Перемога породжує ненависть і переможений живе в печалі.
В щасті живе спокійний, що відмовився від ПЕРЕМОГ і ПОРАЗОК.
                                                                                           Будда.

Художня гімнастика.
Судійство - жах. І підсуджують "кацапкам". Виконують програму з помилками і отримують 
найбільше за всіх балів. Наші дівчата відпрацювали бездоганно - увійшли до фіналу.

http://www.champion.com.ua/olympic-games/48adaf58d61a7/

“Грузино-российская война – это логический вывод из «мюнхенской речи» т. Путина, ставшей знаменем возврата к извечной российской парадигме – имперской и антизападной, идущей от Орды и Московии.

Путин всегда знал, что единственная возможность стабилизировать Империю, хотя бы временно – решительный отказ от европеизации и возврат к совковой «чистоте принципов» во внутренней и внешней политике. А это значит: централизм, однопартийность, РПЦ в качестве идеологической подпорки системы, госкорпорации и, конечно, антизападный империализм, оружием которого до недавнего были только трубы «Газпрома».

Однако, несмотря на усилия кремляди, исторический цикл Российской империи объективно заканчивается. Системный кризис, проще говоря, полный п., внятно просматривается. Поддерживать жизнеспособность имперской системы только трубами далее уже невозможно. Нужны трупы.” – пише Олексій Широпаєв в своїй статті “Империя в углу истории”. До цього можна лише додати, що краще всього прикривати власний імперіалізм миротворчістю, щоб пристойно виглядати на міжнародній арені. Ось і президент РФ Мєдвєдєв вирішив скористатися цим методом. "В історії вже було чимало прикладів умиротворення агресора. До речі, цим займались і західні країни 70 років тому. Ви знаєте, якою трагедією це закінчилося", – сказав Мєдвєдєв на зустрічі з керівництвом парламентських партій РФ, натякаючи на “умиротворення” націонал-соціалістичної Німеччини в 1938 році.

“Й історичні аналогії – Дмитро Медвєдєв має рацію – тут просто-таки напрошуються. От тільки ані Росія, ані Південна Осетія імені Кокойти аж ніяк не тягнуть на роль злощасної Чехословаччини, а Грузія – на роль нацистської Німеччини.

Видається, у медвєдєвському розкладі треба просто переставити фігурантів, і тоді все стане на місце. І президент Медвєдєв, людина все ж таки освічена, добре розуміє, хто є who в сучасній розстановці політичних гравців. Але в жодному разі не наважиться сказати це вголос. Зі зрозумілих причин.

Бо ж насправді він є не більше, ніж якийсь дрібний гітлерюнґе при своєму рейхсканцлері в описаних ним 1930-х. Тих тридцятих, які не можна забувати.” – дуже вдало зауважує Сергій Грабовський в своїй статті “Гітлерюнґе М”, і робить короткий екскурс в історію питання.

“...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини одержала незалежність, майже чверть населення становили етнічні німці, які компактно мешкали у Судетській області, а дифузно – у Словаччині та на Закарпатті.

Помітних міжетнічних конфліктів не було, хоча празький уряд, побоюючись регіональних сепаратизмів, надто захоплювався централістською політикою.

На виборах чеські німці голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став такий собі Адольф Гітлер.

Відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху.

Ще за рік пройшов перший масовий мітинг фронту, який зібрав 20 тисяч люду.

Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила партійна література, приїздили кваліфіковані кадри агітаторів, і не тільки.

За рік-другий з‘явилися вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів.

Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, дружно піднімаючи ноги у білих гетрах.

Так, міжвоєнна Чехословаччина була справді демократичною державою, і дозволяла опозиції дуже багато з того, що, мабуть, і не варто дозволяти...

Тим часом фронт перетворився на Судетсько-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників".

Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних німців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (певне число чеських громадян німецького походження демонстративно не розмовляло чеською мовою, і це їм нічим не загрожувало).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні.

У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші.

Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини.

На 22 травня – день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад.

А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом. Переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало).

І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з‘їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським німцям.

У промові на з‘їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але "не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців" і що за спинами "змучених" судетських німців "стоїть озброєна німецька нація".

13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених німцями районах і рушив туди війська.

Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін.

Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (так, Третій Рейх з середині 1930-х став лідером у використанні недосконалої ще телевізії у пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх.

Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса вимагала "тиснути на Чехословаччину" і "забезпечити права німецького населення щодо возз‘єднання з країною, з якою воно пов‘язане походженням", Генлейн сформував на території Рейху Судетский німецький добровольчий корпус", який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах Чехословаччини.

Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі. 17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився – йому не була потрібна така "дрібничка".

Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками".

Бо ж ішлося про забезпечення миру у Європі, про умиротворення з якогось дива розлюченої висококультурної німецької нації, яка дала світу Баха і Ґете!

Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода. Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а і всі райони, де німці теоретично становили понад 50% населення (реально – 35-40%).

Президент Бенеш пішов у відставку і виїхав з країни. Чехословацька армія припинила існування як реальна бойова сила.

Одне слово, "миротворча операція" Адольфа Гітлера успішно завершилася.

Принаймні, так він заявив публічно. Насправді ж його плани були зовсім іншими.

14 березня 1939 року з подачі Берліна автономна Словаччина проголосила свою незалежність, а 15 березня до Праги "на прохання уряду Чехії" увійшли німецькі війська. Країна була перетворена на "протекторат Богемія унд Моравія".

Але не думайте, що Берлін позбавив чехів усіх ознак державності, зовсім ні – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. От тільки підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху.”

Тож аналогія з “захистом співвітчизників” товаришем Гітлером дійсно напрошується, та і сценарій схожий.

Але російські “миротворці” не заспокоюються, звучать тези про те, що вони виборюють свободу осетинського народу та його право на самовизначення. А проплачені Москвою журналісти та ФСБшники, які спеціалізуються на інформаційних диверсіях, по всіх кутках кричать, що Україна виступала проти дій Росії в Чечні, а зараз не критикує Грузію в, начебто, аналогічній ситуації.

Тож треба все-таки пояснити “правдолюбам” і “миротворцям”, в чому відмінність між ситуацією в Чечні і Південній Осетії. Яка може йти мова про боротьбу за незалежність осетинів, коли насправді мова йде про приєднання до Росії (тобто анексію територій Грузії) під проводом маріонеткового уряду, члени якого є громадянами РФ. “Прем‘єр Юрій Морозов, уродженець Башкортостану, перед тим, як 2005 року очолити згаданий "уряд", працював комерційним директором Курської паливної компанії. Начальник місцевого КҐБ Анатолій Баранов раніше очолював філію ФСБ у Мордовії, начальник МВС Михайло Миндзаєв – апарат МВС Північної Осетії, міністр оборони Василь Лунєв був військовим комісаром Пермі, а секретар Ради безпеки Анатолій Баранкевич – колишній заступник військового комісара Ставропольського краю. Та й сам "президент" Едуард Кокойти... За дипломом – викладач фізкультури, за реальним фахом – т. зв. звільнений комсомольський працівник. Наприкінці 1990-х працював помічником депутата Держдуми РФ Чехоєва, і просто з Москви у грудні 2001 року скочив у крісло "президента" Південної Осетії.”( http://www.pravda.com.ua/news/2008/8/11/79777.htm)

А вся “боротьба за свободу” складалася з підлої стрільби по грузинах з-за спин російських “миротворців”, які весь час стояли на захисті цього проекту російських спецслужб.

Так що ситуація в Чечні була зовсім інша – боротьба народу за суверенітет без всяких “миротворців” с раскосимі і жаднимі очамі, що хочуть собі нових земель нажити.

На закінчення статті пропонуємо сенсаційне відкриття російських акул пера і клавіатури: "Подготовкой и планированием грузинской агрессии против Южной Осетии занимались три влиятельные политические группировки в ряде стран мира.

Во-первых, это избирательный штаб кандидата в президенты США от Республиканской партии Джона Маккейна. Во-вторых, это члены некоей «сверхсекретной группы» вице-президента Дика Чейни. В-третьих, это представители «бандеровского центра» в Главном управлении разведки Минобороны Украины."

Цю сенсацію РІА «Новый Регион» представляє як "текст разговора между членом Московской редакции сайта Left.ru Наташей Барч (НБ) и Вадимом Штольцем (ВШ), председателем Международной редакции Бурцев.ру".

Хочемо побажати подальших успіхів співробітникам "бандерівського центру" ГУР Міноборони України. Слава Україні!

Оболонь - пиво твоєї Батьківчини.
Львівське - пиво твоїх традицій.
Рогань - пиво для друзів.
Арсенал - пиво для справжніх чоловіків.
Чернігівське - пово, бо справнє.
І т.д. і до нескінченості. Що за деградація, коли воно закінчиться?

За підсумками сутичок підрозділів грузинських і російських Збройних сил у південній Осетії можна зробити наступні висновки щодо помилок Росії і Грузії як напередодні конфлікту, так і безпосередньо в цьому конфлікті.
http://ua.glavred.info/archive/2008/08/11/123821-1.html

«Сеанс успокоения» Тбилиси провел весьма эффективно: сославшись на Олимпиаду, грузинская власть пообещала «заморозить» конфликт с Цхинвали, введя «олимпийское перемирие», и призвала поступить так же противостоящую сторону, а заодно и Россию. Это вполне вписывалось и в прогнозы экспертов по поводу начала «большой заварухи», которую пророчили в качестве «дня М» в первые числа сентября.




И вот, едва в выпусках вечерних теленовостей европейских телеканалов прозвучали миролюбивые заявления официальных представителей Тбилиси, грузинская армия перешла в наступление, сразу захватив 8 осетинских населенных пунктов, а затем и войдя в Цхинвали. Столица Южной Осетии окружена, и бои ведутся в центре города. Одновременно президент Грузии объявил в стране всеобщую мобилизацию и заявил, что уже мобилизовано до 10 тысяч резервистов.




Формальный повод Грузия придумала так себе, на «троечку»: мол, поводом для активных действий послужили непрекращающиеся, несмотря на призывы к перемирию, обстрелы грузинских населенных пунктов с осетинской стороны. Поскольку многочисленные переговоры с сепаратистами до этого не дали никаких результатов, это было единственным выходом в данной ситуации. Как известно, на серьезные переговоры Цхинвали не шел, заявляя, что согласится на них только при условии присутствия третьей стороны – России. Тбилиси такой вариант, ясное дело, никак не устраивал.




В то же время понятно, что Михаил Саакашвили поступил единственно правильно, «усыпляя бдительность» прежде всего России. Москва перехитрила саму себя, весьма активно принявшись «помогать» Абхазии на широком фронте от дипломатических финтов до ввода подразделений железнодорожных войск под шаткими поводами и забыв на время про Южную Осетию. В Тбилиси этот момент не упустили. А готовились к нему давно.




Провалив летом 2004 года наступление на Цхинвали, Тбилиси сделал правильные выводы, за прошедшие четыре года вложив в реформирование армии и всего военного сектора безопасности колоссальные усилия и средства. Структура вооруженных сил, вооружение, морально-психологическое состояние личного состава и уровень его боевой подготовки позволил говорить о грузинской армии как о самой боеспособной в регионе. Сейчас осетины воюют с подразделениями, у которых нет ничего общего с теми фактически бандформированиями, морально разложившимися, необученными, ободранными и из рук вон плохо вооруженными, которых они обратили в бегство в июле 2004-го. У грузин за плечами годы подготовки американскими инструкторами, собственный опыт Ирака, сказочно возросший престиж военной службы в Грузии, мощное социальное обеспечение и неплохая зарплата. То есть то, что делает из грузинских вооруженных сил вполне современную армию западного образца.




Единственное, что может помешать военным планам Тбилиси, – это Россия. Москва, судя по всему, несмотря на все прошлые угрозы, оказалась, как обычно, абсолютно неготовой к такому повороту дел. Михаил Саакашвили, выступая сегодня утром по грузинскому телевидению, обратился к международному сообществу и призвал его воспрепятствовать агрессии России. По его словам, российские ВВС уже бомбят города Грузии, что является фактом международной агрессии. Но если даже бомбардировки имеют место, это, скорее всего, не более чем жесты отчаяния.




В то же время Россия сделала шаг, просто необходимый сейчас Тбилиси: инициировала экстренное заседание Совета Безопасности ООН по положению в Южной Осетии. О подобном подарке грузины могли только мечтать! Ведь этим Кремль фактически связал себе руки на столь необходимые сейчас Грузии несколько десятков часов.




Начни Россия военную операцию в Южной Осетии, она удержала бы за Цхинвали территорию. Потом, конечно, ООН в любом случае подключилась бы, спланировала миротворческую операцию, начала долгие жаркие споры о мандате, контингентах миротворцев, их полномочиях, задачах и пр. Пока бы все это тянулось, главной победой Москвы было бы недопущение грузин на территорию Южной Осетии. И конфликт снова бы «замерз» на неопределенное время…




Но ни политический, ни военный Кремль не оказался способным оперативно реагировать на изменения обстановки – на что, собственно, и рассчитывал Тбилиси. Сейчас для Грузии главное – пока не очухается Совбез, взять под свой контроль всю Южную Осетию. Как показывает опыт, на это уйдет до недели (если говорить о конкретных мерах, а не о призывающих к «мирному урегулированию» резолюциях, которыми в последнее время так любит отмечаться ООН). Времени вполне достаточно, чтобы закончить операцию. После этого Тбилиси может лишь констатировать, что наконец-то навел конституционный порядок в Южной Осетии как части Грузии. Считающим иначе можно будет выразить свои соболезнования.




История свидетельствует, что в мировой практике проходят и не такие финты. Стоит вспомнить хотя бы Шестидневную войну между Государством Израиль и арабскими странами (Египет, Сирия, Иордания, Ирак), продолжавшуюся с 5-го по 10 июня 1967 года. Тогда, как помним, Израиль так же неожиданно напал и без лишней суеты 6 дней подряд захватывал арабские территории, пока международное сообщество, наконец, не начало осуществлять телодвижения. Территории, захваченные тогда (Голанские высоты и земли близ реки Иордан) – до сих пор в израильском активе. С Южной Осетией ситуация иная, ведь Грузия возвращает под свой контроль земли, являющиеся, по признанию того же международного сообщества, ее исконной территорией…

http://www.glavred.info/archive/2008/08/08/132306-9.html

              

Минулий рік здивував кіноманів тим, що бестселером став не голлівудський бойовик а документальний фільм «Вода». Втім, як зізналися його творці, за кадром залишалося 150 годин унікального матеріалу і 1200 сторінок розшифровок інтерв’ю.

Відтак знаний міжнародний проект дістав логічне продовження – фільм «Вода-2». Його DVD-версію на Йордан в Україні презентувала компанія «Музикальний центр» при партнерстві з ТМ «Моршинська».

Про що фільм? Про таємниці, співзвучні з таємницями египетських пірамід і глибин ДНК людини. Про те, чого нам не вистачає, і що могло б зробити нас щасливішими. Про дар, котрий ми називаємо життям, і котрий було довірено єдиній у світі речовині, здатній його зберегти — воді.

Не випадково знана марка природньої води ініціювала появу в Україні фільму «Вода-2». Адже саме вода пам’ятає своє природнє походження і наділена особливими властивостями. Вона не тільки заряджається емоціями від усього, що зустрічає на своєму шляху. Вона – джерело нашої енергетики і навіть може зцілювати. Тим паче, що організм людини майже на дві третини складається з рідини, мозок – на 77 %, м’язи – на 80%.

Обрії, що відкриваються перед нами у ракурсі найновіших досліджень структури води, просто неймовірні: завдяки пам’яті води ми зможемо лікувати і себе, і планету, зможемо керувати погодою і прогнозувати поведінку стихії. У фільмі про свої досліди розповідають всесвітньо відомі вчені з Японії, США, Великобританії, Австрії, Ізраїлю, Росії, Казахстану. А японський дослідник Масару Емото демонструє фотографії емоцій води. Форма кристалів, що утворюються при цьому, – від розкішної геометрії до повного хаосу – змінювалася в залежності від того, що саме «чула» вода: комплімент чи образу, музику Вівальді чи тяжкий рок.

У «Воді-2» детально досліджено факти, про які, як стверджує продюсер проекту Саїда Медведєва, не було сенсу розповідати в першому фільмі. Наприклад, про те, чому не варто пити чай з людиною, що вас недолюблює, що таке милосердні ліки і як може вплинути на долю цілого народу «вода гніву». Нас чекає ще немало сюрпризів на стежці пізнання таємниць нашої давньої знайомої, про котру, як виявляється, ми майже нічого не знаємо.
 

Сьогодні – сумна дата в історії українців та інших народів, які опинилися у “більшовицькому раї” – СРСР. 15 лютого 1931 року наказом по ОГПУ було засновано ГУЛАГ – систему коцтаборів, які відрізнялися від інших найбільш жорстоким ставленням до в’язнів.

Враховуючи те, що нині сучасна українська влада, в якій домінують комуністи, як колишні, так й діючі, робить усе можливе, аби більшість громадян не ворушили криваву більшовицьку білизну, ми вважаємо за свій громадський обов’язок звернутися до цієї теми та надати нашій аудиторії якомога об’ємнішу інформацію і про систему більшовицьких концтаборів, спогади політв’язнів, дослідження вчених на цю тематику. Ми також надамо вам біографічну інформацію щодо засновників цієї системи масового знищення народів.

Коротка історична довідка:

ГУЛАГ ОГПУ СРСР – (Головне Управління Таборів Об'єднаного Головного Політичного Управління; те ж, що ГУВТТ, Головне Головне Управління Виправно-Трудових Таборів ОГПУ СРСР) – нова з кінця 1930 р. назва «Концентраційних таборів ОГПУ СРСР» у зв'язку з перейменуванням їх на «виправно-трудові». 14 лютого 1931 р. Було видано Наказ по ОГПУ, який остаточно формалізував зазначену реформу. Незалежно від ГУЛАГу ОГПУ продовжують існувати виправно-трудові. табори НКВС і НКЮ РСФСР (та ін. союзних республік). З цих трьох табірних систем ГУЛАГ є найсуворішою.

Перший начальник ГУЛАГу. – Генріх Ягода, якого пізніше змінить Матвій Берман. Обоє будуть розстріляні як «вороги народу». Розвиваючи соловецький досвід, ГУЛАГ споруджує перші гігантські будови комунізму, причому відсутність механізації підмінюється м’язовою силою сотень тисяч голодних і погано одягнених ув'язнених (ДніпроГЕС, ББК, БАМ, Комсомольськ-на-Амурі й ін.); ОГПУ широко рекламує своє уміння „перековування” рецидивістів і контрреволюціонерів на ентузіастів будівництва комунізму.

У 1934 р. у зв'язку зі скасуванням ОГПУ і перебранням його функцій новоствореним НКВС СРСР, також і ГУЛАГ передається новому наркоматові. ГУЛАГ НКВС (з 1946 р. – МВС) СРСР, «Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень НКВС СРСР», організоване відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 р. «Про утворення загальносоюзного НКВС». У відання ГУЛАГу передаються всі дотепер існуючі табори, що були в розпорядженні ОГПУ СРСР, НКВС РСФСР і НКЮ РСФСР (та ін. союзних республік). Уперше всі табори СРСР об’єднані під одним керівництвом. У постанові ЦВК і РНК від 27 жовтня 1934 р. до цієї назви додано: «...і місць ув’язнення...», тобто ГУЛАГу підпорядковані також і в'язниці.

Начальником ГУЛАГу призначається Матвій Берман, який був до цього начальником ГУЛАГу ОГПУ. Усі найважливіші посади займаються його колишніми співробітниками, у багатьох з яких є соловецький досвід. Перед ГУЛАГом, очолюваним заступником Наркома в ранзі генерала, ставляться такі завдання:

а) ізоляція ненадійних і неблагонадійних елементів з одночасною експлуатацією їх як робсили;

б) перекидання цієї робсили на будь-які відстані й у будь-яке місце. Прим.: З початку 40-х рр., виступаючи в ролі підрядчика, Г. приступив до будівництва шосейних доріг і залізниць у дружній Монголії, де на роботах використовувалися привезені з СРСР ув'язнені;

в) відкриття нових табірних комплексів;

г) періодична ліквідація визначених категорій ув'язнених.

Здійснення цих завдань забезпечують такі управління ГУЛАГу: а) політуправління; б) управління кадрами; в) оперчекістське управління; г) прокурор ГУЛАГу; д) суд (лагсуд); г) управління охорони і режиму; ж) фінуправлінння; з) сануправління; і) адмінгоспупр.

Експлуатацією підневільної робсили відають спеціалізовані відділи: з лісозаготівлі, капітального будівництва, сільгосп, видобутку та ін.. Унаслідок «Великої чистки» (1937-38 рр.) в табори були відправлені мільйони людей. Наприкінці 30-х і на початку 40-х рр. було утворено біля півтора десятка спеціалізованих Головних управлінь: Дальстрой, ГУШосДор, Гідрострой, ГУЖДС, ГУГіМП та ін.. („За роки існування Радянського Союзу в країні з'явилося щонайменше 476 самостійних табірних комплексів, до складу яких входили тисячі окремих таборів, у кожному з яких були ув’язнені від кількох сотень до багатьох тисяч людей”. – Енн Епплбом. Історія ГУЛАГу. Перекл. з англ.. Андрія Іщенка. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 10; Найповніший список управлінь таборів і карти опубліковані у виданні: Карта. Российский независимый исторический и правозащитный журнал, № 10-11 (рік видання не зазначений, може бути 1992 або пізніше). – С. 58-59). Роль підневільної робсили була та ж.

З 40-х рр. ГУЛАГ монополізує науково-дослідну роботу для армії, міліції («шарашки»). У кожного Головного управління свої табори на місцях. На відміну від ГУЛАГу ОГПУ, про діяльність ГУЛАГу НКВД СРСР радіо і преса мовчать. Низька продуктивність підневільної робсили компенсується винятковою дешевизною її утримання і доставки в будь-які, навіть найвіддаленіші та пустельні куточки країни. Примітивний характер робіт дозволяє стимулювати продуктивність праці простим застосуванням насильства. Застосовуються й інші методи. Таємність діяльності ГУЛАГу дозволяє установити порівняно високий плановий коефіцієнт смертності. Вона становила пересічно 30% на рік, запланована з центру – до 80% річно.

До моменту утворення ГУЛАГу у 1934 р. його головними трудовими резервами були селяни, жертви насильницької колективізації села. Відразу приспів «кіровський потік», що незабаром переріс у «Велику чистку», яка нагнала в табори мільйони людей. З тих пір і до смерті Сталіна (1953 р.) ГУЛАГ регулярно поповнюється жертвами чергових масових кампаній.

У царській Росії було ув'язнених:

у 1912 році – 183 тис. чол.

У Радянському Союзі було ув'язнених:

у 1924 році – 86 тис. чол.;
у 1927 році – близько 200 тис. чол.;
у 1937 році – близько 16 млн. чол.;
у 40-50 роки – близько 17-22 млн. чол.;
у 70-і роки – близько 3 млн. чол.;
у 80-і роки – близько 4 млн. чол.
(Енн Епплбом вважає, що через табори пройшло близько 18 млн. людей, ще близько 6 млн. було вислано і депортовано до казахстанських степів і сибірських лісів. Див.: Історія ГУЛАГу. Перекл. з англ.. Андрія Іщенка. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 10).

Починаючи з 1936 р. („єжовщина”) і до смерті Сталіна режим ГУЛАГу систематично посилюється. Особливим репресіям піддаються політв'язні. Табірні комплекси ГУЛАГ (Управління табору) зазвичай очолює генерал, іноді полковник НКВС-МВС. Він відповідає і за виробничу, і за пенітенціарну сторону. Оскільки премії і нагороди він і його співробітники одержують насамперед за перевиконання виробничого плану, то трапляється, що вимоги режиму в деяких окремих випадках підпорядковуються інтересам виробництва.

Табірні комплекси (Управління таборів) розкидані по всій країні, і не тільки в глухомані, але навіть і в столицях (однак вони так хитро замасковані, що непосвячений не здогадається). До середини 40-х рр. їх було вже кілька сотень. У кожному – від декількох десятків тисяч до більш мільйона ув'язнених. Часто-густо у віддалених районах країни пенітенціарне населення табірного комплексу значно перевищує за кількістю місцеве вільне населення. А бюджет декотрого табірного комплексу в багато разів перевершує бюджет краю, області або декількох областей, на чиїй території він розташований. Табірний комплекс не підпорядковується місцевій владі, а тільки Головному управлінню в Москві. Його працівники, вільнонаймані й ув'язнені, не підсудні місцевим судам. Він має власні збройні сили для охорони табору. Роль міліції виконує Оперчекістський відділ.

Після смерті Сталіна всі спеціалізовані управління ГУЛАГу були передані відповідним міністерствам, зберігаючи за ГУЛАГом лише роль постачальника підневільної робсили. Щоб перебрати до рук гулагівський ГУШосДор, довелося створити нове загальносоюзне Міністерство автотранспорту і шосейних доріг (26 серпня 1953 р.). Хрущовська партверхівка поспіхом знищила навіть саме слово «ГУЛАГ», лиховісний зміст якого став на той час уже відомий за межами СРСР.

Восени 1956 р. було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів ГУЛАГу й у зв'язку з цим вирішено реорганізувати їх у «виправно-трудові колонії». Ніякої офіційної постанови про це не було опубліковано і невідомо, ким було прийняте це рішення. З жовтня 1956 р. до квітня 1957 р. «реорганізований» ГУЛАГ перебував у віданні Міністерства Юстиції СРСР під новою вивіскою «Виправно-трудових колоній» або «учрєждєній» (ВТУ, «установ», ВТК). З тих пір термін «установа» уживається для маскування таборів: в СРСР немає більше ні ГУЛАГу, ні таборів, ні ув'язнених – тільки «установи» і «засуджені»!
Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Часть 1. Издание второе, дополненное

Окрім зазначеної серії, ми розпочинаємо цикл публікацій щодо дослідження діяльності спецслужб світу, включаючи ВЧК, ОГПУ, НКВС, КДБ, ЦРУ, МІ-6, МОСАД тощо. Зазначені публікації різних дослідників подаватимуться як по проблемам, так і різноманітним поглядами на конкретні проблеми цієї втаємниченої діяльності.

Сподіваємося, що ви здобудете нові знання, які стануть вам у нагоді. Бо людина, яка має знання – ніколи не буде «біомасою» чи електоратом, вона буде ГРОМАДЯНИНОМ.