Народний депутат парламенту України першого скликання, а нині відомий у патріотичних колах як «невтомний правозахисник» та «незламний бунтар» Іван Макар вимагає від вищого керівництва держави визнання Української Повстанської армії воюючою стороною в роки Другої світової війни та в післявоєнні роки. Оскільки «державні мужі» не прислухаються до «голосу народного», вирішив Іван Макар звернутися до судової гілки влади. Маючи на руках вагомі докази — архівні матеріали «з фонду» радянських каральних органів 40—50 років (НКВС та МДБ) минулого століття, нещодавно оприлюднені Службою безпеки України — позивач упевнений у своїй перемозі.
«Я прагну юридичного рішення (у справі визнання УПА. — Авт.), яке зобов’яже українську владу виконати свій обов’язок і віддати належне своїм героям. Потрібне навіть не рішення парламенту, бо воно буде політичне, а указ Президента чи постанова уряду про визнання УПА — цього більш ніж достатньо. Доказів і підстав для задоволення моїх вимог вистачає», — переконаний у своїй правоті та невідворотності прийняття судом позитивного для себе рішення Іван Макар.
У розмові з журналістом «УМ» згадує правозахисник і про міжнародні правові норми, прийняті свого часу Верховною Радою радянської України. Йдеться, насамперед, про 4–ту Гаазьку конвенцію, так звану «конвенцію про комбатантів» (сторін учасників війни. — Авт.), де чітко вказані категорії, за якими визначається статус військових формувань. «Згідно з нею, УПА, безсумнівно, є військовим формуванням, що захищало свою країну, свій народ від агресорів зі сходу і заходу, і статус воюючої сторони для неї є цілком відповідним», — переконаний пан Макар.
Судова тяганина за позовом правозахисника триває з перемінним успіхом уже впродовж останніх чотирьох років — суд першої інстанції, горезвісний Печерський районний суд, відмовив у задоволенні позову, а Апеляційний закрив провадження. І тільки Вищий адміністративний суд відновив і знову «спустив» його на розгляд «по суті» до Київського апеляційного суду. Судове засідання мало відбутися вчора, проте його було перенесено на 17 лютого через хворобу судді.

 Геннадій БИКОДІР, газ. "Україна молода" 

Больше всего выгоды от событий 9 мая во Львове получит Россия. Об этом ЛІГАБізнесІнформ заявил директор Социологической службы «Украинский барометр», политолог Виктор Небоженко, комментируя события во Львове 9 мая.
«Больше всего выгоды от этих событий получит Россия, которая уже год как
на „голодном пайке“, потому что до событий во Львове у Москвы не было
никаких информационных поводов, которыми можно давить на Украину. Теперь
у России вновь появился образ врага, потому что нельзя же обвинять
Китай, США или Германию, а вот Украина всегда была удобной в этом
смысле», — подчеркнул В.Небоженко.
«Пять лет огромная пропагандистская машина Кремля работала над тем, что
украинцы — это плохие соседи и плохие люди. Но после избрания
Президентом Януковича им было очень трудно продолжать эту риторику.
И вот теперь, наконец то, они получили материал на несколько месяцев
вперед о том, что украинцы еще хуже, чем их страна», — сказал политолог.
По его словам, от «картинок на российском телевидении у людей будут
формироваться ценностные ориентации, у политиков — рейтинги, будет
возрастать роль радикализма, потому что России все труднее заниматься
Кавказом, Дальним Востоком, Средней Азией, а гораздо проще использовать
Украину и украинцев».
При этом, отметил политолог, нет никаких гарантий, что «завтра
какой-нибудь Жириновский не предложит ввести войска для охраны русских
в восточных областях Украины». «Вполне возможно, что нас готовят к более
крупной, геополитической провокации», — подытожил В.Небоженко.
Напомним, 9 мая во Львове праздничные торжества по случаю Дня Победы
переросли в столкновения между пророссийскими партиями «Русское
единство» и «Родина» и членами партии «Свобода».

Источник: ЛІГА

Донецкое областное управление СБУ считает,
что попытки властей Донецка закрыть школу № 2 в центре города «содержат
отдельные признаки преступления в сфере служебной деятельности».
Об этом говорится в ответе на обращение инициативной группы родителей, копией которого располагает ZN.UA. Ответ подписал и.о. начальника облуправления Виталий Гайдым.
Вместе с тем руководитель областного главка госбезопасности отмечает, что его ведомство заниматься расследованием не будет.
«Принимая во внимание, что изложенная в жалобе информация … не относится
к подследственности органов СБ Украины, компетенция которых определена
в рамках ст. 2 Закона Украины „О Службе безопасности Украины“, жалоба
направлена по принадлежности в прокуратуру Донецкой области», — сообщил
родителям Гайдым.
Напомним, ранее донецкую школу № 2 депутаты Донецкого городского совета
лишили статуса «специализированной с углубленным изучением английского
языка». Такое решение горсовет принял на своей сессии 15 апреля.

Московский журнал «Итоги» опубликовал в последнем номере статью, которая свидетельствует об  убыстряющемся демографическом процессе этногенеза новых наций. В Америке процесс возникновения новой нации «американцы» из старой  «англичане» получил название making of a nation, то есть «становление  нации». В статье в «Итогах», озаглавленной «Новые нерусские», в частности говорится: Темпы, которыми по всей России растет популяция «новых нерусских»,  ставят под угрозу существование не только титульной нации, но и этой  страны в целом. «Оголошенне сибирсково народа, како случилося в 2010 годе, вздымат  дык и спрос про народны заманы Сибири», указывается в декларации Сибирского народного вече «Про сибирски заманы». В переводе с сибирского на отмирающем русском языке это означает:  «Самопровозглашение сибиряков, состоявшееся в 2010 году, ставит на  повестку дня вопрос о национальных интересах Сибири…» На сайте «Сибирска вольгота» — «сторонке сибирсково говора,  сибирсково краснословвя и жызнеуряда» (желающие могут ознакомиться здесь, в частности, с грамматикой сибирского языка и русско-сибирским словарем) возрождается сибирский язык как «проект литературного восточнославянского языка, на базе сибирского старожильческого говора XVIII—XIX в.». Огромную работу в этой области проводит известный сибирский лингвист Ярослав Золотарев. По словам Золотарева интерес к сибирскому языку вызван борьбой сибиряков за национальную независимость от русских (имперских) поработителей: «Если язык есть, то, по европейским представлениям, основания для формирования нации тоже есть». «Появление сибирской нации — следствие общего кризиса России как государства. Естественно, у многих это вызывает желание искать какие-то другие идентичности, так как русская, очевидно, зашла в тупик», указывает ученый. Размах кампании «Мы — сибиряки», развернувшейся в Сети накануне т.н. «всероссийской переписи», приводит в ужас русских оккупантов сибирских стран. Тот же ужас вызвало заявление главы Росстата Суринова: «Если в предыдущую перепись… в качестве национальности заявлялись булгары, то сейчас появился определенный шум по поводу сибиряков. Значит, будем сибиряков выделять. Люди со славянскими и тюркскими фамилиями жаловались, что их как сибиряков обижают». Имперские статистики оказались в растерянности, столкнувшись с масштабами кризиса русской национальной идентичности среди 20-миллионного населения Сибири. Тем временем на западе разваливающейся России появляется еще одна новая нация. По информации территориального органа Росстата по Калининградской области, многие жители в ходе переписи назвали себя «калининградцами», протонацией новых восточных пруссов, или балтийцев. В 1939 году «семья народов СССР» официально состояла из 97 «братьев», в 1989-м их было уже 128. А в 2002 году в одной только России насчитали 158. Причем это только так называемый первый уровень: ряд национальностей подразделяется на субэтносы, а это еще плюс два-три десятка названий. Например, в 1989 году мир узнал о существовании энцев. До того их включали в число ненцев или нганасанов. По данным переписи 2002 года, численность этого народа составляет 237 человек. При этом на языке предков говорят 119. Тогда же, в 1989-м, появились выделенные из чукчей чуванцы (1087 человек). В 2002 году список пополнили сойоты (ранее записывались как буряты), бесермяне (экс-удмурты), нагайбаки (были татарами), астраханские, сибирские татары, кряшены (крещеные татары), чеченцы-аккинцы, осетины-дигорцы, осетины-иронцы… Всего перепись-2002 зафиксировала 68 новых этнических категорий, в том числе 22 самостоятельных народа. Перемены произошли и с русскими: в их составе выделены две субэтнические группы — казаки и поморы. Первых насчитали 140 028, вторых — 6571. Но на этом процесс дозволенного самоопределения завершился. Оно и понятно. Если включение в «братскую семью» двух сотен энцев и трех тысяч бесермян прошло для нее безболезненно, то дробление русских является для империи серьезнейшим испытанием на прочность. Однако  этногенез, или становлении нации,  начинается без всякого на то разрешения. В Интернете сегодня можно найти множество ресурсов, посвященных изучению мерянского наследия. Меря никуда не делись. Они по-прежнему населяют места своего традиционного проживания: Костромская, Ярославская, Ивановская области — на месте оккупированного русскими Мерянского государства (Нижегородская область представляет собой оккупированное русскими государство Мещера с финно-угорским  мещерским населением — КЦ). Но зовут себя «русскими» и не помнят, откуда взялись. Большинство материалов подчеркнуто аполитично. Но порой проскальзывают мысли, выходящие за пределы краеведения и вызывающие тревогу у русско-имперскихкарателей из ФСБ. Характерный пример: «Именно в таких «медвежьих углах» (речь идет о Вохомском районе Костромской области) можно будет пережить скорый и бесславный конец Империи… У Москвы будущего нет». Наблюдатели отмечают, что процесс распада России в 1991 году не остановлен, а лишь заморожен. И разморозка очень близка. Набирает все большие обороты процесс национального размежевания. Растет стремление порабощенных русскими народов создать государства Залесская Русь (на месте нынешнего «центрального федерального округа»), Дебрянскую Русь («брянская область»), Республику Ингерманландию («санкт-петербург» и «ленинградская область») и Свободное Черноземье, указывается в статье в московском журнале «Итоги».

Прокурор Волынской области Андрей Гиль возбудил уголовное дело против депутата Ковельского районного совета по подозрению в избиении ребенка. Об этом сообщила представитель пресс-службы прокуратуры Волынской области Наталья Мурахевич. Согласно сообщению, 20 апреля депутат во дворе многоэтажного дома  схватил за шею малолетнего мальчика, который играл в песке, привезенном депутатом для строительных работ, и бил ребенка головой о песок до тех пор, пока его не остановил один из свидетелей происшествия. Мальчик получил легкие телесные повреждения и сильно испугался. Уголовное дело возбуждено 6 мая по ч. 1, ст. 296 (хулиганство) Уголовного кодекса.

Ведется следствие.

Украинские новости

Для них Друга світова війна 8 травня не закінчилася. Багато партизанів на підкорених Радянським Союзом територіях Східної Європи ще довго після 1945 року боролися з новою владою. Особливо сильним був рух опору в Україні. Зрештою, шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.

«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани, яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада – «бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам безпеки завдавав українець на прізвисько “борсук”. Автор статті наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” – дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому, контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році “борсук” під час однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у ставку і дихав при цьому через очеретину». Ім‘я цієї людини – Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання «полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно, використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у 1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними – низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними – кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними – блакитний». «Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій – від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував українські групи фінансово та вишколом. Таким був світ, в якому зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії, то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії – здавалося, наближається створення власної держави. У 1941 році українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося втекти. Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної повстанської армії!». Але ці сподівання виявилися ілюзіями, зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у 1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч. Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої, частині повстанців вдалося вийти з оточення. Партизани могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством. Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401 зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок гвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в Україні Микиту Хрущова. На початку 1947 року органи безпеки оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним, зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква (УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ була під забороною аж до 1989 року. У 1950 році, коли Василя Кука обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням 150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в 1948 році оцінювали в 13 000 бійців. Остання велика операція, під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000 партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії. Часто перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му, після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення. Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у 2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше – командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в Галичині. «Сьогодні на честь антирадянських борців зводять пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук.

Оригiналматерiалу:http://www.welt.de/print/die_welt/kultur/article13352752/Kriegsen…

Привіт усім. Сьогодні відновили мій аккаунт на порталі після деякої суперечки із адміністрацією сайту, все виявилось як завжди - аватарку (із зображенням прапорів двух злочинних режимів - комуняцького і фашистського із підписом - під цими прапорами знищили міліони українців) модери сприйняли за пропаганду фашизму....???
Але все вияснили, тепер мабуть потрібно буде знищувати усі старі радянські фільми - там теж мелькають фашистські символи, там теж пропаганда фашизму. Але на мою думку -  їх допікали мої замітки, де мова ішла про ветеранів, так як я розрізняю ряжених і реальних ветеранів.

Вітаю вас усіх із поверненням мене :).

Сьогодні знесли чергову замітку - "Злочини Радянської армії у Німеччині у 1945 році". Мабуть у нас злочини робили тільки фашисти і українці, а комуністи - одні подвиги. Повторюю - я нічого не маю проти ветеранів війну, але комуняцькі міфи я розвінчуватиму вперто і довго, щоби ця мерзенна червона брехня перестала існувати у підручниках наших дітей.

Нажаль є ще багато українців, які досі вважають 9 травня днем перемоги.
Якби я був росіянином, а тим більше членом комуністичної партії, я б
гордо заявляв що це найвеличніше з усіх свят – велика перемога, тріумф
комунізму. А так, слава Богу, я є українець, і гордий з того. Проте я
не знаю чого радіти? Можу порадіти за англійців, французів та інших
країн, які звільнилися від кривавого фашистського панування. За свою
націю радіти не маю підстав, так як ми лишились з тою самою диявольською
системою влади, яка до середини 50-х років продовжувала винищувати
борців за волю України як в Україні так і за її межами, коли в нас був
голодомор 33-х років, та після війни у 46-ому, вчиненими тими
„визволителями” України як нам твердили і продовжують твердити. 6 млн.
Українців у складі радянської армії причетні до повалення фашистського
режиму. Із поваленням фашизму вони свідомо чи не свідомо остаточно
вкорінили на території України комуністично-репресивну антиукраїнську
ідеологію, продукти якої ми відчуваємо і досі. Якщо сучасні керівники
Німеччини, Італії та Японії усвідомили прорахунки своїх попередників, і
для того щоб впливати на світ вони замість використання „заліза і меча”
вправно використовують науково-технічний реванш, то сучасні керівники
пострадянського табору не зробили і досі належних висновків. Досі не
відбувся суд над злочинами комунізму та заборона комуністичної ідеології
як людиноненависницької в Україні. Таким чином після розвалу СРСР не
провівши люстрації влади, бувші комуністичні діячі змінивши колір та
назву, отоваривши радянську касу, узурпували владу в Україні. Замість
того, щоб дбати про розвиток Національної Держави, вони навпаки роблять
все можливе для дискредитації національних сил та недопущення українців
до влади.
Сьогоднішній парадокс полягає у тому, що ті герої,
завдяки яким ми сьогодні маємо незалежну державу із їхнім синьо-жовтим
прапором та тризубом, керівництво цієї держави не тільки їх ігнорує, а й
дозволяє окремим політичним силам паклюжити їхню пам’ять.

Сьогодні складається таке враження, що вина вояків УПА не в тому, що
вони воювали проти фашистських та більшовистських загарбників, вина їх у
тому, що кожен вояк УПА давав присягу на вірність не Сталіну чи фюреру,
а українському народові. Що тепер цей український народ , подекуди
зросійщений та зомбований московськими партіями в Україні, продовжує до
сьогоднішнього дня паклюжити святу пам’ять та героїчні вчинки вояків
Української Повстанської Армії.
Не можу стримати своїх емоцій, коли
мою націю звинувачують в колабораціонізмі. Як могло таке статися, що в
1941 році українці зустрічали німців із хлібом та сіллю? Чи маємо ми
моральне право судити їх за це? Чи не варто осудити ту нелюдську
комуністично-репресивну машину, яка довела до того, щоб українці шукали
допомоги від німців? Та вже у 1943р. ситуація змінилася: „Гітлер за 1,5
роки примусив українців полюбити радянську владу, чого не зміг зробити
Сталін за 23 роки”. Тому висновок один - українцям ніколи не було
притамане таке явище як колабораціонізм, вони лише завжди шукали слушної
та зручної нагоди використати одну силу проти іншої, щоб в кінцевому
результаті мати свою омріяну Національну Державу.

Тому на мою
думку 9 травня повино стати для України днем пам’яті за міліонами
Українців, які постраждали від людиноненависницьких тоталітарних
режимів.

14 жовтня має стати державним святом української
зброї. Саме в цей день, а не на 9 травня повино проходити вшанування
українських ветеранів за незалежну Національну Державу.