РОД (Рожай, Рід) — творець Всесвіту, бог Життя, Долі, володар Вирію, батько Білобога і Чорнобога, опікун Дерева життя. Має здатність перевтілюватися в сокола. Академік Б.Рибаков, посилаючись на О.Гільфердінга, вважає, що «єдиним Богом у небесах» для східних слов'ян був Род. За народними віруваннями, Род кидає на землю «груди» (росу, дощ) — тому й народжуються діти. Земля-Мати — то дружина Рода, якій він надає життєдайності. Свято Рода відзначалося у перший день Різдва. У пошану йому приносили в жертву найвеличніший дар земних плодів — хліб-коровай. То велика вдячність богові та ще більше зобов'язання перед ним. До зустрічі з Родом на Свят-вечір люди готувалися за 12 днів наперед. Дід-Ладо на цьому святі — найстарший опікун родини, а Господь-Род — почесний гість для всіх родичів. Число дев'ять освячене Родом. Ось чому жінка-мати виношує дитину дев'ять місяців. Великого Рода вшановували також у тріаді свят бога врожаю Спаса, котрий є земним утіленням раю. Могутній Род у давнину зображався чотириликим у вигляді фалічного ідола, що є символом творчої чоловічої сили. Збруцька статуя, знайдена на Тернопільщині у 1848 р., яскраво це підтверджує.

Слово род у стародавніх пам'ятках означає родичів і нащадків, земляків і цілий народ, який утворюється внаслідок народження. На це вказують слова родити, родитель, родильниця, рідний, родич та багато інших.

Культ єдиного чоловічого божества виник не раніше II тис. до н. е., панував досить довго, і продовжував існувати в Київській Русі, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна, а потім і Христа. Його відповідником був землеробський культ Сварога – бога неба, володаря всього живого. У стародавній пісні, яку виконували у весільному обряді, майже немає нашарувань пізніших часів.

…Ой Роде, Роде, багатий,

Подаруй творець рогатий…

Ви даєте, таточку, волики,

А ви, матінко, корови,

А ви, сестрички, ягнички…

Бо наш рід великий,

Щоб було чим обілити…

Автор «Слова святого Григорія» ( XII ст.) писав: «треби кладуть… Вилам і Мокоші, Діві, Перуну, Хорсу, Роду, і рожаницям… Почали греки ставити трапезу Роду і рожаницям, також римляни, навіть і до словен дійшло. Це ж словени почали трапезу ставити Роду і рожаницям раніше їхнього бога Перуна, а ще раніше клали треби упирям і берегиням». Рода часто згадували церковні проповідники християнства, що вели запеклу боротьбу з культом життєдайного божества, якому населення Русі поклонялося і приносило жертви («а ще Роду і Рожаницям крають хліби, і сири, і мед»). Характерним є те, що церковні письменники XI - XIII ст. порівнюють Рода зі своїм верховним божеством, Богом-Отцем Саваофом (звичайно, на користь останнього): «Род, седя на воздусе мечеть на землю груды и в том рождаются дети… всем бо есть творец БОГ а не Род! ».

Підсумовуючи дослідження істориків, Б.Рибаков робить такі висновки:

Род — творець Всесвіту.

Род вдихає життя в людей.

Род — бог неба і дощу.

Род пов'язаний з земною водою («родники», «родища»).

Род пов'язаний з вогнем.

Род пов'язаний з підземним пеклом («родьство огненное»).

Род пов'язаний з червоним кольором («рдяний». «родрий»).

Род пов'язаний з шаровою блискавкою («родіа»).

З ім'ям Рода пов'язується й назва стародавнього міста Родня, яке в VII — VIII ст. було культовим племінним центром всемогутнього божества. Це місце вважається найдавнішим у вшануванні Рода серед слов'янства. Та з плином часу, з приходом на Русь багатобожжя, а також в епоху двовір'я Род став покровителем сім'ї, родини і духом-привидом, про що залишилися згадки у давніх пам'ятках літератури. Символом цього божества родючості і снаги був бик.

Держава - це насамперед символи. (X. Ортега-і-Гасет)

Пам’ятаю, як на початку 1992 року китайська художниця Мао Мао на якомусь мистецькому заході під милий біг просила тодішнього щойно обраного Президента України Леоніда Кравчука, аби перевернули головний державний символ - синьо-жовтий прапор, бо під цим сполученням кольорів на країну чекає неминуча деградація, зрада, занепаді, зрештою, крах. Адже синє і жовте утворює гексаграму «Пі» (за «І-цзин» - класичною китайською Книгою змін, - одну з чотирьох найгірших комбінацій), яка розшифровується приблизно так: «Будьте пильними і передбачливими. Не беріться за якусь суттєву справу, бо вона швидше не збудеться, ніж збудеться. Ваше оточення не розум/є вас, ви без будь-яких підстав сваритеся зі своїми друзями». Тоді як обернене розміщення барв - зверху жовте, а синє -знизу - утворює цілком нову гексаграму «Тай», яка означає: «Розквіт. Мале відходить. Велике приходить. Щастя. Розвиток.».

І своїми попередніми І посадами змушений був довгий час І з себе марксиста-атеїста, переконаний поетами-нардепами, що синьо-жовтий прапор символізує синє мирне небо і золоту українську пшеницю, тоді віджартувався: що корисне, мовляв, для китайця, те для українця - смерть і навпаки, маючи, очевидно, на увазі. А шкода. Бо, як бачимо, спотворена езотерична суть виявленого матеріального символу
(синьо-жовтий прапор) дуже швидко далася взнаки Україні.

Жаль також, що радянські поети екс-комуністи, які тоді були головними радниками Президента Кравчука з питань державного будівництва, не знали чи не хотіли знати, що українська революція 1917 року в Києві та Петрограді, а також українізація підрозділів царської армії на фронтах Першої світової війни і на Чорноморському флоті відбувалися під жовто-блакитними, а не синьо-жовтими прапорами, і саме це сполучення барв голова Центральної Ради Михайло і пропонував для основного символа УНР.

Чому згодом гетьман Скоропадський і головний І Петлюра перевернули прапор, достеменно не з'ясовано. Може, під впливом синьо-жовтого прапора ЗУНР, і, очевидно, створювали свої символи за І «аби не як у поляків», у яких світліша (біла) смуга національного прапора зверху?

Проти сполучення кольорів - синє-жовте - «І-цзин» (ще не було жодного випадку, аби пророцтва з цієї книги не збувались), свідчать також й інші тлумачення значення барв та їх комбінацій.

Ян-Інь. Ця прадавня емблема створення світу з хаосу та боротьби і єдності двох протилежних засад у деяких традиціях теж передається цими кольорами: жовте, або ж золоте Ян (світло, тепло, небо, активність, принцип, сонце) та синє (пітьма, холод, , пасивність, жіночий елемент, місяць). Що буває, коли земний, пасивний, жіночий, місячний принцип домінує (розміщується зверху) над небесним, активним, чоловічим й сонячним, мабуть, пояснювати зайве: протиприродність, а, значить, апріорі запрограмованість на невдачу такого порядку речей очевидна.

Фен-шуй. До вище сказаного органічно прилягає і традиція фен-шуй, за якою розміщення синього(воля) над жовтим (мудрість) означає «Закон занепаду», тобто прогресуючу деградацію, нещастя, хаос. Тоді як зворотне сполучення барв - жовте над синім означає гармонійне поєднання Неба і Землі, чоловічого і жіночого, сильного і гнучкого, що обіцяє розвиток, добробут, щастя.

Арійська традиція. Деякі дослідники стверджують, що духовний вождь арійства Рама обрав своїм символом жовто-синій штандарт, бо це є гармонійним поєднанням небесного вогню РА і земної речовини МА, що також означає зверхність духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє). А не навпаки, що до того ж перекручує святе ім'я Рама на Мара (а мара - це примара, привид, хто не розуміє, або ж зомбі по-сучасному). Ідеолог концепції «Переходу-ІУ» і редактор однойменного журналу Ігор Каганець каже : «Нинішній синьо-жовтий державний прапор України не обіцяє їй нічого доброго, оскільки декларує збочений стан домінування пасивної матерії над активним духом. Хоча треба сказати, він точно відповідає нинішньому тимчасовому стану деградації і духовної темряви». Шкода лише, що пан Каганець не уточнює, що детермінувало «стан деградації і духовної темряви» якраз прийняття цього перекрученого символу, давши Україні таким чином мару замість Рами.

Християнська традиція. За православними канонами іконописання, які відомі ще з Візантії, золоте, жовте символізує Творця, Бога-Отця, німб Бога-Сина і взагалі - Вищу Духовність. Синє ж - усе земне, а також свободу, якою Творець наділив свої творіння з надією, що вони не будуть нею зловживати. Але ж ми бачимо, як користуються цим даром люди, і знаємо, куди завела безвідповідальна свобода колишнього командира небесного воїнства на ім'я Денниця, більше відомого як Люцифер.

Геральдичний аргумент. За правилами геральдики, прапор утворюється від герба (герби виникли раніше, ~ ніж сучасні знамена); барва верхньої смуги береться від кольору власне знака, а барва нижньої 7 від гербового поля. Якщо герб, наприклад, Польщі - білий орел на червоному тлі, то відповідно й прапор ~ біло-червоний. Тож якщо герб України - жовтий тризуб на синьому полі (чи навіть якщо взяти герб Галицько-Волинського князівства -золотий лев на синьому тлі), то й прапор має бути жовто-синій, а не навпаки.

Світова ж філософська, політологічна й соціологічна думка не надто багато уваги приділяє питанню символів. І це не дивно, бо сучасне суспільство споживання - це суспільство знаків, а знак відрізняється від символу, як, скажімо, буква ~ від живого звука, який вона позначає.

Але є винятки. Відомий сучасний сербський філософ Светислав Басара, який доволі серйозно ставиться до порушеного питання, вважає, що «символ - це така річ, без якої дійсність не є повноцінною. Символи - це обмінні пункти, через які енергія вищої реальності спливає у світ явищ... А неправильна інтерпретація символу має корозійний вплив на дійсність... Займімося на хвилинку символами окремих держав - прапорами. Впадає у вічі, що в тих держав, які на своїх знаменах зберегли традиційні символи, наприклад, хрест - Швейцарія, скандинавські країни, Велика Британія - дійсність функціонує набагато краще, ніж у країнах, які на прапори поставили знаки та картини, не кажучи вже про спільноти, що обрали інфернальні символи пентаграм. Скептикам пропонується порівняти статистичні дані». Додамо, що на час, коли пишуться ці рядки, перше місце в світі за рівнем життя займає Норвегія (біло-синій хрест на червоному тлі), а одне з останніх - Мозамбік (схрещені мотика і автомат Калашникова на тлі жовтої пентаграми і п'яти барв). Скажуть - це тому, що Норвегія багата на корисні копалини, а Мозамбік - зруйнований громадянськими війнами. Але ж можна повернути й по-іншому: спочатку були символи (відповідно хрест і автомат Калашникова), а вже потім, як наслідок - кому корисні копалини, а кому - громадянські війни.

Василь Кожелянко, письменник і публіцист, Буковина

Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоломъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз Володимиръ; так само скрізь храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.

Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у середині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до середини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут і особливий ритм, й імена поганських божеств старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки літо відмикати,
З лівої ручейки зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.

© Іван Ющук, кандидат філологічних наук, професор

Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова це мова предків і рідної землі.

Іван Ющук, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки й техніки України


Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і см’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti сидить, sedemos сидимо, sedetes сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий новіший, novus novios; лівий лівіший, laevus laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва це вже українські слова.

Факт третій. Коли в VІ VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога нози, рука руци, муха муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван Иване, орач орачу, сестра сестро, сестрица сестрице, лекар лекару, друг друже, jунак “герой” jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, каљужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, куњати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, наопако “навпаки”, снага, треба, и поготово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ це “квітень”, липањ “червень”, српањ “липень”, листопад “жовтень”, але сечањ “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.

Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.

Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лука (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.

Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.

У багатьох цивілізаціях аналогом Хреста є Коло. Обидва знаки являють собою основу і часто зображаються разом. Хрест, що обертається, - Сварга, Свастика – символізує розвиток Всесвіту.

До найдавніших знаків, що cимволізують світотворення і світобудову, належать такі знаки Трійці, як хрест, тризуб, трикутник, шестикутна зірка, сварга (свастика), триквестер, триколо (даоська трійця), дерево життя та їх модифікації. Графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста, кожен знак підкреслює ту чи іншу характеристику триєдиної сили, той чи інший етап космотворення.

Найперший етап символізує Хрест. Він є полісемантичним символом. Але в першу чергу, це знак нашого тримірного Всесвіту, життя. Він зображає Трійцю з підкресленням значимості синівської енергії (третьої сили) – Любові. Це зроблено шляхом поєднання символу чоловічої енергії – вогню (зображуваної у віруваннях всіх народів вертикальною площиною або вертикальним стовбом) з символом вологої жіночої енергії (зображуваної горизонтальною площиною), при якому обидва батьківські символи немов би зникають, зливаючись в один знак хреста – символ тримірного простору, любові, дитяти. Це знак найпершої триєдності: мінус, плюс, єдність: мати, батько, дитя.

Хрест, що обертається, - Сварга, Свастика – символізує розвиток Всесвіту. При цьому обертання хреста за годинниковою стрілкою символізує рух вгору, сходження (наприклад, схід Сонця), рух від матеріального до духовного – еволюцію, а обертання проти годинникової стрілки – рух униз, захід, рух від духовного до матеріального – інволюцію.

Сваргою (Свастикою) зображується не тільки рух Всесвіту, а й сонячний рух у релігійній традиції аріїв. При цьому Сонце, що сходить, зображується прямою (правосторонньою) сваргою, а Сонце, що заходить – оберненою (лівосторонньою). Таку сваргу можна сьогодні побачити на олтарі Софії Київської.

Свастика або сварга – це ще знак небесного вогню і символ чоловічої здатності до запліднення. Svarga санскритською мовою означає небо, сонячне світло. Очевидно, тому давньоукраїнський бог неба і небесного вогню, батько Сонця, називається Сварог. Svastya означає щастя. Тому в арійців сварга була оберегом – знаком, що приносить щастя. Відображена в санскриті назва залишилась завдяки тим арійським племенам, що переселились в Індостан з Північного Причорномор’я і Приазов’я в ІІ тис. до н.е.

Сварга без одного плеча стає Триквестером (Триквестом) – символом триєдиного астрального вогню (Огня, Агні), тобто вогненої Трійці. Оскільки носіями астрального вогню наші давні предки вважали Сонце, Зорю і Місяць, то він зображався не лише у вигляді триплечевої сварги, а й у вигляді трійці знаків – хреста або кола (символ Сонця), зірки (символ Зорі) та рогатого місяця.

Ті ж сили , що зображені у хресті, репрезентує шестикутна зірка. Поєднані в ній два рівнобічні трикутника символізують єдність чоловічої вогненної енергії, спрямованої вгору, з жіночою вологою енергією, спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись з двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує Трійцю.

В одному з варіантів шестикутної зірки, званому нині Моген Довед (Зірка Давида), який став символом іудаїзму і національним символом єврейського народу, давньоарійський символ шестикутної зірки був запозичений іудейськими кабалістами у католицького ордену тамплієрів, утвореного в Палестині після першого Хрестового походу 1119 року. Вперше цей знак згадано в іудейській літературі 12 століття (в творах караїма Їєгуди Гадасі).

Знак шанують також і мусульмани, які називають його «Щит Дауда”. Трикутники зображаються переплетеними у такий спосіб, щоб їх не можна було розняти. Цим підкреслюється нерозривність батьківської (позитивної) і материнської (негативної) енергії третьої іпостасі – світу.

Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов, або Вогонь, Воду і Життя, або Янь, Інь та Ці, однак не як початковий процес породження третьої сили двома превинними, а вже як другу стадію цього процесу, тобто як дію трьох рівноправних сил, що виходять з єдиного, спільного для всіх джерел – Абсолюту (Вакууму, Дао).

У багатьох цивілізаціях аналогом Хреста є Коло. Хрест і Коло є головними елементами орнаменту. В українській символіці світобудови до прийняття християнства переважав знак Кола, а після прийняття християнства – знак Хреста. Обидва знаки являють собою основу і часто зображаються разом (хрест у колі). Дотепер широко вживається так званий Кельтський хрест, що поєднує архаїчні Коло і Хрест.

Коло – символ Сонця, нескінченності, вічності, довершеності, внутрішньої єдності. Оточені колом предмети, з одного боку, символізують обмеженість, з другого боку, - захист від небезпеки, яка існує в навколишньому світі. Це найдавніший оберіг наших предків. Взаємодію небесного і земного, чоловічого і жіночого, що полягає в їх дуалізмі, становить відомий символ Ян-Інь (коло, розділене навпіл хвилястою лінією) – знак Дао.

Біла половина (Ян) включає в себе чорну пляму, а чорна половина (Інь) – білу пляму. Ці дві плями означають наявність у чоловічому началі жіночого, а в жіночому – чоловічого. Хвиляста лінія – це символ руху і взаємопроникнення двох начал. Перед тим, як цей символ потрапив до Китаю, він широко вживався трипільцями – тільки подивіться на розписи їхньої кераміки! Цілком ймовірно, що сучасники трипільців – екстравертні арії, які разом зі сваргою “взяли собі на озброєння” і цей священний знак, занесли його на територію теперішнього Китаю.

Дао – це ніщо інше, як Див – Першооснова Всесвіту, Прабог, природа якого двоїста, оскільки для творення світу в ньому має бути два начала: батьківське і материнське. Бог Див шанувався ще в доарійську епоху, а в арійську епоху його культ і знак поширився на величезних територіях разом з розселенням арійських племен. Звучання і написання його імені є чимось середнім між українськими словами “диво” і “два” та китайським “Дао”.

Китайський варіант імені цікавий тим, що поряд з написанням і звучанням імені китайці зберегли зображення першоначала і дві змійки, що вгортаючись одна в одну творять коло. Яка дивовижна близкість звучання назви і змісту знаку з українськими словами “див” і два”! Відзначимо також, що французьке ім’я Бога-Творця – “Diev” розшифровують як “два в одному (нібито від латинського “de uno”).

Олексій Братко-Кутинський в своїй книзі “Феномен України” порівнює українські слова “див”, “дива”, “два” і китайське ім’я подвійного першоначала “Дао”. Чи можуть вони бути пов’язаними? Він виявив варіанти одного з даоських знаків у гербах українських дворянських родів. Православна українська старшина не могла ставити у свої родові герби даоські знаки, але це могла бути родова символіка, яка тягнеться з прадавніх джерел, спільних для всіх арійських народів.

Автор виявив, що герби старовинних українських родів широко відбивають трипільську символіку. При цьому серед символів трипільців виявлено первісні даоські знаки: двох сплетених змійок і триколо. Ці знаки, очевидно, символізували бога Дива. Вони не настільки абстрактні, як китайські знаки Дао, однак, сумніву в їх ідентичності не виникає.

В символіці даосів немає коріння знаку, тобто попередніх натуралістичних варіантів (змійок чи рибок), а відразу з’являється його закінчена абстрактна форма. Цікавим є також сам факт відсутності коріння слова “Дао” в китайській мові. Вводячи цей термін у своїх трактатах даоси пишуть: “начало всіх начал безтілесне і безім’яне, порожнє і невичерпне, воно ховає у собі все... назвемо його “Дао”, бо якось же його треба називати...”

ВЕЛЕСОВА КНИГА, ВК – збірка славянських текстів відичної доби, які виринули у сучасність вирізьбленими на дощечках. Ця писемна пам’ятка була знайдена у 1919 році полковником білої армії Алі Ізенбеком в зруйнованій громадянською війною садибі родини Донець-Захаржевських Великий Бурлук на Харківщині, оприлюднена після другої світової війни Ю. П. Миролюбовим і опублікована в Голландії М. Скрипником у 1972, 1975 рр.

Верхня межа давності більшої частини текстів ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ датується 879 р. (рік смерті Рюріка). ВК – знакове першоджерело, де висвітлена «революційна» історія славянства. Родовід не біблійний, а йде від славянського Вирію: замість створених богом першолюдей, – першопростітлені в бозі Батько Богумир і Матір Слава. Вузлова подія становлення роду (для когось це вихід з Єгипту), – для славянських родів, – вихід із Семиріччя. Провідники нащадків Матері Слави на тому шляху: Ір’єверш Орій і сини його Кий, Щек, Хорив. Ми вважаємо, що Аскольд і Дір побратими варяги, а Велесова каже, що Аскольд із своєю дружиною хижачв по Дніпрі: наймався в охоронці купцям і грабував їх, і Дірос – грецький купець, – його Аскольд вбив. Ми прихиляємося перед величчю історичного внеску греків, – наші предки воювали з ними і зневажали їх. По греках залишилися монументальні пам’ятки в камені, натомість, у посланнях Велесової – Гімалаї світооглядових височин і майстерності їх викладу. Взагалі, тексти Велесової несуть зовсім іншу уяву про наше минуле, ніж ми звикли бачити по шкільних підручниках. Тому, із визнанням ВК в якості достовірного першоджерела існують перні труднощі, оскільки це тягне за собою повне переосмислення нашої історії і титанічну працю пов’язану з тим. Відтак, дуже втішно бачити, коли серед сучасних історичних досліджень деінде з’являються посилання на свідчення ВК.

Читаючи Велесову Книгу слід зауважувати наступне:
ВК – це не книга у своєму витоку, а збірка текстів різних авторів, де маже всі оповіді є окремим завершеним висловом
Жоден з її авторів не був “кабінетним істориком” – тобто не писав “нетлінку” для далеких нащадків, а всі вони були діячами свого сьогодення – духовними провідниками, натхненниками для своїх сучасників
Всі автори – вихованці “школи” віровчення, тому все ними висловлене, в першу чергу, духовне послання і цілеспрямовуючий заклик. Відтак, не має сенсу шукати впорядкованості за хронологією у висвітленні подій: значуще датовано, але, за логікою викладу, – це приклади з минувшини в якості аргументів на переконання
Велесова Книга є свідченням діяльності відичних духовних провідників схоплене у моменті творення світовідчої згортки, збірки розмаю славянства у єдність: Державу Русі. Вони кликали із небуття до життя Русь – Відичне Воїнство, аби ті сповнились гідністю і опанували світ своєї вітчизни.


Кликали і були почуті.
За тим окликом постала Відична Держава Русі, що ствердилась в Києві 1125 літ тому, у рік 6390, під яким у “Літописі руському” записано віще: “Хай буде Київ матір’ю городів руських”.

Публікація на сайті містить переклад текстів Велесової Книги (ВК) і автентичні тексти (за публ. Б. Яценко, “Велесова Книга / автентичний текст у ритмічному викладі”, 1995р. і публ. “Труды Отдела древнерусской литературы» (ТОДРЛ). XLIII, Л., 1990”). Всі тексти-переклади подаються, як окремі, що співпадають з написами на окремих дощечках. Як виключення: “Живич і Палач” і “Біля вогнища” – це дві окремі оповіді з однієї (30-ї) дощечки; на дощечці 6в міститься ціла оповідь і фрагмент іншої – друкується ціла оповідь. Деякі тексти між собою пов’язані – на це вказують групуючі заголовки.

Робота над перекладом Велесової Книги
присвячується її авторам – Майстрам давнім.
19.02.7515
Гай Арсенія

 

Очень скоро после распада СССР, стало ясно, что никакой «славянский союз» не получиться.

Слишком большая разница образовалась в самосознании жителей России, Украины и Белоруссии.

Как не смотри, украинцы и белорусы все же были народы угнетаемые.

Русские, хотя тоже на положение рабов, но как бы титульная нация, претендующая на ассимиляцию других.

Самое смешное, что в идеологических судорогах Кремля этот глупейший постулат- ассимиляция иных народов - прослеживается до сих пор.

На здоровье - быстрее выдохнетесь.

И так, в конце 1991 года Россия, Украина и Белоруссия разошлись.

Уже через три года начали чеченскую бойню, и стало ясно, что Россия не может претендовать на роль объединителя.

Ибо значительная часть ее населения, по старинке жаждет затоптать и подчинить других.

По сей причине, остатки империи продолжают блошиться в нищете и балансируют на грани дальнейшего распада.

Что будет длиться до тех пор, пока уцелевшая часть страны не окажется способной без дураков существовать в современных условиях.

Не все просто дается на Украине и в Белоруссии.

В болотистых западных лесах, как привыкли партизанить, так делают это до сих пор.

Батька и менчуки в Менске, народ на хуторе.

Медленно и спокойно - тех пережили и этих переживем.

Все же слишком медленно для 21 века.

Два - три поколения белорусов так могут человеческой жизни и не увидеть.

Шибче всего дела пошли на Украине.

Терпели, терпели Кучму, пока не попросили.

И тут открылась любопытная картина.

Москалей словно на раскаленную сковородку посадили.

Считали и, безусловно, считают они Украину своей колонией.

Одна незадача - сами украинцы другого мнения.

В Москве «приняли меры».

Те, на что ума хватило.

По сколько этого добра в позолоченных палатах осталось не много, появилось седьмое чудо света.

Лидер промосковских расчленителей Украины гамадрыла Бандюкович.

Прекрасен его лик - именно такой, какой должен быть у очередной кремлевской куклы в свободной стране.

Теперь внимательно - я давно ждал, найдутся ли на Украине люди, способные вытащить и разрубить корень зла.

Ребята попытались.

Подняли договор Рибентропа - Молотова, создали музей памяти более чем 10 миллионам жертв большевистской оккупации.

Однако постоянно чувствовалось, что это не все.

Остается в глубине что - то такое, что не дает окончательно освободиться от гнета.

В августе мир это услышал.

На политический пласт была выставлена та самая ржавая гиря.

Которую подлинно независимая нация должна сразу и на всегда поставить в далекий угол подвала своей не простой истории.

Речь именно о нем - первом навязанном «договоре» Переславской Рады.

Где одна сторона - Украина - повязана обязательствами.

Другая - москали - наделена правами.

Типичный колониальный договорчик, заключенный предшественниками нынешних обитателей Кремля.

Характеризующий неизменный за многие века менталитет.

Типично московское расположение винтиков в головах правителей уходящих эпох.

Не зря слова «бояре», «борзая» и «бобыль» так похоже.

Не только созвучны, но и по смыслу близки.

После Переславской Рады появилось много борзостей.

Например, такой нонсенс, как «Киевская Русь».

Бессмыслица, которую до сих пор повторяют миллионы маленьких школьников на этой самой Руси.

Вы только вдумайтесь в эту прелесть!

Так ведь можно договориться и до «Парижской Руси».

«Оснований», между прочем, куда больше.

Наполеона побеждали, старая российская интеллигенция покоиться в Сент - Женевьев - де Буа и весь двор при царе общался на одном французском.

На мове ни хрена не вразумеют, но задним числом слепить «Украинскую Русь» догадались.

Похоже, библейский Кайн убил Авеля не только из за старых анекдотов.

Предполагаю, что тот еще смахивал на Кремлевских «историков».

В отношениях с Москвой пока действует одно золотое правило.

Там не признают никакие права, возникшие из Закона, Истории или элементарной Справедливости.

В цене только не сметная толпа, вранье и тупая сила.

Однако, как определил незабвенный Шри Ауробиндо: «На любую волну силы подымиться другая волна. Она будет еще больше и погребет первую».

Вот она и поднимается.

Свободный мир третьего тысячелетия.

Чтобы в него войти, требуется с начала разорвать старые путы.

Нельзя строить новую жизнь, оглядываясь на навязанные кем то обязательства.

Ничуть не важно, что это было давно.

Именно Переславская Рада послужила началом порабощения Украины.

Еще сегодня, как само собой подразумевающихся, служит основой претензий новых колонизаторов.

Как запряжешь, так поедешь.

Захомутили тогда будь здоров.

В одном двадцатом веке каждого пятого украинца закопали.

Каждого четвертого сослали.

Кровожадные чекистские хорьки и сейчас не прочь порезвиться.

Поэтому нельзя расставание с никудышним прошлым откладывать в долгий ящик.

Время для начала пересмотра основ Российско - Украинских взаимоотношений выбрано очень удачно.

Сейчас кремлевские лягушки это предложение заквакают.

Но уже через пару лет ситуация измениться.

Тогда москалей собственный живот прихватит и появится возможность окончательно расстаться с их наймитами на Украине.

Просто здорово, если на прощание можно будет им вручить по свежему томику истории Украины.

Где Переславская Рада и ее последствия будут показаны таковыми, какие они были и есть на самом деле.

Кто захочет, сможет остаться.

Но жить надо будет по правилам нормальной страны, а не свинячить в угоду Кремлю или еще кому нибудь.

После решительного отказа от подчинения московитам в Киеве и последующей трансформации самой России, вражда прекратиться.

Между государствами восстановятся нормальные взаимоотношения.

Когда никакой дядя не сможет диктовать другой стороне, что ей делать и с кем общаться.

Примечательно, что именно Украине суждено вырвать имперское жало Кремля.

Ибо корни этого жала покоятся в ее истории.

Первое крупное присоединение.

Стержень, к которому прикручивались все другие порабощенные народы и территории.

Сломать его - одна из главных задач цивилизованного мира в начале 21 столетия.

Ибо без Украины империя Кремля не возродиться никогда.

Чекистские барыги это прекрасно понимают.

Почему каждый удачный шаг Киева вызывает такую истерику.

Почему такие деньги и такие усилия тратятся на то, чтобы замутить восточные области и расколоть Украину.

Все тщетно.

Ибо за Кремлем - рабы, а за Киевом - освободившиеся нация.

Рядом цивилизованный мир, который несоизмеримо сильнее полудохлой империи «от океана до океана».

Все же сложности есть.

Попробуем взглянуть на некоторые из них.

Осиное гнездо путиноидов находится в Крыму.

Власти Украины явно недооценили политкорректность американцев.

Когда те в прошлом году с изумлением разглядывали одичавших совков.

Которые не позволили превратить, например, Керчь в нормальный европейский город.

С развитой инфраструктурой и высокооплачиваемыми рабочими местами.

Сбесившихся толпу полуграмотных, в свое время завезенных из России туземцев, которых, замечу, в Крыму никто не одернул.

Американцы просто уехали.

Хотите жить плохо - живите.

Керчь осталась.

Без современной инфраструктуры, нормальных доходов и какой либо перспективы интенсивного развития в обозримом будущем.

Ибо жизнеустройство крымчан в планы москалей не входят.

Замутить против Украины - вся их не хитрая «стратегия».

Одной рукой подачки Лужкова, другой - чем хуже, тем лучше.

Что с этим делать?

Одному Киеву в данной ситуации явно ни времени, ни сил не хватит.

Выборы местной власти в Крыму уже показали, что воздыхатели Кремля постоянно создают напряжение.

Используя завезенных в разное время русскоязычных жителей.

Особенно податливых на агитацию против Украины.

Выход есть.

По договоренности с Киевом проблему легко может решить почти четырехмиллионный Татарстан.

Просто требуется восстановить историческую справедливость.

Земля на южном берегу не должна принадлежать оккупантам.

Законное право на ее владение следует вернуть репрессированному народу Крымских татар.

Иначе обсохшие в политическом безветрие крымские московиты подают дурной пример восточным областям Украины.

Ради сохранения целостности всей Украины, на выделение земель татарам должна быть политическая воля Киева.

При нормальной иммиграционной политике подмога приволжских соотечественников позволит быстро обеспечить численный перевес.

Что гарантирует победу на любых демократических выборах.

Об остальном позаботиться Мустафа и его орлы.

Агитаторов, навязывающих идеологию агрессивного соседнего государства, давно необходимо объявить вне закона.

Депортации по известному принципу «чемодан - вокзал - Россия» быстро остудят желающих отделить Крым от Украины.

Сделает бесполезным российские денежные вливания для подрыва целостности Украины.

Так это происходит в любом цивилизованном государстве.

Представьте себе выборы в Калифорнии, на которые вышла бы публика, обещающая присоединение округа, например, к Китаю.

Или отделение Южных штатов от Северных?

Или китайский язык, как второй государственный, «ибо их много»?

Смешно? Пополнение для тюрем?

На Украине тоже должно быть и смешно, и пополнение для тюрем.

Иначе москали наглеют с каждым годом все больше.

Второй по важности вопрос - это ситуация в Восточных областях Украины.

Хорошие новости уже есть.

Одного из основных виновников трудного положения жителей этой части Украины - пучеглазого Дерипаску - подловили в Германии.

Это на его деньги создавались и функционируют «общественные организации» прокремлевских наймитов.

Которые, действуя по заказанной программе «чем хуже, тем лучше» обеспечили приличную пробуксовку «тягачей» экономики этих регионов.

Помните, как этот туповатый, но в доску обнаглевший пацан издевался над украинскими предпринимателями?

Над их попытками с самого начала вести бизнес законным путем и по европейским стандартам?

Политическая «крыша» Кремля и легализованные в России бандитские формирования действительно давали ему фору.

Не долго музыка играла.

Если немцы раскрутят пучеглазого шныря, то следом пойдут кремлевские «легализаторы» организованной преступности.

Щупальца которой один за другим правоохрана уже сейчас отрубает по всей Европе.

Так что дела идут на поправку.

Просто жители Восточных областей Украины должны знать своих «героев».

Естественно, любые каналы ретрансляции кремлевской лжи следует отключить на всей территории Украины.

Ибо сведений, которые соответствуют действительности, там просто нет.

Посмотришь российское телевидение - сейчас Америку перегонят.

На минуту отвернешься от экрана - три четверти граждан «великодержавной России» штаны руками придерживают.

Цены на нефть упадут и это не поможет.

Украинцам незачем мучиться с того похмелья, которое ожидает толпы наивных и оболваненных россиян.

Когда жизнь заставит протрезветь и реально посмотреть вокруг себя.

От яда есть только два избавления.

Не дать травить здоровых, и вводить противоядие заболевшим.

Противоядия накопилось море.

Вопиющие по международному трибуналу преступления Кремля на Кавказе.

Убийства заложников «Норд - Оста», детей Беслана, журналистов, правозащитников и просто порядочных людей.

Первый в мировой истории акт государственного ядерного терроризма в Великобритании.

Преступления против граждан суверенной Украины, ее президента.

И дальше по тексту.

Гражданин Украины, который такие вещи знает и при этом поддерживает Москву - это хряк.

И жить ему во хлеву за пределами Украины.

Третья принципиальная позиция касается веры.

Тут требуется особо зоркий глаз и чуткое сердце.

Все вероисповедания имеют право на жизнь.

Господь скорбит, когда истинно верующие пускаются в раздоры.

Московская патриархия, конечно, не церковь (см. «Крест от Лубянки»).

Но в ее приходах могут оказаться подлинно верующие православные.

Которые искренне обращаются к Всевышнему, и не участвуют в темных делишках Лубянки.

Тем более, что чекисты такими прихожанами и прикрываются.

Поэтому задача трудная - отделить зерна от плевел.

Если же выявлена попытка под видом веры навязать волю москалей, ждать больше нечего.

Таких надо гнать - Украина, как никак.

Теперь уже не место, где лживое «православие» можно безнаказанно использовать как инструмент порабощения.

Страна становиться на ноги в крайне трудных условиях.

Кремль располагает огромными, в масштабах Украины, финансовыми ресурсами.

Ведет против независимого государства практически открытую войну.

Все же они проваливаются в своих потугах, и растет уверенность, что Киев выстоит.

«Ще не вмерла Украiна!»

Зрячие россияне постараются помочь свершиться исторической справедливости.

Таким образом освобождая самих себя от роли пассивной массовки в поддержку недоучившегося подполковника.

Расшифровывать намерения кремлевской шпаны.

Показать их преступления.

Найти уязвимые места в неуклюжих попытках превратить страну в огородное пугало и грамотно подсечь при первой возможности.

Конечно, подготовить русло для той направленной лавины, которая, в конце концов, сметет чекистский режим.

Все же кабальные обязательства Переславской Рады придется пересмотреть на Украине.

Ибо от этих «договоренностей» по сей день ответвляются новые корешки.

Обильно удобряемые Кремлем, пытаются вновь заплести Украину в старых путах.

Поэтому, детка за репку, бабка за детку и кто - нибудь с тяпкой.

Воздух свободы - лучшее слабительное для жаждущих возрождения империи москалей.

Чего, по доброму, им и пожелаем.

2007.09.10

Георгий Гордин

Не треба плутати. Росіяни, як і китайці або американці, ніколи не були окремою національністю. Тому порожні і позбавлені сенсу всі суперечки, з приводу, хто є родоначальником племені, якого не існує в природі.

У Росії три з половиною століття намагалися в прискореному порядку зліпити новий народ. Мати українка, батько татарин, - дитина за паспортом - росіянин.

Хрін вам! Слово «росіянин», так само як і слово «китаєць» або «американець», не означає національність. Всі ці слова означають соціальну ідентифікацію або приналежність до багатонаціональної общини. Яка складається з різних народів. Нерідко навіть рас. Є чорношкірі афроамериканці, є вже афрокитайці й афроросіяни.

Соціальна приналежність - це те, ким ми себе відчуваємо, в якому мовному середовищі живемо і в якому побутовому просторі перебуваємо.

Все наше життя побудоване на союзах і об'єднаннях. Що людина, що народи без сім'ї найчастіше не можуть добитися процвітання поодинці.

Тому об'єктивно виникають більші фрагменти простору, які наші далекі предки назвали державами.

Такий простір може бути об'єднаний добровільно. І заселений, в принципі, вільними народами.

Тоді конкретний прояв соціальної ідентифікації утворює сильна, процвітаюча і перспективна держава або їх союз.

Може бути інакше, і ми це чудово знаємо. У Китаї і Росії продовжують своє жалюгідне існування прояви соціальної ідентифікації насильницького ладу.

Що важливо, там переважає прагнення силою «переплавити» в єдину чавунну болванку величезну кількість національностей. Над створенням яких, Історія трудилася не одну тисячу років.

Домінує маніакальне прагнення узяти і «замінити» родові зв'язки імперською ідеологією.

За короткий термін приліпити всім народам загальне «поганяло», єдине для всіх мешканців цієї самої соціальної ідентифікації - китаєць, росіянин і т.д.

Ще раз - хрін вам! За весь час існування людства не було і не буде вдалих спроб зробити з людей мічурінську грушу.

Це в такій же мірі нездійсненно, як дотримати «чистоту» окремої раси або народу.

Імперії виникали завжди. Але лише для того, щоб натовпом пробігтися по чужій землі. Повбивати, пограбувати, після чого кілька століть помилуватися своєю могутністю, і знову розпастися.

До речі, за останні роки надто наочно розвалилася Югославія.

Разом з мертвою державою частенько ховали потужність і найближчу перспективу народів, яких поневолили.

Не дивлячись на можливість фатального результату, найбільш стійкі народи знову ставали самі собою і виживали.

Тому що, національність - результат надто тривалого історичного розвитку. Будь-яка з них пройшла горнило багатовікових випробувань. І тримається на діамантовому кістяку генетичного коду.

А всі «югослави», «росіяни», «китайці» в порівнянні з цим - одноднівки. Бо в основі створених штучним шляхом соціальних общин, замість генетичного коду - папірець, що іменується паспортом.

Замість родових і племінних зв'язків, лінія на карті, звана кордоном. Сьогодні вона тут, завтра там. Імперські потуги, в порівнянні з природою - фуфло.

До речі, у разі переходу до авторитарного правління, «американців» чекає та ж доля. Такі справи.

Національність - це, хоч маленьке, але надто міцне утворення. Сильнішими можуть бути тільки об'єднуючі людство структури - релігія та ідеологія. І те, - як сказати, і до чого приміряти.

Всі разом вони об'єднують людей міцніше нікуди. Об що зараз ламають зуби чекісти-недоучки в Російській «Федерації».

На Балканах національності вже прокинулися. Місця їхнього компактного проживання стали могутнім стартовим майданчиком для розвитку по всьому периметру. Від культури і освіти, до політики і економіки.

І слід відзначити - тут же знову об'єдналися! Тільки у куди привабливішу структуру. Вчора в концтаборі, сьогодні в Європі.

Пароль для завантаження програми розвитку і процвітання простий - Свобода, Незалежність і Рівність можливостей.

Ще десять років назад жителі Адріатики на питання про національну приналежність могли по-дитячому відповісти: «Я югослав!»

І де ти тепер, югослав?

Ось це національність.

Історія рано чи пізно змиває все наносне. Канули в літу потуги поневолювачів південних слов'ян.

Тепер черга за москалями. Що тремтячими від жадібності щупальцями продовжують душити сотні народів і національностей на півночі Європи і Азії.

Потуги примусити численні народи відмовитися від свого коріння мають довгу і криваву історію. Московити почали насаджувати загальну «русськость» ще в 14 столітті.

Процес цей був схожий на танок - крок вперед, два кроки назад і навпаки. Однонаправленим рухом русифікація стала лише з моменту утворення Російської імперії.

Пороху вистачило на цілих три з половиною століття.

Зважаючи на безліч точок зору, ми вимушені в хронологічному порядку хоч би перерахувати основні етапи становлення Російської імперії.

Розмови про вік імперії в 600 років позбавлені історичних підстав.

Куликовська битва у вересні 1380 року, зовсім не звільнила обширні землі навіть Європейській частини нинішньої Росії від татаро - монгольського оброку.

Те, що Іван Васильович (Іван III) рівно через 100 років порвав ханську грамоту, на ділі означало не так вже й багато.

Короткострокову і відносну незалежність Московського князівства. І те, що Європа взагалі дізналася, що існує така держава - Росія.

Далі пішло - поїхало. Москалі і насправді почали винищувати населення і знищувати життєвий устрій в сусідніх князівствах. Але, навіть після походу Івана Грозного на Астрахань, до імперії було ще далеко.

Міфологію нібито завоювання Сибіру Єрмаком в 16 столітті серйозно розглядати не можливо.

Справжні записи про похід Єрмака вважаються загубленими. Прийняти за підкорення Сибіру локальні колотнечі на берегах однієї річки кількох сотень учасників експедиції з кількома сотнями місцевих жителів смішно.

Таке можуть припустити тільки ті, хто уявлення не мають про масштаби Сибіру, чисельність і життєвий устрій народів що заселяли Сибір того часу.

Раніше облаштування забайкальських острогів Хабаровим і укладення договору Нерчинського з Китаєм в 1689 році, не то щоб владою, навіть претензіями на владу москалів в Сибіру і не пахло.

У справі знаходження часу дійсного утворення Російської імперії важлива ще одна обставина.



Принцип існування імперій простий - приєднання і пограбування нових і власних територій.


Казенні історики до цих пір «не можуть пригадати», що московія аж до початку 18 століття (!) регулярно платила данину Кримському ханові. Яка ж це імперія?

Тільки російсько-турецький мирний договір 5 листопада 1720 року поклав кінець залежності Московії. З цієї миті і стає відчутна важка імперська хода Росії.

Європа тоді ще не визнавала Росію імперією. Проте султан Ахмет III вже домовився з Петром I про розділ Персії. Сили були накопичені, настала пора пустити їх у справу.

Вже через рік, 22 жовтня 1721 року Петру Олексійовичеві піднесли титул Імператора. З цього дня цар, що раніше іменувався на ім'я та по-батькові, тільки і став Петром I. А Росія - імперією.

Отже насправді немає ніяких «600 років Російської імперії». І ніколи не було.

Мої друзі-історики все ж таки зробили одну поправочку в чітку хронологію дат. Мені важко з ними не погодитися.

Вони вважають, що насправді Російська імперія утворилася декілька раніше - в 1654 році.

Україна - перше реальне і велике приєднання москалями чужої держави. Після нав'язаного Україні кабального договору Переяславської Ради, дійсно утворився стрижень майбутньої імперії.

На який, надалі намотували один поневолений народ за іншим (див. «Хай живе вiльна Україна!»).

У 2014 році буде 360 років з моменту договору Переяславської Ради. Сонце пройшло по повному колу.

Україна тепер самостійна держава і москалям її вже не затоптати. Стрижня імперії не стало. Русифікації сказали: «Геть!»

Молоде покоління швидко освоює інші мови. Які відкривають дорогу в цивілізований світ. Все правильно - закінчується одна історія, починається інша.

Російська імперія тим часом безнадійно відстає навіть від країн, що розвиваються. Цокають останні роки її існування.

Держава, побудована на брехні і насильстві, наближатися до свого остаточного заходу. Чому? Нічого складного.

Принцип існування імперій простий - приєднання і пограбування нових і власних територій.

Поки такі можливості існують, імперії живуть. Коли вони закінчуються, імперії здихають.

Те, що для Російської «Федерації» закінчився час приєднань чужих територій, не викликає сумнівів.

Божевільні потуги прихопити Абхазію, Південну Осетію і територіально відокремлене Придністров'я, працюють з точністю до навпаки.

Міжнародне співтовариство і міжнародне право влаштовані таким чином, що швидко лікують синильні забаганки.

Визнання Кремлем незалежності цих територій (що поки знаходяться у складі інших країн) автоматично вабить визнання цивілізованим світом незалежності доброго десятка російських територій.

Які поки що знаходяться під ярмом Московської орди.

Іншими словами - єдиним реальним наслідком намагань Москви за старою звичкою хапнути чужі території, буде швидкоплинний розпад самої Російської «Федерації».

Бо, що означає визнання з боку москалів і кількох їх сателітів незалежності трьох маленьких територій, проти визнання цивілізованим світом, наприклад, Уральської, Сибірської або Далекосхідних республік.

Вже через 5-6 років стане очевидними результати того процесу, який розпочався сім років назад. Скоро ніяких сил не вистачить тиснути національно - визвольний рух по всій «федерації».

До того ж імперська модель при Путіні, - одного з найбільш обмежених «правителів» за всю історію Росії, - швидко і ґрунтовно вичерпала свої ресурси.

Про це варто сказати. Бо розпад «федерації» автоматично означає скидання кайданів загальної русифікації і припинення голодомору для безлічі культур на її території.

На багатьох з них російська мова залишиться не більш, ніж однією з мов міжнародного спілкування. У людей з'явитися реальна можливість розвивати своє, рідне.

Зовсім іншим стане інтерес залучитися до світової цивілізації. Не через прикажчиків і перекладачів - москалів. Безпосередньо, власноруч.

Ніхто, швидше схожий на скандинава, іспанця або тібетця вже не повинен буде показувати безглуздий паспорт Російської «федерації» із загальним імперським поганялом «росіянин».

Хто ким є, тим і назветься. Не тільки речі, але в першу чергу, люди, мають потребу, щоб їх називали своїми власними іменами.

Після луснення імперських бульбашок зовсім в іншому світлі виглядатимуть і російськомовні країни. Одна з культур, яка вже ні кого не тисне, нікого не топче. І не принижує - в першу чергу сама себе.

Після довгого ув'язнення, нарешті з'явитися можливість розвитку для російської культури. Не важливо, на якій площі вона домінує. Це імперюки вимірюють «картину маслом» в квадратних метрах.

Розумні люди цінують інші достоїнства. Ті, що залишаються в Історії. А не викидаються на звалище при черговій заміні істуканів на площах.

Зараз для населення замість російської культури, доступні лише огидно старіюча Пугачиха, хвалькуваті демагоги - кати і стайня мастурбуючих Ксюш. Замало для російськомовних народів.

Чи після розвалу імперії існуватиме російськомовний світ? Звичайно! Нікуди він не дінеться.

Звільнившись від рабовласників - Московської орди - території отримають щонайпотужніший імпульс до розвитку. І тут же з'явитися нове об'єднання російськомовних країн.

Але на відміну від попередніх трьох з половиною сторіч, це буде добровільний союз держав.

Ще раз нагадаємо пароль для завантаження програми розвитку в третьому тисячолітті: Свобода, Незалежність і Рівність можливостей.

Потім сусіди зможуть полегшено зітхнути. Добровільний союз незалежних держав буде піклуватися в першу чергу про власний розвиток.

Не дозволяє вести геноцидоподібну війну. Нікому не загрожує. Нафто-газові вентилі не перекриває. Не гонориться тим, що спалив третину бюджету територій, висадивши в повітря найбільшу бомбу в світі.

Поки справа за черговим кроком до звільнення від імперських кайдан. Жалюгідним і тупим пора йти з сцени. Дати шлях новій дитині Часу.

Не витримали природний відбір, вичерпалися запаси дурнів або не пройшли фейс-контроль? Не важливо. І те і інше і третє.

Що в нашому випадку добре і утішне. Нічого особистого - просто такий природній лад.

В Україні є доктори історичних наук, котрі люблять розповідати, якою ліберальною та гуманною була Російська імперія і як добре жилося в ній різноманітним “інородцям”.

Мовляв, тільки виявляй свою лояльність до цієї імперії та плати податки – і тобі житиметься дуже добре, бо ніхто не втручатиметься у твої національно-культурні справи. Між тим 225 років тому сталася подія, яка ознаменувала початок «благоденства» однієї такої спільноти «інородців» у Російській, а потім Радянській імперії.

Перша хвиля: 1783-1800

У середині липня 1771 року під приводом війни з Туреччиною російська армія захопила Кримський півострів. Війна завершилася через три роки укладенням Кючук-Кайнарджийського миру, за яким Кримське ханство було визнано незалежним від Османської імперії. 1777 року російська армія знову вторглася до Криму, завдала поразки війську хана Девлет-Гірея Третього та привела до влади його брата Шагін-Гірея.

У вересні 1782 року російська армія знову окупувала Крим і придушила там повстання кримських татар проти Шагін-Гірея. Нарешті, наприкінці лютого 1783 року хан Шагін-Гірей зрікся престолу і був вивезений до Воронежа і згодом до Калуги. А 19 квітня (за григоріанським календарем) імператриця Катерина ІІ своїм маніфестом оголосила про ліквідацію Кримського ханства і приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії:

«Нині... згідно з обов‘язком, що передбачає Наше піклування про благо і велич Вітчизни, прагнучи пожиток і безпеку її ствердити, разом із тим вважаючи засобом, який назавжди віддаляє неприємні причини, що збурюють довічний мир між імперіями Російською та Оттоманською укладений, який Ми назавжди зберегти щиросердо бажаємо, не меншою мірою в заміну та на задовольняння збитків Наших, зважилися Ми взяти під державу Нашу півострів Кримський, острів Тамань і всю Кубанську сторону».

Такими були найважливіші події, які передували приєднанню Криму до Російської імперії та знаменували анексію. Саме ж приєднання вилилося, говорячи сучасною мовою, у «дерибан» найкращих земель півострова та інших його природних багатств. У своєму маніфесті Катерина ІІ обіцяла кримським татарам і всім мешканцям півострова найрізноманітніші блага:

«Свято і непорушно за себе і наступників престолу нашого обіцяю вважати їх рівними до природних наших підданих, охороняти і захищати їхні персони, майно, храми і природну їхню віру…».

Насправді ж усе було зовсім інакше. Зовсім не так, як у гучних маніфестах, призначених для заспокоєння європейської громадської думки. Загарбавши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар, руйнування їхніх будинків, мечетей і цвинтарів, паління книг та нищення інших пам’яток культури. Упродовж перших десяти років після анексії Криму російський уряд відібрав у кримських татар і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої кримської землі. Нові землевласники переселяли до своїх кримських маєтків селян зі Центральної Росії. Російський уряд також дозволив селитися на півострові відставним російським солдатам та іноземним колоністам, насамперед німцям. Вирубалися ліси у передгір‘ях, передусім поблизу Севастополя, що стало першою в історії рукотворною екологічною катастрофою у Криму. Відтак, до кінця ХVIII століття під тиском російської влади з півострова до Туреччини виїхало близько ста тисяч кримських татар.



Друга хвиля: 1800-1880

Еміграція тривала й після цього, то посилюючись, то послаблюючись. Чи кидають люди з доброї волі Батьківщину, їдучи світ за очі? Ясна річ, що ні. Не випадково, мабуть, самі кримські татари називають час із 1780-х по 1880-ті «чорним століттям". Особливо потужним імпульсом до вимушеної міграції стала доба Кримської війни 1853-56 років між Російською імперією, з одного боку, і Туреччиною, Британією, Францією й Сардинією, з іншого боку.

Під час цієї війни кримських татар постійно звинувачували у «співпраці з ворогом», хоча факти такої співпраці були одиничними. Є чимало свідчень того, як на татар буквально полювали російські козаки, грабуючи і піддаючи побиттю, тоді як російські офіцери палили татарські села і забирали татарські землі. Восени 1854 року з‘явився наказ військового міністра Російської імперії про депортацію татар з посиланням на августійшу волю: «Імператор наказав переселити від моря усіх прибережних жителів магометанського віросповідання у внутрішні губернії». Наказ був виконаний частково – на заваді став брак транспортних засобів. Утім, з багатого Південного узбережжя кримських татар виселили практично всіх.

До цього варто додати, що імператор Олександр ІІ, якого сучасна російська історіографія виставляє великим «лібералом» і «реформатором», виношував плани тотальної депортації кримськотатарського народу до Оренбурзької губернії. Саме за нього розгорнулися масштабні акції проти кримських татар. Результат: тільки з 1860 по 1862 рік, за даними царського уряду, за кордон емігрувало понад 140 тисяч кримських татар. На загал, політика Російської імперії мала наслідком катастрофічне зменшення корінного населення півострова. Якщо на момент анексії Криму там мешкало близько мільйона кримських татар, то наприкінці XIX століття у Криму залишилося менше 200 тисяч татар, що складали близько чверті всього населення півострова. І, що не менш важливо, у повному занепаді перебувала освіта; навіть більшість духовних діячів була неграмотною, тоді як за доби незалежності у Кримському ханаті була висока культура. Як пише сучасний французький мислитель Ален Безансон, «у той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, у Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра»



Третя хвиля: 1918-1988

Кримськотатарське відродження, яке почалося наприкінці ХІХ століття, мало наслідком формування принципово нової генерації інтелігенції та початок загальної освіти молоді. Революція 1917 року мала наслідком проголошення незалежної Кримської народної республіки. Але татари заважали як «білим», так і «червоним». Під час бойових дій, які велися на півострові, обома сторонами були знищені тисячі кримських татар; а голод 1921-22 років призвів до смерті приблизно 15% усього народу.

Радянська влада проголосила принципи рівності націй, але, як і за царських часів, це була тільки облуда. Спершу наприкінці 1920-х, а потім наприкінці 1930-х кримськотатарський народ, передусім його інтелігенція, стає жертвою масових репресій. Та найстрашніше було попереду. Це була депортація всього народу під час Другої світової війни.

Керівництво російських комуністів говорило про «Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», як вона звалася офіційно, як про війну справедливу і визвольну. Але чим відрізнялися комуністи у своїх практичних діях від нацистів, коли справа торкалася «неправильних», на їхню думку, народів?

У тому сенсі, в якому гітлеризм акумулював ідеї прусського мілітаризму, більшовизм ввібрав у себе настанови російського імперіалізму. Традиційний російський імперський шовінізм одержав своєрідне ідейне підкріплення завдяки текстам класиків марксизму. На їхню думку, одні народи «були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність», інші ж такими носіями прогресу, тобто «революційними націями», не були, і тому їхня доля визначена. «Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції», - писав Фрідріх Енгельс. Чи істотно ці настанови відрізняються від настанов Гітлера?



Виходячи зі згаданих настанов, 11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного комітету оборони Радянського Союзу №5859 під назвою «Про кримських татар», за якою всі кримські татари як так звані «зрадники батьківщини» мали бути виселені з Криму. 12 травня радянська армія зайняла всю територію Криму. А в ніч на 18 травня підрозділи НКВД розпочали так звану «спецоперацію», в ході якої з Криму до Узбекистану, Казахстану, Марійської автономної республіки та шести областей Росії за 2 доби була вивезена 191 тисяча кримських татар. Перевезення людей залізницею у товарних вагонах супроводжувалося масовою загибеллю дітей, старих та хворих.

У місцях висилки депортовані отримували статус «спецпереселенців», вони мешкали у резерваціях – так званих «спецпоселеннях», їх примущували працювати на лісозаготівлях, на будівництві, у копальнях, колгоспах та радгоспах. Виїзд депортованих за межі «спецпоселення» без дозволу «спецкомендатури» вважався втечею і карався двадцятьма роками каторги. Демобілізовані з радянської армії солдати та офіцери, що поверталися до своїх депортованих родин, теж отримували статус «спецпереселенців». Під час депортації та упродовж наступних двох років від малярії та інших хвороб, виснажливої праці, поганого харчування та неякісної питної води загинуло близько половини кримських татар.

На звільнені від кримських татар землі упродовж осені 1944 року були переселені 64 тисячі колгоспників з Росії, України та Білорусі. Щоб затерти історичну пам’ять про кримських татар, влада вдалася до так званої «детатаризації» Криму, під час якої перейменувала на півострові близько 900 татарських населених пунктів.

Ця трагедія, коли загинуло 46% кримськотатарського народу, отримала назву Сюрґюн (від крим. Srgn — вигнанець).



Пам‘ятати про історичну справедливість

Зараз Голодомор в Україні визнано геноцидом на рівні закону. Але депортація кримськотатарського народу геноцидом не визнана. Попри те, що вона також підпадає під визначення геноциду у міжнародному праві. Ба більше: німецькі нацисти цілеспрямовано знищили приблизно половину європейських євреїв під час Другої світової війни. Російські комуністи не менш цілеспрямовано знищили майже половину кримських татар під час тієї ж війни. Знищення євреїв цілком справедливо визнано на міжнародному рівні геноцидом, нацизм так само справедливо засуджено; але знищення кримських татар геноцидом не визнано, комунізм не засуджений, ба більше: досі людина, яка послідовно виступає проти комуністичної ідеології, може одержати в ліберальних колах репутацію «реакціонера». Абсурд – чи щось значно більш небезпечне під оглядом небезпеки відродження тоталітаризму?

Понад 200 років Російсько/Радянська імперія вела проти кримських татар війну на знищення. Як і проти ряду інших народів. Самодержавство переросло в тоталітаризм, який досі не одержав належної оцінки. Варто це пам‘ятати сьогодні, коли ідейні спадкоємці цієї імперії знову набрали силу.