Не велике я поле зорав,
Та за плугом ніколи не спав.

Що робив, те робив я до краю,
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.

На тім полі каміння було,
Поле все буряном заросло,
Зупинявся мій плуг на тім полі,
Та не кидав робить я ніколи,
А гострив свій леміш, чересло.

Б. Грінченко

На передодні Різдва, себто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю. Традиційно для неї використовували ячмінь; там, де його не було, - пшеницю. Приправлене збіжжя ставили в добре натоплелену піч, щоб воно упріло. Надвечір господар ішов до стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: «Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!»
Святвечір, або багата кутя, - суто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лише члени сімї. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних страв. Найосновнішою їжею, звичайно, була кутя, та ще узвар. Потім діти оббігали рідних та близьких сусідів з колядками.

В. Скуратівський "Місяцелік"

історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця

Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого кла-су швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був ві-домий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Наре-шті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звіс-но кожен заходився вихваляти рідну.
Почав англієць: – “Англія – це країна великих завойовників і мореплавців, які сла-ву англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”.
“Ніколи! – гордо заявив німець. – Німецька – мова двох великих імперій: Вели-конімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Ґеґеля, Канта, Вагнера, Ґейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”.
Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська – це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною іта-лійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”.
Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто дома-гався цього, потім гірко розчарувався.
Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська – мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з поетес світу – Лесі Українки, на-шого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і по-хваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську...
Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” – відповіли англієць, німець й італієць”.
“Вашими мовами це неможливо, а українською - зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” – звернувся Костів до німця.
“Нехай це буде літера “П”, – відповів той.

“Гаразд. Назвемо оповідання “Перший поцілунок”:
“Популярному перемишльському поету Повлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний пра-витель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, - погостюйте, пове-селитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони - при-ятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліпи По-лікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пре-чудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелю-дії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора – попро-сили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, піді-грітого пуншу, пива, принесли печені поросята, пахучі паляниці, печінковий паштет, пу-хкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пре-солодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полу-ниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Полі-на Полікарпівна попросила прогулятися Підгородецьким парком, помилуватися приро-дою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Поросли папороттю прадавній парк подарував приємну прохо-лоду. Повітря п'янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнули-ся. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”.

У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. "Ну, а коли б я назвав ін-шу літеру? – заявив він – Скажімо, літеру “С?”. – “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан при-роди, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:

Сипле, стелить сад самотній
Сірий смуток, срібний сніг.
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха скорбний сміх.
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.
Сонно сипляться сніжинки.
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад,
Срібно стеляться сніжинки -
Спить самотній сад.
“Ґеніально! Незрівнянно!” – вигукнули італієць й англієць.
Усі замовкли. Говорити не було потреби.”.

У зверненні до селян Ларика Власенка-“Плисаки”, ад’ютанта отамана Орлика, є такі слова: “Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів-селян, матерів і сестер!”
Пророцтво справдилось.
Не тільки історики, але й письменники звертаються до лісової творчості гайдамаків ХХ століття, оспівують героїзм селян, які взяли в руки зброю, щоб захистити землю і волю.
Стверджую, що роман Василя Шкляра і є отими золотими буквами, про які писав Ларик Власенко-“Плисака” із с. Плисецького, що на Фастівщині.
Якби ж такими золотими буквами були й рецензії на історичний роман Василя Шкляра!
Звичайно, відгуки та рецензії наших письменників схвальні, але які вони беззмістовні! Вони лише виказують повне незнання історії збройної боротьби українського народу за незалежність у 1917 – 1920-х роках.
Вони й самі це визнають, стверджуючи, що (цитую) “анічогісінько” не знали про епоху масового героїзму українського народу, публічно проголошують, що (цитую) “ця сторінка абсолютно випала з нашої пам’яті”, продовжують називати Визвольну боротьбу нашого народу “громадянською війною”. Дивно, що вони досі не назвали Чорного Ворона “героєм громадянської війни”…
Історичний клуб “Холодний Яр” впродовж 15 років видав десятки книг на тему Визвольної війни українського народу 1917 – 1920-х років, оприлюднив сотні радіопередач, здійснив тисячі публікацій, а наші дорогі письменники нічого не чули і не бачили, навіть не прочитали роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” (хоч уже вийшло 11 його видань!).
Отакі люди формують “дух і волю нації”!
Стверджую категорично: людина, яка не прочитала роман Юрія Горліса-Горського – це людина некультурна, в неї інша ієрархія цінностей, для неї малозначущою є кров, пролита в обороні нашого народу.
Руки цих людей не розгорнуть жоден із десятків тисяч томів справ на діячів Визвольного руху в Галузевому державному архіві СБУ та інших українських архівах, кожний з яких може стати підставою для роману! Але це не цікавить українських письменників! У них інші пріоритети. Інші теми! Мабуть, важливіші, ніж повернення в нашу свідомість кращих синів і дочок України, які полягли, щоб продовжити буття нашого народу.
Василь Шкляр, до речі, ходив у Державний архів СБУ, щоб доторкнутися до трагедії холодноярських отаманів, щоб відчути запах протоколів допитів 90-річної давнини, знайти нові деталі для свого роману.
Вивчаючи в Галузевому державному архіві СБУ 29 томів справи “Петлюрівські отамани. 1922 – 1923 рр.”, я звернув увагу, що на лаві підсудних майже 100% – українці, яких звинувачено в “контрреволюції” та “бандитизмі”, по інший бік (мова про слідчих, прокурорів, суддів, комісарів, червоних командирів) – в абсолютній більшості євреї і росіяни, – саме вони вирішували – жити, чи не жити українцям. Саме чужинці судили, ув’язнювали і розстрілювали українців.
До тих же висновків доходиш, досліджуючи і 17 томів справи Центрального українського повстанського комітету і 20-ти томів справи “Козачої Ради”.Картина не змінюється і коли занурюєшся у справи холодноярських отаманів, отаманів Київщини – Панаса Голубенка, Івана Голокопитенка та інших, які не входять до складу вищезазначених справ.
З найбільшою охотою окупанти ухвалювали смертельні вироки. Про це, зокрема, свідчать і списки засуджених у справах Цупкому та Катеринославського повстанкому. 47 і 50 розстрільних вироків у двох лише справах! А мова лише про один день кінця серпня 1921 року.
За що, скажіть, недолюдки розстріляли нашого видатного поета Грицька Чупринку? За те, що погодився бути членом Цупкому і поїхати на повстанський з’їзд у Холодний Яр, але так і не поїхав?
Хотів би ще наголосити, що Василь Шкляр написав сміливий роман, він адекватно, без евфемізмів, зобразив міжнаціональну війну за право володіти нашою землею. І це ніякий не антисемітизм чи русофобія! Це ненависть до ворогів нашого народу, до тих, хто проливав ріки української крові.
Василю! Так вийшло, що багато людей пізнаватимуть історію нашої Батьківщини через твій художній роман. Якщо для багатьох не існує межі між документалістикою і твоїм художнім романом, значить ти створив реальність, а це неабияке досягнення письменника!
Вітаю тебе з романом! Вітаю, що наважився! Що зійшов на гору! І розкрив неосяжні горизонти нашої історії!
Вірю, що на цьому романові будуть виховані покоління борців за волю України!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=418

На думку Берклі, людям слід позбавитися як від помилкової думки , начебто всі чуттєві об’єкти мають природне або реальне буття, відмінне від їхнього буття в нашому сприйнятті (оскільки про речі, які ми не сприймаємо, ми нічого сказати не можемо), так і від наївного ототожнення предмету та його сприйняття (тобто, що це «солоне» чи «біле» - це об’єктивні властивості речі, а не форма нашого суб’єктивного відчуття). З погляду Берклі, ми не можемо, не смакуючи сіль, певно твердити, що вона є солоною, або, не дивлячись на червону річ, говорити, що вона точно є червоною, тому що смак та колір є наслідком суб’єктивного відчуття.

Правильніше цю думку із сучасних позицій було б викласти так: сіль (сполука певних хімічних елементів), пападаючи на наш язик, викливає відчуття солоного, а світлові хвилі певної довжини, попадаючи нам в око, викликають відчуття червоного, тоді як ні солоності як такої, ні червоності як такої в самих речах об’єктивно не існує. Проте це не означає, що відчуття цілком визначають існування речей. Просто їхнє існування інакше, як через наше суб’єктивне сприйняття, нам не може бути даним.

У цьому плані став предтечею кантівського вчення про речі-для-нас та речі-у-собі.

Смерть є зло для тих, хто помирає, а для грабарів - благо.

Вище я спинився на двох типах солдатів революції: один – що наближався до двоногих звірів, а другий – тип Б. Думаю, що не зроблю помилки, коли скажу, що лише тим, що поміж українським народом цей, другий, тип Б. був нерідкий, можна з’ясувати те, що в основу армій, які йшли під українські та й інші т.зв. білі прапори, лягли контингенти з українців. Ті з них, що мали змогу з’ясовувати собі мету українського національного руху (в тих безвідрадних обставин, коли партизанів цього руху в більшості чекала сувора небезпека), творили підвалини будучих українських бойових частин. Це вони – Б. – проводили в маси свідомість необхідності і за революційних обставин, дисципліни у війську, необхідності берегти основу війська – «своїх» старшин. Заслуга їх велика. Не один старшина мусить бути вдячним цьому типові вояка, якому ще доведеться відігравати видатну роль в наших національних змаганнях.
Старшина українська віддячувалася їм тим самим. Вона не творила з себе «офіцерських обществ», офіцерських батальйонів. Вона щільно вливалася в масу національно-свідомого вояцтва, творячи для нього моральні опірні точки: під час революційної доби бачили старшину при кулеметі або вартовим з рушницею не було рідкістю.
Всі зусилля противників українського руху зруйнувати цю єдність, посіяти розбрат в українських формаціях не дали жодних наслідків, й цим треба завдячувати власне тому спокійно-розважному патріотові своєї землі, лицареві в хвилини розбрату – скромному козакові Б.

Спогади Командарма