Самі себе звоювали.
Гетьман І. Мазепа
Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об'єдналися і створили українську державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз'єднана і безсила, а Україна об'єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з'їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців.– П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували"215. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „єдиной-неделимой матушки Расеи", несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська" вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу", що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.
Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її провідна верства відцуралася українських національних святощів, прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася власної матері – національної і християнської України. Величезний вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема „яничарства" є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.
Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу, Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла... Польщі. Навіть ув'язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до „союзниці" Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским яничаром був Адам Кисіль.
Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському, отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень, чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І. Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І. Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?
Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж був І. Брюховецький?
За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем'ян Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України (Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д. Многогрішного?
Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха. Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?
За Богдана Великого десятки таємних брюховецьких, самойловичів, барабашів, пушкарів одержували від московського царя „жалованые грамоты" на землю в Україні. Але вони їх закопували, ховали, бо Великий Богдан рубав таким Юдам голови.
Генеральний Суддя Василь Кочубей, сотник Іван Іскра та інші неодноразово попереджали Петра І, що І. Мазепа його „зрадить". Вони повідомляли московський уряд про кожний крок І. Мазепи, що видавався їм за підготовку до „зради". Тим вони не дали великому гетьманові підготувати Україну до збройного порахунку з Московщиною. Коли І. Мазепа відкрито підніс свій меч на Московщину, вони відкрито стали допомагати Московщині. Так сотник Жарівка-Покорський виказав Московщині таємний підземний вхід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Московщині доступ до Запорізької Січі. Полковник М. Бурляй здав Московщині фортецю Білу Церкву за хабара. Полковник Іван Скоропадський здав Московщині без бою твердиню Стародуб. За це він одержав з московських рук безправну гетьманську булаву. Сотник Іван Ніс показав Московщині таємний підземний вхід до Батуринської твердині. Бій під Полтавою, що визначив долю України на наступні століття, виграв не Петро І з його 50-тисячним військом. Той бій виграла одна мала людина без жодного війська. Як?
І. Мазепа довго готував Батурин до війни. Він його добре зміцнив, заготував там багато зброї, пороху, харчів. Командували Батуринською залогою полковник Дмитро Чечель, генерал Фрідріх Кенігсек, сотник В. Нестеренко. Їх, поранених, москвини взяли в полон і закатували на смерть. Ф. Кенігсек вмер по дорозі до штабу, і москвини четвертували його тіло. Всіх батуринців, разом з жінками і дітьми, москвини по-звірячому закатували. Батуринці билися геройськи. Отже, Батурин міг витримати кількамісячну облогу. А І. Мазепа запізнився прийти з військом лише на кілька днів. Москвини забрали в Батурині 40 гармат і багато пороху та харчів. Під Полтавою стріляли лише 4 шведські гармати, бо Карл ХІІ втратив ще перед тим майже ввесь свій обоз та гармати. Натомість москвини мали 72 гармати (40 з них були з Батурина) і багато пороху.
Несподіване падіння Батурина визначило наслідок Полтавського бою не лише тим, що І. Мазепі забракло гармат, пороху, харчів, але й тим (а це найголовніше), що та московська перемога перелякала не тільки багатьох українських старшин, але й турецького султана. Полковник І. Скоропадський хоч і був з І. Мазепою, але без бою здав Стародуб і приєднався до Петра. Турецький султан, що погодився взяти участь у війні, після Батурина не відважився воювати з Московщиною.
Стан під Батурином був подібний до стану під Конотопом. Конотоп під командою полковника Г. Гуляницького витримав 70 днів облоги. І гетьман І. Виговський мав час зібрати військо, розбити москвинів під Києвом і прийти під Конотоп та розгромити 100-тисячне московське військо. Гетьман І. Мазепа мав більші, ніж І. Виговський, можливості розбити Московщину, бо на той час вирішальним чинником стала загальна всенародна ненависть до Московщини. Від Переяслава до Конотопа минуло лише 5 років (1654–1659), і Московщина ще не мала ані сили, ані часу показати Україні свої хижацькі зуби. Від Переяслава ж до Полтави минуло 50 років часу, і Московщина вже залила Україні сала за шкіру стільки, що навіть москволюби побачили, що вона несе їм смерть. Отже, на заклик І. Мазепи могла повстати як один вся Україна. Повстала б, якби не приголомшило всіх раптове падіння Батурина. Коли б Батурин витримав московську облогу 2–3 тижні (а він міг витримати і 2–3 місяці, якби І. Ніс не виказав таємного входу до міста), І. Мазепа розгромив би московське військо під Батурином, як колись І. Виговський під Конотопом. І це не безпідставне припущення. О. Меншиков мав під Батурином 30 тисяч війська та 20 гармат. Карл ХІІ мав 18 тисяч війська і кілька гармат. І. Мазепа мав 18 тисяч війська і в Батурині 10 тисяч залоги з 40 гарматами. Всього ж армія Петра налічувала 100 тисяч, Карла – 70 тисяч, І. Мазепи – 60 тисяч вже в полках, а міг покликати п'ятикратно більше. Крім того, боєздатність українців і шведів була значно більшою (12 тисяч шведів розбили під Нарвою 34 тисячі москвинів). Та найбільшою силою Мазепи був сам український народ. Тут мусимо дещо відхилитися від теми, щоб заперечити одну з багатьох московських байок.
Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між українським та московським народами. Це довела історія обох народів. Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні „кнутом", ні „пряником" не змосковщити, ВСЕ московське суспільство (насамперед освічене) кинулося доводити малоросам „братерство велико-мало-бєло-русів". А ті „брати" воювали між собою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й московська і українська інтелігенція щиро повірила у те „братерство". Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи малих груп „мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов", але не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів: московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції, Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді вірять, що продалися.
***
З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.
Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.
Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з досвіду старого, не повторити його помилок – мусимо пригадати події того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну, муки, жертви, смерть.
Іноземці запитують: „Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?" Паленіючи з сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну військом. Коли б чужинець перепитав: „А скільки війська мала Московщина 1917 року і скільки Україна?", то ми червоніючи, мовчали б. Найсоромнішим було б нам запитання: „Чому Московщина відбудувала своє розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?" Але самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р. Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих, хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст. І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української державності коротко, але вичерпно – gente Ruthenus, natione Russus, тобто – москвин української крові, а точніше – яничар.
***
Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський, Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський, Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О. Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.
Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: „Москвини виявляють свою „культуру", своє національне „Я" тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це – неправда. Це – безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя,– такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом"231. Це сказано 77 років тому.
***
Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України – це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. „Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок",– сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.
День розплати України з Московщиною значно наблизився.
Штепа "Московство"