Сміх, тай годі... Гепа - "генерал армії".

Геннадий Адольфович Кернес теперь казак-герой и генерал армии

Гепа стал кавалером золотой звезды…


Харьковский городской голова Геннадий Кернес награжден Золотой звездой «Герой казацкого народа», сообщает 057.ua.

Как сообщили в пресс-службе Национального совета казаков Украины, с инициативой удостоить высокой награды мэра Харькова в Международную академию Казачества обратился Посол Мира (UPF), член Международной азербайджанской диаспоры Рустамов Октай Рамазан оглы.

Постановлением Президиума «Международной академия Казачества», Харьковский городской голова Геннадий Кернес награжден высшей наградой Золотая звезда «Герой казацкого народа» за существенный вклад в развитие социально-экономической, политической и культурной жизни Украины, а также за большой личный вклад в дело процветания наших великих держав, за защиту демократии, говорится в сообщении пресс-службы.

Также Кернесу присвоено звание «генерал армии» МАК, и он избран академиком Международной академии Казачества за весомый вклад в развитие академической науки и казачьего движения, возрождение исторических, культурных, духовных, патриотических традиций.

Этим почетным званием, отмечает пресс-служба, ранее также были награждены Президент Украины Виктор Янукович, Президент Азербайджана Ильхам Алиев, экс-президент Виктор Ющенко, премьер-министр Украины Николай Азаров, экс-глава Национального банка Украины Сергей Арбузов, а также ряд других выдающихся украинских и зарубежных деятелей.


"ОБКОМ"

Революція у 2015-му – неминуча, але готуватися треба зараз

Директор Міжнародного інституту демократії Сергій Таран переконаний, що революція у 2015 році просто неминуча, і головна інтрига полягає хіба в тому, наскільки жорстоко вона буде придушена.

Про це він сказав в ефірі телеканалу ТВі.

"У влади є два варіанти: або змінювати правила гри, або фальсифікувати вибори. Тому немає взагалі інтриги, чи буде революція у 2015 році, чи не буде. Інтрига полягає в тому, буде чи не буде вона придушена. А тому готуватися треба зараз, – каже політолог. – Якщо нинішні акції опозиції розглядати як перший етап підготовки, то вони можуть бути. Але якщо далі не буде тотальної мобілізації на рівні низинних і професійних осередків, то тоді для ефекту цих акцій замало".

На думку експерта, все, що зараз відбувається, може призвести до розчарування.

"Ключове питання – це не те, скільки людей прийшло, а що буде далі? Яка стратегія дій самої опозиції? Як вона далі збирається мобілізувати людей? Тим більше, що правила гри можуть почати переписувати будь-коли", – додав експерт.

Сергій Таран вважає, що треба готуватись до 2015 року вже зараз. І треба також мати на увазі, що "час Ч" настане набагато раніше: "Референдум скличуть чи вдадуться до якихось інших дій".

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?revolyutsiya_u_2015mu__neminucha_ale_gotuvatisya_treba_zaraz__ekspert&objectId=1280556

Філарет-Кирилу:Це хрещення КиївськоїРусі, Москві святкувати рано

Коментуючи заяву Предстоятеля РПЦ Московського патріарха Кирила, який планує прибути в Київ на святкування 1025-річчя хрещення Русі, про те, що він не буде брати участі у заходах, де буде присутній Предстоятель УПЦ, Святіший Філарет зазначив, що це у першу чергу свято для України і єдиним заходом, де вони можуть зустрітися буде святкування у палаці «Україна».

«По-перше – це державно-церковне свято, і участь у святкуванні 1025-річчя буде брати держава і Церква в Україні, при чому і Московський патріархат, і Київський патріархат, і Греко-католицька церква, і Римо-католицька церква, і інші церкви будуть брати участь. Тому, це свято наше, українське. І треба це усвідомлювати, бо мова йде про хрещення Київської Русі, не Московської. Москви в той час не було і тому їм святкувати рано», - сказав патріарх Філарет в ефірі "5 каналу".

«Ми домовились, що це свято повинно об’єднувати український народ, а не роз’єднувати. А це значить, що ми повинні цю подію відсвяткувати усі разом, всі церкви, які мають відношення до хрещення. Якщо ж буде святкувати Москва, а Київ, я маю на увазі нашу Церкву, не буде святкувати, то це буде розділення України на дві частини – те, що потрібно Москві: розділити Україну навіть у цьому відношенні. Тому ми перед президентом поставили питання, коли зустрічались усі представники церков, що святкування повинно бути загальне. А потім, після загального святкування, планується в палаці «Україна» зробити урочистий акт, концерт, а потім кожна церква в своїх храмах буде продовжувати своє святкування. І там ми можемо розділятись:  Московський патріархат буде святкувати в своїх храмах, Київський – в своїх, Греко-католицька церква – в своїх», - сказав Філарет.

 За його словами, він не зустрінеться з Кирилом на богослужінні, але в палаці «Україна» таки зустрінуться.

Разом з тим святіший Філарет розповів, про що говорив би ж патріархом Кирилом, якби їхня зустріч відбулась.

«Якби ця зустріч була б, я б йому сказав: пора стати на дорогу правди. Україна - незалежна держава, і в цій Україні згідно православному віровченню, церковним канонам, повинна бути автокефальна церква, помісна церква. Він це знає як богослов, і тому на цю дорогу треба стати, і треба налагоджувати добрі стосунки між українською церквою і російською церквою. Не треба ставити завданням підпорядкувати українську церкву російській церкві, час уже пройшов», - зазначив глава УПЦ.

Нагадаємо, глава УГКЦ Блаженнійший Святослав вже запросив нового Папу Римського взяти у часть у святкуваннях з нагоди 1025-річчя хрещення Київської Русі.

Джерело: 
ZAXID.NET

Письмо к русскоязычному соотечественнику о требовании двуязычия

Відкритий лист полковника у відставці, який віддав роботі в ГРУ двадцять два з тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. Подаємо мовою оригіналу.

Уважаемый Соотечественник, Гражданин Украины!

В последнее время в печати нередко дискутируется вопрос о придании русскому языку статуса официального или государственного. Чаще эта дискуссия, в силу понятных причин, ведется на украинском и не всегда в корректной форме. Хочу высказать свою точку зрения на эту проблему и обсудить ее именно с теми гражданами Украины, которые по той или иной причине пользуются русским.

Я - украинец и окончил украинскую среднюю школу в одном из городов Западной Украины вскоре после окончания войны. Русский язык уже в ту пору был обязательным предметом во всех учебных заведениях. Без него нечего было и думать поступить в вуз даже в Украине, что для многих моих сверстников оказалось труднопреодолимым препятствием. Приходилось заниматься дополнительно. Не скрою, что мы завидовали ребятам из русских школ, в которых украинский язык преподавался факультативно. Они всегда заканчивали учебу раньше нас, сдавали на два экзамена меньше, и табель успеваемости у них, при прочих равных условиях, выглядел лучше. Нередко в старших классах родители переводили своих детей в русские школы, чтобы помочь им лучше овладеть русским языком и тем самым гарантировать поступление в институт, если не дома, то где-нибудь в России или в другой республике.

В украинских вузах всегда существовала квота для “русскоязычных” студентов (видимо, с целью предотвращения “националистических уклонов” и стимулирования интернационального воспитания). В связи с этим, ни о каком преподавании предметов в вузах на украинском языке не могло быть и речи, поскольку всегда существовала группа студентов, возражающих против этого. К тому же практически все учебники для вузов печатались на русском языке! Большинство выпускников украинских вузов, особенно выходцев из России, оседали в Украине, в то время как украинцы почему-то преимущественно распределялись по всему Союзу! Руководители промышленных предприятий и городской администрации в Украине (как правило, лица с высшим образованием) общались со своими подчиненными на привычном им профессиональном (русском) языке.

Кино, которое в то время было почти единственным и “самым важным средством искусства”, шло исключительно на русском языке. Нет ничего странного в том, что в семьях, в которых хотя бы один из родителей имел высшее образование, все чаще пользовались русским. Во втором или третьем поколении русский язык в таких семьях обязательно становился “родным”. Такова логика колониальной политики. В большинстве стран Африки, Азии и Латинской Америки государственным (официальным или национальным) стал язык бывшей метрополии. Прошло бы еще не так много времени и украинский язык даже в городах Западной Украины стал бы такой же редкостью как и на востоке.

Особенно грустно было наблюдать эту картину нашим родителям, пережившим трагедию многолетнего принудительного ополячивания украинского народа Западной Украины. Не по нашей вине произошел раздел Украины. Но именно украинский язык был тем главным оружием, которое помогло нам выжить и сохранить себя как часть обездоленной, но вместе с тем, великой европейской нации. Не скрою, что этот факт является предметом нашей гордости, и всегда рассматривался как вклад в дело объединения разрозненных частей Украины в одном государстве и восстановления её подлинной независимости. Невольно напрашивается вопрос, ради чего были принесены жертвы? Ради того, чтобы заменить польский язык русским? А как же быть с национальной самобытностью?

В основе национальных культур лежит разное историческое прошлое народов, которое не могло не оставить своего отпечатка и на языке. Да, в разных регионах Украины единый национальный язык имеет некоторые несущественные различия, как правило, не выходящие за рамки диалектных. Удивительно как раз обратное, что эти отличия ничуть не больше, чем в любом другом языке, имеющем длительную историю своей государственности, включая русский. Не этим ли и интересны мы миру! Утратив один из важнейших элементов своей национальной культуры - язык, не только Украина, но и весь мир станет беднее. Наша многовековая культура будет восприниматься не иначе как нечто производное от польской или российской. (Именно российской, а не Киевской Руси! Думаю, что не требуется особых доказательств того, что Украина является если не первоочередной, то уж во всяком случае равноправной наследницей культуры Киевской Руси. Так почему же на ней должна лежать печать второразрядности, производности?) Распад коммунистической империи - процесс объективно обусловленный. Но ведь он не должен сопровождаться потерей национальных культурных достижений. Язык относится к определяющим атрибутам любой нации, является важным средством её объединения, сохранения государственной целостности. Двуязычие несомненно ослабляет интеграционные процессы внутри нации, о чем Вы можете судить хотя бы на примере Канады. Особенно это опасно, когда один из языков принадлежит более сильному соседу, к тому же претендующему на защиту интересов (каких? от кого?) населения, говорящего на “его” языке. Это еще как-то можно понять, когда речь идёт о проживающих за рубежом гражданах России. Но при формулировке “русскоязычных” грань становится весьма неопределённой и смахивает на вмешательство во внутренние дела соседа. Моё поколение ещё помнит и аншлюс Австрии, и чешскую Силезию, и польскую Померанию... И всё это тоже было густо замешано на общности языка части населения указанных районов с более сильным соседом. Вряд ли такая позиция может оставить безучастным любого гражданина Украины, а для Западной - тем более! Странно, что сейчас раздаются угрозы раскола Украины по языковому принципу. Так к вопросам культурологического порядка примешиваются политические соображения. И с этим тоже приходится считаться.

Не будучи ни историком ни филологом по образованию, я прошу снисхождения у специалистов за излагаемые ниже соображения, которые считаю своим долгом сделать в силу остроты и важности данного вопроса для судьбы Украины. Некоторые из мыслей уже были высказаны в ряде статей, посвященных данному вопросу, но так как они были сделаны на украинском, то я не уверен, что все “русскоязычные” украинцы их прочитали. Извините, если в чем-то повторюсь.

Думаю, что не древность того или иного языка определяет его право на существование. Язык, как общественное явление, имеет свою диалектику внутреннего развития и с течением времени может измениться порой до неузнаваемости. Попробуйте прочитать в оригинале “Слово о полку Игореве” и вы убедитесь, что даже хорошее знание русского окажется мало полезным, чтобы оценить все его прелести. Далеко не все англичане могут сегодня насладиться всей прелестью Шекспировских сонет. Латинский язык, как средство общения, давно умер даже несмотря на наличие письменности. Китайский классический литературный язык, существующий не одну тысячу лет, доступен разве что специалистам-филологам. Так что Ваш вывод о непременном единстве письменного и разговорного языков, по крайней мере, не состоятелен. Феномен древнеславянского языка интересен тем, что он оставался языком общения народов, сталкивавшихся на территории нынешней Украины, даже тогда, когда под давлением внешних обстоятельств славяне почти полностью покидали эти места. Это также не могло не отразиться на его своеобразии. Древний восточнославянский язык явился той основой, от которой в последующем взяли своё начало украинский, белорусский и русский языки. Но украинский формировался на том же пространстве, где раньше господствовал восточнославянский, и никогда не терял своей органической связи с ним.

Великие славянские просветители, болгары по происхождению, Кирилло и Мефодий, руководствуясь прежде всего интересами распространения христианской религии, привнесли в IX веке на наши земли письменность, во многом основанную на древнеболгарском языке (македонском наречии южнославянского языка). Общеизвестная устойчивость религиозных догм с течением времени всё больше отдаляла церковнославянский язык от вечно живого развивающегося разговорного языка... Начальное образование, которое главным образом распространялось через систему церковно-приходских школ, также способствовало тому, что растущая армия писарчуков была вооружена нормами церковно-славянской грамматики. Отличие светского и церковного языков наблюдается во многих обществах. В католическом церковном обряде служба до сих пор нередко ведётся на вышедшем из разговорного употребления латинском языке, который мало кто понимает. Кажущаяся близость между церковнославянским и современным русским языками свидетельствует разве что о более молодом возрасте последнего. Но почему язык - “русский” ? Во Франции говорят на французском, датчане говорят на датском, в Швеции - на шведском, поляки - на польском... А россияне в России говорят на... русском! У них что ли нет своего национального языка? Заимствовали? У кого? Когда? Почему? Попробуйте задуматься над этими вопросами и многие нынешние проблемы, связанные с развалом бывшего Союза, вам станут гораздо более понятными. (Обратите внимание: понятие “русский язык” на украинский всегда переводилось как “російська мова”, а не “руська мова”, как того следовало бы ожидать, поскольку последнее понятие соотносится с языком Киевской Руси, имеющим ничуть не больше общего с современным русским языком, чем с языком украинским). Первая ошибка (ошибка ли?) неизбежно влечет за собой последующую. Позаимствовав название языка, пришлось заимствовать и национальность - “русский”. Но “француз”, “швед”, “датчанин”, “поляк”, “украинец” - имена существительные. А “русский” ?

Может, и не стоило бы придавать слишком большого значения различию понятий “русский” и “российский”, если бы не производные от них понятия “Русь малая” и “Малороссия”, которые имеют непосредственное отношение к обсуждаемой нами теме и различия между которыми порой не желают видеть. Из истории известно, что нынешние славяне, “от которых есть и пошла земля русская” впервые появились на территории современной Украины в эпоху великого переселения народов, где-то на рубеже 5-6 веков нашей эры. Конечно, эти земли и раньше не пустовали, и населявшие их в разные времена народы оставили свой след в традициях, характере, а главное - в наших генах.

Набеги варягов на восточно-славянские земли отмечаются с начала 8 века. Слово “рус” скандинавского (варяжского) происхождения и означает “воин”, “защитник”. По аналогии: “русь” - “войсько”, “дружина” (княжеская). У любого славянского князя была своя русь. Именно этим объясняется быстрое, несравнимое с количеством пришедших на нашу землю варягов, распространение этого понятия в масштабах огромной территории. Когда возникала необходимость, собиралась “Русь великая”. Походы отдельных князей осуществлялись малой русью. Таким был и поход на половцев сиверского князя Игоря в 1187 году. Русь была не только защитницей государственной независимости, но и гарантом прав её граждан. Выражение “я - русский” (по латыни - Rusios) означало не национальность, не территорию проживания, а государственную принадлежность, подчиненность (“оброчность”) cлавянскому князю, упование на его защиту.

В перерывах между походами дружине выделялось место для её повседневного размещения (вместе с семьями), с условием поддержания, как бы мы сегодня сказали, её “постоянной боеготовности”. Границы, края этой территории были хорошо обозначены и известны местному населению, “украяны”: входить на них без особого на то разрешения запрещалось под страхом смерти. (Наши предки знали толк в военном деле!) Таким образом, у каждого князя была и своя “украина”, что уже имело территориальный смысл. Известны украины сиверская, волынская, подольская и другие. Как видите, “русь” и “украина” понятия во многом тождественные, поскольку относятся к княжеской дружине, с той лишь разницей, что слово “украина” - славянского происхождения. (Интересно, что в летописях оба слова появляются практически одновременно. Слова несколько более позднего происхождения “козак” и “сечь” так же тесно связаны между собой в паре: “воин, защитник” и “запретная территория” и употребляются в летописях практически в тех же значениях, что слова “рус” и “украина” в эпоху Киевской Руси! Преемственность языка - одна из важнейших его закономерностей. Да и козачья держава Богдана Хмельницкого немало заимствовала в политической организации от Киевской Руси. И опять же, слово “козак” - “иностранного”, на сей раз тюркского происхождения, а “сечь” - славянского. Видимо, в своих оригинальных значениях слова “рус” и “козак” больше соответствовали заложенному в них смыслу и не имели полной аналогии в славянском языке, скажем, со словом “воин”. С подобной ситуацией мы нередко сталкиваемся и сегодня. Разные языки взаимно обогащают друг друга, способствуют их постепенному сближению. Но стоит ли форсировать этот процесс?). В то же время слова “рус” и “козак” имеют и существенные отличия, поскольку первое относилось к содержавшемуся за княжеский счет воину-наёмнику, защитнику власти и государственных интересов, а второе - к защитнику своей земли и селений от набегов кочевников и ватаг любителей легкой наживы, выполнявшему свой общественный долг по зову сердца, в силу своих убеждений. Интересно также и то, что отглагольные существительные “украина” (от “краяти”) и “сечь” (от “сікти”) - оба близкие по значению слову “резать” (урезать, усекать - обратите внимание на префикс “у”!). С другой стороны, слово “засека” в военно-историческом смысле имеет почти то же значение, что и “украина”. Конечно, “край” и “украина” - слова одного корня. Но с помощью префиксов словам одного корня можно придать различный, порой прямо противоположный смысл. Политизированные филологи в слове “Украина” и сегодня никак не хотят видеть “засеку”, “край”, “границу”, предпочитая ей “окраину” (чего? - России?). Так что язык - это очень важное историческое свидетельство. И если мы хотим сохранить именно свою родную, а не навязанную нам соседями по политическим соображениям историю, мы прежде всего должны сохранить свой родной язык.

В 988 году происходило крещение собственно княжеской дружины, то бишь “Киевской руси”, разумеется - с частью черни, что по замыслу Владимира Святославовича (Великого) должно было свидетельствовать о единстве веры “армии и народа” и тем самым способствовать укреплению боевого духа княжеского войска (в состав которого входили уже не только варяги), а следовательно, и государственности. Большая же часть народа, особенно представители славянской элиты, приняла христианство гораздо раньше.

“Росами” (по латыни - Rhos, обратите внимание на разность написания!) те же норманы называли племена, преимущественно угро-финского происхождения, проживавшие к югу от Скандинавского полуострова. Соответственно, населяемые ими земли - Рос(с)ией. (То есть, если “рус” - это “мы”, то “рос” - это “не мы”. Таким образом, “Русь” и “Россия” слова гораздо больше антонимы, чем синонимы). Известно, что те же варяги совершенно сознательно употребляли слова “рус” и “рос” в разном значении. Когда речь шла об установлении дружественных отношений с соседними государствами или народами (преимущественно находящимися южнее Скандинавии), они называли себя “росами”, то есть представителями страны, расположенной северней, как например посольство к Людовику Индельгеймскому от имени хазарского кагана, о чем писал епископ Пруденций в 839 году. Когда же речь шла об ультиматуме типа “Иду на Вы!”, то он всегда делался от имени “русов”. Царьград осаждали именно русы, а не росы. И щит Олега (надо бы произносить не Ол`ег, а `Олег, по-нормански) на “вратах Царьграда” был прибит от имени русов, а не росов. Странно, что на эту разность не обратили должного внимания более поздние исследователи, считая, что слова рус и рос - это всего лишь разное, видимо, диалектное, отличие одного и того же слова. Ничего удивительного, поскольку оба слова часто-густо относились к одному и тому же народу или пространству, а большой разницы между этими понятиями составители летописей в то время скорей всего не видели (или не хотели видеть по политическим соображениям, как в более поздние времена). Укрепление Московского княжества и перенесение в его пределы патриаршего престола, позволяло ему называться Великим. Соответственно вассальные княжества такого права не имели. Привнесённый на эти земли церковно-славянский язык, по сути дела, ложился на чистую почву и усваивался местными племенами без существенных изменений. Во времена монгольско-татарского нашествия грань между русским и украинским языками заметно углубилась, и в дальнейшем развитие каждого из них шло своим путём.

Присоединение Украины к России, и главное, постепенное изменение её статуса в Петровскую эпоху и после неё с целью окончательного поглощения Украины с претензией на историческую преемственность, сопровождалось присвоением унизительного и несвойственного ей наименования Малороссии. Надо отдать должное изуверской продуманности этого шага, позволявшего, с одной стороны, в течение нескольких веков внедрять в сознание украинского народа ощущение своей “малости”, неполноценности, а с другой - способствовать обогащению имперского центра интеллектом, отобранным у украинской нации. Присмотритесь внимательнее и Вы убедитесь, что большинство того, чем гордится нынешняя Россия, имеет ярко выраженное украинское происхождение. Более того, укрепившись на имперской почве и занимая нередко руководящие позиции обрусевшие украинцы сегодня являются чуть ли не главными противниками независимости Украины и сторонниками её очередного «воссоединения» с Россией (разумеется, с сохранением приоритета Москвы!). Их нетрудно понять: так они сохраняют свой великодержавный (московский) статус и в то же время связи со своей родиной, для которой они, в их представлении, значат больше, чем местные граждане. Как только у них возникают проблемы с украинским законодатеьством, они спешат укрыться в России. (Не отсюда ли тяга к “двойному гражданству”?). Как к этому относятся “соотечественники”, их, видимо, мало интересует. Потребуется ещё немало времени для осознания ими того, что построение демократии в России, а значит и её сохранение как современного государства европейского типа, зависит от признания Россией (конечно, не народом, а властью!) своей равнозначности с Украиной и налаживания искренней дружбы со своей прародиной.

Историю, как предмет изучения, трудно назвать объективной наукой, особенно в плане её интерпретации. Любое историческое явление имеет многофакторный характер, из которых в силу тех или иных политических условий выбираются те из них, которые соответствуют целям определённой политической группировки. Очень важно отнестись к вопросу о государственности русского языка именно с этой точки зрения. Речь идет не столько об удобстве общения двух соседних славянских народов, сколько о политических целях руководителей страны, претендующей на особую роль в Европе и мире. В чем заключается эта роль, нас наглядно убеждают уроки собственного прошлого и события последних лет. У каждого народа есть свои национальные интересы. Боюсь, что пройдет еще немало времени прежде, чем интересы российского и украинского народов, адекватно выраженные их правительствами, смогут сблизиться до такой степени, что язык перестанет быть проблемой в их общении. Вне зависимости от родного языка, истинный патриот Украины (да и России тоже!) не может не желать Украине укрепления её подлинной независимости. Историческая судьба Украины способствовала формированию у подавляющего большинства народов, проживающих на её территории, подлинно интернационального, миролюбивого отношения друг к другу да и к своим соседям. Несмотря на наше, порой трагическое, прошлое вряд ли у нас сегодня возможно в какой бы то ни было форме повторение югославского или чеченского вариантов. Да, украинцы хорошие, дисциплинированные солдаты, во многом определявшие боеспособность бывшей Советской Армии. Мы умеем воевать, но берём оружие в руки лишь тогда, когда унижают наше национальное достоинство. Точно так же мы относимся к национальным чувствам других народов.

Кажется, впервые история подарила Украине возможность создать своё собственное государство из всех отторгнутых ранее соседями частей. Возможно, мы будем последним в мире народом, строящим своё независимое государство. Простит ли нам история, если мы не воспользуемся этим шансом? Язык всегда был мощнейшим средством объединения, интеграции страны, чего так нехватает сегодня Украине, которая фактически не имеет истории своей государственности. Двуязычие будет способствовать её дальнейшему расчленению. К тому же в Украине нет никаких ограничений в воспитании детей на родном языке, чему могли бы позавидовать многие, считающие себя цивилизованными, государства мира. Разнообразие культур - наше богатство. А двуязычие смахивает на отстаивание для своих детей права не знать украинского языка, а значит и не понимать культуры своего народа. Смогут ли после этого они полюбить свой народ, свою Родину, стать её настоящими патриотами? Скорей всего им будет уготована роль слуг более сильного соседа, которому, к величайшему нашему сожалению, ещё ой как не скоро удасться освободиться от великодержавной империалистической психологии, унаследованой от прошлого, и не без нашей помощи.

С уважением.
Антон Варварич


* * *

Джерело: Варварич А. Житіє... на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). - К.: "Акваріум-TERRA", 2012. - 408 с., іл

* * *

ГРУ... Ця аббревіатура викликає зацікавленість і захоплення у людей різного віку, і різних ідеологічних переконань. Надсекретний "Акваріум", який став знаменитим на весь світ завдяки творам Віктора Суворова та критиці його творів численними опонентами. В тому числі і з ГРУ...

Антон Миколайович Варварич, полковник у відставці, віддав роботі в ГРУ двадцять два з тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. За плечима залишились навчання у двох академіях, практична робота за кордоном, викладання у Військово-Дипломатичній академії...

Але його книга спогадів-роздумів не про розвідку, і не про збройні сили. Це спогади і роздуми про своє життя, про своїх батьків, про дружину і про дітей, про людей, з якими він зустрічався і працював на протязі життя... Це його спостереження і оцінки нашої новітньої політичної історії, яка почалася з розвалом СРСР і продовжується до сьогодення.

Необхідно відзначити, що у своїх спогадах-роздумах автор користується старими записами з щоденника, не намагаючись щось прикрасити або переписати з огляду на отриманий життєвий досвід і кардинальну зміну ідеологічних орієнтирів.

                                                     

                                                        Антон Миколайович Варварич


Сповідь колишнього псевдобандерівця

Колишній енкаведист, який у формі бандерівця вбивав мирних людей в Галичині в 40-50-х роках перед смертю прийшов на сповідь до священника. Що сказав священник? Читайте і поширюйте!

надійшов лист такого змісту: «Я – колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було… Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті – на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара – просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні…» (вони думали, що ми – бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи – надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика…». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада…

Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва – голова і священик.
Розповідь тернопільчанина опрацював
Левко ПАРАЩАК.
Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.

“Хочу тебе українською”

“Хочу тебе українською” – вимога друкувати українську версію журналу “ELLE”

Активістки з різних громадських організацій будуть 8 березня проводити дуже ніжну жіночу акцію. Суть її – вимога до журналу “ELLE” друкувати версію також українською, а не лише російською. Право україномовних читати своєю мовою закріплено в законодавстві, а статути російськомовних ЗМІ часто насправді містять рядок про те, що вони мусять видаватися двома мовами.

Під час заходу учасниці виготовлять зі стразів панно з написом «Хочу тебе українською», яке буде подароване редакції журналу.

Запрошуємо дівчат прийти на цю подію!

Місце проведення акції: вул. Жилянська, 146 (біля редакції журналу). Дата і час: 8 березня, 12:30
Група у фб: http://www.facebook.com/events/620561024637823/?ref=2

Як козаки Google підкорили

                                                                         

Найбільший світовий інтенет-пошуковик Google змінив сьогодні свій логотип на честь дня народження українського режисера-мультиплікатора Володимира Дахна. Володимир  Дахно (7 березня 1932, Запоріжжя — 29 липня 2006) — український художник-мультиплікатор, режисер, сценарист, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), Народний артист України (1996). Відомий як автор всенародно улюблених мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки …».

1960 року Дахно дебютує як мультиплікатор із фільмом “Пригода перцю”, а перша серія циклу мультфільмів “Як козаки…”, де Володимир Дахно виступає в ролі режисера і сценариста, вийшла на екрани 1967 року.

Першим мультфільмом із серії став “Як козаки куліш варили”, який вийшов 1967 року. Головними героями стали три козаки: довгань, коротун і силач. Що цікаво, за сценарієм козаки мають імена Грай, Око і Тур, відповідно, але в самому серіалі їхні імена не звучать.

Наступним у серії став мультфільм “Як козаки у футбол грали”, в якому команда українських козаків виграє кубок на турнірі. Він вийшов у 1970 році, за декілька років до здобуття Кубка кубків київським “Динамо”, певним чином передбачивши цей успіх. За спогадами Дахна, відомий “динамівський” воротар Віктор Банніков розповів йому, що перед кожною грою “синьо-білі” всією командою дивилися на удачу “Як козаки у футбол грали”.

Із 1967-го по 1995 роки Володимир Дахно став режисером дев’яти мультфільмів про козаків: “Як козаки куліш варили”, “Як козаки у футбол грали”, “Як козаки наречених визволяли”, “Як козаки сіль купували”, “Як козаки олімпійцями стали”, “Як козаки мушкетерам допомагали”, “Як козаки на весіллі гуляли”, “Як козаки інопланетян зустрічали”, “Як козаки у хокей грали”.

Працював Володимир Дахно не тільки над козаками. Загалом він створив понад 20 мультфільмів, серед яких найвідоміший – екранізація “Енеїди” Івана Котляревського.

Останні півтора десятиліття життя майстра були затьмарені згасанням української анімації: економічна криза встала на шляху творчості. Незважаючи на фінансові проблеми, Володимир Дахно до кінця днів продовжує творити, передає свої знання молодим мультиплікаторам і мріє, що його ідеї втіляться в життя. Студія «Укранімафільм», в стінах якої Володимир Дахно створив своїх знаменитих героїв, відроджує творчість метра анімації і готує до випуску продовження мультсеріалу «Як козаки …». Планується, що улюблені герої Око, Тур і Грай постануть перед глядачами навесні 2014 року. Нові серії мультфільмів збережуть добрий і веселий стиль Дахно, відповідатимуть найвищим стандартам якості сучасної анімації. До складу другого сезону серіалу увійде мультфільм за сценарієм самого Дахно. Колеги, знайомі та сусіди знали його як дуже делікатну, привітну і життєрадісну людину з гарним почуттям гумору.

Джерело: Вікіпедія, ТВі


Народна кінострічка “Крути: честь і кров ” – низький старт

                                                                  

Цієї неділі творчі та організаційні процеси створення кінострічки “Крути” завузлувалися у Києві, де з кістяком знімального колективу провів зустріч і обговорення важливих моментів режисер Олесь Юсипчук та продюсер Василь Мартюк.

“Ми не зніматимемо українське «поетичне» кіно, чи кіно про страждання українців, ми хочемо розбудити та вразити глядача“, — розпочав тлумачення свого бачення нового кіно пан Олесь.

«Фільм буде масштабним та сучасним. Забезпечити результат має амбітна, креативна, творча команда молодих людей, яких не торкнулась ще «іржа» байдужості та меркантильності» – продовжив Василь Мартюк.

Окрім побудови первинного плану дій на 2013 рік, на зустрічі було також розглянуто кілька варіантів синопсисів і початкових версій сценарію. Найближчими днями буде вирішено остаточно питання із сценаристами, яким буде доручено написання сценарію на основі отриманих пропозицій та рекомендацій істориків. Варто додати що надійшло більше 10 варіантів сюжету, які зараз опрацьовуються.

І справді картина вимальовується вельми незвична для пострадянського і неоукраїнського глядача другого десятка третього тисячоліття в Україні. І річ не в тім, що команда стремить до рівня кінострічки “Варшавська Битва” Єжи Гофмана, яка близька за часом і духом до подій під Крутам. Уся дивовижа “Крут” полягає у тому, що кіно знімається «народним» ресурсом і здобуває дедалі більшу підтримку серед фахівців і просто натхненних осіб.

«Безумовно фінансові ресурси потрібні на покриття витрат, які мусять бути, щоб забезпечити високу технічну якість фільму. Зараз відбувається підготовчий етап – ряд домовленостей та планування фандрайзингової кампанії. Ближче до літа, коли буде точніший кошторис, стартуватиме збір фінансових ресурсів методом спільнокошту (краудфандинг). Проектом зацікавлені ряд патріотичних організацій, фондів, українська діаспора. Проте рекламувати будь-які партійні сили, ми принципово не будемо. Цей проект розпочався «народним», таким буде і до кінця. Усі не байдужі зможуть долучитися» – констатував продюсер.

На участь та допомогу у проекті за цей місяць надійшло більше 150 різнопланових листів. І зауважте, жодної великої інформаційної кампанії по суті ще не проводилось. Це вказує на те, що даний проект є дуже актуальним та потрібним як творцям, так і глядачам.

Що не кажіть, але українцям зараз потрібне своє «Хоробре серце».

Більше деталей про те як можна долучитися та допомогти проекту читайте на сайті - http://kruty.hurtom.com/

Скринька для пропозицій - [email protected]


Зустрічайте National Geographic українською

                                                                              

25 березня у продаж надійде перший (квітневий) номер україномовного часопису “National Geographic Україна”. Як повідомляється на офіційній сторінці видання у Facebook: “редакційну передплату можна буде оформити з 25 березня (для цього треба буде купити перший номер), а електронні версії журналу (айпад тощо) – поки що в далекій перспективі.

Сайт у видання буде, але це справа неблизького майбутнього. На створення сайту потрібна окрема ліцензія NGS, окрема команда – тобто значні додаткові інвестиції (які будуть виправдані тільки за умови істотного зростання ринку інтернет-реклами в Україні). Поки що видавництво планує розвивати паперову версію журналу”. Журнал можна буде придбати “у кіосках, на розкладках преси, у супермаркетах (тобто там, де продають глянцеві журнали)”. Оформити передплату на “NatGeo Україна” через відділення “Укрпошти” читачі зможуть, починаючи із другого півріччя (липня місяця) 2013 року. Вартість одного примірника часопису в роздрібній мережі — 25 гривень.


Чи відомі вам існування таких карт :)

  • 04.03.13, 15:31
Виявляється, ентузіастами створені карти з країнами, в яких у жителів найбільші первинні та вторинні статеві ознаки, де найрозумніші і щасливі громадяни, де яка соціальна мережа панує, і хто все ще продовжує вірити в мирний атом.

Вивчайте, та розвішуйте у себе вдома чи офісі :)


                                    Карта розміру грудей


                                       Карта розміру пенісів


                                         Карта атомних реакторів


                                                Карта розуму


                                      Карта щастя