных материальных благ работать против своего народа. Пока таковых, слава Аллаху, не так уж много и будем надеяться, что их количество существенно увеличиваться не будет».

Глава Меджлиса также напомнил о том, что полгода назад Госкомнацрелигии за день до прекращения своего существования зарегистрировал в противовес Духовному управлению мусульман Крыма новый так называемый «духовный центр мусульман Крыма» во главе с «приверженцем секты хабашитов». «Он подчиняется самозваному промосковскому главе так называемого «Духовного управления мусульман Украины», которого, как известно, не признает таковым даже одна десятая часть страны, и именует теперь себя муфтием всех мусульман Крыма, - отметил Джемилев. - Попытка создания параллельного муфтията в Крыму именно с целью внесения раскола в среду наших соотечественников предпринималась еще 10 лет назад руководством комитета по делам религий Совмина АРК, но тогда эта попытка была пресечена. Теперь провокаторы очевидно решили, что для них настали более благоприятные времена».

Олеся БОЙЧУК

В Донецке осквернили память 70 тысяч человек

Донецк почтил память жертв политических
репрессий «георгиевскими» лентами ради которых и совершались репрессии
в Советском Союзе. В пятницу, 13-го мая в городе представители общественных организаций —
«Просвита», «Мемориал», выжившие после издевательств в советских
концлагерях политзаключенные и репрессированные вспоминали погибших
во время коммунистического террора.
Как всегда День памяти проходил на печально известном Рутченковом поле в Кировском районе города Донецка. Весной 1989 года во время проведения раскопок на этом поле были обнаружены останки более 500 человек с простреленными черепами.
В результате проведенных исследований было установлено, что на месте
раскопок похоронены жертвы политических репрессий 1930–1940-х годов,
организованных Коммунистической партией. По приблизительным подсчетам,
на территории Рутченковского поля покоятся останки 70 тысяч человек.
Несмотря на государственный статус Дня памяти жертв политических
репрессий, эта дата не вызывает уважения у местной власти Донецкой
области — на траурных мероприятиях отсутствовали губернатор области
Анатолий Близнюк, спикер областного совета Андрей Шишацкий и мэр города
Донецка Александр Лукьянченко. Они все были заняты раздачей комментариев
по поводу «бандеровского шабаша» во Львове и переименованием остановок
в честь футбольного клуба «Шахтер».
В предыдущие годы мероприятия на Рутченковском поле проходили спокойно
и без лишней спешки. Этот год стал исключением. Большое скопление
милиции создавало общую атмосферу напряженности.
Правоохранительные органы предупреждали участников панихиды, которые
выходили из автобусов о том, что во время посещения Рутченковского поля
возможны провокации. По их словам, на место захоронения жертв
коммунистического режима приехали 25 неизвестных агрессивно настроенных
людей. Как выяснилось затем — это были представители общественной
организации «Никто кроме нас».
9 мая несколько членов этой организации демонстративно бросили
черно-красный флаг Организации Украинских Националистов под ноги колонне
людей в парке у комплекса «Твоим освободителям, Донбасс» с целью
показать свое отрицательное отношение к ветеранам Украинской
Повстанческой Армии.
В уставных документах «Никто кроме нас» указано, что главной целью
деятельности организации является «социальная защита ветеранов».
Интересно, каким образом топтание черно-красного флага в присутствии
первых лиц области на параде 9 мая связано с целями организации?
«Никто кроме нас» на Рутченковом поле представляли молодые парни от 18 до 25 лет. Все они надели георгиевские ленты.
На вопросы журналистов о мотивах по которым представители «Никто кроме
нас» приехали на поле, «защитники ветеранов» не ответили. Они возложили
цветы к монументу, который был возведен в память жертв коммунистических
репрессий с траурными лентами, на которых было написано: «В память
советским воинам».

С чего начинается Родина? - деяния Табачника

Табачник вместо украинских букварей нафигачил русских Слухи об увольнении министра образования Дмитрия Табачника ходят едва ли не с момента его назначения. Но сейчас нарушения в деятельности министерства обнаружила уже Генеральная прокуратура. Согласно письму заместителя генпрокурора Виктора

Занфирова, в Министерстве образования не обеспечено надлежащее исполнение полномочий по выпуску учебников и пособий для школьников.Соответствующая информация содержится в ответе на имя вице-спикера Николая Томенко.Так, всего в 2010 году госзаказ по изданию учебников и учебных пособий не выполнен в количестве 171 000 экземпляров.Выпуск отдельных учебников начат только после 1 сентября 2010. Как следствие, учебная литература для учащихся 2, 5 и 10 классов доставлена с опозданием.По данным Генпрокуратуры, госзаказ по учебникам был сформирован ненадлежащим образом, а предложения образовательных учреждений относительно реальной потребности регионов не учитывались.Так, букварей на русском языке напечатано на 65 тысяч экземпляров больше потребности. Зато таких учебников на украинском языке выпущено на 83,4% меньше.В частности, на 86,4 тысяч экземпляров больше заказов регионов напечатано учебников «Введение в историю Украины» для учащихся 5 классов.Однако учебников для учеников 2 классов заказано и напечатано только 40,5% от фактической потребности.

Події «Дня Гніву» або як нас пресували мєнти

Я думаю вже написано достатньо, щоб всі зрозуміли, що саме вчора відбувалось під ВР. Ранок почався о 10:00 виступами різних депутатів. Здавалось акція пройде так само, як і попередні. Покричимо, що мусимо щось робити, пару разів вигукнемо «Слава!» та і на тому розійдемось. Та все відбулось не по сценарію. Десь через дві години після балачок в мегафон, все таки наважились поставити намети біля наметів московських попів, які там вже живуть пару років.Так от як тільки почали розгортати ці намети налетіла купа беркутів, ментів і ще якось добра мусорського. Якщо чесно, я вже навіть і не бачила хто був і кого пресував, оскільки сама опинилась у вирії подій. Якась жінка злякалась, що беркути беруть нас в кільце і почала сильно кричати. Вона намагалась вирватись з їх оточення, але не мала сили. Я намагалась її заспокоїти, але вона вперто лізла через беркутню, тому вони почали її, ніби ненавмисно, пинати ногами, правда за руки не хапали, бо тримали кільце. Так у цьому кільці були жінка, яка сильно кричала і я з камерою. До речі, ролики мають суперовий вигляд, морди беркутні видно чудово і саме те, як вони нас стиснювали, щоб викинути з парку. На жаль, більше засняти не змогла, бо беркут таке собі здорове теля, став мені на ногу. Я намагалась вирватись, але не могла, бо він у берцах, а я в тапочках літніх:). Пришлось добре лупити його в живіт і спину, щоб він нарешті зліз з моєї ноги. Чудом мене врятували хлопці з «Тризуб ім.С.Бандера». Я опинилась поза парком, а тут ще цікавіше почалось.  Хлопців, які ставили намет, затримали. Подзвонила Миколі Коханівському, який вже сидів у автозаку і запитала призвіща та імена затриманих. Через пару хвилин представники ЗМІ знали імена хлопців, яких було затримано. Поки хлопці сиділи в автозаку, ми намагались прорвати кордон беркутів і ментів.  А ще всіх дістав священник московський, який ходив і поливав всіх водою. Бачила тільки як його в спину пхнули так, що він летів назад у свій намет. Більше я його не бачила. Далі події відбувались таким чином, оскільки нас викинули за межі парку, чоловіки та жінки вчепились руками за перила і не відпускаючи рук, співали гімн України. Беркутня намагалась разом з ментами відчепити народ, але це не вдалось. Вже через пару хвилин ми були біля автозаку і через дві години врешті хлопців випустили. Сподобались слова хлопців, які вийшли з автозаку із зверненням до Могільова «Якщо ви думаєте, що нас залякали, то не сподівайтесь. Події травневі це початок вашого краху. Ми не ховаємо обличчя і не будемо їх ховати. Ми і не таких перемагали. Слава Україні!». День закінчився для нас десь о20:00. Оленка Білозерська краще все описала, бо я їй телефонувала кожні 5 хвилин, розповідаючи про все, що відбувалось там.  

Пі.Сі. Було дуже багато людей, які навіть і не знали про День Гніву, але побачивши неправомірні дії ментів та беркутні, збігались, щоб допомогти нам. Народ єдиний і ми всі разом! Слава Україні!

Джерело: Блог Юлії Смірнової

У Чернігові чорною фарбою облили двері "консульства Росії"

У Чернігові вночі невідомі облили чорною фарбою двері «почесного консульства Російської Федерації».Про це УНІАН повідомили у Відділі зв`язків з громадськістю міської ради з посиланням на працівників консульства. «На фасаді приміщення, у якому розташовано почесне консульство, балончиком написали «Наша Земля — наші порядки», — про це йдеться у повідомленні, надісланому працівниками консульства до міської ради з проханням прийняти до відома інформацію. Факт пошкодження підтвердили й у Відділі громадських зв`язків Управлінні МВС України у Чернігівській області.

  Відділ моніторингу КЦ

Могилев наградил милиционеров за Львов

Министр внутренних дел Анатолий Могилев
заявляет, что работники милиции во время событий во Львове 9 мая
действовали профессионально и не допустили массовых беспорядков.
Об этом он заявил, докладывая перед депутатами в Верховной Раде в пятницу.
«Работники милиции 9 мая работали профессионально, грамотно, действовали
адекватно ситуации и не допустили массовых беспорядков и кровопролития
во Львове. Мы не допустили кровопролития, это главное», — сказал
Могилев.
Он также заявил, что милиция во Львове «действовала еще мягко
в отношении экстремистских элементов» и привел примеры того, «как жестко
подразделения полиции в европейских странах прекращают действия
радикально настроенных лиц во время массовых нарушений правопорядка».
«Поэтому я принял решение о поощрении личного состава, принимавшего участие в этих действиях во Львове», — сказал Могилев.
По его словам, инициаторами провокаций во Львове были «экстремистские
силы», которые начали срывать георгиевские ленточки с ветеранов.
«Если отдельные экстремистски настроенные силы, понимая, что надо
отрабатывать вложенный в них ресурс, решили инициировать конфликт
и начали, как коршуны, нападать на отдельных ветеранов, срывая с них
символику, то эти граждане или господа, будут отвечать однозначно», —
сказал Могилев.
«Если бы милиция не приняла все необходимые меры, то во Львове было бы
побоище гораздо серьезнее и страшнее. Которое, кстати, и планировали
те лица, которые нападали на ветеранов. А учитывая то, что им это
не удалось, теперь они пытаются оправдать свою беспомощность идейной
раскруткой ситуации», — добавил он.
Могилев также отметил, что вследствие событий 9 мая во Львове было возбуждено 5 уголовных дел.
«Одно возбуждено по факту массовых беспорядков. В трех делах установлены
лица, принимавшие участие в этих событиях. Один человек объявлен
в розыск, по нашим данным он выехал за пределы Украины», — сказал он.
По словам министра, в результате инцидента всего за медпомощью во Львове
обратились 17 человек, 2 из них были госпитализированы — один человек
с огнестрельным ранением коленного сустава, другой — с серьезным ушибом
ноги.
По факту применения травматического пистолета возбуждено уголовное дело.
«Установлена личность человека, который владеет этим травматическим
оружием. Он имеет на это соответствующее разрешение согласно
законодательству. Как звучит из его объяснений, на него напали
неизвестные лица, которые срывали с него ленты. Эти лица установлены.
Я хочу напомнить, что травматическое оружие является оружием активной
самообороны и гражданин имеет право его применять в определенных рамках
самообороны», — заявил Могилев.

Звернення ветеранів Львівщини по подіям 9 травня

Ветеранські організації Львівщини: Іменем ветеранів війни антиукраїнські сили пробують прикрити свої провокації

Представники ветеранських організацій Львівщини засудили дії антиукраїнських сил 9 травня 2011 року у Львові і вимагають притягнути до відповідальності осіб, винних у вчиненні антизаконних дій. Про це йдеться у зверненні, яке ветерани зачитали на позачерговій сесії Львівської обласної ради. Під зверненням підписалися, зокрема, Голова Львівського відділення Всеукраїнського об`єднання ветеранів, голова Львівського Крайового Братства ОУН-УПА, голова всеукраїнського Товариства політв`язнів і репресованих, голова Львівської Спілки політв`язнів.

У своєму зверненні представники ветеранських організацій Львівщини висловлюють обурення тим, як нахабно і ницо іменем ветеранів війни антиукраїнські сили пробують прикрити свої дедалі нахабніші вилазки та провокації.

Ветеранські організації Львівщини вважають, що думкою ветеранів намагаються освятити різного роду неподобства, зокрема, побудову пам'ятників тирану і душогубу Сталіну. Посилаючись на ветеранів, Верховна Рада, з подачі комуністів, приймає нікчемне і провокаційне рішення про використання червоних прапорів 9 травня. Вони переконані, що «Спеціальна провокація на цей день готувалася у м. Львові з метою посилення протистояння в суспільстві».

У тексті звернення, зокрема, зазначається: «9 травня міліція і спецпідрозділи перешкоджали на Марсовому полі Львова львівським ветеранам покласти квіти на могили загиблих. Але в той же день міліція і спецпідрозділи допомогли спеціально привезеним провокаторам з «Родіни» і «Русского єдінства» провести свій мітинг під червоними прапорами, не дивлячись на заборону суду.

І нестерпно дивитися і чути, як цих заїжджих екстремістів-україноненависників віком від двадцяти до п`ятдесяти років окремі політикани і деякі засоби масової інформації намагаються показати як ветеранів війни.

Але не менш нестерпно бачити, як цим заїжджим провокаторам з «Родіни» і «Русского єдінства» підіграє і допомагає українська міліція».

Відповідальність за нагнітання ситуації навколо 9 травня, за організацію сутичок і за побиття львів'ян, які протестували проти шабашу заїжджих провокаторі, лежить на правоохоронних органах, - вважають представники ветеранських організацій Львівщини. Також вони засуджують провокативні дії антиукраїнських сил і вимагають притягнути до відповідальності осіб, винних у вчиненні антизаконних дій.

"ОБКОМ"  

http://obkom.net.ua/news/2011-05-13/1303.shtml

Милиция поймала в Севастополе двух русских фашистов

Вчора, здається, хтось написав замітку, що у Севастополі двоє російських нацистів побили 60-ти літнього чоловіка із партії Свобода, ось продовження:

Милиция 12 мая задержала Романа Ангеловского и Павла Маслова, которые подозреваются в избиении представителя севастопольской городской организации партии, помощника депутата Тернопольского областного совета Эдуарда Леонова Анатолия Декина в Севастополе.

Об этом сообщила пресс-служба «Свободы».Милиция задержала их после того, как 12 мая взяла пояснения у Декина.Согласно сообщению пресс-службы партии, Декин был избит 9 мая 3 людьми.«Трое молодчиков... затащили его в парк и начали издеваться. Не остановил их даже тот факт, что их жертва, кроме того, что была преклонного возраста, имела тяжелую инвалидность после недавней аварии... Сначала преступники били свободовца по голове руками, когда он упал без сознания - начали безжалостно бить его ногами», - говорится в нем.Избиение прекратилось после того, как появились прохожие.По сообщению, днем 9 мая председателю севастопольской «Свободы» Александру Болтяну позвонил неизвестный, представившись гостем из Западной Украины, и предложил встретиться для передачи важной информации.Сам Болтян в то время находился в другом городе, поэтому пошел 60-летний Декин.На месте встречи его поджидали 3 молодых людей, которые выразили сожаление, что на встречу не явился Болтян, и якобы пообещали, что обязательно найдут и убьют его, а также двух других активистов проукраинского движения Севастополя - председателя Конгресса украинцев Севастополя Богдана Мороза и бывшего руководителя одного из телевизионного каналов в Севастополе проукраинской направленности Мирослава Мамчака. 2 из 3 нападавших - Ангеловский и Маслов, - по данным «Свободы», активисты антиукраинских организаций. Партия считает, что основной причиной нападения на ее члена была не политическая деятельность, а национальность, язык и их активная жизненная позиция по защите прав украинцев. У Декина многочисленные ушибы и гематомы на голове, сломаны ребра и травмирована нога.

Дай-то Боже, посадити цих виродків.

Українське село – колиска національної культури та менталітету

Будь-які свідчення чужинців про Україну та українців викликають у нас зрозумілу, природню зацікавленість. Звернемося до деяких з цих свідчень. У 1768—1770 роках, подорожуючи Центральною та Східною Європою, англійський дипломат Джозеф Маршалл у своїй "Книзі мандрів" про українців і Україну писав таке: "Сучасне населення України – це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії", а сама "Україна є найбагатішою її провінцією", причому не тільки "завдяки щедрій природі, родючості ґрунту, але й завдяки гарному господарюванню її населення… Я не зустрічав жодної країни, яка була б так схожа на найкращі провінції Англії" (1, сс. 426-427).

На початку літа 1846 року вперше і востаннє відвідав Україну один з найвідвертіших її ворогів В. Бєлинський. Перебуваючи у Харкові, 27 червня він написав дружині листа, в якому зауважив: "Верстов за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів скидаються на будиночки фермерів – охайність та краса невимовні… Вони готують пресмачно та страшенно чисто. І це селюки! Діти дуже втішні, тоді як на руських дивитися не можна – гірші та брудніші за свиней… Малоросія – країна поетична і оригінальна вищою мірою. Малоросіяни обдаровані незрівнянним гумором; у житті їхнього простого народу так багато людяного, шляхетного. Любов становить чільну стихію життя… Трудно знайти щедріше джерело поезії, аніж малоросійське життя" (2, с. 3).

В енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона" в статті "Малороси" про українців читаємо: "І за темпераментом, і за характером" вони "відрізняються від великоросів багатьма рисами своєї розумової та моральної ментальності, своїм ставленням до релігії, до жінки, до родини, до власності тощо. Вони мають особливі чоловічі та жіночі строї, їх поселення (з хат) мають інший вигляд, ніж у великоросів, воли у них мають більше значення, ніж кінь, їх "громада" є не тим, що великоросійський "мир", їх пісні, думи, поговірки, казки просякнуті іншими почуттями, думками та спогадами” (3, с. 485).

Все це писалося про українців у той час (18-19ст.), коли 95% з них займалися хліборобством (4, с. 8). За комуністичної влади у відповідності до загальносвітових, але перекручених тоталітарним режимом процесів урбанізації до 1989 року селяни становили вже лише 33% (5, с. 155). Можливо, переселення у міста змінило риси українців як яскраво виражених типових представників землеробської культури? Але етнопсихологи помітили, що, опинившись у містах, землероби зберігають тисячолітню культуру й менталітет села (6, с. 8). Це особливо важливо зазначити, оскільки у середині 20-го століття світова історична наука визнала Україну батьківщиною індоєвропейських народів та місцем, де відбулося формування землеробської культури людства (7, сс. 5, 8). Щодо білорусів та росіян, то незаангажованими істориками визнано, що вони від мисливства та рибальства перейшли до підзольного землеробства тільки в першій половині 13-го ст. після Р. Х. (8, р. 137).

Отже, сучасна історична наука свідчить про різність цих трьох народів. Для того, аби впевнитися, що білоруси, росіяни та українці є дійсно різними народами з фізичної, духовної та моральної точки зору (хоча їх штучно зараховують до числа східнослов’янських народів, які нібито до 14-го століття складали один давньоруський народ), спробуємо за допомогою конкретних прикладів проілюструвати правоту бодай автора статті в "Енциклопедичному словнику".

Коли автор згаданої статті говорить про темперамент, характер, розумові здібності, родинну та релігійну мораль, ставлення до власності, він торкається того, що ми називаємо менталітетом. А коли він говорить про села, хати, усну народну творчість, громаду, волів, одяг, то ілюструє видимий прояв культури, внутрішній зміст якої – теж менталітет.

В країнах, де ніколи не було сіл – США, Канаді, Австралії тощо, нації історично складалися з емігрантів, котрі на нових землях або втрачали власні національні риси, або відокремлювалися у відносно автономне культурне існування, “інкрустоване” у загальний полікультурний масив нової нації, (“чайнатауни”, італійські, ірландські, єврейські квартали або райони). Безумовно, певні спільні риси представники цих країн під впливом соціальних та історичних чинників виробили, проте власно національних культур у традиційному смислі слова там не існує. Є лише те, що культурознавці називають цивілізацією (від civil – місто), тобто той комплекс технічного влаштування життя, без чого людина не може нормально існувати. Це те, що її гріє, возить, пов'язує з іншими людьми тощо. Такі суспільства зазвичай називаються споживацькими, вони можуть досягати значних успіхів у розвитку високотехнологічної цивілізації, але фактично залишаються позакультурними суспільствами.

У підвалинах будь-якої культури лежать найпростіші здобутки, з яких виростають наступні більш досконалі досягнення (9, с. 352). Основу культури, її початки, на перших щаблях розвитку створює весь народ. Цей колективний автор власно творить не лише культуру. Адже на нижчих щаблях розвитку культура в повному значенні цього слова невід'ємна від того, що ми називаємо цивілізацією. Одначе утилітарні речі з розвитком культури починають нести також і символічно-культурне навантаження, коли проста сорочка стає сорочкою-вишиванкою, а чепіги плуга оздоблюються красивим різбленням тощо. Такий синкретизм, коли в одному предметі збігаються прекрасне й корисне, ми й досі зустрічаємо в культурі українського села.

Село до недавніх часів було головним місцем мешкання українців. У 18-19-х століттях в селі мешкало 95% українців, а ще в 30-ті роки їх чисельність там доходила до 90% (4, с. 13). В сучасній Україні 67% українців живуть у містах. Проте ця обставина, за умови грамотного планування економіки, не може негативно вплинути на фізичне, духовне й моральне здоров'я нації.

Перед початком більшовицько-фашистського зіткнення в межах Другої Світової війни Ю. Липа, передбачаючи відплив українців у міста, в роботі "Українська раса" писав: "Перед усім у нас немає потреби повертатися до давньої структури села. Село як громада не має вже такого значення, як раніше. Немає тепер необхідності засновувати багатолюдні села в балках, долинах і на берегах річок (аби легко добувати воду). Нині всюди може бути побудований хутір – двір українського селянина… Цінність нового села – в його служінні нації-роду. Воно буде центром здорових родин… Інакше кажучи, ті, хто продовжує почесну традицію й трудиться на святій землі, – ті створюють зміст нового села. Зате всі останні хай кидають села. Звичаї та закони покажуть, хто з синів і дочок залишиться, всі останні хай не заважають. Тоді нове село буде мати те обличчя, яке воно повинно мати, – кровне джерело нації-роду. В цьому його значення та сила" (10, с. 4). Адже, як твердив свого часу В. Липинський, старі традиції є лише тим, що має бути підставою для створення нової традиції, як того вимагає час: "У козацьких шароварах на мотоциклі не поїдеш" (9, с. 352).

Зростання питомої ваги міського населення в Україні не веде до переносення джерела культури, менталітету та здоров'я нації з села в місто. Характер українця 21-го століття не можна буде збагнути, не розуміючи суті нашого села, оскільки наші фізичні, духовні, релігійні та соціальні коріння – в селі, з усією його розгалуженою системою предметних проявів та культурних значень.

Павло Алєпський, що переїздив через Україну в 1654-1655 роках, із захопленням писав про українські сади, "яким не було числа і в яких було багато вишень, абрикос, горіхових дерев, шовковиць та виноградної лози". Він засвідчує, що "кожна хата в козацькій землі потопає у саді, а земля засаджена капустою, морквою, ріпою, петрушкою тощо” (11, с. 84). У цій любові до садів та взагалі всілякої зелені (згадаймо хоча б кручені паничі, барвінок, акацію, тополю) бачимо тісний зв'язок українців з природою та їх схильність до краси. У цьому виявляється також така наша національна риса, як безкорисливість – адже декоративні дерева та квіти прибутків не дають. Близькість українців до краси й природи наближають їх до Творця природи, який "витає над селом".

Українське село ще від часів Трипілля, коли починається наша історія, мають в основному вигляд "гуртового" поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливають ще й повір'я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на "нечистому" місці, то собака – лише на "чистому".

Усі дослідники трипільських поселень знаходять певні аналогії між їх плануванням та плануванням українського села. Свого часу лігурійці визначили вигляд французького, пікти – британського, а трипільці – українського села (4, с. 13). Є багато даних, що не лише форми українських сіл, зовнішній та внутрішній вигляд хат, але й головні дороги дісталися українцям від їх трипільських пращурів (4, с. 15).

Росіяни та білоруси будують свої деревні в основному одновуличними, що розтягуються на довжелезну відстань. Ізби будуються одна напроти одної без будь-якої огорожі. Це є свідченням колективізму цих народів. Гуртове та хаотичне планування українських сіл говорять про індивідуалізм та прив'язаність до громади, що можна назвати солідаризмом. В Україні, ясна річ, є й одновуличні села, але лише там, де цього вимагають рельєфні умови – у долинах рік, в горах та у степових балках. Крім гуртових сіл, в Україні відомі також і розкидані хутори сміливих та ініціативних хліборобів, що розорювали незаймані землі, збільшуючи тим самим площі орної землі, яка переходила у власність українських селян.

Московсько-комуністичні поневолювачі намагалися знищити традиційний вигляд українського села, в особливості – хутори, яким, як передбачав Ю. Липа, належало майбутнє. Насаджуючи колективне господарювання, ці правителі вимагали, аби селяни жили поруч один одного, щоб вулиці в селах були прямими. У такому селі поліційний нагляд за його мешканцями полегшувався. У 1960-1980-ті роки радянська тоталітарна держава, що прагнула до загальної уніфікації шляхом нівелювання усього національно-особливого, змінювала вигляд не лише сіл, але й будинків, в яких, як в містах, оселялось декілька родин. Такі села позбавляли селян індивідуалізму, перетворювали в звичайних наймитів, позбавляли прихильності до землі, до краси садиб з садами та квітами, тобто вбивали в українцях поетичність і високу духовність.

У традиційному українському селі на відміну від російського вся садиба була обгороджена плетеним "плотом", "тином" чи дерев'яним "парканом". В огорожі вчені вбачають бажання виокремити себе з числа інших, прагнення проявити індивідуальні риси, намагання підкреслити своє "я”, вказати на самостійність своєї родини та підкреслити приватність майна (4, с. 15) Про тяжіння до приватної власності говорить і планування українського двору на всій етнічній території України. Комплекс господарчих будівель разом з хатою – комори, стодоли, клуні, шопи, возові чи літні кухні – складають замкнений чотирикутник, куди можна потрапити лише через ворота (4, с. 8). Як засвідчують археологи, такі двори українцями також успадковані від давніх трипільців (13, с. 32, 14, с. 150).

Центром українського села в усі часи була церква, яка завжди будувалася на найвищому місці. Поряд з нею будувалися школа, управа, одна-дві крамниці й притулок, де знаходили собі захист самотні й хворі, за яких піклувалася громада. Для української церкви властиво те, що дзвіниця будується окремо, бо це була ще й звичайна вартова вежа, з якої наші пращури стежили, чи не наближається ворог до села. Дзвони скликали не лише на богослужіння, але й до бою. Українські сільські церкви у своїй більшості мають хрестоподібний фундамент, що робить їх схожими на зороастрійські та наші дохристиянські храми. Хрест – це символ зафіксованого положення Сонця в небі – обличчя Творця Всесвіту Сварога. В зороастрійських та наших древніх храмах у плані в центрі хреста горів священний вогонь – символ Сонця (15, сс. 226-233). А ми були й залишаємося поклонниками саме цього вогню, про що говорять страсна свічка, обпалена в страсний четвер, купальські вогні (16) або сонячні зображення разом з хрестами на церквах Києво-Печерської Лаври тощо.

Вдачу українця, його душу розкриває й сама хата. Її тип є достатньо однорідним на всьому етнічному просторі, хоча будівельний матеріал при цьому застосовувався різний (17, сс. 16-17). Етнографи зафіксували, що у 1924 році в Україні хат з дерева було 50%, з глини – 33%, з каменю – 6% (4, с. 10). Українська хата, на відміну від російської та білоруської ізби, обмазувалася глиною й білилася, що теж говорить про любов до краси. Є ще одна суттєва риса, що відрізняє українську хату від польського будинку, білоруської та російської ізби. Українські хати мають чотирьохсхильні дахи і якщо криті соломою чи очеретом, то лагідно, охайно, снопик до снопику. Це споріднює наші хати зі словацькими, угорськими та румунськими будинками, тобто будинками народів, які теж населяють колишні трипільські землі. Польські будинки, білоруські та російські ізби мають двосхильний дах, а коли й криті соломою, то жужмом (4, с. 14). В Україні двосхильні хати подекуди теж зустрічаються, але тільки там, де українці межують з поляками, білорусами або росіянами.

Спорідненість польської, білоруської та російської архітектури не випадкова. У "Повісті минулих літ" читаємо: "Були дав брата – ляхи Радим і Вятко. Один сів на Вятці, а другий на Сожі" (18, с. 14). Від Радима пішли радимичі, пращури теперішніх білорусів, а від Вятка – вятичі, пращури акаючих та якаючих росіян. Археологія, антропологія, палеолінгвістика та етнографія нагромадили багато доказів спорідненості росіян, білорусів та поляків (19, с. 266). Але, крім лінгвістичних, не існує жодного доказу спорідненості цих народів з українцями.

Російська та білоруська ізби до недавнього часу були чотирьохстінними чи п'ятистінними й опалювалися по-чорному. Українська хата, навіть найбідніша, була шестистінною, обпалювалася по-білому і зі зростом заможності мешканця кількість її стін зростала. З двору до шестистінної хати входили з сіней, прямо була кухня, в бік вулиці – кімната. У хатах середняків у бік городу з'являлася комора, тобто хата ставала семистінною. З подальшим ростом заможності комору будували окремо, а комору, до якої входили з сіней, перебудовували в світлицю. Кімната ж перегороджувалася стіною (восьмою) і таким чином утворювалася спальня та менша кімната. У спальні була піч, яку палили з кухні, піл (лежанка), в кімнаті мисник на внутрішній стіні, вздовж передньої й бокової стін – лавки. А в кутку, де сходяться лавки, було покуття – святий куток. Там стояв стіл, на стінах – ікони, перед якими висіла вічно запалена лампадка. Підлога в кімнаті та ванькирчику (спальні) застилалася доріжками домашнього ткання. На іконі, що була в кутку, був вишитий рушник. Саме перед нею горіла лампадка.

Світлиця мала інший вигляд і не завжди обпалювалася. Під стіною, що відокремлювала світлицю від кухні, завжди стояла розписана чи різьблена скриня. Стіни покривали килими. Майже неодмінним елементом був портрет Тараса Шевченка, облямований вишитим рушником. Вздовж стін стояли лавки, на підлозі лежали доріжки. В кутку, між крайнім вікном та боковою стіною – теж покуття – святий і почесний кут, у якому садовили дорогого гостя. Сволок у кімнаті й світлиці обов'язково був різьбленим. Піч, передня стіна та стіна з боку вулиці розписувалися.

Цікаво, що розписи теж споріднюють українську хату з трипільською. І тоді, і тепер вони мали й мають магічний та космогонічний характер (20; 21, с. 61-90; 22, с. 41-114). Та й в трипільських хатах, там де в теперішніх наших хатах покуття, на підлозі був рівноконечний хрест – місце для священного вогню. І саме в цих кутках археологи знаходять скульптурні зображення Богині Великої Матері (15, с. 68-69). Розписи, вишиті рушники, килими, священні покуття – вс це докази давнього розвитку нашої національної культури та ментальності, що попри численні біди, розвивається безперервно, за думкою історика Ю. Шилова, ось уже якихось чотирнадцять тисячоліть (21, сс. 221-222). Українська хата була вогнищем високої національної культури у такому культурному середовищі, як село, вихідці з якого засновували наші давні міста чи переселялися до них пізніше.

Як бачимо, особливості нашого села є доказом культурної й соціальної самобутності та оригінальності нашого народу, його характеру. Нам можуть зробити закид, що в більшості міст України лунає переважно російська мова, а мова, як відомо формує менталітет і є виразом культури. Але ще минулого століття російські вчені, серед яких такі наукові авторитети, як М. Трубецькой (23, сс. 116-122) Д. Святополк-Мірський та інші визнали, що первинна мова теперішніх росіян “згоріла разом із протопопом Аввакумом” (24, сс. 342, 349) та що сучасна російська мова є останнім києво-могилянським варіантом церковнослов'янської мови. Інакше кажучи, тієї мови, якою говорили предки сучасних росіян, сьогодні не існує. Києво-могилянський варіант церковнослов'янської мови як основи сучасної російської мови створювався на базі української і був мовою навчання, науки та освічених мешканців міст, що йшли своїм корінням у культурні традиції нашого села.

Освічені представники нації є, як відомо, найбільш репрезентативними носіями культури та духовності свого народу. Тому говорити про давній вплив на нашу культуру російської культури буде не коректно. Радше можна говорити про значний зворотній вплив української культури на російську. Адже російських сіл в Україні майже немає, є лише питомо незначна кількість етнічно російських старообрядницьких сіл та переселенських “населених пунктів районного підпорядкування”. А старообрядці, як і протопоп Аввакум, ні релігійно, ні мовно, ні культурно з сучасними росіянами нічого спільного не мають, тобто для російської культури в Україні грунту не існує. А наші міста, мешканці яких розмовляють українською книжною мовою 17-18 століть, розвиваються й живуть тією культурою, коріння якої в лежить в українському селі. Добре відомо, чиї села навколо міст, тим і належать міста, тобто в Україні всі міста українські. А сучасна книжна мова неодмінно повернеться до наших міських співвітчизникам, тому що іншої мови у носіїв української культури й бути не може.

Література:

1. Цит. за: Наливайко Дм. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII ст. – К., 1988.

2. Цит. за: Зленко Г. Україноненависник // "Чорноморські новини" – 10.02.1998.

3. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. – Т. 18. – С-Пб., 1896.

4. Янів В. Короткий нарис української культури. – Н.-Й., 1960.

5. Заставний Ф. Географія України. – У 2-х книгах. – Львів. – 1994.

6. Макаров Д. Кто по национальности сапожник? // "Аргументы и факты (Украина)". – 1999. – № 1.

7. Шилов Ю. Прародина ариев. – К., – 1995.

8. Wooley L. The Beginning of civilization. – Vol. I. – Part II. – N.Y., 1965.

9. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Н-Й.: Булава, 1954.

10. Липа Ю. Українська раса. – Варшава. – 1940.

11 Цит. за: Кордт В. Чужоземні подорожні по східній Європі до 1700 року. – К., 1926.

12. Колесников А. Трипольское общество Среднего Поднепровья. – К., 1993.

13. Пасек Т. Трипільське поселення Коломійщини. // Трипільська культура. – К., 1940. – Т. І.

14. Пасек Т. Периодизация трипольских поселений // МНА. – 1949.

– № 10.

15. Кузич – Березовский Ів. Оріяна. – Торонто, 1973.

16. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991. – Т. 1. – С. 362; т. ІІ. – С. 182.

17. Самойлович В. Народное архитектурное творчество України. – К., 1989.

18. Повесть временных лет. – М., 1950.

19. Седов В. Восточные славяне в VI – XIII вв. – М., 1982.

20. Начала цивилизации: Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества.

21. Шилов Ю.А. Праистория Руси. – М., 1999.

22. Дмитренко М., Іваннікова Л. та ін. Українські символи. – К., 1994.

23. Трубецкой Н.С. К украинской проблеме // Русский узел евразийства. – М., 1997.

24. Святополк – Мирский Д.П. О московской литературе и протопопе Аввакуме // Русский узел евразийства. – М., 1997.

* * *

Автор: Василь Барладяну–Бирладник