І нам прищеплювали бажання миру. Це цілковита нісенітниця! Мир потрібен колонізаторам для спокійної експлуатації підкореної нації та її загарбаної землі, а не уярмленому народу. Нація, що через поразку опинилася у рабському стані, прагне не миру, а національно-визвольної війни. Мир у колоніальному стані – це рабство, і всяка нація, що хоче продовжити своє існування, повинна боротися за місце під сонцем. Нація, яка перестала боротися, це вже не нація і вона не варта поваги: для долі нації важливо мати незалежну державу, але ще важливіше мати дух боротися за неї. Коли є цей дух, то рано чи пізно нація доб’ється незалежності, а коли бойового духу і прагнення до національного самоутвердження немає, то й незалежність небагато дасть для розквіту націю.
Російська імперія не сімдесят комуністичних років, а три століття «виховувала» із українців гречкосіїв і викорінювала козацький дух з його жовто-блакитною мрією. Їй, імперії, треба було, щоб українці були миролюбні, а не войовничі, і щоб рука українця пестила не ручку шаблі, а чепігу плуга.
І Москва досягнула величезних успіхів у вихованні з нас рабів. Десятки, сотні разів я чув у різних областях України від бідних нещасних людей слова: «Слава Богу, що немає війни!»
Сумно. Ці нащадки козацького роду втратили сміливість і любов до свободи. Вони чіпляються за життя, в якому, крім біологічного існування, не залишилося нічого.
Чого не кинути грізно катам: «Ви також жити хочете. Хочете жити довше, ніж я, бо у вас влада, багацтво, життя собі на втіху, чого я не маю, то чого я маю боятися війни більше, ніж ви? Тож хай буде війна! У війні я можу здобути свободу! Війна може зірвати ваші кайдани з моїх рук і перетворити мене з раба на вільну людину. Я нічого не втрачу к війні, а ви можете втратити все. Тож нехай буде кривава затята війн!»
Дивна річ: люди про яких кажу, зовсім не боягузи у взаєминах з природою та собі подібними рабами, а ось влади бояться. Імперська пропаганда миру зайшла в підсвідомість людей, і вони втратили здатність проводити різницю між своїми, українськими, інтересами і інтересами чужими, московськими, і сприймають інтереси окупантів за свої власні, наче вони – ці в’язні великої російської тюрми народів – рівні московським наглядачам цієї тюрми.

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, необхідно подолати наслідки імперського виховання як частину духовної антиукраїнської колоніальної спадщини. Гидко дивитися, як деякі хлопці хочуть уподібнюватися до дівок і носять сорочки з мереженої тканини та на голові довгу жіночу косу. (Не козацький оселедець, а жіночу косу!) Коли жінки надають собі чоловічого вигляду, то це зрозуміло: кожна хотіла б бути мужньою, коли ж чоловік прагне набути жіночого вигляду, то це вже психічне збочення, бо як же можна прагнути перейти із сильнішої до слабкішої половини людства? Треба відроджувати козацькі традиції і виховувати населення в дусі прийняття війни як звичної події в захисті кордонів Батьківщини. Тисячі років своєї історії українці не боялися зброї і сміливо йшли у бій за рідну землю і свої сім'ї, то чому ж тепер маємо боятися війни!? Любов до зброї і готовність до війни має виявлятися у всьому: у вивченні тактики й стратегії козацьких війн і плеканні козацьких традицій, загальнонаціональному пошануванні військової верстви суспільства, в добрій зброї, в бажанні молоді служити у війську, в любові стріляти, в розгалуженій мережі військово-спортивних організацій з тирами для стріляння з різної зброї, з місцями для літнього таборування, зимових походів тощо.
Національна свобода – найбільша у світі людська цінність. За неї син Батьківщини має бути готовим віддати своє життя. Щоб хижим сусідам не здавалося, що Україну можна легко загарбати, держава та національна еліта повинні розвивати, підносити і постійно підтримувати серед народу високий войовничий дух. Нація сама і всі навколо повинні відчувати не просто готовність українців до війни, але навіть бажання вхопитися за зброю й розтрощити всякого, хто посмів би зазіхнути на українську землю. Національний дух (задля збереження умов мирного життя) повинен випромінювати не миролюбність, а войовничість. І постійним гаслом всякого дужого тілом хлопця мають стати рядки з козацького гімну:

Однажды Святой человек имел возможность разговаривать с Богом и попросил его:

– Господи, для меня было бы счастьем увидеть как выглядят Ад и Рай.

Бог подвёл его к двум дверям.
Открыл одну дверь и позволил ему заглянуть внутрь.
Посредине комнаты стоял большой круглый стол.
На столе находилась большая миска с едой великолепного вида и приятного запаха.
Сидевшие за столом люди были очень худые, посиневшие и выглядели болезненно.
Каждый имел ложку приклеенную к руке, но с очень длинной ручкой.
Каждый мог дотянуться до миски и зачерпнуть еду,

но не мог взять в рот, так как ложка была длиннее руки.

Святой вздрогнул от одного вида этих людей и их страданий.

– Вот ты и видел Ад – сказал Бог и открыл другую дверь.

Сцена, которую увидел Святой, была аналогична предыдущей.

Был тот же большой круглый стол и миска полная прекрасной еды.

Люди за столом имели те же длинные ложки, прикреплённые к рукам.

Но все они выглядели сытыми и счастливыми и улыбаясь мило беседовали.

Святой человек сказал Богу:

– Не понимаю!?
– Это просто – ответил Бог

– Всё зависит от одной способности:
Эти научились кормить друг друга, а те думают только о себе.

1. Самый большой враг в жизни человека - это он сам.

2. Самая большая глупость в жизни человека - это ложь.

3. Самое большое поражение в жизни человека - это надменность.

4. Самая большая печаль в жизни человека - это зависть.

5. Самая большая ошибка в жизни человека - потерять самого себя.

6. Самая большая вина в жизни человека - неблагодарность.

7. Самое достойное сожаления в жизни человека - умаление своего достоинства.
8. Самое достойное восхищения в жизни человека - подняться после падения.

9. Самая большая утрата в жизни человека - потеря надежды.

10. Самое большое достояние в жизни человека - здоровье и разум.

11. Самый большой долг в жизни человека - искренние чувства.

12. Самый большой дар в жизни человека - великодушие.

13. Самый большой недостаток в жизни человека - непонимание.

14. Самое большое утешение в жизни человека - добрые дела.

У Європі, на противагу національним державам, існують два різновиди багатонаціональних держав. Багатонаціональними державами називаються держави, утворені кількома етнічними націями [97].

Сучасна Росія, як свідчать події в Чечні, попри декларації про новий тип міжнаціональних взаємин, продовжує застосовувати імперські способи збереження своєї єдності. Взагалі, щодо обох типів багатонаціональних держав, то основною їхнього існування не є тільки досягнення згоди у процесі громадського діалогу. Патріотизм у таких державах (в міру того, як збереження їх цілісності не досягається насильством), не є тільки раціональним усвідомленим обов’язком громадянина. Навпаки, певні культурні традиції, символи і навіть міти відіграють важливу роль тій ідеології, яка забезпечує цілісність таких держав. Але в інших випадках та ідеологія, яка пропонується як основа єдності різних корінних націй (що компактно проживають на території даної держави), виявляється супроти тих сил, які стягають людей в етнічні нації. Особливо, коли та ідеологія, яку пропонують як основу єднання, успадковує видозмінені та підновленні імперські стереотипи. Суть цього «імперіалізму» полягає у тому, що при наявності багатьох етнічних націй утверджується культурне, економічне та політичне домінування «панівної» нації.
Зі східноєвропейських держав лише Росія зорієнтована на творення багатонаціональної держави типу Бельгії. Але складність її становища зумовлена тим, що і масова свідомість росіян та свідомість політичної еліти в Росії успадковує стереотипи імперського мислення від колишньої російської та комуністичної імперій. Російська і комуністична імперії намагалися знищити культурну самобутність інших етносів та етнічних націй в ім’я збереження імперії. Нетерпимість до культурних ознак інших етносів та етнічних націй, окрім російських, є тією спадщиною, без подолання якої витворити російську багатонаціональну державу сучасного типу не вдасться. Намагання силою утримати цілісність Росії є, звичайно, безперспективною політикою. Бо ж принципу територіальної цілісності тут неминуче буде протиставлено право етнічних націй на створення національних держав. Ти часом, як показує війна у Чечні, прихильників силових методів серед російської політичної еліти не бракує. За таких умов майже не можливо надіятися, що ця політична еліта погодиться на витворення якоїсь над етнічної держави, яка здатна була б задовольнити економічні та культурні вимоги неросійських етносів та етнічних націй. Ні сучасний стан масової політичної свідомості росіян, ні стан політичного мислення російської політичної еліти досі не давав реальної підстави для таких надій. Навпаки, імперські стереотипи залишаються все ще неподоланою спадщиною – спадщиною, яка не лише загрожує повторенням чеченського варіанту, а й приховує у собі загрозу для незалежних держав, що з’явилися внаслідок розпаду СРСР.
У випадку російського імперіалізму та шовінізму російська імперська ідеологія ще на ранніх етапах свого формування включила етнічний чинник, пов’язуючи збереження цілості держави з нищенням етнічної самобутності неросійських націй. Принаймні від часу наполеонівських війн у цю архаїчно-феодальну імперську ідеологію вживається національна, месіанська ідея: російський імперіалізм та шовінізм набуває націоналістичного забарвлення. Цей месіанський російський націоналізм потім легко трансформується у комуністичний «інтернаціоналізм». Ось чому сьогодні російські націоналісти та «інтернаціоналісти» можуть легко єднатися на основі спільних імперських та шовіністичних стереотипів. Тим часом, дійсно, російський націоналізм, який би захищав принцип збігу кордонів держави з межами російської етнічної нації, не одержав свого розвитку та поширення внаслідок домінування екпансіанського націоналізму. Думаю, що критика російської імперської ідеології буде успішною, якщо критики усвідомлять націоналістичний складник цієї ідеології (а не йтимуть тим шляхом простого протиставлення ідеологій імперіалізму та націоналізму).

Чергове московське лайно білий світ побачив))) "Проффффесор" вирішив оголосить весь світ кацапським: http://blog.i.ua/community/1461/250151/

Етруски - це не руські, це трипільські племена, як і Пеласги і Лелеги, Венеди ...
Етруська читається http://blog.i.ua/community/629/172642/, тільки не з білоруського суржика, як стверджує проффесор, а з української мови, а до чого тут московський суржик до нас? )

Звідки прийшли етруски до Піренеїв, невже з Москви? А про Трипілля слабо почитати? Ах так Трипілля беззаперечно українське - згадувати неможна.

Палеоліт - це добре))) "Проффесор" бреше, гірше собаки: про Кам"яну могилу не чув, мабуть)))
А хто такі Скіфи в античності теж не знає... Чию країну Геродот описував?

Про руни жесть! Тільки про санскрит не чув!!! Зв"язок української з санскритом треба доводити?

Таким чином те, про що я і казав: під гаслами "слов"янства" і "рускості" москаль хоче ідеологічно обгрунтувати своє право на першість у світі, про що "проффесор" і мовив.

Першою достеменною згадкою про походження слов’ян вважають свідчення Йордана (6ст.): «Біля лівого боку Карпатських гір, що схиляється до Півночі, від витоків річки Вістули на величезних просторах живе численний народ венетів. І хоча їхні назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, переважно вони все ж звуться склавини й анти. Склавини живуть від міста Новієтуна й озера, що зветься Марсіанським, аж до Дністра і на півночі до Вісли; болота й ліси замінюють їм міста. Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить вигин, поширюються від Дністра аж до Дніпра». Свідчення Йордана про словян доповнює Прокопій Кесарський (6ст.): «Вони менш за все підступні, і в простоті зберігають гунський норов. Та й імя в давнину у склавинів та антів було одним. Оскільки і тих, і інших з давніх часів називали спори, якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширну землю, адже мешкають на більшій частині берега Істра».
Руський літописець питання про походження словян розв’язує згідно з біблійною традицією, вважаючи їх, як і решту народів Європи, нащадками одного з синів Яфета, онука Ноя: «Після зруйнування (Вавилонської) вежі і піля розділення взяли сини Сима східні країни, сини Хама південні країни, Яфетові ж узяли західні й північні країни. Від цих же…пішов народ словянський від племені Яфета – так звані норики, які є словяни…По довгих же часах сіли словяни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Од тих словян розішлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на якому місці» серед відомих нам народів під нориакми, певно, слід розуміти нащадків давніх іллірійців, які в 1 ст. створили царство Норик на лівобережжі Дунаю (на теренах сучасних Австрії, Угорщини й Словенії), згодом завойоване Римом і перетворене на однойменну римську провінцію.
За новгородською традицією, представленою у Никоноровському літописі й у В. Татищева, словяни вперше прийшли на північ «від берегів Понта й Меотіса» ще у 20 ст. до н.е. Прикметно, що тут брати Славен, Рус, Болгар, Коман та Істер названі правнуками Скіфа і Зардана (пор. шарадана, одни з «народів моря»). Потому «Славен і Рус відєдналися від братів своїх і блукали..14років…., і прийшли до озера Ілмер… і поставили місто на річці Волхов, назвавши за імям князя свого – Славенськ. Відтоді почали скіфи словянами йменуватися». Польський хроніст 16 ст. Матвій Чеховський зазначав, що словянські народи лишаються на своїх місцях ще від потопу, а не прибули звідкілясь. Міфічний Богумир у «Велесовій книзі» - прабатько п’яти літописних племен (древлян, кривичів, полян, сіверів і русів) – названих там соловіком Слави, або Славуни. Про якісь зв’язки словян і скіфів мали б свідчити й слова літописця, що словянські народи означалися в давнину Велика Скуф. Нагадаємо, що саме серед численних народів Геродотової Скіфії дослідники часто шукали предків майбутніх словян: окрім, влсане, скіфів (переважно скіфів землеробів), їх ототожнювали з неврами, алізонами, будинами, меланхленами.
Уперше назву словяни у формі склавини згадує Прокопій Кесарський, коли оповідає, як 517р. словяни перейшли Дунай з півночі. На цій підставі і появу словян у Подунавї відносять саме до цього часу, хоча вірменський історик Мовсес Хоренаці ще в 5 ст. н.е. повідомляв про сім словянських племен на південь від Дунаю. Стефан Візантійський (6ст.) у своєму словнику називає «словянським народом» етрусків. Баварська хроніка (9ст.) вважає предків словян скіфів і сарматів, а Густинський літопис (17ст.) повідомляє, що «од…Рифата народилися пагони, етики, генети, венеди, венедиці, анти, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, ляхи словяни, болгари, серби…всі суть народу і мови словянської». Перський анонімний твір 12 ст. «Маджал ат-Таварах» («Повне зібрання історій») наводить легенду про братів Словена, Руса, Кімарі й Хозара: «І Слов'янин прийшов до Руса, щоб там осісти. І Рус відповів йому, що місця замало. Таку ж відповідь дали Кімарі й Хозар. Між ними почалася сварка битва, і Слов'янин утік до місця, де нині земля словян. Потім він сказав: «Тут сяду й легко відімщу» Візантійський історик Феофілакт Сімоката (7ст.) називає словян гети й твердить, що обидві назви (гети і словяни) мають однакове значення, належить одному народові й що гети – первісна назва словян.
Чимало середньовічних авторів, досліджуючи ранню історію слов’янства і користуючись недосяжними нині джерелами, залишили доволі цікаві свідчення та висновки про походження слов’янства. Як наприклад, наведемо уривок з книги далматського історика Мавро Орбіні, виданої на межі 16-17ст.:
«…Словянський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бтвся з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Наливайко С.

   
 

Якщо говорити про русько-половецькі взаємини, то чи не перше, що впадає у вічі, це численно-половецькі шлюби, згадки про які донесли літописи. Зазвичай вважається, що зближення князів і половців почалося 1068 року, коли Святослав Ярославич Чернігівський та половецький князь Шарукан уклали мирну угоду, вперше скріплену шлюбом їхніх дітей. Проте цю подію, очевидно, слід розглядати лише як першу фіксовану згадку про русько-половецькі шлюби.
Династичні зв’язки чернігівських князів із половцями були надзвичайно тісні. З половчанками були одружені син Ярослава Мудрого Всеволод, його онук Олег Святославович, правнуки Ізяслав Давидович та Всеволод Ольгович. Володимир Мономах, сам маючи дружину-половчанка була донькою половецького хана Аепи, бабка також була з половців, тобто за материнською лінією Андрій був половцем. За половецьких князів виходили заміж і руські князівни й княгині, хоча літописи згадують про такі шлюби менше. Башкорд, хан великої половецької орди в басейні Південного Бугу, був вітчимом руського князя Святослава Володимировича (12 ст.) «бь бо мати его бежала в Половци и шла за нь». Майбутні князі часом навіть виховувалися у своїх степових родичів по материнській лінії. І хоча, зрозуміло, ми знаємо лише частину таких шлюбів, про їх розмах свідчить те, що вже на кінець 12 початок 13ст. в жилах усіх чернігівських князів і більшості князів Північно-Східної Русі текла половецька кров, а Новгород – Сіверський князь Ігор Святославович і його брат буй-тур Всеволод (які й вирішили «поискати града Тмутораканя») самі на три чверті (!) були половчани. В такому разі, очевидно, вже годі відмахуватися від русько-половецьких шлюбів як не вартих уваги. Вони - унікальне явище в українській історії, і вже тому цікаві для дослідника.
Вчені по-різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші кажуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонував антропологічний тип половців і врода половецьких дівчат. Треьі взагалі обходять увагою існування цих шлюбів, оскільки не можуть переконливо їх пояснити. Справді, вкрай дивним виглядає те, що русько – половецькі шлюби – єдині шлюби Русі з так званим Степом, Диким Полем. Лише половці удостоїлися породичання з Рюриковичами, причому жодної перешкоди для такого міжетнічного родичання не виникало. Це можна пояснити лише одним: тривалою на той час традицією, що визначала політичні та династійні зв’язки між двома народами і витоки якої слід шукати у сивій давнині.

С. Наливайко «Етнічна історія України»

Проблема слов’янства давно мусолиться різними вченими: брак наукового матеріалу і особиста приналежність автора до того чи іншого слов’янського народу призводять до виникнення чи то міфічних, чи то фантастичних концепцій слов’янства.
Ось і на нашому форумі вигулькнуло співтовариство «Алатир» // Манифест сообщества Алатырь http://blog.i.ua/community/1461/233503/ // із благими побажаннями і метою створення колгоспу «Слов’янство». Як створюються подібні колгоспи нам добре відомо.
Виникає кілька важливих питань:
1) хто такі слов’яни? //Кто такие Славяне http://blog.i.ua/community/1461/221931/ //
2) і чи належать москселі до слов’янства взагалі?
// Являются ли русские славянами?
http://blog.i.ua/community/1461/224381/ //
Яким це чином не слов’янська мордва затусувалася до слов’ян? Схоже на нобелівську премію в галузі історії?
// Славянство http://blog.i.ua/community/1461/233490/ // ідея філософії слов’янства полягає у вивчені культур слов’янських народів! Ну ніби нічого страшного, але тут починається саме цікаве. Всі замітки співтовариства на 99,9% про Україну: про історію України, міфологію, світогляд, культуру, зброєзнавство і багато чого іншого. А як же інші слов’яни?
Чому це раптом автори нічого не пишуть про СЕБЕ - моковитів, чи їм любих слов’ян поляків, сербів, болгар, білорусів… Описують український матеріал і при цьому оголошують, що все українське є слов’янським. Воно то є, але до чого тут ви мокселі?
Московська окупація України довго заперечувала існування українців і України, коли заперечувати вже було не культурно, народилися байки про «брацтво», потім ліпили колгосп «советський народ», а зараз ліплять колгосп «слов’янський народ».
Кому це потрібно?
Виникають ще питання, на які не має відповідей: коли «іконно рускіе» згадали про своє надумане слов’янство, закинуло своє «ісконное православіе» і почали молитися українським богам і сповідувати український світогляд?
Сьогодні проти нас розпочалася нова інформаційна війна, а може це продовження тієї давньої, під гаслами «слов’янства »: мовляв у всьому винні жиди і християнство, а ми «рускіе», «браття» і наші боги «рускіе» допоможуть нам вижити у цьому ожидівському суспільстві, чи щось там таке… А навіщо ви тоді 350 років українську культуру знищували, якщо вона слов’янська, а ви палко закохані у слов’янство?
Таким чином, це просто банальне привласнення української історії і української культури. Російський етнос сформувався з 12-14 століття, глибшого коріння вони не мають, а якщо мають то не знають, бо доки чуже крали, своє згубили і цей весь писк про слов’янство, це спосіб натягти на себе ковдру (слов’янської) української старовини. Якщо колгосп і все «общее» значить і наше – тягти можна?
Коли москаль туця себе в груди і кричить «русссскій», чомусь він не націоналіст, а коли мова зайде про українця, то ким тільки він не є і українським шовіністом , бандерівцем, петлюрівцем, фашистом. Тільки справжні фашисти і шовіністи – мокселі – на злодію і шапка горить.
Будучи культурно нижчими за поневолені народи, москселі переймали все у всіх: татар, українців, поляків, німців, французів – тільки про своє не дбали; а основним засобом збереження імперії було приниження і духовне поневолення «підкорених народів», стримування їх розвитку, заборона національних мов, культур, насадження думок неповноцінності… і багато чого іншого.
Тепер пропонується все забути і «об’єднатися», тільки ніхто з цієї 5 колони не договорює, що Московію, вони сунуть на престол ними створеного слов’янства. Кому з слов’янських народів воно потрібно?
Перлів співтовариства вистачає, думка про те, що московські лапті, це слов’янський одяг // Одежда славян http://blog.i.ua/community/1461/242980/ //, або, що Расея, щось сіє // Расея – расы сеющая http://blog.i.ua/community/1461/235201/ //.,  - "зажигають"
.
Доведеться систематизувати свої замітки про українсько – московське «брацтво» і дати їм почитати, якщо духу вистачить.

Вас москалів не зрозуміти, то ви родства хочете:

«У Украины и России могут быть взаимные претензии и непонятки, но отрицать факт родства русских и украинцев - это чересчур.» ;

То ви заперечуєте своє існування і заодно наше;

«Пора уже уяснить себе, что во времена Древней Руси никаких украинцев не было в принципе, так же как и русских (в смысле россиян).»

Так, а я Вам про, що пишу: вас не було, а українці були з часів Трипілля, бо то наша хліборобська культура. Скіфія, Сарматія, Антський союз, Русь, Гетьманщина – українські державні утворення. А, що ви про себе знаєте?

Однак могутня енергетична наснаженість України не вичерпується лише потужним випромінюванням геологічних розломів і гігантських викидів уранових та інших руд. Україна взагалі займає особливе місце в енергетичному балансі планети. Тут слід згадати гіпотезу трьох московських авторів – Н.Ф. Гончарові, В.С. Морозова, і В.А. Макарова, яку вони висунули ще на початку 70-х років і яка з того часу ще не зустріла жодного заперечення, але зате знаходиться все нові й нові підтвердження. Йдеться про цілком особливу (ікосаедро-додекаедричну) форму енергетичної структури нашої планети. Проекція цього силового каркасу на поверхню Земля має вигляд мережі циклопічних за розміром трикутників і п’ятикутників. Ця мережа створює систему потужних силових полів. Вони спричиняють появу і специфіку перебігу різних явищ природи, суспільних і духовних процесів. У певних вузлах цієї мережі створюється максимально оптимальні умови для розвитку усіх цих процесів. Воно й недивно. Адже ці зони є центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. Лінії й вузли цієї системи породжують відповідну специфіку геологічних структур, розміщення корисних копалин. З ними, як виявилося, були пов’язані навіть особливості польотів птахів і таке інше. Центри цих енергетичних трикутників виявилися найсприятливішими для розвитку всього живого. Тут було буяння флори і фауни. Тут зароджувалися найзнаменитіші цивілізації, відбувалися інтенсивні етногенези, мовотворення. Так-от, у центрі європейського трикутника оптимального розвитку доля помістила саме Київ і Київщину!!!
Нічого надприродного в цьому немає. Земля й космічні пульсації (сонячні цикли хоча б) найістотніше впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни), на зяву ідей, теорій, відкриттів, винаходів, поетичних осяянь. Мені довелося одержати у 1970р. працю самоука з міста Миколаєва Володимира Олександровича Кубинського від його сина Андрія Володимировича, учителя, про зв'язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами. Це дослідження так і лежить у моєму архіві, а я не маю можливості ні повторити, ні надрукувати його. Допоможіть, панове ентузіасти – видавці і дослідники!
Тож і розташування Києва й України в центрі такого богатирського енергетичного вогнища не могло не дати такий могутній творчий спалах українського етносу. Тому розмови про якусь Україні-Окраїну є просто смішним. Це вже не кажучи про те, що й географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, в Карпатах. То ж про яку «окраїну» можна говорити. Навпаки, треба усіма великодніми дзвонами вістити нашу європейську «центральність» як географічну, так і духовну! Шануймося, бо ми того варті, панове!
Коли ми ведемо мову про вплив геофізики і космічних еманацій на українську психіку, то повинні мати на вазі не тільки (і не тільки) прості, грубі енергії, скільки так звані тонкі, високі, чисті енергії. До простих енергій ми відносимо відомі фізичні силові поля нашої планети (геомагнітні випромінювання) і такі ж, давно відомі й вловлювані звичайними фізичними приладами космічні пульсації. Тонкі ж енергії вловлюються екстрасенсорними, езотеричним сприйняттям і почасти новим поколінням спеціальних приладів, які ще тільки-но розробляються.
…
Нові погляди на зв’язки «планетарних сил» з етногенезом говорять про те, що Північне Причорномор’я знаходиться у центрі «європейського трикутника» з найкращими географічними умовами для розвиту біологічного життя і людської цивілізації.
Індійські йоги давно виявили наявність особливо чистих полів високих енергій у районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Відомий Український психолог Олексій Братко-Кутинський продовжує: « Саме світять Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце для торговельного шляху з варяги у греки», як дехто вважає, забезпечили йому центральну роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привели Апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці Землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської Лаври і до інших київських святинь ішли каятися аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни».
Вселенське паломництво до Києо-печерської Лаври, до Почаївської Лаври, до Софійського, Михайлівського й Успенського Соборів та інших знаменитих Храмів зумовлено тим, що тут згадане випромінювання особливо потужне. Справа в тому, що такі багатовікові хоромини є надпотужними конденсаторами описаних тонких, високих, чистих, езотеричних енергій. А ще вони употужнено віковими нашаруваннями могутності, просвітленої, прагнучої до горніх сфер психічної енергії незліченних поколінь молільників.
…
Як бачимо, заснування Києва саме на цих семи горбах, як і місце заснування для інших світових духовних центрів – Єрусалима, Лхаси та ін., не обиралися випадково, їх створювали за вищим промислом саме в місцях накопичення найпотужнішої на Землі високої, просвітленої еманації. Тож недарма апостол Андрій прийшов у 55 році проповідувати Слово Боже в Степах України. Він недовго затримався в Таврійських степах, а одразу рушив до місця майбутнього Києва. Видно, саме це було його головною місією – означати майбутній Горній Град. Так, що Нестор Літописець дарма наївно повідомляє, що це той мандрував до Рима. Навіщо Андрію Первозданному було добиратися окружними і небезпечним пінічним шляхом, коли він міг спокійно туди дістатися через Чорне й Середземне море?
Апостол прийшов в Україну не випадково і не тому, що він, як українець, знав мову тутешнього населення і міг проповідувати йому рідним словом. Здатність вістувати своє вчення всіма мовами Спаситель надав усім учням. Християнство пов’язано з українством і за своїм походженням, і за своїм духом. Вчення Христа найбільше відповідає саме українській психології. Воно й недивно. Адже воно виникло в середовищі українських громад Палестини ще в часи завоювання семітами колонізованого українцями-гикскоками Ханаанка-Палестини. Зазнаючи подвійного гніту – і ізраїльського, й римського, праукраїнці й породили християнство, як свій жагучий порив до звільнення з рабства. Ісус Христос був праукраїнцем. Мати Марія була праукраїнкою – сарматкою, а справжній земний батько – Пандира був родом із Етрусків. Як відомо, щодо походження Ісуса є дві версії – ось така, земна, і та, що в Біблії. Можливий компромісний варіант. Наш Спаситель земного походження, але за високу свою самопожертву був визнаний богом Сином Єдинородним. І саме християнське вчення було породжене українською ментальністю. Жоден народ світу не жив і не живе так за Божими Заповітами, як саме наш. І частина текстів Біблії, знайдених у Кухарських печерах, написано арамейськогою мовою, однією з проукраїнських мов.
…
«Це місце, де розгадуються всі загадки… Тут зв'язок між цим світом і майбутнім» (Ф. Герберт).
«І всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися у нас» (В. Стус.)
Якщо спробувати узагальнено відповісти, який головний природній чинник набільше вплинув на процес формування головним фактором був хліборобський характер цивілізації наших предків. Зародився він ще в часи Трипілля, був утриманий і розвинений в епоху Київської Русі. І в наступні сім століть саме селянство в найбільшій мірі конденсувало в своїй душі український національний дух і відтворювало його через своїх найбільш обдарованих синів і діточок як в усній народній творчості, так і в професійній літературі та мистецтві.
Сама специфіка праці схиляє до трепетного єднання душі з природою, до самозаглиблення і осягнення таємниць земного буття і космосу. А коли наші краяни тисячоліттями орали, сіяли, жнивували, купаючись у природі, мов немовля у літеплі, і відчуваючи душею і тілом найменші земні і космічні пульсації, осягаючи закономірності аграрної науки, мистецтва вирощування врожаю, їхнього зв’язку з небесними погодними явищами, то це розвивало комізм їх душі, глибину їх думки, поетичність їхньої натури. Звідси одвічні поривання української душі в зоряні світи, схильність до роздумів, до філософствування, до духовності, ліричність, поетичність цієї душі. Тому саме в Україні зародився найбагатший і найпоетичніший у світі фольклор, такі велети поезії, як Шевченко і Франко, найвидатніші в світі поетеси – від Марусі Чурай і Лесі Українки до Анни Ахматової, Марини Цветаєвої (українство, яких відоме), Ліни Костенко та Олени Теліги. Звідси ж і незліченні народні мислителі та філософи, починаючи з Анахарсиса, а потім Григорія Сковороди і закінчуючи В. Вернадським і к. Ціолковським, творців сучасного планетарного світомислення, за яким нині живе людство. Звідси ж – найбагатша в світі народна магія, мистецтво чарування та пророчення. І недарма з українців пішло стільки теоретиків астронавтики, творців космічної техніки та космонавтів.
Наприкінці слід сказати, що не лише місцевість, ландшафт формує національну специфіку етносу, але і той час, в якому він замешкує. Як відомо, час і простір є головним атрибутами матеріального буття. До того ж, нерозривно пов’язаними між собою. Цікаві міркування з приводу часового параметру етнопсихіки висловлює наш поет і мислитель Павло Мовчан у своїй дивовижній книзі «Витоки». «Стереотип поведінки, - пише він, - звісна річ, значною мірою формується самим ландшафтом, як і відповідна мова. Як відомо, час проживається не однаково в горах і в пустелі, в лісі і в степу. Або в місті і селі… І я глибоко переконаний, що час є категорією суто національною, як він є фізичною чи психологічною категоріями… А національним він є тому, що кожним етносом час переживається по-особливому, відмінно від інших етносів. Мною переживається ось ця швидкоплинна мить, і ця своєрідність зумовлена національною специфікою та поведінки, тому і минуле, яке є єдиною реальністю і доступним раціональному пізнанню, набирає національних ознак. Ось чому філософи розрізняли час Єрусалима і Час Афін…Проте і в життя того чи іншого етносу бувають періоди особливої інтенсивності, що Вернадським витлумачувалися як с палахи, імпульси негентропічні або поштовхи енергії живої речовини біосфери. Тобто в житті нації бувають періоди бурхливого життя, за Гумільовим – періоди пасіонарної активності, коли задається програма на великий відтинок часу, що може дорівнювати тисячоліттям… Таких історичних імпульсів од часів трипільської цивілізації і до початку двадцятого сторіччя було дуже багато, але в свідомості національній зафіксувалося дуже мало інформації, бо кожне нове історичне коло накладається на інше , як у річних кільцях стовбурів дерев».
Заторкує автор і психолінгвістичний націєтворчий чинник, але його ми аналізуватимемо в наступних розділах. Зауважимо лише, що винятково плідним є космічний аспект мовчазного аналізу проблеми. Він є ревним сим патиком цієї теми. Недарма одну зі своїх книг Павло Михайлович назвав так : «Мова – явище космічне». Людську мову він розглядає як потаємний космічний шифр, як кодову зоряну мову Всесвіту. «Адже навіть звичайна абетка, - пише він, - є не чим іншим, як перекладом зоряного неба в систему знаків, кожній літері абетки , власне давній, відповідає те чи інше накреслення місяця протягом календарного періоду – місяця; тому на стінах нашого Софійського собору накреслено двадцять сім літер кирилиці і грецькі абетки, що відповідає двадцяти семи календарним дням ».
«Людина, - продовжує повістував, - носій земної і небесної інформації, однаково була відкрита як для земних енергій, так і для небесних
Цю мову неба та землі розпізнають і по досі, але по одиночно…
Усе менше і менше залишається тих, хто володіє цією мовою ». Тож відроджуймо в собі космічне самовідчуття, розуміймо мову небес і земних трав. Не забуваймо, що ми діти Космосу і голубої планети Земля!

Губко О.

У цьому симпатичному есе нашого великого педагога, як дуб у жолуді, - вся українська психологія. Вона перетривала з трипільських часів до наших днів, хоч нині вона і перебуває у досить розшарованому , зденаціоналізованому вигляді. І рятівним завданням №1 новостворюваної держави є повернення до могутніх життєстійких трипільсько-древньоруських архетипів українців.
Отже, історично наш край завжди мав цілком окреслену географічну, кліматичну й ландшафтну сприятливу своєрідність, а це не могло не позначитися благотворно на кристалізації національної специфіки психіки. Це повторимося знову! – жаркий (хоч і не надмірно спекотний) клімат, щедра сонячна насиченість краю, буяння полів і садів, розкошування квіткових барв і пташиного гамору, щедра родючість найжирніших на Землі рахманних чорноземів, нуртування рік рибами, а лісів і степів звіриною, як це було ще за часів Козаччини, і над усім цим – високе, яскраво – блакитне небо, яке належало оцінююче лише тоді, коли вжахнешся низькому, бляклому, похмурому небу Півночі, що гнітить і давить, і так висотує душу, що на те небо хочеться вити собакою…
Ось відповідні свідчення очевидців. За словами француза Біплана, «у 18 столітті у ріках та озерах Запорозького краю…водилася така кількість риб, що вона від власної чисельності вмирала, псувала воду і заражала повітря…Самара була багата рибою, медом, воском, дичиною та будівельним лісом і за своє багацтво названа козаками святою рікою; околиці Самари запорозькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля ріки – «землею дуже гарною, квітучою та багатою», саме місто Самару – «воїстинно новим і багатим Єрусалимом»
Або: «А звірів? А птахів? Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокали, виднихи – так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх киями побивали, а з шкури чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?... І говорити годі! Були й дикі свині, такі жирні та здорові…Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами, - косяків по три, по чотири, так і ходять… А що вже птаства було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохів, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерок, куропаток! Та всі плодючі такі!»
Тож не можна відродити українську душу, не порятувавши спершу нашу рідну природу – хай і не такому щедрому вигляді, але бодай пристойному, фізично й психологічно не травмую чому. І так буде» Україна знову стане казковим краєм і явить зачудованому людству не тільки геніальність свого Душу, але й феноменальність нашої Природи.
Те, що окреслена К. Ушинським та іншим авторам геопсихологічна природа українця, мало змінюючись, перетворила тисячоліття і у затверділих трипільських формах дійшла аж до наших днів, засвідчують аналогічні образи в сучасних українських письменників. Ось миле оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому автор, син скіфських степів, сповідується перед читачем: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; годинами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожний знає, що стільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, як співали журавлі біля криниць у раї, в удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
І так упродовж століть і тисячоліть. То ж у цьому неквапливому, філософському ліричному плині буття не міг не постати планетянин саме з такою психікою й ментальністю, яку знають земляни за українцями – тип флегматика й меланхоліка, мислителя й поета. Однак такий набутий етнотип не є вродженим темпераментом, і, якщо змінюються історичні обставини, українець, змінює волів-флегматиків на космічний корабель, як це зробили Павло Попович і Леонід Каденюк, і за лічені миті облітає всю Земну кулю. То ж бо традиційній етнопсихології немає нічого фатального, рокованого.
Винятково вигідні географічні, геофізичні й ландшафтні умови життя українців чаїли в собі й низку смертельних небезпек. І передусім – схильність до індивідуального, поза громадського, хуторянського буття-життя, соціальна та громадянська млявість й державницька апатія, байдужість до політичної кар’єри і політичних партій, питома огида до централізованої влади. Ця вада виявилася найбільш трагічною в українській історії. В усі вирішальні моменти своєї історії, коли треба було об’єднатися і вирішити справу на свою користь, малороси виявляються роз’єднаними, розбратаними і опинялися у черговій кабалі. А сьогодні ця вбивча для нації паталогічна манія розбратк і чвар розквітла особливо махровим, смертельно небезпечним квітом. «Українці об’єднуються, лише вже сидячи в тюрмі…» - яка гірка правда!
Справедливою є репліка В. Липинського щодо того, що першою причиною частої втрати Україною своєї державності «є геополітичне положення на перехресті шляхів». Це справді, мабуть, головна трагічна трагедійна обставина нашого історичного буття. Мало того, що Україна сама по собі є незборимо ласим шматком для всіх хижаків планети, так ще Господь її всадовив у самому епіцентрі вирувань євро-азійських пристрастей. Саме через цю вузьку причорноморську горловину відбувалися всі великі рушення й агресії народів зі Сходу, Півночі, Заходу і Півдня. Саме в цю вузьку промоїну вливалися незліченні тьми азійських орд у своєму розсатанілому пориванні на Захід. Це – печеніги, половці, татаро-монголи і багато інших. З Півдня протягом століть колонізували Причорномор’я греки, а потім упродовж півтисячі років Україну шматували кримські татари. І робили це за надихання, всілякої підтримки, а й нерідко військової участі могутньої Османської імперії. Із Заходу теж не вгавала агресія німців (готів, тевтонців), литовців, поляків. Ну, а з Півночі ненастанно старався наш «старший брат». Ще за кілька століть до нашої ери Надчорноморя від Ізмаїлу до Колхіди майже безперервним ланцюгом опосіли грецькі колонії. Раз по раз вони вчиняли агресії вглиб материка, але місцеве населення знову й знову відкидало їх назад до побережжя. Два століття (2-4 ст. н.д.) південь України окупували готи (то ж бо трирічна гітлерівська окупація видається вже корткочастним, хоч і моторошним епізодом). Два століття (13-15) Україну тримали в своїх лабетах татаро-монголи. Ще два століття (14-15) – Литва. А ще 600 років польська каолонізація (14-20ст. – до операції «Вісла» і наступного десятикратн ого зменшення тих, хто ще визнає себе у Польщі українцями – трохи більше 30 тисяч за останнім переписом проти 300 тисяч, які були до цієї каральної операції), п’ять століть (13-18) безперервного терзання кримського татарською ордою і три з половиною століття гноблення українства Російською імперією – як царською, так і радянською.
Залишається великою історичною й психологічною загадкою, як за таких умов тритисячолітньої безперервної навали найлютіших і наймогутніших імперій світу Україна вижила, вистояла, зберегла свою національність, державу і свою душу. У цьому виявися не тільки її військовий, але й, насамперед, інтелектуальний духовно-моральний геній. Вона мужньо, з казковою хоробрістю билася до останнього, а коли вже боротися було несила, впадала в державницький колапс, і навіть в оманливу покору, покірне «співробітництво» з окупантами. У такий спосіб Україна зберігала кадри, свою економіку, мову, культуру, і як тільки випадала нагода, знову вибухала військовим й громадським спротивмо, і зрештою домоглася Незалежності.
У цьому, як і у всіх інших виявах нашого історичного життя, було продемонстровано домінування духовного чинника в історії українського народу. Це вперше відзначив ще Микола Костомаров. У своїй знаменитій праці «Дві руські народності» він висунув новаторську тезу, проте, що українці менше за інші народи піддаються дії геофізичного чинника і матеріальних факторів узагалі, що українська душа головним чином формується під дією ідеальних цінностей. Ця конструктивна думка, на жаль, не одержала розвитку ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. Нині випадає нагода належно оцінити її і взяти на озброєння, педагогам, психологам, культурологам та іншим представникам людинознавчих, народознавчих дисциплін.
Проте на формування національної психології народу потужний вплив справляють не тільки історичні, соціально-економічні умови його життя, не тільки загальні природні, географічні обставини його фізичного буття, особливості клімату й ландшафту, серед яких проходить життя і трудова діяльність населення, але й геофізична характеристика даного регіону планети і, насамперед, його геофізична енергетична наснаженість, електромагнітні й інші енергетичні випромінювання земних надр і Космосу. Ця енергетична наснаженість спричиняє долю не лише особи, а й усього народу.
У геопсихології, цій новій продуктивній галузі психології та інших дотичних до цього предмету вчення деяких інших наук останнім часом енергійно підкреслюється значення енергетичного наснаження етносів. Ця енергетична потуга, на думку авторів таких концепцій, значною, а то й вирішальною мірою визначає історичну долю народу, його рангове місце серед націй планети. В залежності від цього Лев Гумільов ділить народи на соціально й державно активні, або народи-пасіонарії, і на державницько пасивні, або нації-непасіонарії.
Звісно, найпростіше шукати походження тієї чи іншої міри енергетичного балансу різних націй у звичайних соціально-економічних підвалинах історичного буття народу. Однак є спроби й екстраординарного пояснення цього феномену.
Однією з таких версій є припущення, що якісь небесні, космічні сили, не маючи потуги обдарувати своєю увагою однаковою мірою всі пламена й народності Землі, обирають лише деяких з них і надають їм роль народу-пасіонарії, народу-месії, чи народу-місіонера, який має поширювати серед землян ті набутки вищої цивілізації, що їм передають згори.
Однак багатьма видатними вченими висловлюється думка, що не лише розумні космічні цивілізації інформаційно наснажують людство, а що й психіка землян теж збагачує Космос.
За вченням українського академіка В.І. Вернадського, земна психіка, всі продукти діяльності землян не щезають безслідно, а переходять у спеціальну небесну сферу – так звану ноосферу. Постійна задивленість і залюбленість в небеса протоукраїнців, праукраїнців і справдешніх українців запевно створили могутній (швидше всього, наймогутніший на планеті) духовний міст Земля (Україна) – Космос (Ноосфера). У тому космічному Задзеркаллі питома вага української ноосферної психіки, духовності запевне дуже велика. Крім таких колективних (від окремих гуртів до нації в цілому) духовних телепато-каналів «Україна-Ноосфера», існує і безліч індивідуальних інформаційних каналів у найбільш енергетично потужних суб’єктів.
Опріч такого інтенсивного розумового, духовного життя, енергетичного підживлення з ноосферного акумулятора чи якихось інших космічних інформаційних центрів, зростання енергетичної потуги українців сприяють також інтенсивні викиди земної геомагнітної та іншої фізичної енергії. Вони народженні якимось особливо потужними геологічними, радіаційними процесами. Зокрема наявністю винятково багатих покладів земних руд, в тому числі й уранових. Могутні земні випромінювання відбуваються в зоні гірських, тектонічних розломів. Йдеться і про Карпати, і про Український кристалічний щит, що пересікає Україні, і про Київські гори. Зокрема, це потужне випромінювання навіть без спеціальних приладів відчувається біля Старокиївської гори, в районі Гончарів і Кожум’як. Тут, як і повсюди на Древньому Подолі, гостро відчуваєш загуслу в століттях психіку пракиян, якесь потужне енергетичне випромінювання земної кори. А геологічні шари Чорного моря свідчать про те, що в Україні колись були колосальні радіаційні викиди.
Одним із найзагадковіших явищ планети є феномен філіппінських філерів, які роблять операції без інструментів, легко розтинаючи тіло самими пальцями. Доведено, що всі хілери походять із гірських районів Філіппін, де з тектонічних розломів виходить потужне геовипромінювання. Очевидно, воно насичує організм такою могутньою енергією, що пальці рук одержують здатність розтинати тканини тіла, мов лазерним скальпелем. Споконвічна радіаційна насиченість України такою сприяла енергетичній потузі й мутаціям генофонду, різним екстра здібностям. Зокрема велика кількість усіляких ворожбитів, чаклунів і мольфарів на Закарпатті, очевидно, також спричинена потужною радіацією геологічних розломів Карпатських гір. Так само й на острові Хортиця є такий давній і глибочезний розлом, рівний якому на всій земній кулі є ще лише один. Мабуть, і тамтешня інтенсивна георадіація була в числі тих чинників, що породили такий масовий і винятковий феномен, як орден козаків-характерників. Можливо, й вибухове випромінювання семи Київських гір, а надто Старокиївської, було одним із факторів, дякуючи яким Київ і кияни стали консолідуючою, державотворчою силою серед інших сусідніх слов’янських племен.
Дія цього геовипромінювання може бути не тільки прямою, але й опосередкованою, через генетичний код. Тобто більше інтенсивне, ніж звичайно, опромінювання організму виникає додаткової мутації генів, у тому числі й такі, що роблять етнос обдарованим, енергонасиченим, пасіонарним.
До речі, і Чорнобильське лихо принесене не тільки вже відомі згубні мутації, але й благодатні, талантоформуючі. Так що з цього випробування український народ у цілому вийде не тільки не тотально виродженим, як це похмуро пророкують, а навпаки, ще більше талановитим.