Альтернативне привітання!
- 01.01.12, 12:30
Примітка. Повага каналу ТВі на якому відбулося чи не єдине в нашій країні україномовне новорічне дійство.
Останні статті
- США
05.05.2018, 21:29 - Олександр Смик "Коли ти є..."
09.01.2017, 12:02 - Землетрус
24.09.2016, 20:38
Свіжі фотографії
Вітання!
- 30.12.11, 20:41
З Новим роком та Різдвом Христовим! 
Хай щедрим буде Новий Рік На щастя не скупиться ! Хай на Різдво всміхаються зірки І все задумане здійсниться !!!
Мудрому та амбіційному народу України присвячується.
Майже рік тому, у першому випуску тижневика «Дзеркало тижня. Україна», я опублікував свою статтю «Суспільство споживання як національна трагедія України», на яку отримав сотні відгуків на свій e-mail і в коментарях на сайті DT.UA. Багато з тих, хто не здатен побачити очевидне, запитували мене: діагноз поставлено правильно, але що робити? І я обіцяв відповісти. Відтоді минув рівно рік. Для когось забагато, для когось, навпаки, замало, але для України, вважаю, достатньо. Примарна надія на те, що моя стаття зможе розбудити свідомість заглибленого у світ ілюзій українця, не виправдалася.
Моя відповідь проста й очевидна: щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше. Але в останньому й полягає головна проблема українського суспільства.
2011-й закінчується. Цього року Україні виповнилося двадцять років. Двадцять років незалежності. Двадцять років пошуку. Двадцять років безвиході. Я чітко пам’ятаю 1991 рік, коли наша країна здобула незалежність, а я став студентом-першокурсником. Нам, студентам, як і всьому населенню, з екранів телевізорів тоді розповідали про те, що в нас наймогутніша промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, — мине якихось двадцять років, і ми з таким багатством запросто житимемо не гірше, ніж у Франції. Тоді дуже любили порівнювати Україну з Францією.
Минуло двадцять років… За цей час голодуючий двадцять років тому Китай став одним зі світових економічних лідерів, убога Індія продемонструвала віртуозність не просто в модернізації, а в зміні структури виробничої бази національної економіки, ставши одним зі світових лідерів на ринках біотехнологій та програмного забезпечення. А Україна досі ще намагається вийти на рівень виробництва 1991 року, тобто повернутися бодай на стартові позиції. І так само, як і двадцять років тому, але вже іншим двадцятирічним студентам з екранів телевізорів розповідають про те, що в нас усе та сама могутня промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, і — мине всього якихось двадцять років…
Я беруся стверджувати, що мудрий та амбіційний український народ страждає на гостре послаблення особистості, що унеможливлює будь-який соціально-економічний прорив, і жити, «як у Франції», йому не світить.
Спочатку в перші роки незалежності суспільству було презентовано половинчасту концепцію свободи — свободи від чогось, від якогось ярма. І що? Звільнилася наша людина від ярма, і що далі? А далі свободою почали вважати безвідповідальність, поки нове ярмо не стане єдиним завоюванням. За двадцять років у свідомості простого українця, внаслідок стрімкого послаблення його особистості, ним же самим був повністю знищений головний інстинкт свободи — відповідальність за майбутнє.
Послаблення особистості різко знижує і нівелює новаторський потенціал суспільства. Воно стає інерційним і керується не прагненням до творчої самореалізації, а різного роду стереотипами, називаючи прогресом вічне ходіння по колу. Ланцюгом стереотипів наше суспільство міцно прикуте до минулого. І хоч би як далеко сягали його цілі, хоч би як швидко хотілося йому бігти, цей ланцюг завжди «біжить» разом з ним, поки не закінчується його довжина.
У результаті послаблення особистості людина стає боязкою і нерішучою. Послаблення особистості призводить до спотворення всіх форм суспільного життя, коли неправда називається правдою, відсутність справедливості — правосуддям, неспроможність критично мислити — мудрістю, а рабська свідомість — амбіційністю.
Послаблення особистості перетворило українців майже поспіль на людей-тіней: ніхто не насмілюється проявити свою особистість, але кожен носить маску освіченої людини, або політика, який переймається благом народу, або вченого, або благородного бізнесмена, або справедливого судді. При цьому все суспільство знає, що за цими масками ховається часто пряма протилежність, але само надягає маску презирливо-зарозумілої байдужості. Усі демонструють відданість справедливості, чесність, відкритість, безкорисливість, любов, доброту, релігійність. А на ділі вся дійсність пронизана неправдою, заздрістю, підлістю, зрадництвом, і юрби християн поклоняються золотому тельцю.
Якщо зірвати маски, то відкриється злиденність і духовна убогість сучасної людини, а на місці демонстрованої простим українцем презирливої байдужості до нинішнього стану речей ми побачимо невір’я в себе, заздрісність, несміливість і тваринну покірність.
У результаті послаблення особистості суспільство стає брехливим, а несправедливість — головним фактичним принципом його існування, бо лише правдива людина має безумовну рішучість бути справедливою. Країна переповнена людьми, які «служать істині», але чомусь досягнення справедливості трапляється вкрай рідко. Чи не тому, що в суспільстві, яке страждає на послаблення особистості, не справедливість творить суд і не милість виносить вирок? Навпаки, найжахливіші страждання випадають на долю людей, які прагнуть справедливості.
У результаті послаблення особистості єдине, в чому дійсно досягає успіхів кожен член суспільства, — мистецтво прикидатися. Найвищої вершини досягає воно в політиці. Тут обман, лицемірство, лестощі, брехня, зрадництво, розігрування комедій перед іншими і перед собою є головними правилами і законами. Оскільки політик хоче утриматися на вершині суспільної піраміди, він за природного для сучасного суспільства стану речей користується своїм інтелектом насамперед для того, щоб прикидатися. В таких умовах міфічне моральне зобов’язання бути правдивим трансформується у фактичне моральне зобов’язання брехати відповідно до усталеної умовності, тобто брехати стадно і в одному обов’язковому для всіх стилі. Дивно й незрозуміло, яким чином у народу, який безпосередньо породив таку соціальну систему, може виникати надія на щире прагнення цієї системи до істини і справедливості?
Десятки років наші політики завдяки нашому «мудрому та амбіційному» народу постійно міняються місцями, називаючи себе то владою, то опозицією. У міру здрібніння простого українця відбувається свого роду здрібніння створеної ним самим і влади, і опозиції. Перша не бачить свого призначення в контексті героїчної історії, тобто не прагне бути її сторінками, а друга вироджується в річ у собі, опозиція заради опозиції, перефразовуючи Чехова — опозиція у футлярі. Політика великих карликів. Усі наші політичні партії та державний устрій — наслідок послаблення особистості, наслідок занепаду.
Результат послаблення особистості — деградація і девальвація історичного почуття народу. Справді амбіційний народ, як показує історія, завжди народжував лідера, який обирав своєю метою щастя цього народу. Здебільшого такого лідера цікавила не якась нагорода або багатство, а слава — почесне місце в храмі історії. Український народ поки що народжує переважно тих, хто проходить повз історію, а ілюзія поваги до своїх вождів тримається не на повазі за заслуги, а на страху бути покараним за неповагу. Послаблення особистості простого українця призводить до того, що в результаті його вождями стають знавці великого майбутнього без здатності до цього великого. Результат — ті, хто не стає сторінками історії, перетворюються на пил на її сторінках.
Разюча повільність розвитку України, частий рух назад і тупцювання на місці — усе це наслідок того, що послаблення особистості українця відбулося дуже успішно і стало передаватися у спадок.
Страждаючи на гостре послаблення особистості, українці стають рабами чужих слів, чужих думок і примітивних бажань. На зміну амбіційному народу початку 90-х минулого століття, який відстояв незалежність своєї країни, прийшли люди-тіні, амбіції яких — у ревінні на стадіонах, танцях на «майдансах» і в нескінченних кастингах на всілякі шоу «із зірками». Таку амбіційність я називаю «великанством» пігмеїв. На зміну героїчному мисленню перших років незалежності приходить «амбіційність і мудрість» пристосовницького, нівелюючого, посереднього, боягузливого способу мислення.
В умовах послаблення особистості відбувається переродження інституту влади як влади народу. Зрештою це переродження призводить до ситуації, коли влада від народу, що страждає на недуг послаблення особистості, починає сприймати себе як влада над народом і навіть усупереч народу, тобто здійснюється психологічний розкол між народом і створеною ним владою. Відбувається виродження демократії у псевдодемократичну форму правління. У такій ситуації влада дивиться на народ уже не як на мету, а як на засіб. Не держава виступає слугою людини, а людина — слугою держави. Відповідно, народ у своїй душі починає сприймати владу як щось йому вороже, а велемовність влади про турботу про просту людину — як суцільне лицемірство. Відбувається імітація лояльності: влада робить вигляд, що захищає інтереси народу, а народ робить вигляд, що вірить владі. В таких умовах імітаційної форми набувають усі сфери суспільного життя: демократичні вибори, законотворчість, правосуддя, освіта, охорона здоров’я, наука, релігія тощо.
Корабель Україна вже не один десяток років повільно занурюється у світ ілюзій. У таких умовах представники капітанського містка змушені зміцнювати й підтримувати цю вигадану реальність, не давати розгойдувати корабель, інакше він може перекинутися до того, як потоне сам по собі, і великі керманичі не встигнуть пострибати у шлюпки і врятувати свої скрині із золотом.
В умовах прогресування імітаційних форм громадського життя повільне колективне самогубство у свідомості більшості набуває характеру стабільності. У суспільстві імітаційної релігійності стає фактичним гріхом казати правду, а брехня, навпаки, сприймається як благо заради спокою.
Послаблення особистості призводить до того, що «мудрий і амбіційний» народ відводить погляд і мовчить, коли за гріхи винуватих приносять у жертву невинуватих; коли майбутнє його дітей — дешева робоча сила; коли його убогість і бідність — запорука багатства його кумирів.
Світова історія не знає прикладів, коли подібне послаблення особистості, втрата народом інстинкту відповідальності за майбутнє своєї країни не закінчувалися б для цього народу великою трагедією.
Суспільство, що страждає на послаблення особистості, створює цілком парадоксальну керуючу ним систему, іменовану державою. Намір створити державу, яку поважають і люблять її співгромадяни, чомусь завжди призводить до прямо протилежного результату — держави, яка в душах людей, котрі її створили, породжує страх і ненависть. Суспільство покірного лицемірства замість бога любові завжди створює кровожерливого монстра і час від часу зі змішаним почуттям сорому і страху приносить йому людські жертви.
Суспільство, яке страждає на послаблення особистості, інстинктивно створює абсолютно й надмірно зарегламентовану і забюрократизовану соціально-правову систему, що унеможливлює непорушення якихось із незліченних законів. Така система є надійною перешкодою для появи сильних особистостей, здатних кинути виклик наявному стану речей. Усі без винятку, починаючи від жебрака і закінчуючи олігархом, від малих дітей до вершителів доль країни, від обвинувачуваних до суддів, повинні почуватися злочинцями. Саме через створення правової системи, яка перетворює всіх без винятку членів суспільства на злочинців, соціум, що страждає на послаблення особистості, реалізує принцип рівності. Рівність усіх громадян-злочинців перед законом. Якийсь час така система може функціонувати досить стабільно, якщо під стабільністю розуміти повільне самознищення.
У суспільстві, що страждає на послаблення особистості, люди живуть тільки сьогоднішнім днем, живуть страшенно квапливо, життям — копією мільйонів таких самих життів, знімаючи із себе будь-яку особисту відповідальність перед майбутнім. Таке життя вони називають «правильним». Правильні люди роблять правильні вчинки. Саме правильні українці створили в Україні правильну систему освіти, після якої більшість правильних випускників цієї системи стикаються з проблемою марності здобутих правильних знань для реального життя. Правильні люди створили правильну систему правосуддя, яка працює за правилами, але проти справедливості. Правильні люди створили правильну економіку, в якій головне правило: «Якщо не їси ти — отже, їдять тебе!». Правильні люди створили правильну державу, яка завжди чинить правильно у виборі шляхів розвитку власної країни, але маршрут руху часто нагадує правильне коло. Правильні люди створили правильну правову систему, яка всіх їх перетворила на порушників своїх же правил. Вони створили й правильну мораль: палко любити ближнього свого у серці своєму і спокійно обминати його, коли він помирає на узбіччі.
Як наслідок — правильне суспільство настільки втрачає здатність до об’єктивної оцінки явищ, що інстинктивно обирає як краще все те, що розкладається, прискорює наближення кінця. По суті, правильні люди створили правила життя, які ведуть до знищення самого життя, — правильну систему повільного колективного самогубства.
Щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше.
Шлях до нового життя йде через свідомість людей, через голови сплячих і зацькованих, серед яких, як показує історія, знову й знову прокидаються неправильні одиниці, які рухають «правильне» людство вперед. Простий українець повинен мати волю і час від часу користуватися її силою, щоб розбивати й руйнувати стереотипи своєї свідомості, змінювати реальність навколо себе заради можливості жити далі.
Тому інтереси загального добробуту вимагають широкого посіву здатності критично мислити та генерування в людей волі до переоцінки цінностей, до великих перетворень у своїй свідомості.
«Мудрий і амбіційний» народ для того, щоб зробити крок уперед, спочатку повинен зізнатися собі у власній посередності, слабкодухості, боягузтві, наївності й дурості. Тільки визнавши та зрозумівши свої недоліки, він зможе стати по-справжньому мудрим, а коли він стане дійсно мудрим, тоді й амбіції його будуть вагомими, досягнення — великими, а історія — славетною.
Для України найбільше випробування незалежності — вміння зберегти себе. Горе України в тому, що вона перетворюється на країну, яку зневажає власний народ, який не розуміє, що насправді він зневажає сам себе. І вихід тут може бути тільки один — змусити себе розбудити первісний інстинкт свободи: відповідальність за майбутнє.
Майже рік тому, у першому випуску тижневика «Дзеркало тижня. Україна», я опублікував свою статтю «Суспільство споживання як національна трагедія України», на яку отримав сотні відгуків на свій e-mail і в коментарях на сайті DT.UA. Багато з тих, хто не здатен побачити очевидне, запитували мене: діагноз поставлено правильно, але що робити? І я обіцяв відповісти. Відтоді минув рівно рік. Для когось забагато, для когось, навпаки, замало, але для України, вважаю, достатньо. Примарна надія на те, що моя стаття зможе розбудити свідомість заглибленого у світ ілюзій українця, не виправдалася.
Моя відповідь проста й очевидна: щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше. Але в останньому й полягає головна проблема українського суспільства.
2011-й закінчується. Цього року Україні виповнилося двадцять років. Двадцять років незалежності. Двадцять років пошуку. Двадцять років безвиході. Я чітко пам’ятаю 1991 рік, коли наша країна здобула незалежність, а я став студентом-першокурсником. Нам, студентам, як і всьому населенню, з екранів телевізорів тоді розповідали про те, що в нас наймогутніша промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, — мине якихось двадцять років, і ми з таким багатством запросто житимемо не гірше, ніж у Франції. Тоді дуже любили порівнювати Україну з Францією.
Минуло двадцять років… За цей час голодуючий двадцять років тому Китай став одним зі світових економічних лідерів, убога Індія продемонструвала віртуозність не просто в модернізації, а в зміні структури виробничої бази національної економіки, ставши одним зі світових лідерів на ринках біотехнологій та програмного забезпечення. А Україна досі ще намагається вийти на рівень виробництва 1991 року, тобто повернутися бодай на стартові позиції. І так само, як і двадцять років тому, але вже іншим двадцятирічним студентам з екранів телевізорів розповідають про те, що в нас усе та сама могутня промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, і — мине всього якихось двадцять років…
Я беруся стверджувати, що мудрий та амбіційний український народ страждає на гостре послаблення особистості, що унеможливлює будь-який соціально-економічний прорив, і жити, «як у Франції», йому не світить.
Спочатку в перші роки незалежності суспільству було презентовано половинчасту концепцію свободи — свободи від чогось, від якогось ярма. І що? Звільнилася наша людина від ярма, і що далі? А далі свободою почали вважати безвідповідальність, поки нове ярмо не стане єдиним завоюванням. За двадцять років у свідомості простого українця, внаслідок стрімкого послаблення його особистості, ним же самим був повністю знищений головний інстинкт свободи — відповідальність за майбутнє.
Послаблення особистості різко знижує і нівелює новаторський потенціал суспільства. Воно стає інерційним і керується не прагненням до творчої самореалізації, а різного роду стереотипами, називаючи прогресом вічне ходіння по колу. Ланцюгом стереотипів наше суспільство міцно прикуте до минулого. І хоч би як далеко сягали його цілі, хоч би як швидко хотілося йому бігти, цей ланцюг завжди «біжить» разом з ним, поки не закінчується його довжина.
У результаті послаблення особистості людина стає боязкою і нерішучою. Послаблення особистості призводить до спотворення всіх форм суспільного життя, коли неправда називається правдою, відсутність справедливості — правосуддям, неспроможність критично мислити — мудрістю, а рабська свідомість — амбіційністю.
Послаблення особистості перетворило українців майже поспіль на людей-тіней: ніхто не насмілюється проявити свою особистість, але кожен носить маску освіченої людини, або політика, який переймається благом народу, або вченого, або благородного бізнесмена, або справедливого судді. При цьому все суспільство знає, що за цими масками ховається часто пряма протилежність, але само надягає маску презирливо-зарозумілої байдужості. Усі демонструють відданість справедливості, чесність, відкритість, безкорисливість, любов, доброту, релігійність. А на ділі вся дійсність пронизана неправдою, заздрістю, підлістю, зрадництвом, і юрби християн поклоняються золотому тельцю.
Якщо зірвати маски, то відкриється злиденність і духовна убогість сучасної людини, а на місці демонстрованої простим українцем презирливої байдужості до нинішнього стану речей ми побачимо невір’я в себе, заздрісність, несміливість і тваринну покірність.
У результаті послаблення особистості суспільство стає брехливим, а несправедливість — головним фактичним принципом його існування, бо лише правдива людина має безумовну рішучість бути справедливою. Країна переповнена людьми, які «служать істині», але чомусь досягнення справедливості трапляється вкрай рідко. Чи не тому, що в суспільстві, яке страждає на послаблення особистості, не справедливість творить суд і не милість виносить вирок? Навпаки, найжахливіші страждання випадають на долю людей, які прагнуть справедливості.
У результаті послаблення особистості єдине, в чому дійсно досягає успіхів кожен член суспільства, — мистецтво прикидатися. Найвищої вершини досягає воно в політиці. Тут обман, лицемірство, лестощі, брехня, зрадництво, розігрування комедій перед іншими і перед собою є головними правилами і законами. Оскільки політик хоче утриматися на вершині суспільної піраміди, він за природного для сучасного суспільства стану речей користується своїм інтелектом насамперед для того, щоб прикидатися. В таких умовах міфічне моральне зобов’язання бути правдивим трансформується у фактичне моральне зобов’язання брехати відповідно до усталеної умовності, тобто брехати стадно і в одному обов’язковому для всіх стилі. Дивно й незрозуміло, яким чином у народу, який безпосередньо породив таку соціальну систему, може виникати надія на щире прагнення цієї системи до істини і справедливості?
Десятки років наші політики завдяки нашому «мудрому та амбіційному» народу постійно міняються місцями, називаючи себе то владою, то опозицією. У міру здрібніння простого українця відбувається свого роду здрібніння створеної ним самим і влади, і опозиції. Перша не бачить свого призначення в контексті героїчної історії, тобто не прагне бути її сторінками, а друга вироджується в річ у собі, опозиція заради опозиції, перефразовуючи Чехова — опозиція у футлярі. Політика великих карликів. Усі наші політичні партії та державний устрій — наслідок послаблення особистості, наслідок занепаду.
Результат послаблення особистості — деградація і девальвація історичного почуття народу. Справді амбіційний народ, як показує історія, завжди народжував лідера, який обирав своєю метою щастя цього народу. Здебільшого такого лідера цікавила не якась нагорода або багатство, а слава — почесне місце в храмі історії. Український народ поки що народжує переважно тих, хто проходить повз історію, а ілюзія поваги до своїх вождів тримається не на повазі за заслуги, а на страху бути покараним за неповагу. Послаблення особистості простого українця призводить до того, що в результаті його вождями стають знавці великого майбутнього без здатності до цього великого. Результат — ті, хто не стає сторінками історії, перетворюються на пил на її сторінках.
Разюча повільність розвитку України, частий рух назад і тупцювання на місці — усе це наслідок того, що послаблення особистості українця відбулося дуже успішно і стало передаватися у спадок.
Страждаючи на гостре послаблення особистості, українці стають рабами чужих слів, чужих думок і примітивних бажань. На зміну амбіційному народу початку 90-х минулого століття, який відстояв незалежність своєї країни, прийшли люди-тіні, амбіції яких — у ревінні на стадіонах, танцях на «майдансах» і в нескінченних кастингах на всілякі шоу «із зірками». Таку амбіційність я називаю «великанством» пігмеїв. На зміну героїчному мисленню перших років незалежності приходить «амбіційність і мудрість» пристосовницького, нівелюючого, посереднього, боягузливого способу мислення.
В умовах послаблення особистості відбувається переродження інституту влади як влади народу. Зрештою це переродження призводить до ситуації, коли влада від народу, що страждає на недуг послаблення особистості, починає сприймати себе як влада над народом і навіть усупереч народу, тобто здійснюється психологічний розкол між народом і створеною ним владою. Відбувається виродження демократії у псевдодемократичну форму правління. У такій ситуації влада дивиться на народ уже не як на мету, а як на засіб. Не держава виступає слугою людини, а людина — слугою держави. Відповідно, народ у своїй душі починає сприймати владу як щось йому вороже, а велемовність влади про турботу про просту людину — як суцільне лицемірство. Відбувається імітація лояльності: влада робить вигляд, що захищає інтереси народу, а народ робить вигляд, що вірить владі. В таких умовах імітаційної форми набувають усі сфери суспільного життя: демократичні вибори, законотворчість, правосуддя, освіта, охорона здоров’я, наука, релігія тощо.
Корабель Україна вже не один десяток років повільно занурюється у світ ілюзій. У таких умовах представники капітанського містка змушені зміцнювати й підтримувати цю вигадану реальність, не давати розгойдувати корабель, інакше він може перекинутися до того, як потоне сам по собі, і великі керманичі не встигнуть пострибати у шлюпки і врятувати свої скрині із золотом.
В умовах прогресування імітаційних форм громадського життя повільне колективне самогубство у свідомості більшості набуває характеру стабільності. У суспільстві імітаційної релігійності стає фактичним гріхом казати правду, а брехня, навпаки, сприймається як благо заради спокою.
Послаблення особистості призводить до того, що «мудрий і амбіційний» народ відводить погляд і мовчить, коли за гріхи винуватих приносять у жертву невинуватих; коли майбутнє його дітей — дешева робоча сила; коли його убогість і бідність — запорука багатства його кумирів.
Світова історія не знає прикладів, коли подібне послаблення особистості, втрата народом інстинкту відповідальності за майбутнє своєї країни не закінчувалися б для цього народу великою трагедією.
Суспільство, що страждає на послаблення особистості, створює цілком парадоксальну керуючу ним систему, іменовану державою. Намір створити державу, яку поважають і люблять її співгромадяни, чомусь завжди призводить до прямо протилежного результату — держави, яка в душах людей, котрі її створили, породжує страх і ненависть. Суспільство покірного лицемірства замість бога любові завжди створює кровожерливого монстра і час від часу зі змішаним почуттям сорому і страху приносить йому людські жертви.
Суспільство, яке страждає на послаблення особистості, інстинктивно створює абсолютно й надмірно зарегламентовану і забюрократизовану соціально-правову систему, що унеможливлює непорушення якихось із незліченних законів. Така система є надійною перешкодою для появи сильних особистостей, здатних кинути виклик наявному стану речей. Усі без винятку, починаючи від жебрака і закінчуючи олігархом, від малих дітей до вершителів доль країни, від обвинувачуваних до суддів, повинні почуватися злочинцями. Саме через створення правової системи, яка перетворює всіх без винятку членів суспільства на злочинців, соціум, що страждає на послаблення особистості, реалізує принцип рівності. Рівність усіх громадян-злочинців перед законом. Якийсь час така система може функціонувати досить стабільно, якщо під стабільністю розуміти повільне самознищення.
У суспільстві, що страждає на послаблення особистості, люди живуть тільки сьогоднішнім днем, живуть страшенно квапливо, життям — копією мільйонів таких самих життів, знімаючи із себе будь-яку особисту відповідальність перед майбутнім. Таке життя вони називають «правильним». Правильні люди роблять правильні вчинки. Саме правильні українці створили в Україні правильну систему освіти, після якої більшість правильних випускників цієї системи стикаються з проблемою марності здобутих правильних знань для реального життя. Правильні люди створили правильну систему правосуддя, яка працює за правилами, але проти справедливості. Правильні люди створили правильну економіку, в якій головне правило: «Якщо не їси ти — отже, їдять тебе!». Правильні люди створили правильну державу, яка завжди чинить правильно у виборі шляхів розвитку власної країни, але маршрут руху часто нагадує правильне коло. Правильні люди створили правильну правову систему, яка всіх їх перетворила на порушників своїх же правил. Вони створили й правильну мораль: палко любити ближнього свого у серці своєму і спокійно обминати його, коли він помирає на узбіччі.
Як наслідок — правильне суспільство настільки втрачає здатність до об’єктивної оцінки явищ, що інстинктивно обирає як краще все те, що розкладається, прискорює наближення кінця. По суті, правильні люди створили правила життя, які ведуть до знищення самого життя, — правильну систему повільного колективного самогубства.
Щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше.
Шлях до нового життя йде через свідомість людей, через голови сплячих і зацькованих, серед яких, як показує історія, знову й знову прокидаються неправильні одиниці, які рухають «правильне» людство вперед. Простий українець повинен мати волю і час від часу користуватися її силою, щоб розбивати й руйнувати стереотипи своєї свідомості, змінювати реальність навколо себе заради можливості жити далі.
Тому інтереси загального добробуту вимагають широкого посіву здатності критично мислити та генерування в людей волі до переоцінки цінностей, до великих перетворень у своїй свідомості.
«Мудрий і амбіційний» народ для того, щоб зробити крок уперед, спочатку повинен зізнатися собі у власній посередності, слабкодухості, боягузтві, наївності й дурості. Тільки визнавши та зрозумівши свої недоліки, він зможе стати по-справжньому мудрим, а коли він стане дійсно мудрим, тоді й амбіції його будуть вагомими, досягнення — великими, а історія — славетною.
Для України найбільше випробування незалежності — вміння зберегти себе. Горе України в тому, що вона перетворюється на країну, яку зневажає власний народ, який не розуміє, що насправді він зневажає сам себе. І вихід тут може бути тільки один — змусити себе розбудити первісний інстинкт свободи: відповідальність за майбутнє.
Петлюра проти Зеленого. Каральний похід на Трипілля
- 24.12.11, 21:16
- Просвіта
Як розповідали армійські спеціалісти, які брали участь у роботах з утилізації ракет Р-12, радянська і американська сторони провели обопільні запуски у присутності інспекторів.
«Коли в небо пішла перша радянська ракета, друга, американці захоплено зааплодували. А коли здійнялась у небо п’ята, десята… і всі своєчасно, чітко, і до того ж точно в ціль, аплодувати вони перестали. Справа в тому, що при запусках їхніх ракет збої почалися майже на перших пусках».
З нагоди 125-ліття від дня народження
- 19.12.11, 20:42
- Просвіта
Прес-реліз № 593
У Києві, Трипіллі та Обухові вшановано отамана Зеленого –
з нагоди 125-ліття від дня народження
17 грудня 2011 р. у Києво-Могилянській академії відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого. Вечір був наповнений сердечним теплом і вдячністю до борців за волю України. Настрій створили ведучі вечора Роман Коваль, Тарас Силенко, Сергій Василюк та учасники цього “високодуховного дійства” (вислів панотця Петра Бойка).
У рамках вечора пам’яті відбулася презентація 2-го видання книги Романа Коваля “Отаман Зелений” (Кам’янець-Подільський: Медобори, 2011; 464 с., іл.). Її автор розповів про братовбивчий бій між січовими стрільцями і зеленівцями під Обуховом наприкінці січня 1919 р., про Гощівський партизанський загін та перебування у ньому галичанина Осипа Думіна і буковинця Володимира Григоровича. “Деякі сторінки споминів Осипа Думіна навіть сильніші за “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, – сказав Роман Коваль. – Саме завдяки Осипові Думіну відчуваєш жах перебування у партизанському загоні взимку. Холодний Яр був далеко від губерніальних і повітових центрів, від залізниці, а Гощів – під самим Києвом, а відтак лють ЧК тут була повна сили. Спомин Осипа Думіна “За хлібом” показує які прекрасні були люди трипільці, таценківці, обухівці! Саме оцих добрих людей, готових ризикнути власним життям і життям родини, недобросовісні українські історики називали збільшовиченими анархістами. Ось погляд на трипільців галичанина Осипа Думіна”.
На сцену вийшов заслужений артист України Петро Бойко і зачитав фрагмент спомину Осипа Думіна “За хлібом” – про випробування холодом і голодом козаків Гощівського партизанського загону у грудні 1921 року: “Поволі відділ зблизився до Таценків. Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел... Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?! Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися? Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів…”
“Деякі історики, – продовжив Роман Коваль, – зображували Данила Терпила (таке справжнє прізвище отамана Зеленого) політично незрілим і малосвідомим, мовляв, через це і проблеми з ним виникли у Петлюри. І це говорять про учасника 1-ї Російської революції, про політичного засланця, який три роки спокутував свої неіснуючі гріхи в Архангельському краю. Завдяки жандармському уряднику, який склав список вилучених у Данила Терпила книг, маємо уявлення що читав у засніженій Усть-Цильмі Данило Терпило. У списку вилучених видань значилися твори Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого та твори Гі де Мопассана. Двадцять третій у списку – Шевченків “Кобзар”. Усього було вилучено 58 видань, із них понад сорок українських. Я хочу надати слово досліднику фіно-угорських народів, у тому числі й народу комі, серед якого три роки прожив Данило Терпило. Прошу привітати Ростислава Мартинюка”.
Ростислав Мартинюк розповів про народ комі, про історію його поневолення росіянами. Далі Роман Коваль представив наступного промовця: “Запеклий дух зеленівців не зник, він нуртує у серцях таких, як Михайло Горловий. Горловий – видатний скульптор, поет, нащадок зеленівців, автор погруддя отаманові Зеленому. “Огонь запеклих не пече”, – писав Тарас Шевченко. Це сказано про отаких як Михайло Горловий. Він – духовний нащадок отамана Зеленого і Тараса Шевченка”.
Михайло Горловий розповів про свою епопею з побудовою пам’ятника отамана Зеленого, про підпал його майстерні, де в полум’ї ще раз загинув отаман. Про книжку “Отаман Зелений” він висловився так: “Терпло серце, коли я її читав…. Це золоті сторінки нашої історії… Це фантастична робота”.
Вітав зібрання й Андрій Іллєнко, голова Київської міської організації ВО “Свобода”, син видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка. Андрій Іллєнко, зокрема, сказав: “Книга “Отаман Зелений” має бути у кожній українській школі, адже саме на прикладі таких отаманів мають виховуватися герої України”.
Виступив і Мирослав Мошак, директор видавництва “Медобори”. Він висловив радість, що приїхав на презентацію, адже тут він набрався духу, який допоможе в боротьбі за Українську Україну.
Привітав автора з виходом книги письменник з Обухова Михайло Карасьов. Зачитав він і віршоване привітання:
Хай тобі у Новім році
Люлька й шабелька при боці
Додадуть козацьку силу
Бить врагів, кохати милу,
Буде хай твоє перо
Україні на добро!
Будь здоров, Коваль Роман,
Наш незмінний отаман!
Тарас Силенко, Ярослав Чорногуз та Сергій Василюк винятково гарно проспівали низку пісень про отамана Зеленого та повстанців Холодного Яру. Їхні пісні продемонстрували, що народ продовжує любити своїх оборонців і складати про них пісні. Прикрасили вечір і спів гурту при Звичаєвому козацтві та пісня Володимира Гонського на слова Василя Симоненка. Прочитав вірш “1922 рік” поет з Миронівки Олексій Гандзенко. Щиро вітали учасники вечора посланців Холодного Яру – Олега Островського з товариством. Коли на сцену внесли прапор полку гайдамаків Холодного Яру, зал в одному пориві піднявся і зустрів холодноярців овацією.
На презентації були присутні нащадки отамана Зеленого та його козаків: Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана, та її син В’ячеслав; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії; Михайло Горловий, онук зеленівця Петра Стрільця; Ольга Булавин, онучка рідної сестри Данила Терпила Софії Мартиненко; Святослав Маслюк, онук Івана Маслюка, перевізника через Дніпро, який не раз перевозив повстанців з одного берега Дніпра на інший; Віктор Замійшайло, онук Петра Замійшайла, козака отамана Зеленого, а також Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького.
Наприкінці вечора пам’яті було показано фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отаман Зелений”. У залі було багато визначних особистостей. Вшанували отамана Зеленого художній керівник хору “Гомін” Леопольд Ященко, кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, скульптор Дмитро Бур’ян, бандуристка Тетяна Лобода, дружина поета Бориса Списаренка Світлана та інші українські достойники.
Наступного дня опівдні у с. Трипілля, де народився отаман Зелений, у підніжжя його пам’ятника було урочисто відкрито меморіальну плиту. Втілив ідею Історичного клубу “Холодний Яр” Андрій Жованик – власним коштом і власними руками. На дошці написано:
Данило Ількович ТЕРПИЛО (ЗЕЛЕНИЙ)
(16.12.1886, м-ко Трипілля – 13.10.1919, с. Стрітівка).
Отаман Дніпровської повстанської дивізії (1918 – 1919).
Воював за Самостійну Україну.
15 липня 1919 р. у Переяславі скасував угоду 1654 року про “возз’єднання” з Росією.
Вічна пам’ять!
Освятив меморіальну дошку протоієрей УПЦ КП Петро Бойко. Заспівав пісню “Отут, з Трипілля, наш пречистий виток” кобзар Василь Литвин (слова Михайла Іванченка, музика Василя Литвина). Оксана Цедик, двоюрідна онучка отамана Зеленого, щиро дякувала учасникам за вшанування своїх рідних та їхніх товаришів. Піднесено промовляли скульптори Михайло Горловий, Руслан Найда та поетеса Антоніна Литвин. Вільні козаки Холодного Яру на чолі з Олегом Островським та юні козаки Тарас Дунський і Степан Андрущенко привітали отамана сальвами. А заслав привіт піснею кобзар Тарас Силенко.
Вклонилися отаманові Зеленому кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, бандуристка Тетяна Лобода, артист Олександр Ігнатуша, депутат Київської обласної ради Анатолій Шафаренко, силами якого було збудовано 2008 року пам’ятник отаманові Зеленому; заступник Обухівського міського голови Валентина Шимоненко, депутат Обухівської міської ради від ВО “Свобода” Олександр Яневич, козацький лікар Валерій Заболотніков, краєзнавець з Ямпільщини Юрій Зозуля, тризубівці Роман Хмара та Олексій Зануда та багато інших достойних людей. Спеціально з Одеси приїхав вшанувати отамана Олександр Бесєдков – член Історичного клубу “Холодний Яр” та Одеської організації ВО “Свобода”.
Невдовзі у Трипільській сільській раді розпочався вечір пам’яті отамана Зеленого. Вів його, як і урочистості біля пам’ятника Зеленому, Роман Коваль. Йому допомагали Петро Бойко, Василь Литвин, Тарас Силенко, Сергій Василюк та обухівський поет Олександр Драндар. Зворушливо промовляли 86-річний Йосип Терпило, син повстанця-зеленівця Андрія Терпила, та Лідія Захарова, онучка зеленівця Петра Середи, нарис про якого вміщено у 2-му виданні книжки “Отаман Зелений”. Був присутній і Анатолій Буремко – онук отамана Зеленого. А ось трипільський сільський голова Анатолій Дігтяр вечір пам’яті отамана демонстративно проігнорував. Покликався, звичайно, на термінові “державні справи”. Проігнорував він і освячення меморіальної дошки отаманові Зеленому. Перевелися трипільські отамани! Змізерніли!
Надвечір 18 грудня відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого в Обухівському історично-краєзнавчому музеї. І тут співали Василь Литвин і Тарас Силенко, промовляли Юрій Домотенко, Василь Трубай, Михайло Горловий, Антоніна Литвин, Анатолій Висота і заслужений артист України Петро Бойко.
Події того дня висвітлювала телевізійна група “5-го каналу”.
Щира подяка за допомогу в організації меморіальних заходів Тетяні й Мирославі Наумчук, членам Історичного клубу “Холодний Яр” Петрові Билині, Максимові Селюзкіну, В’ячеславу Карпенку і Тамарі Здоровецькій. Допомогли Історичному клубові “Холодний Яр” в організації меморіальних заходів ВО “Свобода”, Обухівське літературно-мистецьке братство та родина Грицька Терпила – В’ячеслав й Оксана Цедики. Велелюдність заходів свідчить, що пам’ять про отамана Зеленого живе, а значить він продовжує свій похід за Україну.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
[email protected]
На світлинах Сергія Марченка
Книжка Романа Коваля “Отаман Зелений”.
Тарас Силенко, Роман Коваль, Сергій Василюк та Петро Бойко – ведучі вечора пам’яті отамана Зеленого у Києво-Могилянській академії. Київ, 17 грудня 2011 р.
Роман Коваль, ініціатор вшанувань отамана Зеленого. Трипілля, 18 грудня 2011 р.
Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана Зеленого. Трипілля, 18 грудня 2011 р.
Газета “Незборима нація”
http://nezboryma-naciya.org.ua/
У Києві, Трипіллі та Обухові вшановано отамана Зеленого –
з нагоди 125-ліття від дня народження
17 грудня 2011 р. у Києво-Могилянській академії відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого. Вечір був наповнений сердечним теплом і вдячністю до борців за волю України. Настрій створили ведучі вечора Роман Коваль, Тарас Силенко, Сергій Василюк та учасники цього “високодуховного дійства” (вислів панотця Петра Бойка).
У рамках вечора пам’яті відбулася презентація 2-го видання книги Романа Коваля “Отаман Зелений” (Кам’янець-Подільський: Медобори, 2011; 464 с., іл.). Її автор розповів про братовбивчий бій між січовими стрільцями і зеленівцями під Обуховом наприкінці січня 1919 р., про Гощівський партизанський загін та перебування у ньому галичанина Осипа Думіна і буковинця Володимира Григоровича. “Деякі сторінки споминів Осипа Думіна навіть сильніші за “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, – сказав Роман Коваль. – Саме завдяки Осипові Думіну відчуваєш жах перебування у партизанському загоні взимку. Холодний Яр був далеко від губерніальних і повітових центрів, від залізниці, а Гощів – під самим Києвом, а відтак лють ЧК тут була повна сили. Спомин Осипа Думіна “За хлібом” показує які прекрасні були люди трипільці, таценківці, обухівці! Саме оцих добрих людей, готових ризикнути власним життям і життям родини, недобросовісні українські історики називали збільшовиченими анархістами. Ось погляд на трипільців галичанина Осипа Думіна”.
На сцену вийшов заслужений артист України Петро Бойко і зачитав фрагмент спомину Осипа Думіна “За хлібом” – про випробування холодом і голодом козаків Гощівського партизанського загону у грудні 1921 року: “Поволі відділ зблизився до Таценків. Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел... Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?! Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися? Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів…”
“Деякі історики, – продовжив Роман Коваль, – зображували Данила Терпила (таке справжнє прізвище отамана Зеленого) політично незрілим і малосвідомим, мовляв, через це і проблеми з ним виникли у Петлюри. І це говорять про учасника 1-ї Російської революції, про політичного засланця, який три роки спокутував свої неіснуючі гріхи в Архангельському краю. Завдяки жандармському уряднику, який склав список вилучених у Данила Терпила книг, маємо уявлення що читав у засніженій Усть-Цильмі Данило Терпило. У списку вилучених видань значилися твори Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого та твори Гі де Мопассана. Двадцять третій у списку – Шевченків “Кобзар”. Усього було вилучено 58 видань, із них понад сорок українських. Я хочу надати слово досліднику фіно-угорських народів, у тому числі й народу комі, серед якого три роки прожив Данило Терпило. Прошу привітати Ростислава Мартинюка”.
Ростислав Мартинюк розповів про народ комі, про історію його поневолення росіянами. Далі Роман Коваль представив наступного промовця: “Запеклий дух зеленівців не зник, він нуртує у серцях таких, як Михайло Горловий. Горловий – видатний скульптор, поет, нащадок зеленівців, автор погруддя отаманові Зеленому. “Огонь запеклих не пече”, – писав Тарас Шевченко. Це сказано про отаких як Михайло Горловий. Він – духовний нащадок отамана Зеленого і Тараса Шевченка”.
Михайло Горловий розповів про свою епопею з побудовою пам’ятника отамана Зеленого, про підпал його майстерні, де в полум’ї ще раз загинув отаман. Про книжку “Отаман Зелений” він висловився так: “Терпло серце, коли я її читав…. Це золоті сторінки нашої історії… Це фантастична робота”.
Вітав зібрання й Андрій Іллєнко, голова Київської міської організації ВО “Свобода”, син видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка. Андрій Іллєнко, зокрема, сказав: “Книга “Отаман Зелений” має бути у кожній українській школі, адже саме на прикладі таких отаманів мають виховуватися герої України”.
Виступив і Мирослав Мошак, директор видавництва “Медобори”. Він висловив радість, що приїхав на презентацію, адже тут він набрався духу, який допоможе в боротьбі за Українську Україну.
Привітав автора з виходом книги письменник з Обухова Михайло Карасьов. Зачитав він і віршоване привітання:
Хай тобі у Новім році
Люлька й шабелька при боці
Додадуть козацьку силу
Бить врагів, кохати милу,
Буде хай твоє перо
Україні на добро!
Будь здоров, Коваль Роман,
Наш незмінний отаман!
Тарас Силенко, Ярослав Чорногуз та Сергій Василюк винятково гарно проспівали низку пісень про отамана Зеленого та повстанців Холодного Яру. Їхні пісні продемонстрували, що народ продовжує любити своїх оборонців і складати про них пісні. Прикрасили вечір і спів гурту при Звичаєвому козацтві та пісня Володимира Гонського на слова Василя Симоненка. Прочитав вірш “1922 рік” поет з Миронівки Олексій Гандзенко. Щиро вітали учасники вечора посланців Холодного Яру – Олега Островського з товариством. Коли на сцену внесли прапор полку гайдамаків Холодного Яру, зал в одному пориві піднявся і зустрів холодноярців овацією.
На презентації були присутні нащадки отамана Зеленого та його козаків: Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана, та її син В’ячеслав; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії; Михайло Горловий, онук зеленівця Петра Стрільця; Ольга Булавин, онучка рідної сестри Данила Терпила Софії Мартиненко; Святослав Маслюк, онук Івана Маслюка, перевізника через Дніпро, який не раз перевозив повстанців з одного берега Дніпра на інший; Віктор Замійшайло, онук Петра Замійшайла, козака отамана Зеленого, а також Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького.
Наприкінці вечора пам’яті було показано фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отаман Зелений”. У залі було багато визначних особистостей. Вшанували отамана Зеленого художній керівник хору “Гомін” Леопольд Ященко, кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, скульптор Дмитро Бур’ян, бандуристка Тетяна Лобода, дружина поета Бориса Списаренка Світлана та інші українські достойники.
Наступного дня опівдні у с. Трипілля, де народився отаман Зелений, у підніжжя його пам’ятника було урочисто відкрито меморіальну плиту. Втілив ідею Історичного клубу “Холодний Яр” Андрій Жованик – власним коштом і власними руками. На дошці написано:
Данило Ількович ТЕРПИЛО (ЗЕЛЕНИЙ)
(16.12.1886, м-ко Трипілля – 13.10.1919, с. Стрітівка).
Отаман Дніпровської повстанської дивізії (1918 – 1919).
Воював за Самостійну Україну.
15 липня 1919 р. у Переяславі скасував угоду 1654 року про “возз’єднання” з Росією.
Вічна пам’ять!
Освятив меморіальну дошку протоієрей УПЦ КП Петро Бойко. Заспівав пісню “Отут, з Трипілля, наш пречистий виток” кобзар Василь Литвин (слова Михайла Іванченка, музика Василя Литвина). Оксана Цедик, двоюрідна онучка отамана Зеленого, щиро дякувала учасникам за вшанування своїх рідних та їхніх товаришів. Піднесено промовляли скульптори Михайло Горловий, Руслан Найда та поетеса Антоніна Литвин. Вільні козаки Холодного Яру на чолі з Олегом Островським та юні козаки Тарас Дунський і Степан Андрущенко привітали отамана сальвами. А заслав привіт піснею кобзар Тарас Силенко.
Вклонилися отаманові Зеленому кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, бандуристка Тетяна Лобода, артист Олександр Ігнатуша, депутат Київської обласної ради Анатолій Шафаренко, силами якого було збудовано 2008 року пам’ятник отаманові Зеленому; заступник Обухівського міського голови Валентина Шимоненко, депутат Обухівської міської ради від ВО “Свобода” Олександр Яневич, козацький лікар Валерій Заболотніков, краєзнавець з Ямпільщини Юрій Зозуля, тризубівці Роман Хмара та Олексій Зануда та багато інших достойних людей. Спеціально з Одеси приїхав вшанувати отамана Олександр Бесєдков – член Історичного клубу “Холодний Яр” та Одеської організації ВО “Свобода”.
Невдовзі у Трипільській сільській раді розпочався вечір пам’яті отамана Зеленого. Вів його, як і урочистості біля пам’ятника Зеленому, Роман Коваль. Йому допомагали Петро Бойко, Василь Литвин, Тарас Силенко, Сергій Василюк та обухівський поет Олександр Драндар. Зворушливо промовляли 86-річний Йосип Терпило, син повстанця-зеленівця Андрія Терпила, та Лідія Захарова, онучка зеленівця Петра Середи, нарис про якого вміщено у 2-му виданні книжки “Отаман Зелений”. Був присутній і Анатолій Буремко – онук отамана Зеленого. А ось трипільський сільський голова Анатолій Дігтяр вечір пам’яті отамана демонстративно проігнорував. Покликався, звичайно, на термінові “державні справи”. Проігнорував він і освячення меморіальної дошки отаманові Зеленому. Перевелися трипільські отамани! Змізерніли!
Надвечір 18 грудня відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого в Обухівському історично-краєзнавчому музеї. І тут співали Василь Литвин і Тарас Силенко, промовляли Юрій Домотенко, Василь Трубай, Михайло Горловий, Антоніна Литвин, Анатолій Висота і заслужений артист України Петро Бойко.
Події того дня висвітлювала телевізійна група “5-го каналу”.
Щира подяка за допомогу в організації меморіальних заходів Тетяні й Мирославі Наумчук, членам Історичного клубу “Холодний Яр” Петрові Билині, Максимові Селюзкіну, В’ячеславу Карпенку і Тамарі Здоровецькій. Допомогли Історичному клубові “Холодний Яр” в організації меморіальних заходів ВО “Свобода”, Обухівське літературно-мистецьке братство та родина Грицька Терпила – В’ячеслав й Оксана Цедики. Велелюдність заходів свідчить, що пам’ять про отамана Зеленого живе, а значить він продовжує свій похід за Україну.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
[email protected]
На світлинах Сергія Марченка
Книжка Романа Коваля “Отаман Зелений”.
Тарас Силенко, Роман Коваль, Сергій Василюк та Петро Бойко – ведучі вечора пам’яті отамана Зеленого у Києво-Могилянській академії. Київ, 17 грудня 2011 р.
Роман Коваль, ініціатор вшанувань отамана Зеленого. Трипілля, 18 грудня 2011 р.
Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана Зеленого. Трипілля, 18 грудня 2011 р.
Газета “Незборима нація”
http://nezboryma-naciya.org.ua/
