Фільм про українця, який став індіанцем, виходить у прокат (ВІДЕО)

XX ст. почалося із зростання класу української інтелігенції, більшість якої була прогресивною й ліберально налаштованою. Тут була можливість для прогресивних єврейських напрямків, особливо сіоністського руху, забути про стару ненависть і недовіру та започаткувати нову й тривалу дружбу. Та ні, єврейські спільноти в Україні продовжували жити в своїх гетто, уникаючи будь-яких контактів з народом, чий хліб вони їли, чиїм повітрям дихали й на чиїй землі вони самовільно посилилися сотні років тому.

... Вони були сліпі, й вони були отупілі. Проте вони жили серед українців п'ятсот років, з початку XV ст. (а деякі євреї прибули на Україну в ХІІІ ст.), але вони не робили зусиль щоб вивчити їхню мову,  традиції, звичаї й ментальність. 

...Оскільки євреї мусили послуго¬вуватися хоч якоюсь європейською мовою, то це, як правило, була мова чужої окупаційної влади — польської чи російської. Українська мова вважалася ними „селянським наріччям".

...Але повернемося назад до 1939 року, коли Червона Армія увійшла маршем у Львів та інші міста Західної України. Євреї поводилися так, як ніби прибув сам Месія. Вони збиралися гуртом, щоб записатися в різні комуністичні організації, вступали в таємну поліцію НКВД й допомагали росіянам придушувати й боротися проти законного українського націоналізму. Тепер, коли російський імперіалізм є смертельним ворогом євреїв та єврейської держави, в це важко повірити, але 25 років тому це було істинною правдою.

Повністю

Чи знаєте ви, хто такі транснаціонали? Це ми з вами, дорогі мої імігранти. Проаналізувавши префікс транс-, що з англійської означає перехідний, стає більш очевидним значення цього слова. З 90-х років минулого століття в соціологічній і політологічній літературі почало вживатись поняття "транснаціональні громади" (transnational communities). Його використовують для характеристики людей, що живуть в одній країні, але зберігають міцний зв'язок з етнічною батьківщиною. Найчастіше етнічність розуміють як належність до певної колективної культури, або зв'язують її з походженням. Інакше кажучи, людині важливо ідентифікувати себе, вона не може одночасно бути чорним і білим, латишем і поляком, росіянином і грузином. Вона повинна вибрати. Тільки вибір - " або, або", а не " і те, і друге" - дає відповідь на питання: хто я є?

«Три разных истока во мне речевых: Я – не из кацапов-разинь. Я – дедом казак, другим – сечевик, а по рожденью грузин».

Прадід його по батькові - Маяковський Костянтин Кирилович, син полкового осавула, служив у славному козацькому місті Бериславі Херсонської губернії. У 1822 р. після завоювання Грузії був переведений на службу на Кавказ.

Його син - Маяковський Костянтин Костянтинович (дід поета по батькові), що народився в українському Бериславі, виріс у Грузії, і довго служив секретарем повітового правління (нині б сказали - райвиконкому) Ахалциха. Бабуся поета по батькові - Данилевська Єфросинія Йосипівна, походила з роду козака Данила, вихідця з Подільської губернії (нині - Вінницька область), була двоюрідною сестрою відомого українського описувача Г. Данилевського. Батько поета - Маяковський Володимир Костянтинович народився в Ахалциху, навчався в Кутаїсі і Тифлісі, служив лісничим у фортеці Багдади (нині - райцентр Маяковський), де і народився великий українець В. Маяковський, котрий прославив Україну, Грузію і... російську літературу. Мати поета - Павленко Олександра Олексіївна, теж була дочкою українця, штабс-капітана Павленка Олексія Івановича (дід поета по матері), який загинув під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр..

Ось і весь родовід великого українця В. Маяковського, що народився в Грузії в сім'ї стовідсоткових українців, закинутих імперською волею завойовувати Кавказ.

Джерело

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетую[ть] та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може, це по їх утонченной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно й то правда, що і ми самі тут трохи винні. Бо ми не бачили нашого народу — так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — всі похожі на свиню, а на [па]нщині, то ще поганше. У хату прийти до його або до себе покликать по-братерській не можна, не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані. /208/

Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, — то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт.

Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а В[альтер] С[котт] в Эдемборге, а не в Шотландії — а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина.

Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротивним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір — на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали.

Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь.

А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам «Свяченая вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.

А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «С[вяченая] в[ода]», — і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не найдете.



Седнев.

1847, марта 8.

Гай-гай, чоловіче, до смерті пам’ятатиму.. Я ж у нього корову пас. Доброї душі був чоловік. І великий вигадник. Кого хоч обведе кругом пальця. Ще коли був гайдамакою, його ловили не раз, а він утікав із-під носа червоних, наче мав коня-невидимку. Добрий то добрий, а якось у гніві підняв було руку та й каже: «Якби ти знав, скільки ця рученька вражих голів знесла». У нього ще були вірні друзяки, видно, ще з тих часів. Тимофій Вушкряб і Гнат Скобель, він же Кобилка. Оце ж його родич і тримає тепер хату Пономаренка за дачу. Так-от, Прокіп-Квочка, Тиміш Вушкряб і Гнат Скобель були розбишаками. Навіть за радянських часів вони на все дивилися звисока. Не знаю, як те їм сходило з рук, але колгоспу й на дух не переносили. Було вип’ють у Деменціях по добрій чарці, а потім ідуть на Лубенці і співають так, наче їх сотня йде. То були люди з іншого тіста. Прокіп Пономаренко наче не такий і могутній зверху, швидше щупленький, але міцний був, спритний, жилавий, а як підкрутить вуса, то куди так. Він пішов із життя першим серед трьох. Тоді… тоді Вушкряб і Скобель так затужили, що страх. І знаєте, що вони учверили з горя? Вони посадили мертвого Прокопа на лаву, сіли поруч, обнялися з ним і гірко заплакали. Людям це було дико, але друзяки на те не зважали, бо Прокіп, Вушкряб і Скобель були…інакшими. Це були гайдамаки, і наш закон їм неписаний.   

Якісний проект: "Сумський історичний портал"

Раджу звернути увагу: 

Українські шляхи від Сум до Батурина. Частини 1-4

Науково-документальний фільм про Івана Мазепу та його епоху. 

Гіркий трунок поезії

Науково-документальний фільм про видатного українського поета О.Олеся, уродженця м. Білопілля Сумської області. 

То было время, когда московские князья хотели, чтобы Константинополь дал им право иметь собственного митрополита, не киевского. К примеру, в лето 1378 года, московский князь Дмитрий Донской отдает распоряжение некоему Никифору взять под стражу, раздеть донага, подвергнуть гнусным азиатским издевательствам и затем выставить за пределы Москвы прибывшего в его вотчину митрополита Киевского Киприана. Вот как звучит по-гречески Киприанов титул - - - "митрополит Малой Руси и Литвы Киприан - митрополит Киевский и всея Руси"

Выставив Киприана, Дмитрий Иванович вообразил себя константинопольским патриархом и объявил самолично своего личного духовника Митяя митрополитом коломенским. Но после ряда приключений Киприан все-таки был признан и в Москве, оставаясь митрополитом и при сыне Дмитрия Донского Василии Первом.

Именно по совету митрополита Киприана Вышгородскую икону привозят из Владимира-на-Клязьме в Москву, где ее торжественно встречают народ вместе с великим князем Василием. На месте встречи ("сретения") иконы был основан Сретенский монастырь, нынешний настоятель которого слывет духовником Владимира Путина, но это еще одна другая история. По церковному преданию, в тот сентябрьский день, когда москвичи встречали Владимирскую Богоматерь, Тамерлану под Ельцом явилась Богородица и будто бы именно это убедило Тимура не идти на Москву. Но не факт, что он туда и собирался. Тимур прекрасно отдавал себе отчет, что вряд ли сможет поживиться чем-либо существенным в деревянной Москве с населением всего в 20 тысяч человек. Совсем рядом были многолюдные богатые торговые города Таврики (к примеру, население Кафы в то время составляло около 70 тысяч человек) и Приазовья. Генуэзские укрепления Кафы (Феодосия) Московские же мифотворцы для объяснения этого "нелогичного" - с их точки зрения - решения Тимура-Тамерлана придумали иную версию, связанную исключительно с чудодействием иконы Владимирской (Вышгородской) Божьей Матери. После разгрома у Ельца Тохтамыш понял, что вряд ли может рассчитывать на подмогу недееспособной дружины своего московского вассала, гораздого разве что на исправное собирание дани для золотоордынского двора. Поэтому он принимает более разумное решение и скрывается от Тимура в дремучих сибирских лесах.

Повністю

УКР. Донські козаки (дінці / донці, донське козаче військо) — спільнота руськомовних козаків, яка сформувалася на Дону навколо одного з козачих військ-держав відомого під назвою Всевелике Військо Донське у XV-XVII ст. Частина козаків, так само як і деякі дослідники виділяють донських козаків в окремий східнослов'янський народ.

РАС. Донские казаки или донцы, донское казачье войско — первое по старшинству и самое многочисленное из казачьих войск Российской империи (???). Размещалось на отдельной территории, называющейся Область Войска Донского, которая занимала часть современных Луганской и Донецкой областей Украины и части Ростовской, Волгоградской, Воронежской областей и республики Калмыкия в Российской Федерации. Историческое название связано с рекой Дон (бассейн Азовского моря). Отличительными чертами казачьего сословия служат:

УКР. Кубанське козацьке військо — частина українського козацтва, що населяла території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольского краю, а також Республік Адигея і Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Катеринодар — сучасний Краснодар. Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козачого війська і частини Кавказького лінійного козачого війська.

РАС. Кубанские казаки, Кубанское казачье войско — часть российского казачества Северного Кавказа (???), населяющая территории современного Краснодарского края, западной части Ставропольского края, а также Республик Адыгея и Карачаево-Черкессия. Войсковой штаб — город Екатеринодар — современный Краснодар. Войско было образовано в 1860 году на основе Черноморского казачьего войска, с присоединением к нему части Кавказского линейного казачьего войска, которое «упрозднялось за ненадобностью».[1], в результате завершения кавказской войны.

Близько 8-ї години прибули до Новочеркаська – колишньої столиці донського козацтва. … вирішили лишитися тут, щоб відвідати Музей історії донського козацтва, бо чи буде ще колись така нагода? …

Музей виявився великим і цікавим. І приміщення велике, й експонатів багато. Експозиція організована вдало. Залишається позаздрити і пошкодувати, що для запорожсього козацтва нічого побідного не створено – мабуть, через їхній «сепаратизм», за неодноразову «зраду» «єдіной неделімой». Зараз, правда, чути розмови про організацію такого музею на Хортиці, та чи піде справа далі балачок, невідомо.

У музеї дуже багато зброї, але зовсім немає зразків народного мистецтва – ні вишиванок, ні килимів, ні кераміки, ні різьблення по дереву. Зовсім нічого. Це говорить про те, що це «сословіє» було нетворчим, годувалося за вірну собачу службу цареві. Чимало написів у музеї відкрито вихваляє козацтво за «прісоєдіненіє» інших народів «к єдіной нєдєлімой». Наприклад, стверджується, що підкорення Кавказу було для Росії життєво необхідною справою, бо полегшувало зв’язки з раніше приєднаним Закавказзям. Оце тобі на! Цитуються слова Енгельса, що Росія несла азійським народам цивілізацію. А як бути з Енгельсовою оцінкою Росії як величезної купи награбованого багатства? Ще в музеї є кілька хороших парсун козацьких старшин та відділ картин, де особливо багато картин Дубовського.

…

(м. Єйськ). У музеї перша кімната присвячена Іванові Піддубному, якого тут називають «руськім богатирьом». Тут є його речі, зокрема залізний костур. Жодним словом не згадується, що він українець. Про його національність свідчить лише місце народження: с. Богодухіва Полтавської губернії. Таке обкрадання інших націй країни зараз має велетенський розмах. Надбання всіх націй привласнює одна, а найгірше, що з цим звиклися і вважають це за звичайне явище, що «так і треба».

УКР. Іван Максимович Піддубний (* 26 вересня 1871, Богодухівка — † 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, Росія) — український спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк).

РАС. Иван Максимович Поддубный (укр. Іван Максимович Піддубний (26 сентября (8 октября) 1871, село Богодуховка (Красеновка), Золотоношский район, Полтавская губерния — 8 августа 1949, Ейск) — российский[2][3][4][5] и советский[5][6][7][8][9][10] профессиональный борец и атлет,(??????) происходящий из потомственного рода запорожских казаков.[5][8][11][12][13]

…

За дорогу наговорилися, селяни казали, що живеться зараз добре, не порівняти з недавніми часами. Люди з хати нові будували, й телевізори, автомашини та мотоцикли придбали. А тільки скучніше якось стало. Перестали співати, особливо молодь цурається українських народних пісень, перестали один до одного ходити. Чогось, на їхню думку, не вистачає людям.

…

Тут один дід сказав мені, що в більшості слобод знищено церкви. А проїхав до Владивостока і скрізь бачив їх цілими. Його висновок такий, що це один із проявів українофобства. Бо масове знищення збіглося з голодом на Україні та в українських місцевостях РСФСР (Воронежчина, Кубань).

Село Голівка (на табличці перед селом написано (Гаєєвка) розташована над Доном (тут кажуть не «Дон», а «Дін»).

…

Погомоніли на різні теми. Він викладач історії і директор школи. Говорить (як і його дружина-вчителька) з дуже помітним українським акцентом. Бідкається, що погано просувається русифікація. Всі зусилля школи виявляються марними, бо за школою все оточення дітей україномовне. Та ще, каже, буває що й самі вчителі і школі часто переходять на українську мову. І дітям важко, і вчителям. Каже, що місцеві російські діти гірше засвоюють російську мову, ніж українські діти.

Сумно слухати було. Інтелігенція, що вийшла з українського народу, вчиняє злочин проти свого народу!

…

На хуторі Осадчому мене наздогнало кілька хлопчаків на велосипедах. Вони довго їхали поруч і щебетали гарною слобожанською говіркою. Кажуть, що вони і в школі на заняттях так говорять, тільки завдання відповідають по-російському, і то не завжди. Вчителі теж часто говорять місцевим говором, бо вони всі тутешні. А одна «москалька» змушена цю говірку опанувати, бо не користується пошаною серед дітлахів через свою мову.

…

Водій автомашини, між іншим, розповів цікавий, хоч і сумний, факт. Коли він прийшов з війська додому й одержав паспорт, до нього начальник паспортного столу прискіпався за те, що він записаний українцем. Наполягав, щоб він записався росіянином на тій підставі, що тут не українська область, а РСФСР. Он як! Правда, водій таки лишився українцем. А скільки тут випадків, коли в одних батьків є діти як українці, так і росіяни!

…

За селом побесідував з тутешнім чоловіком. Він розмовляв по-українському (з його слів, і все населення так розмовляє), але твердив, що всі вони тут «руські», бо, мовляв, тут така зона проходить (тобто РСФСР).

(Мандрівка Рената Польового, Ростовська, Воронезьката ін., 1969р.)

Тут