Кожному "діячеві" здається, що він у своїй Державі буде щонайменше міністром. Про такі "посади" мріють навіть двадцятипаролітні хлопчаки, які зараз у три погибелі гнуться десь у повіті перед німецьким писарчуком.
Можна заобсервувати, що кожна політична партія, чи організація хоче починати Історію України від себе. Все, що було в Україні протягом 1000 років, під цю пору не має Значіння. Недавні Визвольні змагання з часу Української революції 1917 — 1920-х років є тільки негативні в національному змісті. Старші емігранти-цівільні, духовні й військові, які робили Українську революцію, вже старі, підуть на смітник, бо мають по... 45 років?! Треба нашим молодим кандидатам на членів уряду неіснуючої ще держави порадити, щоб вистосували протест до японського імператора (за те), що він у своїй Державі іменує міністрами дев'яностолітніх дідів?!
Таке явище в нас можна пояснити дуже ослабленим державним інстинктом та нерозумінням тяглості традицій і Значіння зв'язку поколінь. Мало того, ми не знаємо духу української нації. Ура-патріоти, які ледве в палки вбились56, хочуть "пересувати меблі" в українськім національнім Домі, якого ще немає. Кілька десятків молодиків думають накинути свою владу мільйонам українців, яких не знають і які їх не знають. Вони побували в Німеччині, прочитали дещо про фашизм в Італії і з цими мірками підходять до Духа свого народу. Всеукраїнським Національним Проводом має аспірації стати півкопи людей, які недавно кидали камінцями на польських поліцаїв. Це своєрідна мафія, з абсолютною конспірацією від українців, з масонськими приреченнями не може стати до конструктивної роботи на терені якогось повіту. Тій організації треба зрозуміти, що вона є витвір польсько-українських відносин. Не стало Польщі і організація втратила ґрунт під ногами. Коли б вона перенеслась в Україну з револьверами, кинджалами, бомбами, отрутою, то вжила б свого арсеналу хіба тільки проти українців. Своїми німецькими чи польськими гострими методами та організація хотіла б взяти в Україні "все за морду!" і викликала проти себе бунт і різню. Що найгірше, що партійництво ввійшло б у військо, яке мусить бути великою немовою57.
На підставі ідеологій В'ячеслава Липинського започатковується український монархізм із родовим легітимізмом. Колись, як знаємо, гетьмани були виборні, а бувший гетьман не хоче зрозуміти, що, хто раз зрікся гетьманства й мав проти себе повстання цілого українського народу, не може другий раз пхатися по гетьманську булаву. Та особливо тепер ця політична течія абсолютно не на часі. Ми не бачимо українських монархічних традицій: хіба за доби київських князів і за московських царів. Немає тепер в Україні монархічної еліти. По ній пройшла червона буря й слава Богу, що знищила монархістів і всяких федералістів в особах російських і польських поміщиків. Своїх дідичів ми порахуємо на пальцях однієї руки і хіба вони так вже бажають собі українського царя в особі гетьмана?
Є українська народно-республіканська течія. Вона найбільше відповідала б селянсько-робітничому характерові українського народу, його господарчо-етнічній структурі та психологічним моментам! Однак той політичний напрямок мусів би бути більш революційним і більш національним.
Колишні репрезентанти цієї ідеї довго не знали, на яку ногу стати. Життя їх змушувало видавати чергово універсали, щораз більшого національного змісту, (але) їх інстинктивно тягнуло до соціалізму в дусі Карла Маркса. Не могли вони позбутись "лояльності" до російсько-жидівських лідерів демократичної ідеї. Довго покутувало в них "світове братерство, рівність, свобода людини" та міліційна система організації збройної сили. Тому довго Україна не знала, чого державні керманичі хочуть, чи інтернаціоналізму (Винниченко), чи братерської федерації "українсько-російського народу" (Грушевський). Добір тодішніх державних мужів був дуже нещасливий. Народно-республіканську ідею повинні репрезентувати правдиві революціонери-державники і патріоти-самостійники. В діяльності таких людей українська нація мала б втілення своїх державних мрій.

***

Українці є балакуни, не вміють додержувати таємниць, мають раптове захоплення й ще скорше розчарування. Треба бути стриманим у мові, солідним, сміливим, рішучим, незламним та гордим із приналежності до своєї нації.
Шануймо авторитет всіх своїх зверхників — цивільних і військових.
Хто вміє підлягати, той має право наказувати.
Ми призвичаєні шанувати чужу владу, чужих начальників, а до своїх ми можемо стосуватись, що то такі самі раби, як і я, тому з них нічого не може бути доброго. Шануючи зверхників, себе в них шануватимете, як підлеглих. Начальники мусять бути справедливі, дбайливі й тактовні до своїх підвладних.
Перебуванням німців в Україні не переймаймось: їх нам Доля послала. Вчімося од них. Будьмо з ними щирі й розуміймо їх. На підставі умов між німецьким і українським урядами німці з України будуть брати те, що їм потрібно для боротьби з Англією. Не забуваймо, що від них ми здобули собі волю, що вони дали нам Європу, а Москва за 350 років взяла з України стільки, що збудувала собі культуру, а нам дала... Азію!
Пам'ятаймо, що мусить бути один Уряд, один нарід і одна партія. Коли б однієї всеукраїнської партії не було, то нею мусить бути лише Україна, особливо для військових.
Патріотичний творчий український елемент із цілого світу повинен повернутись в Україну й стати до праці над розвитком своєї Батьківщини-України.
Нехай буде благословенна хвилина, коли з неба спаде караюча німецька рука на московських катів України!
Коли б ми і після німецько-совітського конфлікту не мали своєї Держави, то це буде яскравим доказом, що ми не доросли до державного життя, мимо наших великих аспірацій.
Це буде знак, як нас мало цінять через наш розбрат.
Нікого тоді не винуймо, лише самих себе та зглиблюймо причини.
Люкенвальде — Берлін, у січні 1940 року


З воєнного нотатника

Отець Василь надовго замислився, зосередивши погляд на вимощеній сірою плиткою доріжці, а потім обережно зауважив:

-- Ви вважаєте, що Бог не стосується нашої справи?

-- Боюся, що він зайнятий більш важливими клопотами або занадто довіряє українцям, щоб вирішувати за них українські проблеми.

-- Без віри ми не зможемо вирішити наші проблеми.

-- Перепрошую, віри у що? Якщо слідувати християнській ортодоксії, то ми ще у 1918 році повинні були не брати зброю, а молитися, щоб поляки, більшовики, росіяни, німці схаменулися і пожаліли нас, таких богобоязливих і смиренних. Втім, боюся, що більшість українців цим і займалася.

-- Хіба не можна поєднати боротьбу за Батьківщину і віру?

-- А наскільки вбивство ворога буде відповідати заповідям? Це вже передбачає нещирість. Хоча б перед собою.

-- Я ніколи не брав у руки зброї.

-- Але обіцяли підтримку Бога тим, хто її тоді взяв. Можливо, і гвинтівки, якщо не ножі, освячували.

-- Вони переступили через заповіді, але для боротьби за збереження тих же християнських чеснот.

-- Знаєте, панотче, іноді я думаю, що останні півтора сторіччя ми були занадто правильними християнами. На радість наших сусідів.

Отець Василь знов надовго замовк, перебираючи в думках свої можливі відповіді і нові можливі зауваження Бойчука. Потім несподівано для самого себе запитав:

-- Але ви залучили мене до цієї справи. Чому?

Бойчук різко зупинився. Він сухо глянув у вічі отця Василя.

-- Ви знаєте, з ким ми боремося? Кому ми програли війну? З ким зіткнувся полковник у двадцятому році і ким є наш ворог насправді? Можливо, у нас вперше з’явився шанс зрозуміти це...

Лише іноді я не витримував і витягував якийсь старий том, і тоді надовго застигав, гортаючи зліплені сторінки. Люди, зображені на гравюрах, ідеї і відкриття захоплювали розум і тоді починав відчувати, як розчиняєшся в подіях і буревіях давно минулих століть і далеких країн. Але знання завжди викликало відчай - ніколи не можливо знати все, що відбувалося колись, ніколи не можна знати, що буде відбуватися далі і, навіть те, що відбувається зараз, і тоді мені здавалося, що книги і знання це самоомана – гонитва за вирієм, марне сподівання зберегти вічність, заховавшись за чорними рядками літер і малюнків. Пройде трохи часу, навічно спочинуть герої трагедій, світових війн і політичних катастроф - і що залишиться для нас? Залежно від багатомовності хроністів, прикрашена і цікава історія. Чим вона є -- навряд чи вчителькою життя, скоріше захоплюючим чтивом до чашки кави.

Я з сумом подумав, що і ми, покоління, яке вмирало чотири роки за дивну країну, якої так і не стало, нічого не залишимо після себе, окрім сотень томів, які навряд чи чомусь навчать наступних у безконечній черзі будівничих міфічної держави. Як би не було, здавалося, що ми вже пройшли свій відтинок. І це було найгірше.

Б.ХХ

Я завжди вірив у долю, в призначення, яке тяжіє над людиною. Чому я досі залишився в живих, будучи вже шість років у запеклій світовій різанині? Я спробував згадати інших, набагато дужчих за мене, більш розумних і сміливих, щасливих і славних. Скільки з них могли ще жити, творити, любити…Чому не я, а вони гниють зараз в могилах під Белградом, Кам’янцем, Замостям?

З роману Білого.

Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книжки й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючись з них про всілякі пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на приказку – в терпінні вашім знайдеться душа ваша. Думаючи про це й оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всілякі діяння й побачив, що славу тих чужоземців пояснено й не затемнено. Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни й славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що  славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх словяно – козацьких письменників і відтворив якусь варту памяті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те постало, як відбувалося і як закінчилося, не зазначивши й побічних обставин.

Самійло Велично.

Життя коротке, воно для головного.

Хороші дівчата позбавляються невинності в першу шлюбну ніч, погані – при першому зручному випадку, розумні – два-три рази;

Хороші дівчата позбавляються невинності з чоловіком, погані – з п’яним однокласником, розумні – з фалоімітатором;

Хороші дівчата дають по любові, погані – за гроші, розумні – коли самі захочуть;

Хороші дівчата читають казки, погані – Камасутру, розумні – медичну енциклопедію;

Хороші дівчата вірять чоловікам, погані – не вірять чоловікам, розумні не вірять нікому;

Хороші дівчата від засмучення плачуть, погані – п’ють, розумні відправляються по магазинах;

Хороші дівчата комплексують із приводу розміру груди , погані – накачують силікон, розумні пишаються тим, що мають;

Хороші дівчата вишивають хрестиком, погані – ковбасяться на дискотеках, розумні – нишпорять в Інтернету ;

Хороші дівчата вміють готувати, погані – уміють зробити замовлення, розумні – сидять на дієті;

Хороші дівчата володіють іноземними мовами, погані – матірним , розумні – своїм власним ;

Хороші дівчата відносяться до сексу як до обов’язку, погані – як до розваги, розумні – як до частини життя;

Хороші дівчата беруть у кіно попкорн, погані – презерватив, розумні – губну помаду.

Хороші дівчата вірять у рай, погані – у пекло, розумні – у Дарвіна;

Хороші дівчата чекають принца на білому коні, погані – мільйонера на чорному "Мерседесі", розумні вважають обох персонажів вигаданими;

Хороші дівчата сплять у піжамі, погані – голими, розумні – по ситуації;

Хороші дівчата шукають свої ерогенні зони, погані знають них, розумні вважають , що не ерогенних зон не існує;

Хороші дівчата вірні чоловіку, погані – коханцеві, розумні – обом;

Хороші дівчата люблять усіх дітей, погані – тільки повнолітніх, розумні – своїх;

Хороші дівчата не носять мини, погані – носять, але без білизни, розумні – не носять мини на роботу;

Хороші дівчата загоряють у купальнику, погані – топлес, розумні – у тіні;

Хороші дівчата мають роботу, погані – спонсора, розумні – свій бізнес;

Хороші дівчата вірять у чисту любов, погані – у часту, розумні – у якісну;

Хороші дівчата вдягаються акуратно, погані – зухвало, розумні – швидко;

Хороші дівчата стають турботливими дружинами, погані – феєричними коханками, розумні – вірними друзями.

З процесів творення сім'ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з'явитися у нас – "за-лиця-льник", в Московії – "уха-жор". Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенційної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, "за лиця" до неї вчащає. Аналог сусідський дуже вже далеко відбіг від "ходити". Мо', "ухі-жор", ходить, щоби "ухі нажрать-ся" на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік ("парубок" – у нас), "парень" (пари не має – у сусідів) знайшли собі дівчат.

Засилаються "свати", особи, уповноважені "звати" дівчину до парубкового дому.
За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус "наречених" (оголошених родові, громаді). У сусідів відповідно – "жє-ні-х", "нє-ве-с-та". Не знають він – ні куди та як, вона – з та ще не мала діла.

Згодом відбувається "весілля" (веселощі для молодих, роду, громади), а потім "шлюб" (злюб) -у нас, у сусідів – "свадьба" (гуляння для сватів), а затим "брак". Ось тобі маєш, тільки побралися – і вже браковані? Чого бракує – харчів? Схоже на те. "Же-брак" (у нас) – бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. "Ні-щі-й" (у них) – навіть "щі" не їв, бідака.

Від пари під боком молодиця стає "вагітна" (набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка "бере-менна" (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися.

Згодом відбувається "народ-же-ння" (поповнення народу) "немовляти" (не мовить ще), тільки зіп'явшись на ноги, трохи навчившись розмовляти, вже "малюк". В москвинок – "рожден-і-є". "Малютка", "ма-лиш" (має лиш потреби). Наше "лиш" – ще незіпсоване, первозданне.

Новому членові сім'ї найперше потрібне "годування" (від "годити"), на берегах Мокви – "корм-лє-ні-є" (традиційно спародійований "лє-ні-є-"м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорослих теж) треба "годувати", "корміть". "Не годовані є" вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують.

І "виховання" (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, "ховати", аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування – "пітанія" (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (питання є). Хоч і побутує там поговірка "Даст Бог день, даст Бог піщу", однак питання "пітані-я" залишається завжди актуальним.

Коваль С.

Менструації, аборти, пологи в жидівок визначають на 50% (інколи на 100%) їхнє особисте життя, і на 100% — громадське, кагальне; а також політичне майбутнє їхніх дітей.
До чого тут жидівські менструації-дефлорації, аборти, пологи... А ось до чого.

Вельмиповажний доктор Каганець (він видима частина інституту метахвізичних досліджень Перехід-4 — інституту з церковно-сінагогними контурами) стверджує, що Ісус з апостолами (за винятком Іуди-зрадника) були ніяк не жидами, — арійцями, галами („галілеянами”). Ці одкровення Каганця про „арійські стандарти” жидівства мусолять центральні газети (наприклад, „За українську Україну” №12(75)/2007р.) та деякі обласні (наприклад, галицька „За вільну Україну”). Вміло маніпулюючи семантичними пастками (як і Московія Україною-Руссю для воссоєдінєнія Украіни с Россієй) Каганець підводить читача до Ісуса-гала-галілеянина-галичанина. Зомбовані христосівцями (і далі, каганцями) галичани одностайні в переконанні — Ісус галичанин. Українців, особливо галичан, завербовано. Семантичні (змістові) та вербальні (словесні, звукові) порівняння і запозичення — це ті пастки, що їх розставляють усі без винятку вербувальники, — релігійні, політичні, комерційні єзуїти. Verbalis (латинське) — словесний.

http://pravdaua.blogspot.com/search/label/„Просвітитель”%20Каганець
http://poganeckaganec.narod.ru./

Взагалі-то я не дивлюсь на цю тематику серйозно. Мені здавалось, що одного клоуна – Юрія Канигіна – у цій царині цілком достатньо. Як у російській Думі вистачає одного Жириновського, так в області „аріанства” достатньо Канигіна. Адже двох Жириновських було би занадто – навіть для величезної Росії.

Та тепер я читаю „Арійський стандарт” Ігоря Каганця. Якщо таких авторів більше двох, значить, існує явище, або проблема – відразу не визначиш, що саме. А до явища необхідно придивитись, до проблеми – тим більше. Отож, я ставлю задачу свого дослідження. ЩО ВОНО ТАКЕ? Я розширив би це питання іще одним підпунктом. Особисто мене цікавить – чи автор дослідив матеріал, на основі якого побудував свою ідею, чи він відштовхнувся від готової ідеї, до якої „притягнув” матеріал?
Метод, яким я буду користуватись – простий аналіз. Можливо, я сказав зайве, адже складних аналізів не існує.
Почнімо, мабуть.

Арійський НЕстандарт - Ігор Мельник http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=2135