«У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, - цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість – зустріч із документальним романом Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» - спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920–х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної «етнографічної маси» несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – українського козацтва.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР:
«У ньому (українському народі. – Ред..) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотен років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги»
Відродження козацтва 1917 року відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу. Якщо козачина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про «права і вольності» (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу і порядок у ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї…»

(Р. Коваль, «Коли кулі співали»)



Роман Коваль народився 10 квітня 1959 року в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів – Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом та завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
Від 1989 р. – член Української гельсінської спілки, редактор газети «Прапор антикомунізму», член редколегії газети «Вільне слово», у 1990 р. – редактор газети «Визволення», в 1991 – 1993 рр. редактор газети «Нескорена нація», від грудня 1993 р. – редактор газети «Незборима нація».
У 1990-1991 рр. – член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. – заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», а з 1993 р. – незмінний голова об’єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу «Холодний Яр» (від січня 1997 р.). З 1998 р. – член Національної спілки письменників України.

Автор книг:

«Гасла і дійсність» (1990)
«Чи можливе українсько-російське змирення?» (1991)
«З ким і проти кого» (1993)
«Про ворогів, союзників і попутників» (1993)
«Підстави націократії» (1994)
«Філософія українства» (1995)
«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998)
«Отаман святих і страшних» (2000)
«Повернення отаманів Гайдамацького краю» (2001)
«Трагедія отамана Волинця» (2002, у співпраці з Костянтином Завальнюком)
«Ренесанс напередодні трагедії» (2003)
«Нариси з історії Кубані» (2004)
«І нарекли його отаманом Орлом» (2005)
«Багряні жнива Української революції» (2005 - 2006)
«За волю і честь» (2005)
«Коли кулі співали». Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу» (2006)
«Тернистий шлях кубанця Проходи» (2007; два видання)
«Операція «Заповіт». Чекістська справа №206» (2007)
Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) книг: «Невольницькі плачі» Зеновія Краківського, «Українські герої» Анатолія Бедрія, «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії», «Записки повстанця» Марка Шляхового, «Медвин в огні історії», «Українська афористика», «Рейд у вічність», «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, «Над блакитним Чорним морем» Леоніда Полтави, а також «Кубанська Україна», «Моя боротьба (спогади)» та «Кобзарі в моєму житті» Рената Польового, «Душею з вами» Лідії Чучупаки, «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу» (спільно з Віктором Рогом), «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського (2006).
Автор понад 900 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклу радіопередач «Отамани Гайдамацького краю» (2000 – 2001). Автор сценарію документального фільму «Незгасимий огонь Холодного Яру». Автор циклів радіопередач «Кубанська Україна» (2002-2004), «Історія, яка не завершується» (2004-2005), «За Україну, за її волю» (2005).
Має сина Євгена (28.1.1981 р.н.) та дочку Олесю (10.7.1986 р.н.).

« …“Малоросійство” – ця ганебна хвороба українського характеру переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого».

Що для окремої людини її індивідуальність, те означає для народів національність... Умертвити людину – окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність – це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..
Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, навязувати їй чужу – означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без покарання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова – це велика діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті.
А. Дістервега

Мова народу – кращий, невянучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами його історії. У мові одухотворююється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих шлибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходить одне за одним, але результати життя кожного покоління залишається в мові – в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одне слово, весь свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є наживіший, набагатший і наміцніший звязок, що зєднує віджилі, живущі та майбутні поколінння народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова – народу більше нема! Ось чому наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він все може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи, і коли вимерла мова в устах народу – помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі.
Д. Ушинський.

Якщо позбавити народ його мови – це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі й мовний самозахист народу; коли вона немає найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?
Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.
Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмовити частини українців від своєї мови і всі повязані з цим ненормальні наслідки для суспільства.
«Хто вам не дає говорити по-українському?» - люблять «уничтожаюче» питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої культури русифікаторські «общечеловекі».
«Хто вам заважає говорити по-українському?» - дивуються люди доброзичливі, але політично наївні, байдужі до «надуманої» національної проблеми.
«Хто вам забороняє говорити по-українському?» гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.
Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т.д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки попри відсутність юридичної заборони, «земляки», кажучи словами Шевченка, «різали по-московськи»? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або ангійська, і тепер молоді фариканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала анлійська мова, що тепер заходи уряду для «деаглізації» зустрічаються, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на земля бути культурними, освіченними, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тих, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, - хто забороняє вам, шановні «інтернаціоналісти» - русифікатори й «інтернаціоналісти» - українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації?
Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), - якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні й хочете на нього відповіді, - ви, тобто створені вами обставини життя. «Нерівність, що складається в житті фактично», фактичне другорядне становище української мови (як і культури) – ось що є невблаганою силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланнолю силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити по-російському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської, інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).

І.Дзюба. "Інтернаціоналізи чи русифікація"

П.С. Хто Вам не дає, заважає, забороняє розмовляти московською? Треба звикати до свого нового історичного місця  

Перший крок до ліквідації нації - стерти її пам"ять.
Знищити її книги, її культуру, її історію; потім написати нові книги, створити нову культуру, вигадати нову історію.
Поволі нація забуватиме, якою вона була та якою вона є.
Світ забуде її ще швидше.
Мілан Кундера.

Справа Лозинського: рабовласник з депутатським мандатом
Позавчора в селі Грушка поховали Валерія Олійника. Він не єдиний, хто постраждав від «хазяїна» Голованівська.
Поїздка журналістів «УМ» на Кіровоградщину, де минулого тижня за нез’ясованих обставин загинув безробітний Валерій Олійник, шокувала. І навіть не тим, що можна побачити практично в кожному райцентрі України — бідністю людей. Область, за голоси якої у будь–який спосіб, у тому числі й незаконний, у 2004 році боролися «біло–голубі», котрі, зрештою, програли, після революції не здобула ані свободи слова, ані права звернення до вищих владних інстанцій, ані права на землю. За намагання добитися цих прав у Голованівському районі одних саджають до в’язниці, інших — убивають. Депутата–БЮТівця Віктора Лозинського тут називають «хазяїном», «царем». Від нього залежать усі органи влади Голованівська, та й загалом усе місто. Він може милувати і карати. Безкарно. Як це сталося з Валерієм Олійником.
«Я не зрікалася сина — мене змусили»
Перипетії навколо загибелі Валерія Олійника, який нібито напав на нардепа–БЮТівця Віктора Лозинського, а заразом і супроводжуючих його осіб — прокурора Голованівського району Євгена Горбенка та начальника райвідділу міліції Михайла Ковальського — викликали неабиякий резонанс. За кілька днів сам Лозинський скликав прес–конференцію і багато говорив про самозахист, демонструючи журналістам порізи на руці, які нібито завдав йому Олійник. Згодом невідомо звідки в інтернеті з’явився відеозапис матері покійного, де вона невпевнено, але зреклася сина, розповівши, що той «міг убити людину». І це попри те, що буквально напередодні Любов Олійник характеризувала свого сина як людину, «котра і мухи не образить».
Сусіди переконують: Валерій ніколи не відзначався агресивністю, а, навпаки, був працьовитим і хазяйновитим чоловіком. «Бувало таке, що він заходив позичити дві гривні. Але жодного разу не було, щоб не віддав борг, — розповідає Людмила Вацюк, сусідка, з якою «УМ» розмовляла на поминках загиблого. — У 1997 році він спробував організувати бізнес разом із моїм сином. Ви не уявляєте, наскільки ця людина була грамотна в розрахунках, хоча, здавалося б, і немає відповідної освіти».
«УМ» удалося знайти пояснення і згаданому відео з матір’ю, де вона змінила власні слова про невинність сина на фактично звинувачення його у вбивстві. Голова ветеранської ради села Грушка Валерій Крижановський — чи не єдиний з «владного олімпу» села, хто збирав кошти серед місцевих на похорон Валерія, — каже, що тиску на Любов Олійник, який їй довелося зазнати, витримав би не кожен молодий: «За останні кілька днів до неї приїжджали багато–хто. Причому всі запевняли, що хочуть допомогти, однак заходили до хати, як господарі, фотографували, робили обшук, і все це під покровом ночі».
Після попереднього «опрацювання» 81–річної жінки приїхали і «великі люди». «Коли я попросила їх представитися, відповіли, що їхні прізвища дуже відомі, але я нічого не запам’ятаю. Фотографували мене, робили обшук у кімнаті сина, а потім показали якусь зброю й попросили запам’ятати її, бо, мовляв, це зброя, з якої мій син стріляв по комусь», — розповідає «УМ» пані Люба. Утім на цьому візити до старенької не припинилися. Пізніше до неї завітали представники прокуратури: «Вони запевняли, що все роблять у моїх інтересах. Так само фотографували мене, обдивилися кімнату сина. Сказали, що так треба, щоб допомогти, бо вони знають, що мого сина застрелили. Далі наполягли, аби я сказала на камеру їхній текст, де, зокрема, були й слова, що мій син міг убити. Потім, показавши записане відео, білява жінка, яка була разом із ними, висловила мені співчуття й дала 200 гривень».
Він хотів виловити «зайчика». Але став «кабаном»
Після виклику до прокуратури, де Любов Олійник протримали більше чотирьох годин без склянки води, їй виклали кілька видів зброї і наказали «згадати», яку з них чи всі одразу показував син. Односельці жінки переконані: старенькій жінці не випадково показували напередодні таку саму зброю вдома, змушуючи запам’ятати її. Лише так згодом можна було відмити від крові руки вбивць і очорнити мертвого Валерія, якого всі в Грушці називали «Божим чоловіком».
«Коли проводили обшук у кімнаті сина, знайшли пляшки з наліпками. У посуді Валерій і справді вистоював якісь трави, однак лише тому, що вірив у власні сили й хотів знайти спосіб видобутку енергії з, як він казав, «сонячного зайчика», аби хоча б якось допомогти державі», — каже Людмила Вацюк. Жінка додає: якщо б у селі була робота чи можливість розпочати власний бізнес, як того прагнув Валерій у 90–х роках, він не копав би людські городи за копійчину і, врешті–решт, не потрапив би до фатального мисливського угіддя депутата Лозинського, де, за окремими версіями, нібито збирав пляшки. З’ясувати, що ж трапилося насправді, виявилося непросто. У районному центрі з населенням понад вісім тисяч більшість мешканців скрушно опускали очі, коли «УМ» запитувала про події тієї ночі. Утім чутки про вбивство невинного чоловіка гуляють райцентром. Вірити в них можна, зокрема, й тому, що з села Грушка, де жив покійний Валерій, до мисливського угіддя пана Лозинського дорога становить кількадесят кілометрів. Повірити ж, що чоловік ішов по пляшки до угіддя, де й не «бомжу» пройти непросто, — складно. Люди кажуть, що покійний сподівався на більше, ніж копійки, виручені за скляну тару. Бо знайшов підробіток у того, хто пізніше запевнятиме, що Валерій Олійник напав на нього спершу з пістолетами, а потім — з ножем.
У такому випадку можна пояснити іншу версію, за якою Валерій Олійник за два тижні до смерті нібито демонстрував матері «наган», на чому потім так палко наполягатимуть слідчі. «Там увесь час стріляють навіть автоматні черги — зброя для цих людей не є проблемою. У селі говорять, що Валері сказали загнати кабана, бо мало приїхати постріляти районне начальство. Також подейкують, що в той вечір начальство щось святкувало в одному з розважальних закладів Голованівська, а потім поїхало на полювання, — каже мешканка села Грузьке Тамара Лисовська. — Оскільки кабана не побачили, а «царі» нашого міста вже були «у доброму гуморі», то наказали Валері бігти замість тварини!». Якщо дотримуватися цієї версії і чоловік справді влаштувався в угіддя, щоб підзаробити грошей, не виключено, там йому і видали «наган». Бо придбати недешеву зброю безробітному не по кишені.
Цар лісу
Має Голованівськ ще одну характерну ознаку: у місті можна зустріти стільки автівок із синіми, себто міліцейськими, номерами, що складається враження, ніби це «силова столиця» регіону. Та, попри це, брак довіри до влади в місті — колосальний.
Борис Пустовіт постійно займається фізичними вправами на природі, однак нині літній чоловік, який усе життя прожив у селі Клинове, не може спокійно вийти у ліс, бо там розташовані мисливські угіддя, які нібито і належать державі, але насправді — пану Лозинському, котрий їх орендує, і, кажуть місцеві, встиг збудувати чимале обійстя. «Я люблю ходити взимку на лижах. Одного разу зайшов і на територію, яку тепер прийнято називати «угіддям пана Лозинського». Залишивши спорядження біля дерева, вирішив прогулятися, бо здавна люблю природу, люблю залишатися на кілька діб у лісі, свого часу навіть проводив по кілька днів у землянці, викопаній власноруч. Ішов у той день із карабіном, бо маю мисливський квиток. Повертаюся до лиж, чую — «Бросай оружіє!». Кинув зброю, коли — ні: Лозинський почав бити мене по голові. На моє запитання «За що?» той відповів: «Бо ти пішов у мій ліс!» Спересердя кажу йому: «А мій де ліс? А мого батька та матері, які на цій землі все життя працювали, де ліс?! З яких це пір ліс став твоїм?» А він мені: я його викупив, бо отримую 100 тисяч доларів у місяць. Що мені було відповісти з моїми на той час 66 гривнями?».
Далі чоловік неохоче розповідає, як депутат Лозинський душив його петлею для тварин, звинувативши в розкладанні пасток на звірів «у його лісі». «А потім почав вимагати, щоб я зняв галоші. На вулиці зима, снігу по коліна, а до села — 8 кілометрів... Додому я йшов фактично босий, бо валянки облетіли без галош, і я мало не замерз. У березні цього року знову пішов у ліс. На своє нещастя, там мене перестрів пан Лозинський, який збив із ніг і почав бити. На заклики отямитися, бо «повідбиваєш печінки», відповів сухо: я не просто повідбиваю тобі все, а і уб’ю! Далі витягнув з кишені мій телефон, поставив на пеньок і розстріляв із рушниці».
Чия земля? Лозинського!
Дістатися до «лісового маєтку» нардепа–БЮТівця виявилося непросто: з усіх сторін він обгороджений лісом. А якщо хтось проїжджає єдиною польовою дорогою біля «угіддя», переконують місцеві мешканці, обов’язково повинен пройти «огляд». «Одного разу вони навіть перевіряли коляску з моєю дитиною, бо думали, що я там заховала щось, поцупивши у них», — розповіла місцева мешканка Галя. Своєрідну «митницю» тут проходять усі: — від мотоциклів до іномарок. «Останнім Лозинський підпалив авто хлопців з Одеської області, які погналися за зайцем, не знаючи, що це приватна власність, бо ніде жодної таблички немає! Лише місцеві знають про його територію, бо нардеп називає весь Голованівський район — «своїм, який він нікому не віддасть», — каже мешканка села Грузьке Тамара Лісовська. «Авто тут горять регулярно — це один із методів впливу на місцевих, щоб боялися. А ті, хто затягують конфлікт із депутатом, не йдучи на поклін, ризикують позбутися й обійстя, — додає літня сусідка пані Лісовської, яка боїться назвати навіть своє ім’я — Я пам’ятаю, як стояв спалений «бобик», а приїжджі весь час дивувалися: чого це в нас кіно знімають?».
«Це не бойовик, а кіно про кріпаків сучасності, які не мають жодного права у демократичній державі», — веде далі Тамара Лісовська, одна з небагатьох, яка наважилася написати листа Президенту Віктору Ющенку з простим проханням — допомогти з’ясувати, чи не має наміру БЮТівець обманути людей, пропонуючи забрати понад 3,5 тисячі гектарів землі в оренду для інвесторів. Її односельці підтверджують: Лозинський приїхав і разом з однопартійцем Андрієм Веревським почав вимагати віддати йому усю землю, яка мала дістатися людям внаслідок розпаду колишьного колгоспу. «Мотивував це тим, що приведе сюди негрів пшеницю вирощувати. Зрештою, перепродавши землю через підставні фірми, людей залишили без копійки і землі, а мене засудили за те, що написала листа до Президента», — скаржиться пані Лісовська. Як зазначив у позовній заяві нардеп, у листі на ім’я Віктора Ющенка є слова, які принижують його честь і гідність. Не забарився стати на бік депутата і районний суд, який присудив жінці п’ять тисяч гривень штрафу. А оскільки та відмовилася платити, бо не вважає себе винною, та й таких грошей не має, описав її майно. До пані Тамари навіть приходили судові виконавці, які забрали... пилосос. А ще в описаному майні значиться... балія. «То віддала пилосос — нехай забирає і її. Мабуть, депутати–БЮТівці живуть і справді погано, якщо не мають у чому покупатися», — крізь сльози іронізує жінка.
«Ти сидиш, а я з Ющенком «по дьоснах» ганяю»
Правди шукати ніде, кажуть місцеві. Адже в нашому місті Віктор Лозинський разом із прокурором і начальником міліції району — одне ціле. «Я був єдиним, хто не погодився платити «мзду» з кафе, яке будував власними руками, не вкравши ані копійки, — розповідає приватний підприємець Василь Конякін. — Зрештою, проти мене порушили карну справу, а коли я прийшов у міліцію, то у кабінеті Ковальського застав прокурора Горбенка і Лозинського, який заявив мені, що я вже сиджу».
Пана Василя і справді посадили на три доби, сфабрикувавши справу, що він донині намагається довести в суді. Нині ж цькування триває. І якщо раніше чоловік вірив у справедливість, сьогодні лише гірко згадує: «На мій день народження вони кинули мене за ґрати, бо я нібито образив керуючого Лозинського пана Перепелицю, про що той не забарився написати заяву. І дарма, що в той час, коли я його нібито ображав, у мене була зустріч із представниками обласної міліції за фактом сфабрикованої і порушеної перед тим кримінальної справи. Коли мене закрили в камері, Віктор Лозинський сказав: «Бачиш, ти привів Ющенка до влади, підтримавши його на Майдані, й сьогодні сидиш. А я з ним «по дьоснах ганяю».
«Пан Лозинський на виборах у 2004 році відкрито керував штабом Віктора Януковича. І, самі розумієте, підпали бюлетенів, вибуховий пристрій, а потім пожежа на 53–й виборчій дільниці не могли статися без його відома. Пізніше він уже став членом Блоку Юлії Тимошенко. Згодом був усунений із посади неугодний голова райсуду, а нині нардеп Лозинський контролює усі без винятку державні структури у Голованівському районі, де на всіх керівних посадах має або свого керівника, або заступника», — каже колишній голова райдержадміністрації Сергій Піддубний. А також додає, що неодноразово звертався з листами до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, однак відповіді не отримав.
Зате Міністерство внутрішніх справ днями під керівництвом того ж борця за «бандитам — тюрми!» Юрія Луценка не забарилося поширити повідомлення, що «члени слідчо–оперативної групи заявляють, що депутат від БЮТ Віктор Лозинський, Голованівський районний прокурор Євген Горбенко і начальник Голованівського райвідділу міліції Михайло Ковальський беззбройні допомагали правоохоронцям затримати злочинця».
Остання путь
Позавчора у селі Грушка поховали Валерія Олійника. Попри сувору заборону не відкривати труну, люди таки вирішили пересвідчитися, чи справді хоронять односельця. Побачене шокувало: тіло чоловіка привезли без ноги, з пришитою головою і зашитими ранами від пострілів. «УМ» помолилася на могилі загиблого, де БЮТівські «царьки» не спромоглися після всього зробленого встановити навіть хреста, поховавши Валерія, як тварину. А люди, поминаючи Валерія, гадали, як вберегти навіть мертве тіло — ще за годину до похорону селом поповзли чутки, що його викрадуть, аби ніхто не міг провести повторної судмедекспертизи.
ДО РЕЧІ
І серпом, і молотом, і Шевченком...
А ще, подейкують місцеві, саме БЮТівець «постарався», аби в центрі міста, де попередня влада вперше за роки незалежності встановила малий Державний герб України — тризуб, тепер замість нього з’явився радянський серп і молот, про що «УМ» писала. Тоді ж наша газета повідомляла, що з центру міста зник пам’ятник Тарасові Шевченку, а влада лише згодом почала роз’яснювати, що його забрали на реконструкцію. Насправді ж монумент Кобзареві розташований за кілька метрів від «літнього будинку» пана Лозинського, огородженого височенним парканом, безпосередньо в центрі Голованівська. На вході стоїть охорона, яка пильно пантрує, аби знімки шикарного палацу не потрапили у пресу.
Коли місцевий священик церкви Київського патріархату отець Василь спробував протестувати і проти зникнення Тризуба, і проти зникнення пам’ятника Шевченку, Лозинський особисто кілька разів просив «не пхатися». «Він доганяв чоловіка по дорозі додому на своєму джипі. Причому намагався перегородити дорогу, лякаючи, що наїде на нього. Я матір–героїня п’ятьох дітей і завжди сподівалася на Юлію Тимошенко. Але сьогодні можу заледве прогодувати діток, не кажучи вже про навчання. А депутат Юлії Володимирівни замість підтримки залякує мого чоловіка», — каже дружина отця, Віра Іванівна.
Україна молода 25.06.09

Співчуття – це одна з форм вияву людинолюбства; ставлення до іншої людини, засноване на визнанні законності її потреб та інтересів; виражається в розумінні почуттів і думок іншої людини, наданні моральної підтримки її прагненням і готовності сприяти їх здійсненню. Здатність до співчуття є однією з елементарних і водночас фундаментальних властивостей людини як суспільної істоти. Виникнувши водночас з особистими інтересами та на противагу їм, це соціальне почуття певною мірою обмежувало приватний егоїзм людей, даючи змогу кожному поставити себе на місце іншої людини й побачити в ній собі подібного. Співчуття є важливою формою вияву гуманізму міжособистністих відносиню. Співчуття означає участь, співпереживання і при цьому полегшення важких, неприємних почуттів іншої людини. Воно вимагає внутрішнього такту та культури спілкування.
Милосердя – це співчутлива і діяльна любов, яка виражається в готовності допомагати кожному, хто цього потребує, і поширюється на всіх людей, а гранично – на все живе. В поняття «милосердя» поєднуються два аспекти – духовно-емоційний (переживання чужого болю як свого) і конкретно-практичний (порив до реальної допомоги). Без першого милосердя вироджується у холодну філантропію, без другого – в порожню сентиментальність. Джерела милосердя як морального принципу лежать в архаїчній родовій солідарності, яка суворо зобовязувала ціною будь-яких жертв виволяти з біди родича, проте не «чужих». Недаремно в англійській мові слова «рід» і «добрий» - однокореневі синоніми: «хто мого роду, вже тому добрий до мене, поза родом же очікувати доброти не доводиться». Щоправда, родова солідарність може частково поширюватися і на тих, хто перебуває поза колом «своїх», але якось з ним пов"язанимй

"Мова і Язик
Розмовляє наша Мова
З Руським Язиком.
Мьі с тобой, - Язик говорить, -
Не в ладах живем.
Опечален мой двуглавьій,
Мой родной орел
Тем, что ньіне в Украинє
Мало русеких школ.
Мальішей русскоязьічньїх
Надобно беречь.
Ти же знаешь, как их портит
Неродная речь.
- Отакої! - каже Мова.
- Я ж сестра твоя,
То чого ж російським діткам
Шкодитиму я?
І чого ворогувати
Мові з Язиком?
- Да пойми, - Язик говорить, -
Речь же не о том.
Тьі же знаешь, сколько русских
В Украинє єсть.
И других русскоязьічньіх
Всех не перечесть...
- А вони, - питає Мова, -
Звідки прибули?
Ми сюди їх вербували
Чи за чуб тягли?
Чом твої російськомовні
Прагнули весь час,
Щоб не стали їхні дітки
Схожими на нас?
Від столиці України
Ао найдальших сіл
Все ставало менше й менше
Українських шкіл...
- Ну так что ж? - Язик питає.
Я для всех родной.
Я - Тургенев, Достоевский,
Пушкин и Толстой.
- Не хвилюйся, - каже Мова.
Ми шануєм їх.
Ти поглянь на руськомовних
Діточок своїх.
Подивися па сучасну
Молодь у містах
Та послухай краєм вуха,
Що в них на вустах.
Шо їм Пушкін? Що Тургенев?
Шо для них Толстой?
Та для них уже й Чапаєв
Більше не герой.
Знаєш, скільки тут про нього
Наплели гидот?
Петька, Анка і Чапаєв -
Брудний анекдот.
Про Тургенєва й Толстого
Навіть річ пуста.
Де ти бачиш їхні книги?
Хто тут їх чита?
Від еротики й порнухи
Аж тріщать ларки.
Все ж то творять доморослі
Наші "русаки".
Ти у нас російськомовну
Пресу переглянь.
Чим натоптана й набита
Та газетна дрянь?
Уяви, що твій Тургенєв
Прочитав би те,
Шо братва російськомовна
Про жінок плете,
Як смакує походеньки
Безсоромних дам.
Він сказав би: - Єто мерзость!
Єто стид и срам.
- Ти права, - Язик промовив. -
Слушай мой ответ.
Мне от єтих щелкоперов
Тоже жизни нет.
Прикрьіваясь русской речью,
Єтот гнусний сброд
Растлевает и позорит
Мой и твой народ.
Говорю тебе по-братски,
Истину любя:
Ти, сестра, от зтой мрази
Береги себя.
Защищайся, отбивайся,
А не то - капут:
И тебя они угробят,
И меня сожрут.
- Ну спасибі, - каже Мова, -
За такі слова.
Триста літ мене чавили,
Але я - жива,
Бо мене оберігає
Божа благодать.
Є прислів'я: Бог не видасть -
Свині не з'їдять. "

Про український романс і шустрого москаля))) Прослухайте

Цього року минає 90 літ від початку другої російської окупації України. Тоді, у далекому 1919-му, скориставшись внутрішньою міжусобицею українських політичних сил (повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського), Російська Федерація по-зрадницьки, без оголошення війни, зламавши укладені перед тим міжнародні договори, напала на Українську Народну Республіку (УНР) і буквально втопила її у крові. Міжнародні злочинці добре розуміли ганебність скоєного, тому намагалися переконати український народ і світ, що, начебто, в Україні відбулася громадянська війна між місцевою буржуазією та пролетаріатом, а російський уряд лише надав «братню воєнну допомогу» повсталим трудящим.

Цю брехню десятиліттями тиражувала облудна радянська історіографія, намагаючись відмити українську кров із рук своїх кремлівських хазяїв. Коли ж «аргументів» не вистачало, на допомогу платним борзописцям приходили кадебешні «заплічних діл майстри». Перелякані ними гомосовєтікуси навіть у незалежній Україні так і не зважилися на офіційному рівні чітко й недвозначно назвати речі своїми іменами: «громадянську війну» — українсько-російською війною, «братню воєнну допомогу» — збройною агресією, «визволення» — окупацією, а «возз’єднання» — анексією. Така безхребетність заохочує нинішню Російську Федерацію та її п’яту колону в Україні до реваншу. Використовуючи поблажливість українських правоохоронних органів, ветерани окупаційної російської армії, воєнні та цивільні колоністи та їхні нащадки проводять на території України підривні акції, скеровані на розчленування території Української держави та нове уярмлення українського народу. Замовники й виконавці не приховують своїх злочинних намірів. Їм потрібно, для початку, «...перетворити Республіку Україна в Федеративну Республіку Україна (ФРУ) « у складі «...новостворених (за допомогою російської зброї. — Авт.) автономних республік — Кримської, Донецької, Галицької, Одеської, Закарпатської та ін.» (Широкорад А.Б. Россия и Украина. Когда заговорят пушки... .— М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007). А потім відбудеться повний «...розпад цієї держави « (Ульянов Н.И. Украинский сепаратизм. — М.: Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2004).


http://www.day.kiev.ua/273443/