12 фактів про давність української мови -2

Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоломъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз Володимиръ; так само скрізь храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.

Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у середині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до середини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут і особливий ритм, й імена поганських божеств старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки літо відмикати,
З лівої ручейки зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.