Профиль

Странствующий

Странствующий

Украина, Винница

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Соловьи

  • 23.05.15, 23:19
Посреди большого города, ближе к полуночи - вышел на балкон, и неожиданно услышал трели соловья, пробивающиеся сквозь шум от проезжающих машин. Как он очутился посреди большого города, каким ветром его сюда занесло - неизвестно. Но, тем не менее, радует слух.
И в тему -

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй, цілуй, цілуй її,–
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада,–
Весна іде назустріч нам,
Весна в цей час нам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе,
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя,
Чаруйсь, хмілій, впивайся,
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь: уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці мрійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
До хмар летять тумани...
Там ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Чого ж стоїш без руху ти,
Коли весь світ співає?
Налагодь струни золоті –
Бенкет весна справляє!

Сміливо йди під дзвін чарок,
З вогнем, піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

ФП26

  • 08.02.15, 23:01
В юности я обнаружил, что большой палец ноги рано или поздно проделывает дырку в носке.
Поэтому я перестал надевать носки. (А. Эйнштейн)

Новогодняя елка - 2015

  • 07.01.15, 18:31
Не совсем уже Новый Год, как-никак неделя прошла, но всё как-то не получалось поглядеть на городскую ёлку - то некогда, то температура плюсовая и под ногами хлюпает, то еще что-то. А тут выбран самый удачный момент - около минус 20moroz , и северо-восточный ветер, погодка - самое то для прогулок moroz.
Как и в прошлом году, сделано хорошо, картинки иллюминации сменяют одна другую.
Ещё несколько фото тут: http://photo.i.ua/user/5121054/432754/

ПС: есть вебка http://velton.ua/ru/webcams/Wide1HQ.shtml, которая смотрит прямо на ёлку, в динамике выглядит лучше статической картинки.

Витоки давньоукраїнської державності

  • 18.08.14, 20:48
Несколько своеобразная трактовка истории от Свирида Опанасовича.
Авторский стиль, грамматика, пукнтуация, ненормативная лексика сохранены полностью.
Взято здесь


Українці і державність тема сложна і суперечлива.

Історики вже давно хапають друг друга за грудки і обзивають один одного послідніми словами намагаючись дійти згоди в питанні про коріння українців та зародження у наших предків державності.

Подводних камнєй там много, бо немає спільного розуміння даже в такому питанні кого щитати давніми українцями. Аудіозаписів давньоукраїнської мови не збереглося, тому ми не можемо почути як розмовляли наші предки. Писемні пам’ятки, які розповідають нам про східнослов’янські племена виключно іностранного походження – арабські, римські, грецькі, візантійські або готські. Но еті хлопці давньоукраїнську розуміли приблизно так, як руссовата понімає український бойовий суржик. Тобто, ні в зуб ногой.

Нєкоторий свєт проливають збережені в письмових пам’ятках назви річок, озер, інші топоніми, а також особисті імена наших предків. Но іностранці так безбожно їх перекручують, шо не сразу поймеш хто такі ці всі Келегасти, Доброгасти, Всегорди і Хвалибуди.

І потом, тих слов’янських племен, про які пишуть сучасники, було море. Ще більше було тих, про кого згадок зовсім не залишилося. Крім того, українці ж не єдиний в світі слов’янський народ. Як визначити предками якого слов’янського народу були ті чи інші племена? Поляків? Чехів? Болгар? Чи тільки українців? Чи всіх потроху? Сучасна наука на це питання відповідає здебільшого кратко и йомко – ахуййогозна.

Одночасно нам всім добре ізвесно, що українці всігда й щиро ненавиділи любі форми державного примусу. Іспитували огиду до любої держави, неважно – своєї чи іноземної. Огида до держави може вважатися однією з головних національних рис українців, появу якої можна простежити ще з давніх часів. Щоправда, протягом століть українці предпрінімали спорадичні спроби сформувати власну державність, но робили це всігда мляво і без огонька.

Зате наш народ – безусловний світовий чемпіон і держить безумовне мірове первенство в такій історичній дисципліні, як развал держав. У цьому ділі українці не знають собі рівних в цілому світі. Жоден народ не може похвалитися такою кількістю зруйнованих держав, як українці, яким здебільшого відверто похуй яку державу руйнувати – чужу чи свою.

Чого так сталося, дід колись розкаже, но звернемо увагу на любопитний науковий факт – люба людина, яка в українців стає державним мужем, тут же об’являєцця підарасом. Тут же! І чим вищу посаду займає цей державний муж, тим громче йому кричать, шо він підарас. Запам’ятаємо цей цікавий феномен, він нам допоможе глибше проникнути і в природу давноукраїнської державності.

Обично люди, які пам’ятають історію в лучшом случаї в межах шкільного курсу, щитають, що найдавнішою слов’янською державою на території нашої країни була Київська Русь. Но ето не так. Східні слов’яни предпрінімали спроби створити свою власну державу значітєльно раньше. Те, з якою неохотою і даже огидою вони це робили, убіждає нас, що мова таки йде про древніх українців.

Ітак, єслі ми візьмемо відомі нам східноєвропейські племена і застосуємо до них в якості дослідніцького інструменту “стєпень отвращенія до державності”, то получаєцця, що анти, про яких дєдушка спільно з готським істориком Йорданом писав у попередньому параграфі, безумовно мають розглядатися, як предки сучасних українців. Бо анти відверто ненавиділи любий державний примус, а на будь-які спроби затягнути їх у будівництво іноземних імперій кричали “Від’єбіться від нас, нарешті!” та люто розмахували мечами.

Дід нагадує, шо спроба остготського короля Германаріха залучити антів до строітєльства “готського міра” в результаті кончилася і для Германаріха, і для готів плачевно. Собственно, держава готів Ойум може розглядатися в качестве однієї з перших держав, яка була зруйнована при діяльній участі наших предків.

Дід предлагає детальніше розібратися з такою формою прадержавності українців, як Антський племінний союз, або, як пишуть нєкоторі дослідники, Антська держава чи Держава антів.

Діло було між IV та VII століттями.

Анти, жили собі пріпеваючи сначала у межиріччі між Дніпром та Дністром, а згодом посіли обширну територію аж до Сіверського Донця, хотя є археологи, які утверждають, шо культура антів посідає значітєльно ширший ареал, який включає в себе території не лише сучасної України, але й Румунії, Болгарії, Словаччини і Чехії. В період свого розквіту Держава антів охоплювала фактичну всю лісостепову смугу від Сяну до Дону і включала в себе величезну кількість проживаючих на цій території племен. Вірогідно, не всі вони були слов’янами, що дає нєкоторим дослідникам підстави говорити про поліетнічний склад Антського племінного союзу. Однако державообразующим етносом були слов’яни і з цим фактом ніхто особо не спорить.

Тогочасні дослідники в один голос запевняють, шо однією з головних отлічітєльних особенностєй антів була їхня многочіслєнность. Звідси ми робимо наукове припущення, що анти кохатися любили, вміли і робили це при каждом удобном случаї. Діток своїх вони тоже дуже любили, бо дітки в антів виростали здоровими, красівими та сильними.

Один із тогочасних ісслєдоватєлєй життя та побуту антів Маврикій, який по совместітєльству працював у Візантії імперетором, оставив нам цікавий опис антів. Маврикій пише, шо анти словляться “... своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори в своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ...”. Далі в Маврикія йде захоплений пост про гостинність антів, які всіх заїзжих загодовують, вкладають спати і вообще всячеські опікають.

Ну, про українську бойову гостинність дід писав у минулому параграфі, повторюватися не буде. Но обращає вніманіє на любопитна деталь – з Маврикія випливає, що гості в антів утримувалися на положенії плєнних і єслі гість уже не в силах їсти, пити й танцювати, то його можуть відпустити додому. Но за багатий викуп. Єслі грошей на викуп в гостя нема, то він об’язан і далі пити, їсти й танцювати. Такі були у антів нрави. Подекуди в українських селах такі нрави збереглися й дотепер і дід знає про це не понаслишке.

Точніші відомості про життя та побут антів дають нам археологічні дослідження, які ототожнють антів з пеньківською культурою, від назви села Пеньківка на Кіровоградщині. Наприкінці 50-х років минулого століття пеньківську культуру відкрив відомий український археолог Дмитро Березовець і на сьогоднішній день наука вже може досить чітко відповісти на ряд запитань.

З досліджень, наприклад, ізвесно, шо анти були осідлими племенами, які вели орне землеробство. Селилися виключно над річками, бо любили також купатися і ловити рибу. Село в антів складалося в середньому з 30 хазяйств. Села розташовувалися вздовж річок на відстані 3-5 км одне від одного. Анти вміли виготовляти залізні знаряддя праці, а поблизу Гайворона в них даже був цілий металургійний центр.

Но до ідеї державності анти прийшли далеко не одразу і з великою неохотою. Люди собі прекрасно жили й без усякої держави, ростили хліб, ловили рибу, кохалися і виховували дітей, А також поклонялися різним силам природи, таким як сонце, дощ, дерева, ріки й озера. На їх честь будували капища і весело танцювали навколо різних прикольних ідолів.

Особливо великою повагою в антів користувалися жінки, а особенно матері. І чим більше в матері було діток, тім більше її шанували анти. Тому й не дивно, що анти плодилися, як зайці і вражали іностранних туристів своєю багаточисельністю.

Сначала, як уже казав дід, ніякої держави в антів не було, податків вони не платили, хабарів нікому не давали. Керували всім старі авторитетні люди, до мнєнія яких прислуховувалися. Називали тих людей старійшиними. Іногда діду кажецця, шо в предидущій жізні він і сам був, відімо, старійшиною в якомусь антському селі. В общем, прекрасна в них була жізнь, шо тут казати.

Но началося Велике переселення народів і як почали Україною туди-сюди вештатися всякі кочові племена, цій прекрасній жизні антів прийшов кінець. Сначала анти просто не обращали на приєзжих ніякої уваги. Потом, як вони стали настирніші, анти начали приміняти бойову гостинність. Попервах небезуспешно, но тих кочівників прибувало й прибувало. Всіх не нагодуєш і оставався лише один вихід – створювати власну армію й державу.

Дід собі ясно представляє картіну маслом: сидить двоє антських селян на березі річки з вудками в руках. Тихий вечір. Не клює.
- Куме, у вас клює?
- Нє, не клює...
- Блять, в мене теж. Завтра прийдуть оп’ять оті кляті готи, то жінка сказала хоть риби наловить. Бо оті, шо на прошлому тижні приходили, геть усе м’ясо поїли, а вареників жінка ліпить уже задовбалася. Шо будем дєлать?
- Аяїбу? Може ну його к хуям оту рибалку? І комарі кусаюцця. Підем краще по чарці йобнем.
- Та я не проти, куме, но як же бойова гостинність? Чим будем загодовувать насмерть врага?
- А хулі їх загодовувать? Шо за традіція в нас така дурна? Он другі народи врагам пизди дають, а ми з ними танцюємо.
- Та, куме, шоб врагам пизди давать, нада шоб армія була, а де ж ми її візьмемо?
- Куме, ото я на вас дивлюся, ви такий здоровий та сильний, як бугай. Я тоже нівроку. Давайте і других хлопців погукаєм які покрепче та создадім своє бойове угрупування. І отпиздим усіх врагов!
- О! Куме! Правильно! Діло кажете! Пішли, блять. Все одно не клює...

Отак хлопці і дядьки в селі збиралися в отряд та ішли до сільского старійшини з просьбою:
- Благословіть, діду!

Дід канєшно благословляв і казав напутственну реч:
- Ідіть хлопці в сусіднє село, там тоже хлопці бойовий отряд створили. І кажецця не лише они. Нада всім об’єднатися і створити свою армію, бо готи геть усіх в доску заїбали. Покажемо ж готам у відкритом бою, що ми не абихто! Ми, блять, анти! Предки великих Українців! Слава Україні!
- Героям слава! – гаркнули у відповідь анти так душевно, шо дід не міг здержать сльозу.
- Подождіть, хлопці, я з вами!

І отак кажде антське село виставляло свої отряди, які зливалися у полки й дивізії. Історики кажуть, шо Антський племінний союз був в состоянії виставити до 100 тисяч війська, шо по тим временам було дуже грізною силою.

Армія збиралася в похід, ковалі срочно кували зброю, села організовували снабженіє своїх солдат домашнім и вкусніньким. Но армії без руководства не буває, тому нада було вибрать общого воєнного вождя. Це було непросте діло, бо трудно собі представити більш неблагодарне діло, чим бути вождьом у антів. Во-первих, тебе тут же всі хором начинають обзивати підарасом, дядьки нахуй посилають, молодиці вслід плюються, а діти на заборах всякі обідні слова пишуть. Кроме того, ніхто тебе не слухається, бо всі ж вільні козаки і в кожного своя голова на плечах. Тому неудівітєльно, шо вождями в антів ніхто особо не хотів ставати. Приходилося примінять силу. От зібрався в антів Майдан. Анти хочуть повоювати, нужен вождь, но кандідатів нема, бо нема дурних. Находять когось із племінних вождів, який зазівався і не встиг с’їбацця вовремя з Майдану:
- Ану, вилазь на сцену, блять, шоб ми тебе бачили! – кричать анти і випихують нещасного дядька на сцену.
- Хлопці, не траба! Будь ласка! Я ж нічого поганого не робив, за що мене у вожді?
- Ти оце не пизди давай, а принімай командованіє!
- Не буду приймати, хоч ріжте мене. Хлопці, в мене вдома жінка й діти, нашо ж ви мене у вожді? В мне ще мама жива, вона цієї ганьби не переживе! – благає нещасний, але тщетно.

Його таки назначають главним вождем і народ полегшено зітхає. Бо нарешті є кого лаяти, обзивати підарасом і винуватити за хуйову жизнь.

Першим таким вождем, про якого ми знаємо, був Бож. А перший бій об’єдіньонної армії антів состоявся у 375 году і був для антів вдалим – закальонні в боях і зарозумілі готи ніяк не ожидали, шо селяни-анти способні добре воювати. Анти ж дали славний бій і розбили готів. Но тут же загордилися і розслабилися. Потому другий бій був для них неудачним – Божа, всіх його синів і ще сімдесят старійшин розлючені готи розіп’яли щоб нагнати страху на остальних антів.

Но антів це тільки щі більше розлютило і впродовж наступних двох століть антська армія перетворилися на потужну регіональну силу, яка не лише оборонялася, але й часто ходила в завойовницькі походи. І не лише на сусідні племена, але й нахабно нападала на володіння даже Візантійської імперії. Як це, напрімер було в 622 році, коли анти, спільно з аварами та гепідами підійшли під стіни самого Константинополя і вісім днів тримали столицю Візантії в облозі.

Чорне море анти перепливали в човнах, видовбаних із стовбурів дерев. В такому човні даже по Дніпру плавати небезопасно, а в Чорному морі ж і шторми случаюцця. Дід хотів би побачити картіну – 80-тисячне військо, яке перепливає море в таких човнах. Айвазовський нєрвно курить.

Дід нагадує, що анти – не самоназва ціх племен. Антами їх називали іностранці, а як вони називали себе самі історикам неізвесно. Відомо лише, шо то був союз племен, до якого входили споріднені племінні об’єднання, яки швидше за все були між собою блізькі за мовою та культурою. Хотя, возможно, и не всі були слов’янами, бо тогочасне населення було перемішан, а крім того, всьо врем’я приходили все нові й нові беженці та переселенці. Кожне плем’я, відімо мало свою назву і не ісключено, що це були предками всяких полян, древлян, дулібів, уличів та прочих слов’янських племен, про які мова піде в наступних параграфах. Під час великих походів анти не раз об’єднуваліся з склавінами, котрі, як свідчить ряд істориків, говорили з антами тією ж, або дуже схожою мовою.

Воювати антам так понравилося і це почало приносити такий дохід, шо швидко сформувалася каста професійних або напівпрофесійних воїнів, котрі щороку вирушали в літні походи за здобиччю. Такі собі заробітчанські сезонні бригади. В звичайний час вони діяли невеличкими загонами по 1,5-2 тисячі чоловік, а в воєнне врем’я могли швидко об’єднатися в потужну армію. На чолі загонів стояли князі, або воєводи, які заслужили авторитет (“славу”) в бою.

Озброєння в антів було легким, обладунків майже не було – анти презірали смерть і йшли в бій весело й люто розмахуючи своїми довжелезними мечами. От ці “мечі антського типу” славилися тоді по всій Європі. Єслі хто з небайдужих громадян пригадує епічну англосаксонську поему “Беовульф”, то наверняка помнить, шо головні герої поеми сражаюцця антськими мечами. А сам Беофульф вбиває дракона іменно таким оружієм.

Часто анти, яким нравилося воювати поступали на воєнну службу до тієї ж Візантії. Благодаря тому, що у ведомостях на полученіє зарплати сохранилися їхні імена, ми знаємо, шо Візантії служили такі анти, як Хільбудій і Доброгаст. Платили антам добре, бо вояки з них були знамениті.

Существує теорія, шо в антів були даже свої протоміста, а в період централізації виокремилася даже столиця, яка нібито розташовувалося на місці міста Головське, що стояло на теріторії сучасного Львова. Наскільки ця теорія науково бездоганно обгрунтована дід не знає, но може львів’янам буде приятно узнать, шо їхнє прекрасне місто старше мінімум на шість століть і до того ж було столицею праукраїнської держави.

Однак, найвідоміша легенда, яка припадає саме на антські часи, розказує нам про заснування Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їхньою Либіддю славного нашого Києва. Легенда ця детально ізложена в “Повісті минулих літ” Нестора-літописця і всім добре відома, тому дід не думає, що є сенс її детально переказувати. Скажу тільки, що ця легенда до цих пір годує армії доцентів і професорів, які на разних ітерпретаціях заробляють собі вчоні званія і титули. А один, самий удачливий, даже став акадєміком, бо доказав, шо Київ був заснований рівно в 482 году, тому в 1982 наша столиця бучно відсвяткувала 1500-річчя. Скільки було в цій даті науки, а скільки політичної коньюнктури, дід казати не берецця, но знає, шо далеко не всі учоні розділяють точку зору отого акадєміка.

А нєкоторі акадєміки утверждають, шо засновник Києва князь Кий був не просто собі таким простим князем, а очоював плем’я полян, яке відімо входило до Антського союзу. А ще той Кий буцімто виконував дипломатичну місію, бо їздив у Константинополь та зустрічався чуть лі не з самим імператором Юстініаном I, з яким заключив якийто союз.

Створення боєздатної армії не призвело у антів до зростання авторитету вождів та утворення централізованої державності. Бо подчиняться і слухаться начальників анти нікагда не любили. А єслі якийсь вождь у антив появлявся і начинав командувать, то анти обично чемно посилали того вождя нахуй. Прокопiй Кесарiйський например, свідчить, шо анти (як i склавiни) «… не управляються однiєю людиною, але здавна живуть в народоправствi, через що у них вигiднi й невигiднi справи завжди ведуться спiльно».

Вообще, вiзантiйськi iмператори обирали таку тактику боротьби з антами: вони пiдтримували ворожнечу серед вождiв i робили все можливе, щоб слов’янськi племена не могли згуртуватись у бiльш потужне полiтичне об’єднання. Но візантійським імператорам не треба було сильно старатися – анти й так не дуже прагнули до єдності і згуртованості.

Зараз це складно уявити, але в антів любий польовий командір міг льогко зняти свій отряд з фронта і покинуть армію, єслі йому шось не нравилося. А коли верховний вождь робив йому замічаніє, воєвода посилав вождя нахуй: сідав на коня і їхав із своїми хлопцями додому. Ця волелюбна звичка антів не раз призводила їхню армію до нищівних поразок, коли перемога здається уже була в руках. Добре, що хоч ця згубна традиція не дожила до наших днів.

Ця національна властивість антів, кстаті, дуже пригодилася аварам, племінний союз яких перекочував в Україну в середині VI століття. Аварський хан Баян прибувши во главе свого племені в Україну, осмотревся і поняв, шо антів так просто не одолєть. Ну сильно здорові хлопці, та і мечі в них були довші, ніж у аварів. Тому він договорився з Візантією про помощ. Заручившись візантійскою помощью, Баян дождався пока армія антів не звалить воювати кудись у Грецію, підступно напав на антські племена і, к сожалєнію, розгромив їх у 562 році. Після того антська держава більше не возродилася, і востаннє она упоминається в письмових джерелах дето в 602 году.

Но самі анти не зникли. Вони затаїли злость на аварів, перетерпіли пару століть отой Аварський каганат, і дуже радувалися, коли сначала хорвати, потом західні слов’яни держави Само, а згодом і доблесні франки під керівництвом Карла Великого розгромили аварів та розсіяли їх по світах. Рештки аварів бігли назад по Європі, но перетинати кордон України побоялися – знали, що нащадки антів дуже злопам’ятні. Потому вони попросили угорців про політичне убежіще і до цих пір десь там живуть под видом чи то угорців, чи то циган.

Но як народ авари (або як їх називають літописи - обри) зник зі світової арени, а літописи згадують про появу злорадної давньослов’янської приказки: “погібоша акі обре”. Шо в перекладі означає: “Сколько верьовочке не віться, всьо равно Хуйлу піздєц”.

Таким образом, анти повноцінної держави не создали, но долучилися до розвалу сразу трьох держав: готів, аварів і, собственно, власної держави. Непоганий початок як для молодого народу. Но далі буде ще круче.

Племена східних слов’ян, не взірая на розпад Антської держави, спокійно собі пересиділи оті лихоліття і прекрасно собі жили, їли, пили й кохалися, не здогадуючись покашо, що незабаром їм предстоїть виконання чергової історичної місії – заснування Київської Русі, об чом у нас мова піде в наступному параграфі. Которий, єслі все буде добре, дід надієцця запостить наступної неділі.

ФП25, или о счастье

  • 16.08.14, 18:29
Счастье - это когда проходишь мимо аптеки, потому что у тебя ничего не болит;
               проходишь мимо магазина, потому что у тебя всё есть.
               И идешь домой, потому что тебя там ждут.

ФП24

  • 08.08.14, 19:32
Скорее в приколы надо, но запилю в блог:

"Вийшов український аналог ляльки Барбі - «Маруся». У комплект входять: її друг Йван, хата, літня кухня, 2 гектари поля, труйка від жуків і Чупакабра."
(из интернета)

ФП 23

  • 27.07.14, 21:23
Написано человеком, который родился в самом что ни на есть Донбассе:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі.

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,

в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах, в багнетах,
що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї.
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
(В. Сосюра)

ФП22

  • 28.06.14, 09:49
Самые ярые борцы за нравственность - бывшие проститутки.

ФП21

  • 23.06.14, 21:55
Часто встречается фраза "Человек - царь природы", или "Человек - венец природы".
 Но если взглянуть на это дело с немножко другой стороны, то человек - это всего-навсего машина для производства дерьма, как в прямом, так и в переносном смыслеshock
Но не всё так печально - природа, она умная, что ли, или даже скорее уравновешенная. И раз создала такое существо, как человек, то это вовсе не зря, а подчинено какому-то общему смыслуumnik  То, что нам он зачастую неведом, сути не меняет.

ФП20

  • 17.06.14, 21:38
Любая идея, какой бы несуразной не казалась большинству, всегда найдет 3-5% поддержки.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
предыдущая
следующая