Людмила ПАРАСКІВА (http://gazeta.ua/articles/politics/_miroshnichenko-rozpoviv-scho-robit-pr-abi-diskredituvati-svobodu/491610)
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/politics/_miroshnichenko-rozpoviv-scho-robit-pr-abi-diskredituvati-svobodu/491610">Gazeta.ua</a>

В Одесі, звісно, не є проблемою знайти україномовне середовище, але багато людей досі не наважуються перейти на українську з певних психологічних причин. Сьогодні кожен мешканець Одеси може вдосконалити свою українську. Таку можливість надає Український розмовний клуб Одеси, створений у місті в рамках громадського проекту «Український мовний простір». 

Перша зустріч Українського розмовного клубу Одеси проходила у «Книгарні-кав’ярні», відомому культурно-громадському осередку одеського українства. На зустрічі були присутні очільники кількох козацьких організацій, відомі громадські діячі, студенти та патріотична громадськість.

Сьогодні Український розмовний клуб Одеси поєднує в собі безкоштовні курси української мови та дискусійний клуб.

Безкоштовні курси української мови проводить Форманова Світлана Вікторівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української філології і методики навчання фахових дисциплін ПНПУ ім. К.Д. Ушинського. Дискусійний клуб – друга частина (17:00 – 18:00) – допоможе розвинути навички зв’язного викладу думок, мовлення, комунікації, розширити словниковий запас, etc. Відвідавши клуб, кожен зможе не лише реалізувати свої мовні потреби, а й передусім весело й невимушено провести час у колі цікавих людей.

Завдання Українського розмовного клубу:
1) Безкоштовна допомога одеситам у вдосконаленні української мови;
2) Обговорення нагальних соціальних, економічних, екологічних, етичних проблем (формування молодіжного дискурсу);
3) Залучення русифікованої одеської молоді до україномовного середовища.

Український розмовний клуб Одеси утворено на базі молодіжного об’єднання “Мовний ренесанс” за ініціативи руху «Простір свободи».

Зустрічі анонсуються на сайті «Мовного ренесансу» (www.m-r.org.ua), у розділі «Анонси та новини Українського розмовного клубу», та в групах у соц. мережах: www.vk.com/urk_odesa
www.facebook.com/groups/urk.odesa

Що ж сталося в Верховній Раді України? Рейдерський захват і узурпування права на законодавчу функцію парламенту однією частиною депутатів, що в позасудовому порядку позбавили права і змоги іншу, опозиційну частину депутатів виконувати ті функції, що визначені Конституцією України і її законами.

Всім зрозуміло, що сьогодні в Україні відбулося ГКЧП „донецького розливу”. Всім зрозуміло, що ті депутати, які пішли на такий крок функції депутата виконувати більше не мають права, тому що вони розтоптали Конституцію, закони України, присягу народного депутата України, що є ознакою вчиненого ними колективного злочину за попередньою змовою і їх місце має бути на лаві підсудних, а не в парламенті.

Одночасно, вони своїми діями надали приклад суспільству, що суспільство своє незадоволення діями влади також має право вирішувати в неконституційний спосіб. Що суспільство має право вважати нинішній склад ВРУ нелегітимним, з моменту узурпації частиною з них функцій цілого органу законодавчої гілки влади і незаконне позбавлення іншої частини депутатів права виконання законодавчих функцій. Повторюю – не перешкоджання виконання ними функцій, а саме позбавлення їх права на це в несудовому порядку.

І оскільки в Україні не існує суду, що може притягнути до відповідальності колективний орган влади, а суди, що мали б притягнути до відповідальності індивідуально кожного депутата – змовника, не мають змоги цього здійснити, оскількі суди залежні саме від владної більшості депутатів, що вчинили колективний злочин, тому народ України має прийняти політичне рішення – відставку нинішнього складу ВРУ і проведення нових виборів.

Тому і мітинги , що організовуватимуться опозицією мають мати чітко окреслену мету – Дострокові вибори до Верховної Ради України, в зв’язку з втратою легітимності більшістю народних депутатів, а саме тими, що узурпували владу і позбавили права інших на законодавчу функцію, тобто тими, які здійснили спробу прийняття законів в незаконний спосіб.

Опозиція має звернутися до Президента України з вимогою не підписувати законодавчі акти, прийняті, починаючи з 04 квітня 2013 року, розпустити Верховну Раду України 7-го скликання з 8 квітня 2013 року.

У випадку відсутності реакції Президента на звернення опозиції, вона має звернутися до міжнародних організацій і держав світу. Опозиція має звернутися до ООН, США, Європи і країн світу з пропозицією визнати Верховну Раду 7-го скликання нелегітимною і нелегітимними всі її законодавчі акти, прийняті з 04 квітня 2013 року, окрім постанови про саморозпуск, і призначення дострокових виборів не пізніше 3-го кварталу 2013 року.

Володимир Пилипчук,
академік Академії економічних наук, професор,
04 квітня 2013 року.

Не убранный Поповым снег стал орудием в руках агрессивных граждан.

В Киеве милиция открыла уголовное производство по факту нападения сторонников оппозиции на народного депутата от Партии регионов Ирину Горину.

Как сообщили в Отделе связей с общественностью Главного управления МВД Украины в г. Киеве, 2 апреля в 21.20 в киевскую милицию обратилась народный депутат Украины Ирина Горина с заявлением о хулиганских действиях неизвестных лиц из числа участников политической акции, которая проходила под стенами парламента.

Депутат сообщила, что на ул. Шелковичной, 4, ее догнала группа граждан - около 50 человек с плакатами нескольких оппозиционных сил. Агрессивно настроенные граждане беспричинно начали оскорблять ее нецензурными выражениями, угрожать физической расправой и бросаться в нее комьями снега и льда. В результате этих хулиганских действий И.Горина получила телесные повреждения.

По предварительному заключению медиков, которые обследовали женщину в условиях стационара одной из столичных больниц, И.Горина получила закрытую черепно-мозговую травму и сотрясение головного мозга.

Следственным отделом Печерского рай управления ГУ МВД Украины в г. Киеве данные по указанному факту внесены в Единый реестр досудебных расследований.

Открыто уголовное производство по признакам уголовного правонарушения, предусмотренного ч. 2 ст. 296 Уголовного кодекса Украины «Хулиганство». Проводится досудебное расследование.

УНИАН

В Москве освободили из СИЗО корреспондента украинской газеты «Славянские новости» Валентина Халецкого для оформления статуса беженца по политическим убеждениям.

Об этом сообщил адвокат В.Халецкого Василий Аксенов.

«По решению Генеральной прокуратуры России В.Халецкого освободили. Сейчас он оформляет статус беженца по политическим убеждениям, так как признано, что его преследование государством Украина политически мотивировано», - сказал адвокат.

Он заявил, что Украина требовала от России экстрадиции В.Халецкого, так как он является автором распространенной в Интернете «Хартии воссоединения народа России, Украины и Белоруссии».

Кроме этого, В.Аксенов подчеркнул, что Генпрокуратура РФ отказала Украине в его выдаче.

Как сообщалось, В.Халецкий был задержан в Москве 17 декабря 2012 года по запросу украинской стороны.

19 декабря Дорогомиловским райсудом Москвы было принято решение об аресте В.Халецкого.

24 января Дорогомиловский районный суд Москвы продлил срок арест В.Халецкого на полгода – до 17 июня 2013 года, так как украинская сторона не успела подготовить документы для его экстрадиции на родину.

По данным МВД Украины, правоохранительные органы Украины объявили В.Халецкого в розыск за совершение в составе организованной преступной группировки мошеннических действий в особо крупных размерах. Как отметили в милиции, В.Халецкий, занимая должность председателя кредитного союза «Тринадцатая зарплата», с 2009 по 2011 год вместе с пятью сотрудниками этого союза мошенническим путем присвоил почти 13 млн грн вкладчиков.

В свою очередь шеф-редактор газеты «Славянские новости», председатель Славянской партии Александр Лузан заявил, что журналист В.Халецкий является автором распространенной в Интернете «Хартии воссоединения народа России, Украины и Белоруссии». В.Халецкий также выступал с инициативой создания в будущем Конфедеративного межгосударственного союза трех государств.

«Публикации Халецкого вызвали негативную реакцию ряда украинских чиновников. Партия и коллектив газеты считают подобные действия политическим давлением на журналиста с целью вернуть его в Украину и в такой способ воспрепятствовать осуществлению его инициатив, поскольку он был очень активен в Москве», - заявил А.Лузан и подчеркнул, что В.Халецкий - общественный деятель, а не бизнесмен.

УНИАН

Министр образования и науки Дмитрий Табачник задекларировал 2 713 798 гривень доходов в 2012 году.

Об этом говорится в его декларации о доходах, размещенной в газете «Урядовий кур'ер».

Большую часть доходов Табачника составил доход от отчуждения недвижимого и движимого имущества - 1 797 514 гривень, дивиденды и проценты составили 547 293 гривни, зарплата, другие выплаты и вознаграждения - 280 383 гривни, доход от преподавательской, творческой и научной деятельности - 55 212 гривень.

Авторское вознаграждение и другие доходы от реализации имущественных прав интеллектуальной собственности - 27 287 гривень, материальная помощь - 6 109 гривень.

В то же время общая сумма доходов членов его семьи составила 496 754 гривень.

В частной собственности у министра находятся квартира площадью 125 кв. м, жилой дом площадью 559 кв. м и земельный участок в Киевской области площадью 6 960 кв. м.

В собственности семьи Табачника находится автомобиль Toyota Camry 2004 года выпуска.

Сумма денежных средств на его счетах в банках и других финансово-кредитных учреждениях составила 9 506 055 гривень.

При этом сумма средств членов семьи министра в банках составила 2 583 915 гривень.

В 2011 году Табачник задекларировал 768 271 гривню доходов.

Украинские новости

Отаман Маруся  – це не вигадка літератури чи народних легенд. Така жінка існувала, щоправда  її справжнє ім’я – Олександра Соколовська.    Волею долі в 17 років дівчина очолила повстанський загін, що нараховував 300 шабель та 700 багнетів. Аби зрозуміти, яким чином  юна гімназистка стала до боротьби  ”проти хижацьких юрб більшовиків” варто звернутися до історії.

     З 1917р. Україна  була окупована військами російських більшовиків. Проти нашестя окупантів виступала Армія Української Народної Республіки, яка діяла при підтримці повстанських загонів.

 Головна ціль учасників бойових дій – звільнити країну від загарбників та  створити самостійну Українську державу. Особливо активними повстанці були на Волині – саме там діяла отаман Маруся (псевдонім).

      Олександра  була восьмою дитиною в сім’ї та належала до освіченої родини Соколовських, які були глибоко віруючими християнами.  У 1917 році вони заснували у своєму селі Горбулів (Житомирська область) гімназію, яку  утримували на власні кошти. Там дівчина навчалася, поки не розпочалася війна.  Коли російські більшовики  захопили Україну, вся багатодітна родина  Соколовських  стала на боротьбу з окупантами. 

   Один за одним більшовики вбивають  батька та трьох  братів Олександри, що були засновниками та керівниками повстанських загонів. Тоді  дівчина приймає рішення: саме вона має продовжити боротьбу рідних проти більшовиків. На високій Дівич – горі, поблизу свого рідного села, Олександра Соколовська приймає присягу і стає Марусею. «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!» Так дівчина отримує популярне ім’я того часу  – Маруся та  стає отаманом. Їй було всього 17 років.

    На жаль, не збереглося жодного фото дівчини. Можливо, вона виглядала так як ця невідома жінка на світлині з архіву якогось музею .

Але збереглися численні описи очевидців про те, якою була Маруся. «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак.

  Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Була вона вродливою, оце горбулівське сонечко з трішки рудавим волоссям і веснянками» – згадує хорунжий армії УНР Микола Фещенко – Чопівський.   Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. 

    В оповіданні Клима  Поліщука «Отаманша Соколовська», що особисто знав дівчину,  подається розповідь самої Соколовської: «Життя мене змусило стати отаманшою. — Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні. Якийсь час людьми керував мій батько, але і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусила взятися за діло.

Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: «Немає Соколовського, то хай Соколовська атаманствує! Інших отаманів не хочемо!..»

 Я згодилась лише для того, аби помститись за мої втрати. Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись вчителювали.»

   Як розповідають очевидці та тогочасні ЗМІ, отаман Маруся була  жінкою безстрашною та  розсудливою. “Перше, на що звернув увагу сотник, так це на  гострий погляд Марусі, її сміливий вояцький зір. І кріс через плече. Маруся  хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.» 

    Коли в одному з боїв, повстанцям довелося відступати, Маруся приказала  зібрати у селян борони та поскладати їх  у калюжах вістрям догори. Це затримало кінноту червоних, а загін зумів відступити без втрат. Історичні джерела повідомляють, що загони отамана  Марусі діяли на значній території України. За архівними документами прізвище Соколовської згадується в багатьох  нарадах відомих отаманів. Так відомо, що вона неодноразово зустрічалася з сотниками, просячи зброї :«Але поможіть, ради Бога, поможіть мені! Дайте крісів і набоїв».

      На жаль, історики не змогли достеменно відновити подальшу діяльність загонів Марусі. Відомо, що наприкінці 1920 р. її загін з’єднався  з трьома повстанськими відділами, які  очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, ймовірно, проліг у бік кордону, бо підтверджено факт, що Артем Онищук  наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Маруся – не доведено.

   За українськими джереламии, Маруся разом із своїм нареченим, також повстанцем, загинула від руки зрадника, свого ад’ютанта Найди. Це підтверджує  в спогадах генерал – поручник Армії УНР Олександр Вишнівський : «Отамана Марусю було захоплено зненацька більшовицьким загоном із боротьби з “бандитизмом” та  розстріляно біля Житомира разом із нареченим – Оверком Куравським.»  Однак, як  стверджують дослідники отаманів Соколовських, історичні документи  підтверджують інше: Оверко Куравський загинув пізніше – навесні 1925 р, під час таємного повернення на Україну.

     Маруся Соколовська очевидно не була вбита, бо існує багато згадок про її діяльність після 1920 р. Як зазначає краєзнавець П. Лісовий, “існують документи  про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року”.

   «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбилева Радомишльського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою». Але де знаходиться ця могила – невідомо.

    Цікаво, що родина Соколовських ніколи не вірила у загибель  Олександри. Вони  стверджували, що Марусю не вбили, а вона  деякий час проживала в Румунії та  Польщі,  а потім емігрувала до Канади. Цілком можлива дана версія, бо несподівано у 1960-х роках до племінника Олександри Євгена Васильовича Соколовського прийшло двоє офіцерів-кадебістів. Їх цікавили фотографії та листи Олександри. Навіщо це їм здалося? Адже Марусю начебто давно вбито.

    Цей прихід кадебістів опосередковано підтверджує, що вона не загинула, а дожила до літнього віку. Продовжували шукати сліди Олександри і через 25 років. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кагебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.

  Втім, залишилася Маруся живою, чи ні, не так суттєво. Герої не помирають, у них є лише дата народження. Саша Соколовська – це українська амазонка, яка підтвердила, що захищати Батьківщину жінки можуть не менш достойно, ніж чоловіки. Це приклад жіночої мужності та козацької вдачі.  

  Життєвий шлях Олександри ще  потребує дослідження.  В селі Горбулів, де вона народилася, на Житомирщині, встановлено пам’ятний знак її родині, а односельці називають себе «соколовцями», нащадками славних синів і дочок козацького роду Соколовського… 

 Відео по темі та більше про славних українок на Жінка – Онлайн

Доволі часто український народ, приділяючи надмірну увагу одним видатним історичним постатям, просто забуває про інших, не менш важливих. Одних історія підносить на п’єдестал слави, а інших при цьому залишає в тіні.  Йдеться про видатного політичного та громадського діяча, правника, публіциста, ідеолога та лідера самостійницької течії українського руху кінця ХІХ – початку ХХст., автора славнозвісної брошури “Самостійна Україна”, борця за незалежність – Миколу Івановича Міхновського,  140 років з дня народження якого ми святкуємо сьогодні.

Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту (тоді Полтавська губернія), де його батько був сільським священиком. Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола Міхновський виховувався на Шевченковому “Кобзарі” і творах Котляревського.

Після закінчення Прилуцької гімназії, Міхновський вступив до Київського університету, де вивчав право. Одним із рішучих кроків на шляху до самостійництва стало засноване Миколою та його друзями “Братство Тарасівців”, світоглядні концепції якого звучали досить радикально: “Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної”.

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, де відкрив власну канцелярію. А у 1900 році він розпочав політичну діяльність, справивши великий вплив на формування Революційної Української Партії (РУП). Брошура Міхновського “Самостійна Україна” стала першим програмовим документом РУП і українського право-радикального руху взагалі.

У 1902 року Микола Міхновський зі своїми однодумцями засновує першу українську суто націоналістичну організацію з виразно ідеалістичною ідеологією під назвою “Українська Народна партія”. Відразу зі створенням УНП Міхновський пише “Десять заповідей для УНП”:

1. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна – Республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців – гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги.

1904 року Міхновський створює бойове крило партії – організацію “Оборона України”, яка здійснила низку заходів з ліквідації символів імперіалізму (символів окупації) в Харкові, Києві та Одесі, а після революції взяла активну участь у боротьбі за визволення України. Крім політики Микола Міхновський продовжував займатись адвокатською діяльністю і 1906 року він домігся звільнення братів Олександра і Михайла Шеметів, покараних до страти. Під час революції 1905 року УНП організовує осередки серед робітників і закликає народ до повстання: “Ми ідемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під національного і економічного рабства”.

Далі Міхновський та Шемет з розмахом починають видавати національну пресу. 1905 року вони випустили партійний друкований орган “Самостійна Україна” і селянську газету “Хлібороб”, що мала на меті національне і соціальне пробудження українського селянства. Але незабаром влада заборонила часопис. Через шалений тиск режиму УНП призупиняє відкриту діяльність, а Міхновський повертається до видавничої справи. Протягом 1912 року у Харкові він видає газету “Сніп”.

З початком Першої світової війни М. Міхновський перебував на фронті, хоча не воював з ідейних міркувань, оскільки був давнім ворогом Росії, і дуже скоро перевівся до Києва. В цей час у нього з’являється ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набув легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.

З ініціативи Міхновського в Києві у березні 1917 року відбулися три військових віче, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування першого українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Того ж року було створено товариство “Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка” на чолі з Миколою Міхновським. Звичайно, це далеко не всі заслуги найвідомішого українського “самостійника”…

За радянських часів ім’я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було заборонене, а пам’ять про нього – майже стерта. Офіційна Україна довгий час не влаштовувала заходів на честь Міхновського, не було ні пам’ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на вівтар її незалежності. Донедавна було невідоме та вважалось втраченим навіть місце поховання видатного українського діяча.

Його долю важко назвати щасливою. Протягом усього життя Міхновському доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ століття і безслідно щезне, але настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності, ніж будь-хто з його політичних опонентів.

Богдан Сурмик,
Джерело: “Свобода”

Дуже багато говорилося про те, що великі інтернет-магазини, ресурси, портали і просто сайти не поважають україномовну інтернет-спільноту. Часто можна спостерігати таку картину: іноземний ресурс або розробник створює україномовну версію свого сайту або продукту, а український лише пише відмовки про “запланований” переклад, “нестачу ресурсів” і тому подібні речі. Було багато спроб переконати їх виконати переклад інтерфесу українською, проте серйозних зрушень в цьому напрямку не спостерігалось. Тож ми вирішили розпочати комплексні дії для того щоб змусити українські інтернет-магазини співпрацювати з нами.

Почати ми вирішили з одного з найбільших “українських” інтернет-магазинів – Розетки.
Кожен, хто це читає може допомогти нашій спільній справі. Ось кілька простих кроків:

1. Перейдіть за цим посиланням: http://www.petitions247.net/rozetka та підпишіть петицію
2. Якщо ви зареєстровані в соц. мережі “ВКонтакті” перейдіть за цим посиланням: http://vk.com/zamovu?w=wall-51058996_5 та поділіться цим записом зі своїми друзями і учасниками ваших спільнот
3. Підпишіться на нашу сторінку http://vk.com/zamovu щоб бути в курсі нових петицій та акцій
4. Відвідайте наш сайт http://zamovu.org.ua щоб дізнатись як ще ви можете допомогти в розвитку нашої мови

Якщо вірити речникам правлячої партії, останнім часом в Україні розпочався масовий наступ антисемітів-фашистів, які наочно показали своє звіряче обличчя.

Оці-от фашисти розклеюють по Києву антисемітські листівки, вони сміють скидати на землю пам’ятники Леніну, їхня фракція у Верховній Раді боляче б’є по руках, ногах та інших частинах недоторканних тіл депутатів від Партії регіонів, а очільник оцих-от самих фігурує у світовому рейтингу найстрашніших антисемітів поряд із вождями ісламістських терористичних угруповань та президентом Ірану Ахмадінежадом, котрий рветься до ядерної зброї і загрожує припинити існування Держави Ізраїль.

Одне слово, слід чи то тікати геть з України, чи то – згадавши мудру вказівку Мао Цзедуна – запасатися рисом і рити глибокі шанці, чи то надати всю повноту влади, нічим не обмежену, мудрій владній партії, яка тільки й здатна спинити наступ фашизму. Використавши для цього всі сили й ресурси.

І ось уже голова уряду Азаров прямо називає оцих страхітливих монстрів – «антисемітська партія «Свобода», і ось голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов з парламентської трибуни так само зве «свободівців» антисемітами, і ось уже відома чи не на весь Усесвіт депутатка Інна Богословська заявила: «Як ізолюють хворих на холеру, так треба ізолювати «Свободу»… «Партія «Свобода» – це українські неофашисти».

Не вистачає тільки волання на всю країну: «Люди, будьте пильні!»

Хоча… Можливо, такого гучного заклику й справді не вистачає. Бо у цій непростій справі справді треба бути пильними і не забувати, що головним антифашистом усіх часів і народів був товариш Сталін, а тим інструментом, який викривав замаскованих фашистів мільйонами по всьому СРСР і ставив їх до стінки або перетворював на «табірний пил», були «компетентні органи» – ОҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ. І що у плані знищення людей і народів головний антифашист був не менш успішним, ніж головний нацист. І що СРСР та Третій райх знаний німецький філософ-антифашист й антисталініст одночасно Карл Ясперс лаконічно і влучно назвав «злочинними державами».

Той самий СРСР, про величні досягнення якого досі постійно говорять речники Партії регіонів і меморіальні дошки діячам якого в останні роки відкривають високопоставлені урядовці.

Отож – будемо пильними і подивимось, хто ж в Україні діє якими методами.

Справжній фашизм: методи і засоби

На виборах до Верховної Ради восени 2012 року аж у п’яти округах в опозиціонерів забрали уже виборену перемогу за допомогою судових рішень, якими скасовувалося волевиявлення десятків тисяч громадян – саме тих, які мали нахабство голосувати проти провладних кандидатів. Після цього так само за допомогою судових рівень спершу були анульовані мандати двох депутатів-мажоритарників – Павла Балоги й Олександра Домбровського, – котрі не схотіли бути у фракції Партії регіонів, а потім мандату позбувся захисник Юлії Тимошенко Сергій Власенко. Можна було б повірити у «торжество правосуддя», якби не відверте нехтування Конституцією з боку як керівництва Ради, так і керівництва уряду – адже міністр оборони Павло Лебедєв три місяці незаконно суміщав міністерську посаду із депутатством у фракції Партії регіонів, і ніхто на нього до суду не подавав…

Де і хто проводив подібну операцію – анулювання депутатських мандатів тих, хто заважає повновладдю правлячого режиму? У 1924–25 роках це в Італії здійснював такий собі Беніто Муссоліні, лідер фашистської партії. Правда, діяв він більш масштабно, але ж головне почати, чи не так? І не одразу Муссоліні увійшов у раж, створивши однопартійну тоталітарну систему – на це йому знадобилося аж п’ять років.

А якраз 80 років тому подібну операцію – позбавлення опонентів мандатів депутатів Райхстагу – проводив Адольф Гітлер, фюрер нацистів. 23 березня 1933 року НСДАП, яка здобула на виборах 43% голосів і мала разом із союзниками тільки відносну більшість, натиснула на депутатів від інших партій – і комуністи та частина соціал-демократів утратили мандати. Таким чином, нацисти здобули жадану конституційну більшість, і 24 березня уряд Гітлера отримав диктаторські повноваження. Проти були тільки недобиті соціал-демократи. А «тушки» з інших партій радо сипонули в НСДАП…

Варто нагадати й інше: у Верховній Раді минулого скликання фракції Партії регіонів, Компартії та Блоку Литвина були меншістю – згідно з висловленою восени 2007 року волею виборців. Але три роки тому, після президентських виборів, вони раптом стали більшістю і сформували уряд. Посилаються на рішення Конституційного суду, який дозволив депутатам в індивідуальному порядку долучатися до парламентської більшості. Але ж КСУ при цьому не скасував своє попереднє рішення, згідно з яким формувати урядову коаліцію мають право ті фракції, які отримали більшість у результаті волевиявлення народу. Але хіба Партія регіонів колись зважала на подібні дрібниці? Так само, як і на регламентні норми розгляду законів, так само, як і на конституційну вимогу особистого депутатського голосування… Список можете продовжити самі.

А ще варто нагадати про 1 жовтня 2010 року, коли КСУ скасував реформу Конституції. Майже шість років той самий КСУ працював згідно з нормами зміненого наприкінці 2004 року Основного Закону, приводив законодавство у відповідність до реформованої Конституції – і нічого. Ба більше, значна частина його складу сама була обрана за новими нормами. І раптом КСУ прозрів: докорінно змінив повноваження глави держави і Верховної Ради, порядок формування уряду й багато чого іншого. Без участі Верховної Ради, без звертання до народу. У цьому плані слід віддати належне Адольфу Гітлеру: привласнивши додаткові повноваження, він усе ж проводив плебісцити…

Та поки що годі про це. Розберімося, за що ж «Свободу» речники «партії влади» звуть фашистами та антисемітами.

Щира дурість, гра в одні ворота та відверта провокація

Чи не головним аргументом у звинуваченні діячів «Свободи» в антисемітизмі з боку певних вітчизняних та міжнародних кіл є вживання ними слова «жид» і похідних від нього. Партійні активісти відхрещуються від звинувачень в антисемітизмі, наполягаючи, що це слово органічно притаманне українській мові, ба більше – воно фігурує у лексиці Тараса Шевченка. Чим же є це насправді – антисемітизмом чи ідіотизмом?

Як на мене, другим. Адже після Голокосту, після вживання цієї лексеми нацистами і їхніми поплічниками (а затим і сталінськими пахолками у 1949–53 роках у неформальній агітації проти «космополітів») органічність слова «жид» для мовлення цивілізованої української людини дуже сумнівна. А посилання на словник Шевченка дуже ризиковане: адже у цьому словнику відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має жодних негативних конотацій. Воно й не дивно: згадаймо, коли написала Леся Українка своєму дядькові Михайлові Драгоманову: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства» – у березні 1891 року! Мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак прийнятні колись імення тих чи інших народів сьогодні можуть стати образливими.

Натомість згадана вже Інна Богословська, котра 2 листопада 2012 року у прямому ефірі Національної телерадіокомпанії України в програмі «Шустер Live» прямо звинуватила євреїв та німецьку інтелігенцію у приведенні Гітлера до влади, до жодних списків антисемітів не потрапила, навпаки – вона тепер звинувачує в антисемітизмі інших. Ось її слова: «До речі, Гітлера привели євреї та інтелігенція до влади. Так воно і є, а після того їх першими знищили…» Цікаво, що відповідне відео, яке було на YouTube, звідти чогось зникло, але слова її залишилися, скажімо, на «Цензор.Нет». Така от цікава «вища математика» дозволяє з великою підозрою ставитися до об’єктивності подібного ґатунку списків та до використання їх у внутрішньополітичній українській боротьбі, хоча і не знімає відповідальності зі «свободівців» за їхні дурнуваті «філологічні вправи», які дали змогу опонентам приписати цій партії «антисемітизм» та «фашизм».

Що ж, прийом відомий: «фашистами» в СРСР називали всіх, хто був проти «незламної партії більшовиків», і не тільки на 1/6 суходолу, а й по всьому світу. Соціал-демократи звалися «соціал-фашистами», «На фашиста Тито карта тоже бита» – вправлялися радянські куплетисти початку 1950-х…

І провокаційні листівки від імені «Свободи» – теж прийом добре відомий. «Це надто нагадує ті провокації, які тягнуться ще від кінця 80-х. Згадайте, коли організовувався Рух, одразу з’явилися якісь дикі чутки про єврейські погроми… Маємо почерк тих самих провокаторів і шукати їх, я боюся, треба не в опозиції, а у владних кабінетах», – наголосив учений і письменник Максим Стріха.

За логікою «партії влади», нині «антифашисти» – це ті, хто демонстративно і постійно порушує Конституцію. А ті, хто її захищає – то «фашисти». Бо ж саме проти порушників Основного Закону України виступає «Свобода» та інші опозиційні сили у Раді. Саме на них наводить острах своїми діями. Між іншим, Конституцію громадяни від її злісних порушників в усьому світі мають право захищати будь-якими засобами. І зовсім не так ніжно і лагідно, як це поки що робить «Свобода»…

А насправді фашистами є ті, хто прагне встановити монополію однієї партії на владу, придушити політичну опозицію, заткнути рота громадянському суспільству та мас-медіа – і вільно розпоряджатися країною та її народом у своїх інтересах. Цікаво, хто в Україні найбільше підходить під це описання?

Сергій Грабовський, Радіо Свобода