Чоловіки, не здатні відповісти за свої слова, не мають права зватися баями, беками й ханами - вони просто звичайні дехкани. Проте скромність за умов сучасної демократи вважається недоліком і панський титул приміряє кожен, хто лишається без нагляду. З якогось часу українське суспільство утратило імунітет до лідерів низького штибу.

Невпинно повторюємо, що ми - діти козацького роду, але нас, чомусь, не бентежить той факт, що члени запорізького лицарства взагалі уникали мати дітей, тим більше таких, як ми. Якби хоч один запорожець з'явився сьогодні де-небудь на вулиці - сучасна публіка наклала б у штани від страху. Який там „Беркут", яка „Альфа"! Навіть сучасники з міцними нервами жахалися б цього легіона екстремістів і висловлювали свої співчуття їх старшинам. Адже мати будь-яку посаду в межах степових вільностей було смертельно небезпечно.

Козак - це не гопак, а (відповідно наукового визначення) вільний та озброєний чоловік. Служити випадковим людям було не в його правилах. Тому основою школи запорізького лідерства була пряма загроза. Перш ніж випинати груди і роздувати щоки, запорожець задавав собі питання: „А чи не затонка у мене кишка?" Маючи багато прикладів, він знав, що завоювати віру суспільства і не виправдати її - віщує вірну загибель.

Кожен козак, що наважився вирізни тися своїми чеснотами із загальної маси, ризикував бути обраним на посаду. При цьому його згоди ніхто не питав. Відмовитися від запропонованої честі можна було тільки символічно, не більше двох разів. Якщо кандидат упирався по-справжньому, то, у кращому випадку, його могли зробити калікою, щоб більше не видавав себе за крутого.

Приймаючи посаду на річний термін, запорізький лідер буквально ходив по лезу ножа. Сотні очей уважно стежили за кожним його рухом. Найменше порушення чинних законів або колективних уявлень про справедливість, негайно бралося на замітку. За рідкісним винятком, до закінчення встановленого терміну посадовець вважався недоторканним. Але після чергових перевиборів грішне керівництво вбивали на місці. За тими, хто вцілів, довічно залишалося почесне право носити звання „Колишній кошовий" або „Колишній суддя" і т.і. Це було своєрідною компенсацією за шкідливість і виявлену мужність.

На той час в Україні навіть найбільш визнаний і сильний авторитет не міг відчувати себе у безпеці. Богдан Хмельницький, наприклад, носив під шапкою броньовану місюрку. Тому що друзі періодично намагалися проломити йому голову у власних апартаментах.

Україна була суспільством озброєних чоловіків і лідер отримував зворотний зв'язок не газетними публікаціями, а свинцевими кулями. Це зобов'язувало. Продуктивно пряцюючи на благо колективу, козацька старшина не розлучалася з булавами й пірначами, щоб у будь-який момент прийняти критику народу.

Лідери тієї епохи були гідні своїх виборців. Сьогодні також гідні, але якість виборців інша. Утративши право на володіння зброєю, наші чоловіки змінилися квнсти-туціонально. Якщо раніше, вступаючи у діалог, українець хапався за шаблю, то сьогодні він може хапатися тільки за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться відплати. Беззахисність чоловічої маси розклала націю. Дріб'язковість загрози визначила нову якість еліти і, відповідно, нашого життя.

Біда не в тому, що у нас начальство слабке, а в тому, що ми не розбираємося у нарізній зброї. Американській еліті не важко виправдовувати довіру народу. Там, де зберігається двадцять мільйонів снайперських гвинтівок, інакше й бути не може. Адже справа тут не в політичних вбивствах, а у відчутті реального права особистості на захист власного життя, честі й гідності, без жодних посередників. Те, що не можна захистити, люди вважають за краще не мати. Тому щонайменше зазіхання на особисту зброю в США сприймається як замах на все, що є у людини. Готовність індивідуума в будь-який момент перетворитися на озброєну опозицію визначає міру його соціальної повноцінності. Чого можна чекати від нації, коли в чоловіках виховують-ком-плекс провини за природне бажання торкнутися парабелума? Нічого, крім покірливості тупого стада.

Внаслідок юридичних хитрувань український чоловік став подібним до півня, якому відрубали дзьоба й вирвали шпори. Маючи право на протест (відповідно до Конституції), він не має права на зброю (за винятком мисливської"). Тобто одружуватися можна, але секс - заборонений. Україна - територія старих демократичних традицій. Тут поняття свободи було невід'ємне від права володіння зброєю. Немає зброї - немає загрози і, відповідно, немає сміливих лідерів та прогресу. Але найголовніше - у нас немає відчуття власної значущості. Ми живемо відповідно до законів, що заперечують нашу генетичну пам'ять. Відсутність селекції загрозою опустила кожного з нас. Чоловіки почали боятися того, чого раніше не боялися жінки й діти. Ми всі забули, що треба відповідати за свої слова і вдаємо, ніби так було споконвіку. Але так не було. І, можливо, не буде, якщо товариш маузер підтримає нашу розмову.

Густав Водичка

 
Поняття шляхетності як головної чесноти характерного козака у Православному роді є однією з базових основ творення особистості.

Проходячи різні рівні посвят (ініціацій), козак вбирає у себе гармонію світового закону Прави. Відповідно, маючи у душі відчуття предківського родового закону, він вже не може переступити через нього і діяти так, як вимагають неписані, брутальні закони сьогоднішнього суспільства (обдури, вкради тощо…). Стикаючись із підлістю непосвячених, він повинен пам'ятати Закон Воїнів, який зобов'язує із шляхетними (чесними) людьми чинити шляхетно, а з підлими - по справедливості.

У давнину розуміння шляхетності вимагало від Воїна, навіть при з'ясуванні стосунків, вибирати шляхетну зброю (шаблю, меч), а покидьків можна було бити і канчуками. Гідність та лицарство породжує СЛАВУ, славу, яка стає великим надбанням майбутніх нащадків, гордістю предків та доказом безмежної відданості Рідним Богам. Кожен помисел воїна є індикатором рівня його шляхетності, і, відповідно, посвяти. Наскільки відбувається самовіддана праця над власним духом, тілом та розумом, настільки стає досконалим мистецтво бою і життя Лицаря-Воїна. Коли наставав момент істини (випробування чи бою), честь Роду була однією з головних святинь життя шляхетного Воїна. Лише безстрашного та гідного Лицаря-козака вела Мати Слава до війська Перунового, де його з гордістю зустрічали могутні Воїни-предки. Звертаючись до українського лицарства, хочеться нагадати варнові (характерні, притаманні) риси тих, кого покон Рідної Православної Віри відносить до шляхетних родин нашого Роду.

Кожен варновий щабель має свою еліту, яка характеризується спільними якостями: Благородством, Чесністю, Мудрістю, Гідністю, Самоповагою, Працьовитістю. Дуже важливо підтримувати такі шляхетні родини шляхом одруження молодят із відповідних сімей. Сьогоднішнє суспільство породило лжееліту, яка абсолютно безпідставно вважає себе аристократією нашого народу. Загарбавши собі весь національний достаток, вона упирем тримається на горлі збідованого народу. Хизуючись цим, така "еліта" насправді є прототипом "Пузирів", а зовсім не князями Острозькими чи Вишнивецькими. Шляхетність - це чеснота, яка вирізняє людей, котрі знайшли свій шлях, усвідомили свою варну і віддано та чесно працюють на благо свого Роду, нації. Покон Рідної Православної Віри свято шанує чесну працю кожної людини, яка шанує Рідних Богів, дотримується законів та чеснот своєї варни.

Шляхетний спеціаліст - це добрий господар, поважний чоловік, хороший батько. Він цінує свою роботу і чужу працю. Його мудрість - це життєвий досвід, спостереження за навколишнім світом, а також використання звичаєвих законів Роду. Українські села багаті на таких господарів. В радянські часи саме їх вивозили до Сибіру, як кулаків. Шляхетний господар має достатні матеріальні цінності, твердо усвідомлює свою національну приналежність, розпоряджається своїм достатком не як багатством заради багатства, а як засобом для створення робочих місць та меценацтва, прагнучи залишити по собі великі діючі та прибуткові підприємства, фірми, організації для добробуту родини, спільноти, народу. Шляхетність цієї варни відзначається чесністю, гідністю, патріотизмом, освіченістю, працьовитістю.

Шляхетний лицар - це воїн, адміністратор, головною рисою якого є відповідальність перед спільнотою за організацію державного устрою та справедливого контролю. Справжній шляхетний козак (аристократ, кшатрій) - це людина, в якої свідомість чітко направлена на становлення, збереження та розвиток нації, підтримання та створення добробуту, відстоювання інтересів нації на міжнародному рівні, чітке дотримання високоморальних норм, строгі вимоги до власної особистості. Цьому стану притаманні: висока освіченість, благородність, самоповага, жертовність, глибока національна самосвідомість, відданість обраному шляху. Для цих особистостей нація - понад усе. Жити у власній країні, очолюваній ницими представниками торгівців-лихварів і заляканих працівників (рабів), для них означає вічну війну. І ніякі гроші, посади та інші принади не змінять стилю їхньої поведінки. Зрозуміло, що таких особистостей сьогодні при владі немає. А якщо і є ті одиниці, то реального впливу на "масу Пузирів" (сьогоднішню владу) вони не мають, а натомість по одинці воюють з виставленими саме для них вітряками. При варновому розподілі суспільства шляхетність Воїнів є запорукою високорозвиненої держави.

Шляхетний Волхв - особистість високої якості, яка завжди дотримується морально-етичних законів Права - справжній високоосвічений Вчитель, взірець духовності із вродженою гідністю, самоповагою, високою культурою стосунків. Це творча натура, здатна відчувати красу, гармонію Всесвіту. До таких особистостей ще до моменту спілкування (на інтуїтивному рівні) відчувається повага та шана. Шляхетність натури (справжній аристократизм) є вродженим надбанням, генетично переданим предками. Родини волхвів-аристократів - це великий здобуток нації, свідчення високого розвитку та глибокої духовності народу. Такі династії славлять націю впродовж тисячоліть у світовій спільноті.

Характерне козацтво

Одного погожого літнього дня до нас у музей приїхала делегація з іноземним гостем. Група була незвичайна. Кремезні хлопці із тугими біцепсами супроводжували одного японця. Він був середнього зросту, нічим не виділявся з-поміж інших. Проте обличчя було щиро усміхнене, легка безшумна хода видавала потужну енергію. Олександр Крисько, голова обласної федерації карате-до представив іноземного гостя: пан Шихан Масахіко Танака з Японії, шеф-інструктор з Шотан карате-до. Він спеціально приїхав у Луцьк, щоб провести учбово-атестаційний семінар з карате-до.
У залі «Історії української символіки – державності України» погляд іноземця з неприхованим інтересом прикипав до експозиції. Основна група стояла на крок від свого кумира. Раптом японський спортсмен зробив рішучий крок уперед, підійшов ближче до стенду «Козаччина» і став на одне коліно, схиливши голову в шанобнім поклоні. Над його головою виблискував кольоровий портрет українського козака, оголеного по пояс, зі списом у правій руці. Із бритої голови звисав оселедець, огортаючи ліве вухо, на устах – ледь помітна посмішка.
В залі запала тиша. Присутні перезирнулися, але ніхто не наважився порушити Хвилину мовчання. І тільки тоді, коли знаменитий спортсмен підвівся з колін, я на правах господаря запитав:
– Що значить цей жест? Чому пан Танака схилив голову перед портретом українського козака? Відповідь нас приголомшила:
– Ми, японці, хто займається професійно карате і хоче досягти значних результатів, вивчаємо бойовий гопак українських козаків. А тому пізнаємо історію України. Ми вивчаємо, аналізуємо український бойовий гопак і багато елементів втілюємо у свою боротьбу. Ми шануємо ваших предків і захоплюємося їх мужністю і героїзмом у минулому...
Цей епізод зворушив мене до глибини душі. То це у далекій Японії вивчають нашу Історію, до елементиків розбирають бойове мистецтво українських козаків, впроваджують його у свої національні види єдиноборств і на міжнародних змаганнях досягають високих результатів! А ми соромимось розмовляти тією мовою, якою спілкувалися наші славні запорожці!
Козаки не були вояками-гультяями, як їх деколи намагаються зобразити російські шовіністи та польські націоналісти, зокрема, у кінотрилогії «Огнем і мечем». Вони майже всі були освіченими. А освічений воїн здатний до аналітичного мислення, вміло оцінює обстановку, проявляє свої як природні, так і набуті здібності. Його палкий патріотизм, безмежна хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.
Серед козаків значного поширення і популярності набув танець гопак. У запальному і пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними акробатичними, навіть карколомними прийомами танці, на думку сучасних дослідників, і сьогодні помітна його першооснова – бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх духовних і фізичних сил, наступальність і оборонний характер дій та торжество перемоги. «Бойовий гопак» – це комплексна система гармонійного розвитку людини, розроблена на основі елементів лицарської культури українського народу, закодованих у танцях.
Не випадково запорозьких козаків запрошували іноземні правителі, як наймане професійне військо. Як відомо, 1646 року кардинал Жуль Мазаріні звернувся до українських козаків за допомогою. Упродовж багатьох років французькі війська не могли взяти порт Дюнкерк, що його утримували іспанці. Ця фортеця стриміла, як ніж у спині Франції. Іван Сірко з двома тисячами запорожців узяв Дюнкерк за кілька годин.
Дотепер у багатьох столицях Європи стоять пам’ятники славним українським козакам. Право називатися запорозьким козаком вважалося найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців, а й польських шляхтичів, а пізніше і російських дворян, які прагнули здобути «військову освіту на славному Запоріжжі».
Знищення козацтва мало для українського народу жахливі наслідки, осягнути і усвідомити які ми не змогли й досі. Адже в XVII-XVIII століттях Україну нази-вали в Європі країною козаків, а українців – козацьким народом. Усі верстви її населення козацьким духом були перейняті.
Чи стане Україна у найближчому часі українською національною державою з усіма притаманними справді національній державі атрибутами – насамперед залежить від нашої влади, а отже – й від нас, хто цю владу обирає, від нашої самосвідомості.
Україна розминулася із собою. Отож мусимо знову ставати українцями, козаками. І цю місію, звичайно, повинна взяти на себе держава шляхом впровадження у школах і вузах не тільки уроків футболу, а й методики психофізичної підготовки воїнів Запорозької Січі. Щоб кожна дитина з гордістю могла сказати:
– Я – українець, я є козак!
Олександр СЕРЕДЮК, козак Луцького куреня У

Лайки
1. Батькові своєму лисому розкажи (Кроп., 1, 535).
2. Скатертю доріжка Никодимові в город (К.-К., 1, 408).

Погрози
1. а) Буде пан до нових віників пам'ятати (Н.-Л., 1, 136); б) Будеш пам'ятати мене до нових віників (Н.-Л., 6, 260).
2. Буде тобі сто чортів та і сіра свита (П. М., 4, 488).
3. Знатимеш, почому в Тростянці гребінці (Коц., 1, 49).

Прокльони
1. "А бодай же вам жаба на ногу наступила", - кляв отець Харитін (Н.-Л., 4, 240).
2. а) А бодай тебе в жито головою (К.-К., 1, 50); б) А бодай тебе в жито головою, забуваю прізвище (Кроп., 5, 568).
3. А бодай тебе миші вбрикнули (Н.-Л., 5, 409).
4. А бодай ти пропав з своїми кіньми разом (К.-К., 1, 358).
5. а) А щоб тобі курка на ногу наступила (Н.-Л., 5, 409); б) Нехай її курка вбрикне (Н.-Л., 9, 280).
6. Бодай би ви посліпли раптом обоє, ніж мене вздріли (К.-К., 1, 141).
7. Бодай би сі мури розвалили (Федьк., 1, 85).
8. а) Бодай вам руки покорчило (К.-К., 1, 43); б) Щоб тобі руки посудомило (К.-К., 1, 100).
9. Бодай тебе трясця взяла, як я брала (К.-К., 1, 288).
10. Бодай ти галушки не проковтнув (К.-К., 1, 299).
11. Бодай ти вдавився (К.-К., 1, 185).
12. Нехай зараз мене земля проглине, коли сам вранці не прийду (К.-К., 1, 75).
13. Сіль тобі в оці (Коц., 3, 205).
14. Шпичка в ніс (Кроп., 1, 77).
15. Щоб тобі язик руба став, як ти мене чортом величав (П. М., 6, 123).


ТЕПЕР ПОРІВНЯЙТЕ З МЕРЗЕННИМ МОСКВИНСЬКИМ МАТЮКОМ:)
 

Олесь Бадьо – особистість украй неординарна. По-перше, він – скульптор. Причому він вибрав не модний зараз стиль «контемпорарі арт»,а нелегкий хліб академічного мистецтва. По-друге, роботи 35-літнього Олеся більше відомі за кордоном, ніж в Україні, і зберігаються навіть у найпрестижніших галереях Австралії! Особливо «капіталістів» зацікавила скульптура «Суто», у якій застиг український козак-характерник. Нарешті Бадьо відомий як один з перших, хто почав відновлювати українські бойові мистецтва. Зрозуміло, що наша розмова з майстром стосувався не тільки його «головної» професії.

– Олесю, наскільки я знаю, історія створення твого козака-характерника з «Суто» досить нетривіальна, можна навіть сказати, більше схожа на історичний трилер а стилі «Імені троянди» У. Еко...

– Назва «Суто» узята з однієї з древніх магічних практик, що мені в одній подорожі відкрив карпатський манфан (чаклун). Слово «суто» походить від поняття сутність, єство. Це – квінтесенція руху, того, що є в людині. А коли скульптуру побачив китайський каліграф, виявилося, що, по дивному збігу, фігура бронзового козака нагадує ієрогліф, що означає «велика людина». Одним з історичних прототипів «Суто» став реальний воїн. Якщо вірити літописам, його кликали Нечаєм. У XVII в. у битві під Берестечком він один вистояв проти польського загону, бився, як машина! Польське командування дуже здивувалося, побачивши, що його загін сходиться в одну крапку, і люди немов провалюються в деяку лійку, гинуть, як від вибуху. Скільки б не посилали в цю м’ясорубку, що влаштувала один-єдина людина, кращих бійців – результат був однаковим. Тоді поляки зупинили бій і запропонували українцю життя. А це ж були професійні воїни! Вони бачили багато чого, але не таке... Судячи з усього, Нечай був характерником – одним з легендарної козацької касти, члени якої, за легендами, могли зникнути посеред поля з конем, уміли змінювати колір очей, перетворюватися в різних звірів, подібно до вовків. Оселедець у характерників нібито ріс сам по собі, без гоління голови, а убити лицаря-чарівника можна було тільки срібною кулею – звичайні їх не брали... Частка правди в легендах, звичайно, є. Характерників можна порівняти з ченцями-архатами, учителями японського клану ніндзя. Довгі роки і після Січі такі богатирі жили в дніпровських печерах пустельниками. Свої знання про природу і світ передавали обраним.
Утім, це – окрема, дуже довга історія... А свою скульптуру я свідомо не називав ім’ям Нечая: для мене важлива була сама ідея людини, що бореться на своїй землі за щастя і волю, у тому числі, духовну.




– Але, здається, щоб створити скульптуру, ти й у реальному житті знайшов дійсних характерників?

– З дев’яти років я займався східними бойовими єдиноборствами. Першим моїм учителем був Джангобеков, багаторазовий чемпіон Європи з дзюдо, заслужений тренер із дзюдо і джиу-джитсу. У 1970-х мені пощастило побачити дивний документальний фільм, що зняли японці, котрі збирають матеріали про єдиноборства по усьому світі. Але автор фільму здивував усіх, розповівши, що сюжет знімав ще в 1920–1930-х рр. його батько десь у Київській області. На чорно-білій старенькій плівці ми побачили, як у гай заходить звичайний український дід у полотняних штанях, із шаблями, робить буквально кілька рухів і... виявляється на галявині. Він ще стоїть, а дерева падають, розрубані як унизу, так і вгорі, немов їх зрізали лопати гвинтокрили! Побачивши таке, я на довгі роки аж до сьогоднішнього дня захопився вивченням української історії і культури, також намагався відновлювати національні види єдиноборств. Шукав я і дивного діда, але безрезультатно. Люди смутно пригадували, мовляв, був такий ще до війни. Зате згодом у мене з’явилося фото того самого бійця. У результаті, він теж став прообразом «Суто».

– А сьогодні такі люди існують?

– З одним із них мені вдалося зустрітися. Я подорожував Карпатами, збираючи старі перекази...

– Почекай, якщо характерники були на Січі – при чому тут Карпати?

– Людина, про яку я говорю, родом із Дністра. Його предки жили в дністровських печерах. Відтіля вони мігрували в Карпати. Про дивного русина мені розповів один знайомий, котрий, як і я, займався бойовими мистецтвами. Але після того випадку кинув заняття назавжди, хоча раніш не мислив без них життя! Якось раз на базарі закарпатського містечка цей знайомий на спір розбив покладену на бруківку цеглину, усі свідки, звичайно, були в шоку. І тільки один дядько в національному костюмі потішався. Мій приятель запропонував насмішнику самому спробувати розбити цеглу хоча б ногою, поставивши на дві цегли. Тоді чоловік голими руками (!) витяг кругляк із бруківки і запропонував «бійцю» розколоти його, а не «усього лише тендітну цеглинку». Каратист із усього розмаху жбурнув камінь об бруківку, сподіваючись, що той розколеться – безрезультатно. А дядько розколов брилу ударом руки. І мовчачи пішов, попередньо забивши камінь назад у бруківку. Місцеві жителі, утішаючи каратиста-киянина, розповіли, що про «чарівника» у їхніх краях начувані. Мовляв, він живе десь у горах і лише іноді виходить до людей. До цього випадку багато хто думали, що розповіді про нього – скоріше легенда. Під час подорожі по горах мені поталанило особисто познайомитися з цією людиною. Він мені розповідав про траволікування, інші не менш цікаві речі, а в мене, зрештою, не вистачило терпіння, і я запитав, чи дійсно він може голими руками розколювати камені? Він якось розчаровано на мене глянув, узяв перший, що потрапив круглий, річковий кругляк...

– А таких людей багато в Україні?

– Мені таланило зустрічати багатьох, хоча, звичайно, це все рівно був надприродний випадок. До речі, я упевнений, якби ті, «історичні» козаки-запорожці жили сьогодні, вони сильно відрізнялися б від наших про їх уявлень. Питання в тому, що у них не було б звичної «гомо совєтікусу» духовної скутості, рабства, закомплексованості, навіть не обговорюється. Скажімо, екзотичний одяг січовиків пояснювався тим, що на ті ж шаровари йшли найдорожчі тканини, узяті в походах у турків. Неважливо, скільки вони коштували, головне – що їхній вид підкреслював презирство козаків як до ворога, так і до показної розкоші. Думаю, що і сьогодні ті козаки виглядали б крутіше найкрутіших «нових українців» і вдягалися б у найдорожчу «фірму». Те ж стосується зброї. В Історичному музеї зберігається шабля останнього наказного отамана Вовк, мені вдалося потримати її в руках. Сталь – булат, «фірма», не місцева, створена «місцевим талантом» з ковалів. От і вся ментальність! Я думаю, що сьогодні, у пошуках відповіді на питання, якою повинна бути Україна, не треба винаходити велосипед. Просто потрібно згадати й осмислити своє, а не переймати чуже. Але щоб вивчити своє, треба напружитися.

– Характерник «Суто» з’явився в 1993 р. І багато козаків ти після цього виліпив?

– Жодного. Знаєш, до цього в мене було багато робіт на цю тематику. А ця мене просто «розіпнула». У «Суто» було стільки вкладено, що після цього щиро ліпити інших козаків я просто не можу.

Алла ЧЕРДИНЦЕВА, переклад з московської"
http://slavs.org.ua/forum/viewtopic.php?id=97

"До зброї! До зброї, стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З'єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани...

До зброї! До зброї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!".


Людина, яка навіть не потребує визнання її великим українцем з якимсь рейтингом чи місцем за списком. Бо за своїми чеснотами, освідченістю і любов"ю до України цей Чоловік просто не заслуговує на те, щоб знаходитись у тому ганебному переліку поряд з такими "великими" як В.Ленін, П.Симоненко, В.Янукович і багатьох інших "обраних"... Він, як і Т.Шевченко, Л.Українка, І.Франко та багато інших дійсно великих не потребують жодних рейтингів і місць у десятках, сотнях...

Мова про Василя Вишиваного – Вільгельма Габсбурга.
                                                
Ще не так давно я жодним чином не чув і не знав нічого про цю людину. Та з часом натрапив на його автобіографію – і був просто вражений! Вражений тим, що він своєю Батьківщиною обрав Україну, а своїм народом – український! І таке – з титулом ерцгерцоґа австрійського. Істинно сказано: шляхи Господні несповідувані...

Він народився в істрійському Полі (Італія), був шостою, наймолодшою дитиною адмірала архікнязя Карла-Стефана і доводився онуком правлячого у другій половині XIX – на початку XX ст. імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа (із династії Габсбургів).




(на листівці – найменший)

Із автобіографії виходить, що Вільгельм почав проявляти інтерес до українців-рутенів після розмови з поляками, які назвали їх розбійниками, хоч після близького спілкування Вільгельм ці твердження спростував. Багато часу Вільгельм провів у гуцульському селі Живець. Певно, через це у юнака пробудився інтерес до "рутенів". На початку І світової війни він, офіцер 13-го полку уланів, відповідав за український військовий контингент. Вільгельм досконало володів українською (однією з шости "іноземних"), любив носити український національний одяг, здебільшого вишиту сорочку, за що його й прозвали Вишиваним.

Від березня 1918 р. Вільгельм командував Українським легіоном, що 1914 р. у складі цісарської армії воював на Східному фронті. Після розпаду Австро-Угорської імперії вступив на службу в Українську армію і очолив легіон Українських січових стрільців. Цей легіон, відтісняючи більшовицькі війська, дійшов до Одеси та Запоріжжя. Полковника Василя Вишиваного запросили бути військовим радником головного отамана армії УНР Симона Петлюри.

В.Вишиваний перестав працювати у Петлюри саме після того, як останній домовився з поляками про спільний наступ проти більшовиків. А поляків Василь від юності не терпів...

Згодом В. Вишиваний переїхав до Австрії. Тут був активним співробітником часопису "Соборна Україна", який видавався у Відні, писав поезії українською мовою. 1921 р. видав збірку своїх українських віршів "Минають дні". "Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу працювати", – відповів він, відмовляючись від пропозиції гітлерівців запроваджувати в Україні їх режим. Через це він до закінчення ІІ світової війни перебував під наглядом гестапо. Після війни Василя Вишиваного у вересні 1947 р. у центрі Відня схопили агенти радянської служби "Смерш" і вивезли до Києва. Там його було засуджено за багаторічну проукраїнську орієнтацію радянським таємним трибуналом. У Лук'янівській в'язниці Василя Вишиваного отруїли,і 18 серпня 1948 р. на 53-му році життя він помер у лікарні N1 м.Київ.

2 липня 2000 р. в церкві святої Варвари у Відні в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку великому князю Вільгельму Габсбургу-Лотарінзькому, який гаряче і послідовно відстоював права українців. Ініціатором створення цієї меморіальної дошки є Роман Новосад із Сімферополя, котрий перебував в одній камері Лук'янівскої в'язниці з В. Вишиваним.

------------------

"До зброї! До зброї, стрільці!

Зірвіться, ламайте кайдани!

З'єднаються з вами покійні брати,

І згояться народні рани...

***

До зброї! До зброї, стрільці!

І рідну країну спасайте!

Повстаньте, як вірні козацькі сини,

Героями в хату вертайте!".

"Минають дні"

-------------------

О хмари, що в сторони

рідні йдете,

Гуцулів від мене вітайте -

О птиці, що в гори на

південь пливете

З вітанням від них повертайте

"Карпати"

Василь Вишиваний
http://narodna.pravda.com.ua/history/482e13468069a/

Якщо головним простором війн минулих століть була земля, а у 20 столітті велике значення мали вода і повітря, то бойовий простір сучасних і майбутніх війн — це передусім ноосфера, розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності. Якщо давати узагальнююче визначення, то війна — це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку. Людство знає величезну різноманітність способів бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних видів. Стисло розглянемо їх у порядку збільшення ефективності.

1. Силове протистояння. Найпримітивнішою формою зміни поведінки людини, групи людей чи народів було і є силове протистояння за допомогою кам’яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет, лазерів тощо. Спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, скажімо, у вигляді тероризму.

2. Економічна війна. Це значно ефективніший і водночас безпечніший спосіб змінити поведінку супротивника. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом керування. Це зброя другого рівня ефективності. Прикладом її застосування є економічні санкції, “антидемпінгові розслідування”, нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид. Економічне середовище може змінитися і супротивник має шанс вийти з-під економічного контролю. Для того, щоб корінним чином, назавжди підірвати його здатність до опору, застосовується зброя третього рівня ефективності — генетична. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування штучних харчових добавок, штучних і генетично модифікованих продуктів, цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність цього виду зброї криється в її непомітності і дешевизні, більше того — на тютюновому, алкогольному і наркотичному бізнесі заробляються величезні гроші.

Розглянуті три види зброї змінюють поведінку противника, впливаючи передусім на фізичну сторону його існування. Наступні чотири види спрямовані на руйнування ментальності і всього способу життя.

4. Організаційна війна. На найпростішому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм — від усіляких “благодійних фондів розвитку науки та освіти” (технологічний шпіонаж і “випомповування мізків”) до непритаманної народові системи управління. Наприклад, традиційна (отже, перевірена часом) для України виборна гетьманська модель, яка передбачає персональну відповідальність керівників за плоди свого управління, замінена “найкращою у світі” системою горизонтального розподілу влад з повною безвідповідальністю і безкарністю. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є проявом безумства, оскільки розділити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість, створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями.

5. Інформаційна війна. Під терміном “інформаційна війна” здебільшого розуміють масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати дивовижним фактом ядерного роззброєння України (інформаційне зомбування “на добровільне роззброєння” тут було одним з ключових чинників) чи, скажімо, “трастовим психозом”. Нинішнє пресування свідомості українців ідеями меншовартості, страху і безперспективності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію.

6. Хронологічна війна. Ще потужнішим впливом володіє зброя шостого рівня ефективності. Її об’єктом є не інтерпретація поточних подій, а інтерпретація характеру цивілізаційних процесів. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок про те, що “слов’яни” означає “раби”, що трипільці були семітами, що Україна — це “окраїна”, яка завжди була прохідним двором, що наша історія — це трагедія ворожнечі та взаємознищення українців, що наша наука і духовність — це постійні запозичування якщо не із Заходу, то зі Сходу, що писемність нам приніс грек Кирило і так далі. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі шляхом переконання її в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тож їй не лишається нічого іншого, як змиритися і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна. Сьомим — фундаментальним, найвищим рівнем ефективності володіє духовна зброя. Її могутність полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, у викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло, життя і смерть. Важливим елементом духовної війни є тенденційна інтерпретація священних книг і священної історії. Чого варта вдовбана в масову свідомість вигадка про те, що Ісус Христос був юдеєм, хоча всі історичні та євангельські джерела стверджують Його належність до галів-галілеян — народу арійського кореню, а Його “юдейське походження” категорично заперечують самі правовірні юдеї. Сьогодні масова свідомість зомбується ідеями “нормальності” гомосексуалізму і “корисності для здоров’я” міжрасових змішувань, “економічної вигоди” від легалізації легких наркотиків, генетичної нездатності українців до вольових вчинків і сильної політики тощо.

Розвиток людства і еволюція методів боротьби держав за ресурси супроводжується перенесенням головних зусиль в напрямку застосування організаційної, інформаційної, хронологічної та духовної зброї.

НАЦІЯ ЯК БІОСОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ

Описана вище структура сучасних війн виявлена на основі аналізу об’єктивної реальності. Природно виникає питання про причини існування цих 7 рівнів бойових дій. Відповідь захована в самій природі націй, які є біосоціальними організмами, що структурно і функціонально подібні до окремих людських істот.

Справді, погляньмо на людину. Стрижнем її особистості є уявлення про саму себе, Бога і навколишній світ. Ворожа атака на цей духовно-світоглядний стрижень є ударом у саму серцевину особистості, у її вольовий центр. Тому людині в першу чергу треба захистити саме цей, найвищий рівень своєї життєдіяльності, який і є об’єктом духовної війни.

Об’єктом хронологічної війни є індивідуальна і родова пам’ять. Вражаючи її, ворог рубає під корінь життєву енергетику, яка живиться силою рідної землі та пам’яттю предків. Чим глибшою є пам’ять людини про свої корені, тим більше поколінь предків стоїть за її спиною і разом з нею торує шлях у майбутнє.

Ефективність поточної поведінки людини визначається її поінформованістю про навколишню реальність. Інформаційна зброя спрямована на спотворення уявлень людини про те, що навколо неї відбувається. Жертва інформаційної війни нагадує біоробота, який слухняно виконує чужі команди і вже неспроможний відрізняти друзів від ворогів.

Ще один спосіб ослабити людину — це зламати її природний спосіб життя, зруйнувати перевірені часом традиції самоорганізації. Нав’язування людині чужих для неї моделей організації життя здійснюється в рамках організаційної війни.

Наступні три рівні ведення бойових дій вражають безпосередньо людське тіло. Прихований геноцид можна порівняти зі спробами отруїти людину неякісною їжею або отруйними добавками. Економічна війна спрямована на те, щоб зруйнувати господарство людини і закабалити її економічно. А силова війна — це фізичний тиск на людину задля спричинення їй смерті чи каліцтва.

Таким чином, нація як колективна істота має 7 рівнів життєдіяльності. Відповідно, кожний з цих рівнів може стати об’єктом ворожої атаки. У сучасний війнах за планетарні ресурси — енергоносії, воду, родючі землі, чисте повітря — бойові дії розгортаються на всіх 7 рівнях, тому сучасні війни є тотальними (від лат. totus — весь, цілий).

ЖІНОЧІ ІМЕНА

Бажана, Берегиня, Біловида, Біломира, Білослава, Біляна, Благиня, Благовида, Благовіра, Благовіста, Благослава, Богдана, Боговіра, Боговіста, Богодара, Боголіпа, Боголюба, Богосвята, Богумила, Богумира, Богуслава, Божедана, Божедара, Божемила, Божена, Божиця, Болеслава, Борислава, Боронислава, Братолюба, Братомила, Брячислава, Будана, Будимира, Будислава, Богумила,

Ведана, Велимира, Вербава, Верхуслава, Веселина, Веселка, Весна (Веснянка), Вишена, Вишеслава, Вишня, Віра, Віродана, Віродара, Вірослава, Віста (Вістана), Вістуна, Вітана, Влада (Владана), Владислава, Власта, Вогнедара, Вогняна, Волелюба, Володимира, Волошка, Воля, Всеволода, Вселюба, Всемира, Всеслава, В’ячеслава

Гаїна, Гатусила, Гарнослава, Голубка, Горигляда, Горислава, Городислава, Гострозора, Градислава, Гранислава, Гремислава

Далібора, Дана (Данка), Дарина, Дзвенимира, Дзвенислава, Дзвінка, Діяна, Добринка, Добровіста, Доброгніва, Добролюба, Добромила, Добромира, Доброніга, Доброслава, Долина, Доля, Домаха, Доморада, Дружелюба

Жадана, Ждана, Живосила, Живослава, Житомира, Життєлюба

Забава, Звенигора, Звенислава, Звонимира, Зірка, Злата, Златомира, Златоуста, Золотодана, Зорегляда, Зореслава, Зорина, Зоря(Зоряна)

Казка, Калина, Квітка, Колодара, Красава, Красимира, Красновида, Краснолика, Красуня, Купава

Лада, Ладислава, Ладомила, Ладомира, Левина, Лель(Леля), Леся, Либідь, Лілея, Лоліта, Любава, Любаня, Любислава, Любов, Любомила, Любомира, Люборада, Людмила, Людомила, Любослава, Льоля

Мавка, Магадара, Маїна, Маківка, Малуня, Малуша, Мальва, Марута, Мая, Медорада, Мечислава, Милана, Милована, Миловида, Милодара, Милослава, Мирана, Миробога, Миролюба, Мирослава, Млада, Мокрина, Мстислава, Мудролюба

Надія, Найда, Найдена, Наслава, Немира, Нігослава, Незабудка

Огняна, Оримира, Орина, Орислава, Орися, Оріяна (Оріянка), Орогоста, Острозора, Остромира, Осмомисла, Остромова

Пава, Палажка, Палазга, Перелюба, Перемила, Перемисла, Півонія, Позвізда, Полеза, Поляна, Потішана, Предслава

Рада, Радана, Радимира, Радогоста, Радомира, Радослава, Рідна, Рогволода, Рогніда, Родослава, Рожана, Роксолана, Ромашка, Росава, Росина, Ростислава, Ростичара, Ростуня, Рудана, Ружа, Русана, Русудана, Русява(Русявка), Рута

Світана, Світлана, Світовида, Світогора, Світодара, Світозара, Світолика, Світолюба, Світослава, Світояра, Свободана, Святогора, Святолюба, Святослава, Силата, Силолюба, Силослава, Синезора, Синьоока, Сіверина, Слава, Славина, Славолюба, Славомила, Сміяна, Сніжана, Сніжинка, Собіслава, Соловія, Сологуба, Сонцевида, Сонцедара, Сонцелика, Сонцеслава, Ссанимира, Станислава, Судимира, Судислава

Татолюба, Твердислава, Твердогоста, Творимира, Творислава, Толигніва, Тонкостана, Трояна

Хвала, Хвалибого, Хвалимира, Хвалина, Хорошка, Хорошуня, Хотимра, Хотяна, Хранимира, Худана

Цвітана Чайка, Чарівна, Чарівниця, Чаруна, Чеслава

Ява, Яворина, Ялина, Ярина, Яромила, Яромира, Ярослава, Ясна, Ясновида, Ясногора, Яснолика, Яснослава

ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА

Бажан, Біловид, Білогост, Біломир, Білослав, Білотур, Білян, Благовид, Благовіст, Благодар, Благодат, Благомир, Благослав, Богдан, Боговір, Боговіст, Богодар, Боголад, Боголіп, Боголюб, Богород , Богосвят, Богумил, Богумир, Богуслав, Бож, Божан, Божедар, Божейко, Божемир, Божен, Божко, Болеслав, Боримир, Боримисл, Борис, Борислав, Боян, Братан, Бративой, Братимир, Братислав, Братко, Братомил, Братослав, Брячислав, Боронислав, Будивид, Будивой, Будимил, Будимир, Будислав, Буймир, Буйтур, Буревій, Буревіст

Ведан, Велемир, Велемудр, Велет, Величар, Величко, Вербан, Вернидуб, Вернислав, Веселан, Витомир, Вишата, Вишезор, Вишеслав, Вір, Віродан, Віродар, Вірослав, Віст, Вістан, Вітан, Вітомир, Вітрян, Влад, Владислав, Власт, Вогнедар, Вогнян, Водограй, Водотрав, Воїслав, Волелюб, Володар, Володимир, Володислав, Воля, Воротислав, Вратан, Вратислав, Всевлад, Всеволод, Вселюб, Вселюд, Всеслав, В’ячеслав

Гарнослав, Гатусил, Гатуслав, Гладко, Гліб, Годомир, Голубко, Горун, Гордій, Гордислав, Гордогост, Гордодум, Гордомисл, Гордослав, Гордята, Горигляд, Горимисл, Горисвіт, Горислав, Горицвіт, Гостомисл, Гострозір, Гостята, Градимир, Градислав, Гранислав, Грива, Гремислав, Грозан, Громовик, Гуляйвітер, Густомисл

Далемил, Далемир, Далібор, Дан, Данило, Данко, Дантур, Дар, Дарій, Дарибог, Даромир, Держикрай, Держислав, Дибач, Дивозір, Дій, Добрибій, Добривод, Добрик, Добрило, Добриня, Добрисвіт, Добровіст, Доброгост, Добродум, Добролик, Добролюб, Добромил, Добромир, Добромисл, Доброслав, Доморад, Домослав, Дорогобуг, Дорогомир, Дорогомисл, Дорогосил, Дорогочин, Дружелюб

Жадан, Ждан, Живорід, Живосил, Живослав, Житомир, Життєлюб

Збоїслав, Зборислав, Звенигор, Звенимир, Звенислав, Здоровега, Земислав, Злат, Златомир, Златоус, Златодан, Злотан, Злотодан, Зорегляд, Зоремир, Зорепад, Зореслав, Зорян

Ізяслав Квітан, Києслав, Кий, Киян, Княжослав, Колодар, Колодій, Косак, Красун, Крилач, Куйбіда, Курило

Лад (Ладо), Ладимир, Ладислав, Ладолюб, Ладомир, Лев, Левко, Листвич, Ліпослав, Лоліт, Любим, Любовир, Любодар, Любозар, Любомил, Любомир, Любомисл, Любомудр, Любослав, Людомил, Людомир, Людислав, Лютобор, Лютомисл

Магадар, Магамир, Магаслав, Май, Мал, Малик, Маломир, Медомир, Межамир, Мечислав, Мизамир, Милан, Милован, Милодар, Милодух, Милослав, Мир, Миробог, Мирогост, Миролюб, Мирослав, Мовчан, Молибог, Мстибог, Мстивой, Мстислав, Мудролюб

Нагнибіда, Надій, Найден, Наслав, Недан, Немир, Непобор, Нігослав

Одинець, Орел, Орь (Орій), Оримир, Осмомисл, Острозор, Остромир, Остромов

Первушко, Перелюб, Перемил, Перемисл, Пересвіт, Переяслав, Першик, Подолян, Позвізд, Полель, Полян, Пребислав, Предислав, Пугач, Путило, Путята

Рава, Рад(Радан), Радечко, Радивой, Радило, Радим, Радимир, Радислав, Радко, Радован, Радогост, Радомир, Радомисл, Радослав, Ратибор, Ратимир, Ратислав, Ревун, Рід, Рогволод, Родан, Родослав, Рожден, Розум, Роксолан, Ростислав, Ростичар, Ростун, Рудан, Рус(Русан), Русудан

Сармат, Сварг, Сват, Світ(Світан), Світлан, Ссвітлогор, Світогор, Світовид, Світодар, Світозар, Світокол, Світолик, Світолюб, Світомир, Світослав, Світояр, Свободан, Святовид, Святогор, Святолюб, Святополк, Святослав, Семибор, Семирад, Сердитко, Сила(Силан), Силолюб, Силослав, Синьоок, Скол, Слава, Славобор, Славолюб, Славомир, Славута, Снага, Сніжан, Сновид, Снозір, Собібор, Собімир, Собіслав, Сокіл, Соловей, Сологуб, Сонцевид, Сонцедар, Сонцелик, Спас, Станимир, Станіслав, Стародум, Стожар, Стоймир, Стоян, Судивой, Судимир, Судислав, Сурма

Татолюб, Татомир, Твердигост, Твердислав, Творилад, Творимир, Творислав, Тихомир, Тихон, Толигнів, Толислав, Тригост, Троян, Триріг, Тур, Турбог, Турбрід

Уличан, Ус

Хвала, Хвалибог, Хвалимир, Ходота, Хорив, Хорошко, Хорошун, Хотибор, Хотимир, Хотян, Хранимир, Худан

Царко, Цвітан

Чара, Чернин, Чеслав, Чесмил, Честислав, Чорновіл, Чорнота, Чорнотур

Щастибог, Щастислав, Щедрогост, Щек

Юрій

Ява, Явір, Яволод, Яр, Ярило, Яровид, Яровит, Яромил, Яромир, Яромисл, Ярополк, Яросвіт, Ярослав, Ярош, Яртур, Ярчик, Ясен, Ясновид, Ясногор, Яснозір, Яснолик

Ти знаєш, що ти - людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі - людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

В. Симоненко

І. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА



В жилах московського народу тече щонайменше 80 % азійської крові.

М. Покровський

Да, азиаты – мы,
с раскосыми и жадными очами!

О. Блок

Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо „Дух животворить“, тобто творить життя, в тому числі й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні4. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.
Прапредки теперішніх москвинів – угро-фінни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Того самого часу (ХІ ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Праукраїна мала жваві торговельні та культурні зв’язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до РХ. У північній Московщині носили ще й у ХХ ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог пише, що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині5. Московський історик стверджує: „В жилах московського народу тече щонайменше 80 % фінно-татарської крові“6. На захід від угро-фіннів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.
Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. Навіть назва столиці фінська. „Москва“ у фінській мові означає „каламутна вода“. Тих угро-фіннів підбив у Х ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фіннів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фіннами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами7. Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у ХІХ столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл8.
Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами. Теперішні фінські та слов’янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов’яни – осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фіннами. Виникла потрійна суміш: 1) релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина, 2) расова – теперішній антропологічний москвин, 3) суспільна – початок рільничого стану9.
Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому наш літописець і записав: „Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року“. Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50–60-х років.
Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фінни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один – московський. Московський історик підтверджує: „Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі“10. За князями масово женилися обидва народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення (радше злиття) було загальним. По упадку влади Орди, татари масово переходили у християнську віру, і так з тої угро-фінно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові групу „В“, а індоєвропейські – групу „А“. Москвини мають „В“, а українці – „А“. Москвинам притаманні первні монголоїдної раси, а українцям – європейської раси.
Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і татарськими. Серед аристократії та дворянства – сотні тисяч. Наприклад, цар Борис Годунов був татарин. Татарами – князі: Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов і т. п. Татари – дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Асланбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклємишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берендєєв, Бакунін, Барсанов тощо. „Да, азиаты – мы с раскосыми и жадными очами!“,– співає О. Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і звичаї. Але ті москвини, що оселювалися в Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв, української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.
Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців, за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть православних) до церкви. Татари були не християнами, а магометанами та поганами. Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами. Щобільше, Московська церква молилася за татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої Орди11. Московський письменник свідчить: „Ми, москвини, в Європі – гості, а в Азії ми вдома“12. Азійський звичай продавати дівчат дожив у Московщині до ХХ ст. у формі т. зв. „кладки“, тобто умовленої суми грошей, що її платили батьки хлопця батькам дівчини13. „...Не ззовні, а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне завоювання тривало водночас і з політичним упадком Золотої Орди. В ХV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства. Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Московщині. Воля в Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади“14. Наведене твердження московського патріота і науковця виглядає дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами, грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир тощо. Проте дикунами – як на той час – вони не були, а військовими здобичниками, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.
Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю. Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За татарських (монгольських) ханів завжди були китайські науковці, дорадники і керівники. Арабські історики ставлять татарську державну адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської Орди – Сарай була культурним містом з брукованими вулицями, водостоками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової майстерності татари були не гірші за римлян.
Татари були значно культурнішими за прамосквинів-угро-фіннів. Це визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766–1826) до М. Покровського (1868–1932). Всі вони пишуть, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В. Ключевський (1841–1911) пише, що в XVI–XVIII ст. 57 % московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгіс-хана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження. Перший московський історик М. Карамзін був татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в шапках на голові аж до 1651 року.
У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною (автономною) і тому називалася „Русский Улус“. У татарському війську та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді – татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружувалися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишилися там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські історики називають „татарським ігом“ (ярмом) і пишуть, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі – і татари, і москвини – лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський історик свідчить: „Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського нібито „ярма“, але цілковито навпаки – перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою потугою“15. Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила та прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини матеріального і духовного життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-фіннові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості: боягузтво і розгін виявляються в сучасному москвинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика кількість європейської (української та німецької) крові, але вона розчинилася в морі азійської. Зрештою, татарська доба Московщини тривала вдвічі довше, ніж її „європеїзована“ (1709–1917) доба. Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По ХVIІІ ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі сторіччя і досі азійським. У ХІХ ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський „кафтан“ і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний „истинно русский европеец“ панує й дотепер.
Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору – Україну. Московщина повернеться до своїх природніх меж ХV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правні підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т. зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: „Москвини, обличчям до Азії!“ означав ще: спиною до Європи. Вони обґрунтували тези, що Московщина є цілковито природньою історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингіс-хана.
Тим часом новому московському володареві В. Леніну пощастило повернути до імперії її європейську підвалину – Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла. Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці – монархічної: розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила московщення немосквинів, а насамперед – найнебезпечніших їй українців. Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні читаємо 1967 р. в часописах СРСР тривожні заклики боротися з націоналізмом немосковських народів.
У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких з’їздів, нарад урядів від найвищого – ЦК КПРС до найнижчих районних – нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів. Але не змосковщили. Чому? Москвин не знає відповіді і не зрозуміє, якщо хтось йому її підкаже, бо не бачить сили національного ДУХУ і ДУШІ немосковських народів. Не хоче вірити, що та сила передається з покоління в покоління, і що старший народ, то незнищимішою є його сила. Цього не розуміють і багато малоукраїнців. Тому доречно буде сказати кілька слів про нашу силу.
Антропологи поділяють народи за походженням на три культурні групи: рільничу, скотарську, мисливську. Духовність народів цих культур помітно відрізняється одна від одної. Українці – народ дуже давньої рільничої культури. Москвини – народ молодої мисливської. Ці дві культури протистоять одна одній, і ця їхня протиставність заіснувала тисячі років тому, вона виявляється в усіх – без жодного винятку – царинах фізичного і духовного життя обох народів. І власне вона – ця протиставність – визначала, визначає і визначатиме всі стосунки між ними через всю історію по сьогоднішній день.
Ми вже згадали, що москвини – азійської раси, а українці – європейської. З багатьох фізичних відмінностей згадаємо лише кілька для прикладу. Назагал українці високого зросту (1709 см), а москвини – низького (1615 см). Українці мають довгі ноги (54,6 см), а москвини – короткі (50,1 см)16. Українці – кулястоголові (брахіцефальність понад 80), а москвини – довгоголові (доліхоцефальність менше 75,9).
Діти від расово споріднених батька-матері успадковують їхні властивості, які передають своїм дітям, онукам, правнукам, якщо й далі поєднуються расово споріднені. Властивості, успадковані від расово неспоріднених батька-матері, вироджуються (дегенерують) у другому, а ще більше в третьому і подальших поколіннях. Діти москвина-татарки чи татарина-московки передають їхні властивості нащадкам, якщо й далі спаровуватимуться татари-москвини. Але діти москвина-українки, чи українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті, заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душевний безлад, що часто кінчається трагічно17. Переконливі приклади цього читач знайде, дослідивши життєпис та твори тих московських письменників, в жилах яких тече частина немосковської (української) крові. До речі, всі більші московські письменники, музиканти, митці не є питомими москвинами. Чимало з них не мають ні краплини московської крові, а дехто кінчав життя трагічно, бо їхня немосковська душа не витримувала московського духовного ґвалту, наприклад М. Гоголь. Психологічний аналіз життя і творів московських письменників, митців-покручів дав би тисячі конкретних доказів згубності кровного змішування азіатів (москвинів) з європейцями (українцями).
Дуже промовистим для соціолога є той факт, що московсько-українські шлюби були лише серед інтелігенції та напівінтелігенції. Український же простий народ – надто селяни – інстинктивно уникали шлюбу з москвинами. Вони бридилися всім московським. Коли московський уряд привіз із Московщини в XVIII–XIX ст. сотні тисяч москвинів і оселив їх в Україні окремими селами поміж українськими, за кількасот років там не було московсько-українських шлюбів. Українські села, озброївшись сокирами, вилами, виганяли 1917 р. з України такі московські села, хоч москволюбний уряд УНР боронив тих зайд. Так само і московські „деревни“ виганяли з Московщини (Саратовщини) тамтешні українські села. Московський уряд не боронив тих українців, навпаки – сам виганяв.
Московський уряд, заселюючи Сибір, розміщував упереміш москвинів і українців, щоб створився „единый русский „народ (як бачимо, ідею „единый советский народ“ позичила московська „демократія“ у своєї аристократії. Лише аристократія була чесніша: казала відверто „русский“, а не ховалася за личиною „советский“). За кілька років українці скупчувалися на одному боці села, а москвини – на протилежному. Звичайно на суміжних між двома народами територіях утворюються говірки з мішаних двох мов. Наприклад, українці на суміжжі польському, білоруському, словацькому мають мішані говірки. Але на московському – як ножем відтята – відрубність, ані натяку на змішання мов. На московсько-українському суміжжі українські села і московські „деревни“ були двома цілковито протилежними світами фізично і духовно. Між ними не згасала взаємна неприязнь, ворожнеча. Так саме життя довело не лише непримиренну різницю, але й протиставність народів московського й українського.
Свій назбираний століттями життєвий досвід народ висловлює у приказках та приповідках. Український народ каже: „На базарі не було людей, а самі жиди та москалі“18. Є сотні подібних приказок19. У т. зв. УРСР видано велику збірку українських і „українських“ приказок. Московська влада не дозволила надрукувати там жодної протимосковської.
Та не лише український народ, а й чужинці, які пізнали духовність московського народу, говорять те саме. Французький історик зауважує: „Москвин не має найвартнішого, що має людина – це здібності відчувати моральне добро і зло. А ця здібність є основою всієї людської культури. Отже, москвини не є ще людськими істотами“ (Ю. Міхелет).
Зрештою, і самі москвини зізнаються, що... „Ми, москвини, ані східний, ані західний народ; ми – якась нісенітниця“20.

Штепа "Московство"