Українська культура не може перемогти: на телешоу підтасовують результати

Тому що вона створена для того, щоб її слухали. Порівняйте кількість голосних і приголосних в будь-якому реченні цього тексту. Відношення буде 1:1. Це — ознака мови, яку хочеться слухати. Вона тисячі років вчилась переконувати різноманітністю.

Мало-які народи можуть розплющити очі. Відчинити свої вікна. Чи розгорнути книжки. Більшість це все "відкриває".

Різноманітність дозволяє швидше знайти ключ до слухача. Він швидше повірить, бо зрозуміє, що ви з ним однакові. Ви - люди, які їздять на горішніх, а не на верхніх поличках у потягах. Вам подобаються жінки на високих підборах і ви глузуєте з юних дівчат на високих обцасах. Ви любите пити чай з горняток, але куштуєте каву лише з філіжанок. Вимовляючи про себе унікальне слово-пейзаж "вдосвіта".



А якщо хтось вам заважає насолоджуватись моментом, то ви його можете обізвати нездарою, телепнем чи навіть покидьком. Але ви ніколи не опуститесь до "пошел ты н...". Елегантне "шуруй звідси" промовисто показує, на скільки ви вищі від того, кому це адресовано.

Мені подобається фраза: "Я гадаю, що рахування можна вважати лічбою". Спробуйте сказати це російською.

І згодом ви звикнете до того, що в кінці кожної розповіді нижня щелепа ваших слухачів вільно хитається у повітрі.

Так працює мова.

Ви можете белькотіти щось собі під ніс, теревенити з друзями, балакати з сусідами чи вести переговори з партнерами. І всі вони вас будуть слухати. Але є виняток. Лише в одному випадку вони до вас прислухаються. Якщо ви будете розмовляти українською.

Ви вже відчуваєте різницю?

(С) http://sd.org.ua

І цей вирок діє дотепер.

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук,“Радіо Свобода”

Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї рідної культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості розуму. Воля духу – мірило самостійної сили людини й народу. Збірна особа народу, як і людська особистість, забезпечує собі гідне життя самостійною силою душі, серця і розуму. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», - цей моральний імператив П.Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина має самостійну силу, коли керується прагненням душі жити й здійснює свою життєву програму досягненням духовної мети. А коли послуговується тільки потребами організму, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному значенні, стають залежними й від чужої сили, вони гублять самостійну силу й життєву програму своєї душі. Життєва програма закладається від народження в живій душі людини й збірної особи народу та реалізується у триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння. І тільки жива душа силою духу в серці індетифікує себе зі збірною особою рідного народу, а мертва душа, не маючи духу в серці, не здатна ідентифікувати себе ні я ким народом. 

За великим рахунком стан справ у нашому суспільстві та державі визначили декілька десятків страшних НЕ в різних проявах:

не усвідомили, не вміли, не змогли, не зупинили, не сформували, не забезпечили, не захистили, не стали, не досягли, не хотіли, не зуміли, не відстояли, не очистили, не написали, не створили, не збудували, не обєдналися, не прозріли, не піднялися, не оцінили, не знайшли, не спішили, не працювали, не співчували, не відмічали, не згуртувалися, не ліквідували, не подолали тощо.

Наведемо декілька прикладів, як працює оце страшне НЕ:

не зуміли реалізувати Декларацію про державний суверенітет України, яка є основою для нової Конституції в частині самоврядування і народовладдя;

не змогли впровадити у життя громадян України верховенство права;

не збудували громадянського суспільства і правової світської держави;

не забезпечили належного справедливого й неупередженого правосуддя;

так до кінця і не написали самі свою історію;

не домоглися визнання голодомору 1932-33 рр. як геноциду українського народу;

не створили високорентабельну вітчизняну ринкову економіку і, відповідно, належних умов життя своїх громадян;

не подолали шалений розрив у прибутках бідних і багатих;

не стали членом Європейського союзу через політичні партійні чвари;

не позбулися втручання США і РФ у внутрішні справи України;

не захистили своєї території біля острова Зміїний у міжнародному суді;

не розкрили жодного із резонансних вбивсттва;

не відстояли своє право на володіння атомною зброєю;

не навели ладу із землекористуванням і довели до повного краху сільське господарство, - колишня житниця Європи та й не тільки, тепер завозить гречку із Китаю, картоплю із Єгипту, а сало із Польщі;

не організували використання найбільш кваліфікованої частини суспільства та найталановитіших і динамічних вчених для розбудови своєї країни, - в результаті біля 8 млн. робітників, майже 200 тис. інженерів, вчених примножують багатство чужих країн… І цей перелік можна продовжити.

    Так багато не зробленого із того, що можна було зробити, обумовила, в першу чергу, некомпетентність вищої державної влади та її політична заангажованість, - це сталось унаслідок реалізації нашого виборчого права, - українське суспільство ні політично, ні економічно не структуроване.

   Сполучення дій і комбінацій наслідків оцих НЕ можуть призвести до катастрофи. Ми отримаємо найстрашніше НЕ –втратимо Незалежність. Тому, любі мої українці, досить скиглити і на когось кивати, кожен із нас повинен усвідомити, що держава, - це Я, і нація – це теж Я. І тому у паспорт громадянина повинні повернути графу національності.

«Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу»

Третьою, набагато істотнішою підставою є та ситуація невизначеності щодо самої себе, в якій опинилась Україна.

   Поодинокі праці, з яких ми впродовж тривалого часу дізналися про цю країну, дотримувалися класичної націоналістичної схеми. Україна, мовляв, завжди існувала, її ідентичність могла поблякнути через чужоземні загарбання, що змінювали одне одного, проте після здобуття незалежності візьме гору її вічна національна форма. Це схема того самого штибу, що й схема польського чи ірландського націоналізмів 19 ст. Проте вона хибна. 

      Ця схема виявилася доречною щодо Польщі, яка була великим королівством і пам’ятала це. Чи була вона доречною щодо Ірландії? Ця країна значною мірою втратила свою мову і цим схожа на Україну. Натомість її національне почуття спиралося на релігійну єдність. Ірландія, зазнаючи принаймні не меншого гноблення, ніж Україна (не такого «дикого», але, мабуть, невблаганішого), спромоглась, одначе, зберегти своїх провідників, достатньо освічену еліту. Ця еліта не могла сподіватися якоїсь кар’єри в Англії, де католикам – ірландцям відведено було виконувати роль робітників. Не вввійшла вона й до еліти Сполучених Штатів, де витворилася ще одна Ірландія, повноцінна й спроможна допомогти матері-батьківщині. Проте ірландський селянин, коли нарешті він спромігся звільнитися (а кілька десятиліть потому здобула незалежність й Ірландія), перетворилася на свідомого громадянина й ніколи не прагнув повернутися до Англії. Та й Англія не бажала такого повернення, а в англійській літературі й політичній думці завжди, принаймні від часів Свіфта, існувала потужна течія, що прагнула допомогти Ірландії. Дуже хотілося б, аби така течія, що прагнула допомогти Ірландії. Дуже хотілося б, аби така течія заіснувала в Росії. Відомо, що від двадцятих років Ірландія – це країна з найдинамічнішою економікою в Європі й що пересічно колишній злиденний орендар став багатшим за англійця. 

    Націоналістичні історики сподівалися схожої долі й для України. Та вони помилялися.

  На загал є дві головні перешкоди формуванню української нації. Передовсім, вельми задавлений брак еліти. За польських часів українські аристократи полонізувалися, тож національне почуття мало сповіщатися іншим каналом – через отаманів і козацьке військо.

Міфи Яреми Вишневецького. Князь - такий же "наш", як і Хмельницький

Російська епоха позначилася систематичнішими руйнуваннями. Спочатку  - ліквідацією козацтва. Потім – польської або полонізованої аристократії. Найкращі сили еліти було поставлено на службу російській державі. Україна була для Росії резервуаром кадрів, бо хоч яким скромним був її інтелектуальний розвиток у затінку Польщі, він усе-таки перевищував інтелектуальний розвиток Росії.

Українці, які створили імперію. Частина 1 - ідеолог Прокопович

Російська держава вимагала лише лояльності, православної віри, російськомовности: ці умови відкривали шлях до адміністративної кар’єри в імперії. Те ж саме бачимо й за совєтської епихи, яка поєднувала жорстокі тоталітарні репресії супроти еліти, підозрюваної у «буржуазному націоналізмі», з закликом залучатися до комуністичного апарату. Що ж стосується «народу», який мав би висунути цю еліту, то він, зазнавши величезних жертв, втратив таку спромогу. Українське селянство винищувала громадянська війна, колективізація, воно жорстоко постраждало від штучно організованого голодомору, витримало головний тягар нацисткої окупації, а одразу по війні – ще один голодомор і репресії. Воно також було зрусифіковане, бо той, хто розмовляв українською, прирікав себе на належність до найнижчих і назневаженіших категорій населення. Мабуть, жодна нація (окрім білорусів) не зазнала за комунізму настільки глибокої руйнації, як українська. 

Інша перешкода – реальне і дбайливе культивоване Росією розєднання українського народу. Він розривався між двома полюсами: західним, де панував католицизм, прилисток української мови та ідеї, і східним, де панувало православ’я, - глибоко зрусифікованим, якщо не цілковито російським. Між цими двома полюсами містилося «болото», яке відчувало себе коли не «українським», то принаймні київським, одеським, «місцевим», у кожному разі – не російським, хоч і російськомовним, роздертим між обома полюсами й неспроможним поки що визначитися. Саме в цьому секторі, мабуть, сформувалася більшість населення, з якої комплектувався політичний клас. Він належить до советського, сказати б, постсоветського типу, він номенклатурний і мафіозний, як і політичний клас Росії, з яким відчуває спорідненість і швидко знаходить спільну мову, коли демократичні протести набувають небезпечної для нього сили.

   Окремо слід сказати про глибокий церковний розкол. Уніатство, що називається ще греко-католицькою церквою, об’єднує принаймні чверть християн України. Близько 70% українських православних парафій перебувають під юрисдикцією Московського патріархату, амбіції якого поширюються на всю територію колишнього СРСР. Решта парафій розподілено мід двома чи трьома іншими конфесіями, жодна з яких не спромоглася дістати визнання від Вселенського патріарха Константипольского, що остерігається роздратувати Москву. Через це юрисдикція української української держави не збігається з церковною юрисдикцією, що є винятком у православному світі (де загальним правилом є взаємо відповідність між нацією, церквою і державою) і становить корисне для Кремля знаряддя впливу.   

 

Костянтин Грищенко: Європейці та росіяни захищають Тимошенко, бо вона їм допомогла за рахунок українців.

Патріарх Кирило у Вознесенському Банченському монастирі під Чернівцями молився про президента Віктора Януковича.

....

На закінчення Кирило вручив церковні ордени настоятелю монастиря, Юрію Бойку і бізнесменові Дмитру Фірташу.

Ось Вам. 

Звідки взялася російська мова?
 


Володимир Ільченко, к.ф.н.

Якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою... Кирило й Мефодій не зрозуміли б богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою... Чи слов’янською є російська мова?..

Від нефахівців сьогодні можна почути різні “гіпотези” з мовної проблематики. Одні вважають, що російська мова в Україні “поселилася” ледве не раніше від української. Інші взагалі стверджують, що російська – це не слов’янська, а угро-фінська мова...

Мови-близнюки

Мова, як відомо, чи не найнадійніший хранитель історичної пам`яті. Зіставляючи, здавалося б, далекі одна від одної мови – скажімо, хінді та литовську або таджицьку та грецьку, – учені дійшли до висновку про існування в далекому минулому індоєвропейської спільноти людей. Інших доказів цього, на жаль, не збереглося. А вивчення назв річок, гір, міст і сіл дає уявлення про процеси переселення народів в доісторичні часи.

Мова зберігає в собі також сліди порівняно недавніх подій – варто лише уважно придивитися...

Поширення православ`я серед східних слов`ян залишило на російській такий відбиток, що можна впевнено констатувати: якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою. Більш того, відмінності між східнослов`янськими мовами (російською, українською та білоруською), судячи з усього, були б такі неістотні, що, можливо, тут би досі розмовляли однією мовою. А це означає, що на цій землі склалася б абсолютно відмінна від нинішньої етнічна картина. Адже саме мова є головною ознакою етнічної спільноти.

Про спорідненість російської та української мов сказано й написано багато. Справді, ці мови вельми близькі одна до одної – лексично, фонетично, граматично. Проте мало хто звертає увагу (хіба що фахівці-мовознавці) саме на те, що їх роз`єднує, тобто на принципові відмінності, які дають можливість стверджувати, що російська та українська – таки різні мови, а не говірки однієї мови.

Щоб зрозуміти ці відмінності, достатньо проаналізувати будь-який російський текст (бажано з газети, журналу чи художньої книжки), виділивши в ньому слова, що не є характерні для української. Для цього, звичайно ж, бажано володіти обома мовами.

Наведемо дещо тенденційно підібраний (для наочності) уривок з російської газети:

«Во время работы общего собрания председательствующий дважды просил слова, но представители оппозиции прерывали его возгласами с мест. Охладить разбушевавшиеся страсти удалось лишь руководителю оргкомитета, который занимался согласованием позиций еще на стадии подготовки форума».

Виділені слова або відсутні в українській мові (общий – загальний, председатель – голова, возглас – викрик), або фонетично відрізняються від українських аналогів (работа – робота, прерывать – переривати, охлаждать – охолоджувати). Що ж це за слова? Як вони з`явилися в російській мові або зникли в українській (якщо серйозно сприймати гіпотезу східнослов`янської єдності)?

Справді, усі виділені в тексті слова мають щось загальне – вважаються запозиченими з так званої старослов`янської мови, якою розмовляли й писали слов`янські просвітителі Кирило та Мефодій.

Творіння Кирила та Мефодія

Чимало навіть достатньо грамотних людей вважають, що старослов`янська – це мова наших пращурів, якою вони розмовляли за часів Русі. Мабуть, плутанину вносить сама назва – старослов`янська. Насправді ж, ця мова належить до південнослов`янської підгрупи слов`янських мов, точніше є солунським діалектом давньомакедонскої мови, на яку в IX столітті Кирило та Мефодій переклали грецький текст Біблії. Окрім живих слів їхнього рідного наріччя, вони ввели в перекладний текст безліч нових, грецьких слів або кальок з грецької, оскільки своїх явно бракувало.

Найближчими родичами старослов`янської мови є македонська, болгарська, сербська, хорватська, словенська мови. Ставши мовою слов`янського православ`я, старослов`янська отримала також назву – церковнослов’янська. Хоча між «щирою» старослов`янською та церковнослов`янською є істотні фонетичні відмінності: одні й ті самі слова читаються по-різному. Принаймні, Кирило й Мефодій навряд би чи зрозуміли богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою.

Загалом старослов`янська мова, тобто мова, на яку в IX столітті було перекладено Біблію, як відомо, ніколи не була рідною для східних слов`ян, що населяли Русь, ні до ухвалення ними християнства, ні після. Вони розмовляли (і розмовляють донині) на східнослов`янських говорах, невдало названих у науковій літературі «давньоруською мовою».

Прийшовши в Русь разом із православ`ям, старослов`янська мова дістала статус книжної, чи писемної мови. Окрім церкви, її використовували як «єдино правильну» для складання документів, ведення літописів, написання листів, художніх творів тощо. Проте більшість людей її не розуміли; південнослов`янські граматичні конструкції сприймалися погано, тому для світських потреб користувачі писемної мови (писарі, переписувачі, літописці, письменники) поступово українізували її, тобто робили зрозумілішою, більш прийнятною.

Уже «Слово о полку Ігоревім» (ХII століття) написане, як кажуть в Україні (щодо українсько-російського просторіччя) «суржиком» – сумішшю старослов`янської з давньоукраїнською. Більш того, автор, мабуть, не особливо розуміючись на правилах граматики мови Кирила й Мефодія, придумав такі конструкції, що деякі учені, спираючись на них, цілком серйозно намагаються «реконструювати» міфічну живу давньоруську мову. Наприклад, не сприймаючи старослов`янських форм минулого часу (бяше, сидяху), автор слова приклеїв до них українські закінчення -ть, і вийшло: бяшеть, сидяхуть, граяхуть, на кшталт – сидить, летить, ідуть. Або такий приклад з «Слова»: «Чи ли въспъти было…» Мабуть, авторові було не зовсім зрозуміле значення старослов`янської частки ли, тому він «посилив» її українським аналогом – чи.

Таким чином, з приходом християнства в Русі–Україні в Х – ХVIII століттях і навіть пізніше одночасно співіснували як би три мови: власне східнослов`янська, якою розмовляли східнослов`янські племена та їхні нащадки, котрі утворили, зокрема, український етнос; старослов`янська (церковнослов`янська), що обслуговувала потреби православної церкви; і книжна українсько-слов`янська, тобто українізована церковнослов`янська, яка вважалася «правильною», грамотною мовою, на якій вели діловодство, писали художні твори, листи й навіть викладали в навчальних закладах. З розвитком живої східнослов`янської видозмінювалася й книжна мова, тоді як старослов`янська, піддавшись істотним фонетичним змінам у східнослов`янському середовищі ще в Х – ХI століттях, далі змінювалася несуттєво.

Усі відомі тексти ХI – XVIII століть, що дійшли до нас, написані або власне церковнослов`янською мовою (наприклад, «Ізборники Святослава»), або українізованою старослов`янською («Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’яних літ», твори Григорія Сковороди тощо).

Цей короткий екскурс в історію дає змогу побачити, як щільно стикалися українська і церковнослов`янська мови, проте, в живу українську слов`янська лексика проникла дуже незначно – порівняно з російською, у якій вона займає не менш як третину словника, а якщо враховувати словотворчі морфеми, – більш як половину!

Слов’янізми в українській мові мають здебільшого чітке стилістичне забарвлення: вони сприймаються як архаїзми (часто з «церковним» ухилом), тобто як слова часів українсько-слов`янської двомовності, або навіть як русизми (врата, всюдисущий, благолєпіє і т.д.). Жива українська мова практично не прийняла слов’янізмів у свій словник. Слів і словотворчих морфем з явно вираженими південнослов`янськими ознаками в українській небагато: область, учитель, нужденний.

Пригоди слов’янізмів у російській мові

Чим же пояснюється таке глибоке проникнення старослов`янської лексики (і частково граматики й фонетики) у російську мову та неприйняття її українською?

Радянські мовознавці якось обходили цю проблему боком, обмежуючись констатацією: слов’янізми проникли в діалекти східних слов`ян у X – XIII століттях, потім, після падіння Візантії та утворення могутнього центру православ`я в Москві в XIV – XV століттях, прийшла їхня друга хвиля. Причому нав`язували церковнослов’янську мову в столиці Московської держави, як стверджують учені, саме українські викладачі. Заслуга в закріпленні церковнослов’янської лексики в словнику російської мови приписується Михайлові Ломоносову, який розробив учення про три "штилі". Відзначимо попутно, що Ломоносов не ввів слов’янізми в ужиток, як іноді намагаються піднести радянські філологи, а констатував стан сучасної йому мови.

Слов’янізми і за часів Ломоносова, і декількома століттями раніше, і нині були і є складником російської лексики. У російській, на відміну від української, вони сприймаються як цілком «свої», за винятком рідковживаних або нарочито «церковних» (брег, глас вопиющего, дщерь).

Мабуть, некоректно взагалі говорити про запозичення чи асиміляцію слов’янізмів у російській мові, оскільки процес проникнення їх у мову тотожний її еволюції. Інакше кажучи, якби не було старослов`янської – не було б і російської.

Радянські науковці чомусь «соромилися» визнати той факт, що православ`я зіграло вирішальну роль у формуванні російського етносу. Вивчення генезису мови як віддзеркалення розвитку культури й становлення етносу допомагає відновити не зовсім ясну картину консолідації різноетнічних елементів у російський етнос.

Ще академік Олександр Шахматов на початку минулого століття підкреслював, що російська мова з`явилася внаслідок взаємодії церковнослов`янської мови зі східнослов`янською в Києві. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, російська бере свій початок в українізованій слов`янській – книжній мові Х – XII століть. І зобов`язана саме православній церкві, разом з якою церковнослов`янська мова прийшла в Русь.

Зі всім вищесказаним навряд чи хтось із учених стане сперечатися. Існує, щоправда, гіпотеза, відповідно до якої частина слов`янських племен, котрі населяли землі на північ від Русі, пришли туди зі слов`янського півдня, тобто були південними слов`янами. Звідси та легкість, з якою російська мова «ввібрала в себе» південнослов`янські ознаки. Проте навіть ця гіпотеза не суперечить вищесказаному. Адже якби не мова Кирила й Мефодія, що просувалася на північ з боку Києва, ці південнослов`янські острівці розчинилися б у східнослов`янській масі.

Місіонерська роль слова

Проте все-таки не зовсім ясним залишається питання: яким чином відбувалося масове проникнення іншомовної, південнослов`янської, лексики в мову різних племен (до речі, часто навіть не слов`янських). Адже в живій російській мові з часів початку її формування фігурують чужі східнослов`янським діалектам слова й форми: время, сладкий, облако, средний, вредный, любимый, избивать, восход, враг, единственный, дважды, охранять, храбрый, Владимир, странный, плен, каждый, между, возможно, прохладный тощо.

Така мовна експансія можлива в разі завоювання одних народів іншими, внаслідок чого одна мова поглинає іншу, результатом чого стає щось третє (мова-“переможниця” отримує фонетичні та інші ознаки “переможеної” мови). Так, унаслідок завоювання Британських островів норманами в ХI столітті в англійському словнику – германському за походженням – з’явилося близько 70 відсотків слів французького (латинського) походження. У німецькому оточенні припинила своє існування прусська мова, в англійській – розчинилася валійска. Історія знає безліч таких прикладів, коли носії однієї мови витісняли носіїв іншої мови. Проте у випадку з російською спостерігається щось унікальне: адже східнослов`янські племена, котрі поширили свій вплив на територію нинішньої Росії, не були носіями церковнослов`янської мови.

«Тріумфальна хода» церковнослов`янської мови, мабуть, пояснюється тим, що експансія на північ супроводжувалася посиленою місіонерською діяльністю священнослужителів і знаті. Завойовники не просто йшли знімати дань із нових підданих, а несли також віру, нерозривно пов`язану з її мовою.

Як свідчать історичні джерела, завойовники-місіонери часто стикалися з опором завойованих народів, серед яких, окрім слов`янських, було чимало угро-фінських племен. Проте з часом нова віра справила на тих, хто її прийняв, такий вплив, що разом з нею вони прийняли і її мову. Початок формування російського етносу й мови припадає на ХII – XV століття, коли на основі східнослов`янських говірок та церковнослов’янської лексики починає формуватися російська мова. На перших порах запровадження християнства й, відповідно, мови (як бачимо, ці процеси нероздільні) проходило не завжди гладко: насильно викорінювалися старі обряди, предмети культу, можливо, письмена, пов`язані з поклонінням язичницьким богам. Сучасна російська зберегла сліди живої двомовності, коли на завойованих територіях співіснували одночасно східнослов`янська мова дохристиянського періоду і нова, масово нав`язувана священнослужителями та освіченою знаттю. Збереглося безліч паралельних форм: холод – прохлада, сторона – страна, сидячий – сидящий, волость – власть, ровный – равный, перегородить – преграждать, один – единый, выпытать – испытать тощо.

Змінилося декілька поколінь, поки християнська віра, як і церковнослов`янська лексика, міцно увійшли в життя народу, що формувався.

Таким чином, стає зрозумілим, чому російська мова прийняла слов’янізми, а українська – ні. Адже формування етносів і, відповідно, мов відбувалося в різні періоди: до приходу старослов`янської мови в Русі вже сформувався етнос із своєю мовою, на яку іншомовні елементи навіть упродовж кількох століть взаємодії в «мирних умовах» не могли справити істотного впливу. На північ від Русі консолідація різноетнічних елементів відбувалася пізніше – під зовнішнім тиском, який супроводжувався прищепленням віри та «її» мови.

Сьогодні непросто намалювати реальну картину тієї, за історичними мірками, зовсім недавньої епохи, але очевидним є одне: християнство кардинально змінило етнічну картину в східнослов`янському світі.

(С) http://www.unian.net