«Вы последовательно идете в авангарде реформ в Украине. Этот мощный регион сегодня показывает всей стране, как и куда нужно идти», - не моргнув глазом, сообщил Виктор Янукович на международном саммите в Донецке, говоря о Донбассе. 

 

 Здесь это были ожидаемые слова. Все знали, что президент по традиции не оставит базовый регион без дежурного комплимента, и восприняли сказанное лишь как очередную вариацию старой доброй сказки о «регионе-кормильце», которой так любят баловать донецкие чиновники самые темные слои своих избирателей, нуждающихся в опьяняющих мифах. Иными словами, восприняли, как лесть. Притом, довольно уже приевшуюся. 

 

 Между тем, у нас нет оснований обвинять президента во лжи. Нет повода в очередной раз развенчивать старые предвыборные мифы. Ведь нынешняя Украина в самом деле управляется из Донбасса, и развивается так, как указывают стране из этого края. Кузница нынешних реформ действительно находится в родном регионе президента Януковича, и это так же очевидно, как то, что земля вращается вокруг солнца. Другое дело – что это за реформы. По этому поводу наш гарант не стал слишком распространяться, а зря. Путь, который «показывает всей стране» Донбасс, не то чтобы уж слишком тернист, но весьма специфичен. Не каждому такой путь по душе. 

 

 Виктор Янукович не врал по поводу авангарда. Донбасс в самом деле показывает всей стране. Показывает, какой станет Украина, приватизированная и разделенная на паи людьми из президентского окружения. Убедиться в этом может каждый. Для этого нужно свернуть с центральных донецких улиц, оставить позади «Донбасс-арену» и небоскребы, выстроенные компаниями Рината Ахметова и Александра Януковича, проехать по хорошо заасфальтированному проспекту мимо искрящихся торговых центров, и очутиться за пределами Донецкой объездной дороги. Мир, который откроется вам там, и будет тем, чем вскоре станет Украина. Пока она еще местами сопротивляется, упирается, не дается, но «донецкое экономическое чудо» неумолимо пускает корни в плодородных украинских черноземах. «Реформы», прошедшие обкатку в вотчине донецкой группировки, жителям других регионов еще предстоит вкусить – оснований не доверять президенту нет. 

 

 Путь, который Донбасс покажет Украине, можно воочию увидеть, к примеру, в Моспино – небольшом городке под Донецком, откуда начинается большой пояс нелегальных угольных разработок, тянущийся до самой российской границы. «Реформы по-донецки» - это неконтролируемое и неприкрытое опустошение украинской земли и украинских недр. О том, как это происходит, вам расскажет любой сельский житель угледобывающих районов Донетчины. 

 

 Бывшие колхозные поля, где когда-то росли пшеница и подсолнечник, от Донецка до Иловайска перекопаны действующими и выработанными угольными карьерами, начисто уничтожившими сельхозугодья. После того, как уголь в карьере заканчивается, огромную рытвину просто бросают, и она становится уже навсегда непригодной для вспашки. Такой рельеф теперь имеют тысячи гектаров, которые когда-то были плодородными черноземами. 

 

 

 Чтобы ни у кого не оставалось иллюзий, повторю в очередной раз – ни копейки налогов государство от этого варварства не получило. Выкопанный уголь превратился в миллионы, которые осели на счетах вполне конкретных людей, приближенных к президентскому семейству. Людям остались горы вывороченной породы и бесплодная глина. Вся вертикаль власти, которая на Донетчине, как известно, представляет Партию регионов, демонстрирует полное бессилие в борьбе с грабежом. Ни областные, ни районные депутаты, ни губернатор, ни райадминистрация Амвросиевского района, ни МВД, ни прокуратура не сделали ничего, чтобы остановить этот разбой. Вы все еще хотите «донецких реформ»? 

 

 

 Если да, то вам стоит съездить на экскурсию в один из шахтерских городов и посмотреть на последствия эффективного менеджмента там. Выбирайте любой из них, на свое усмотрение. После тотального погрома, который учинили в местной промышленности нынешние правители в конце 1990-х – начале 2000-х годов, атмосфера везде одинаковая – постапокалиптические руины и депрессия. Сразу оговоримся, чтобы не было спекуляций на тему «папередныкив» - уничтожением донецких шахт занимались исключительно наши донецкие ребята. Все угольные министры, подписывавшие приказы об уничтожении шахт, происходили из Донбасса. Автор кошмарного указа о реструктуризации угольной отрасли, похоронившего целые поселки, - бывший министр Сергей Поляков - был предшественником Януковича на посту губернатора Донецкой области, а затем несколько лет работал в его правительстве. Другой угольный министр – также «донецкий» Сергей Тулуб, приложивший особенное усердие в деле уничтожения шахт в последствие также стал видным регионалом. Сегодня – это губернатор Черкасской области, которая как раз на полную катушку вкушает «прогрессивные донецкие реформы». Поучаствовали в борьбе с «бесперспективными» шахтами и Янукович с Ефремовым – тогдашние губернаторы Донецкой и Луганской областей. 

 

 Разоренные шахтерские города сегодня, как могут, преодолевают последствия «реформ». Большая часть мужского населения трудится в нелегальных копанках и карьерах, догрызающих пласты уничтоженных шахт. Если вы все еще не поняли сути этой реформы, то вот она в двух словах: вместо того, чтобы приватизировать государственные угледобывающие предприятия, донецкая команда реформаторов просто уничтожила их, после чего нелегально захватила как бы ничейные угольные пласты. Эффективно, не так ли? Учись, Украина, «как и куда нужно идти»… 

 

 

 В несчастных шахтерских городках сегодня тотальная власть угольной мафии и безработица. От варварских выработок рушатся жилые дома. Впрочем, написано об этом уже столько, что повторяться нет смысла. А главное – власти всех уровней прекрасно обо всем осведомлены. Загибается Донбасс-кормилец, но всем по барабану. Тут-то уже все разделено, зато сколько еще можно освоить в других регионах! 

 

 Хотите других примеров «экономических чудес?» Их хватит на целую книгу. Можно вспомнить еще войну рыбаков с губернатором донецкой области и одним из отпрысков Януковича за право рыбачить на водохранилище под Константиновкой, которое власти области оценили в 500 грн с удочки. Столь хамский наезд вынудил людей собраться вместе и грозить властям акциями неповиновения. Другой пример авангардных донбасских свершений – экономическая катастрофа города Лисичанска, где этим летом остановилось практически все производство. Один из флагманов лисичанской индустрии – завод «Лиссода» был и вовсе полностью уничтожен и снесен под ноль российскими хозяевами из-за конфликта с «хозяином» города – нардепом от ПР Сергеем Дунаевым. Вот так он выглядит сейчас. 

 

 

 А так его взрывали, чтобы добыть из сооружений металлолом. Голливуд бы позавидовал зрелищности. 

 

<iframe width="640" height="360" src="//www.youtube.com/embed/tjtQeHxFONk?feature=player_embedded" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>

 

 Продолжать можно долго. Но нужно ли? Как житель Донбасса, спешу предостеречь жителей других украинских регионов – не идите нашим путем. Это путь к феодализму и банановой (в нашем случае – рапсовой) республике. На свете много других хороших путей, лучше уж воспользоваться ими, чем шагать по дорожке, проторенной Ефремовым и Тулубом.

 

 

 

 

Ігор Мірошниченко. Фото: www.epochtimes.com.ua

У Всеукраїнському об'єднанні "Свобода" вважають, що Україна повинна ввести візовий режим з Російською Федерацією.

Таку впевненість в ефірі одного з телеканалів висловив народний депутат-"свободівець" Ігор Мірошниченко.

Зокрема, коментуючи останні події в Росії та Москві, пов'язані з вбивством у московському районі Бірюльове, Мірошниченко зазначив, що Україна може зіткнутися з тими ж проблемами, що і РФ.

"Через Україну їдуть нелегальні мігранти в Європу, а потім назад, і осідають в Україні", - підкреслив депутат.

На його переконання, якщо наша країна прагне до безвізового режиму з Європейським Союзом, то їй слід закрити щільніше свої східні кордони.

"Якщо Україна мріє про справжню євроінтеграцію, про безвізовий режим з Європою, то нам потрібен візовий режим з Росією, щоб зупинити потік нелегальних мігрантів", - заявив Мірошниченко.

"Питання безвізового режиму України з Європою закрите, поки відкриті східні кордони", - додав "свободівець".

Слід зазначити, що тема нелегальної міграції у наших північних сусідів набула особливої актуальності після вбивства молодої людини на минулому тижні в районі Західне Бірюльове. За підозрою у вбивстві затриманий і арештований уродженець Азербайджану.

 

 

 

 

 Фото: Анна Лакиза

 1/16 

13 жовтня в Полтаві провели марш вшанування воїнів УПА. Його організували активісти від партії "Свобода" напередодні святкування 71-річниці створення Української повстанської армії.

О 16.00 в центрі Полтави біля підземного переходу "Злато місто" збирається близько 100 людей. Зо двадцять молодих хлопців розгортають прапори "Свободи" та "ОУН-УПА". До людей підходять народні депутати-"свободівці" Юрій Бублик та Олег Сиротюк. Хлопець років 20-ти вишиковує людей в колону, бере гучномовець. За ним всі повторюють "Слава Україні, героям слава!". Всі йдуть вулицею Жовтневою, попереду колони депутати. Троє чоловіків тримають плакат з надписом "Вимагаємо визнати ОУН-УПА та присвоїти Бандері звання героя!". Активісти голосно кричать "Пам'ятай чужинець, тут господар українець!", "Бандера, Шухевич — герої України! Наша земля, наші герої". Колону супроводжують близько 30 міліціонерів.

"Все життя присвятив незалежності України, - говорить Віктор Педченко, називає себе націоналістом, був головою Полтавської філії Української Гельсінської спілки. - Коли йшло діло до проголошення незалежності України, я один з перших був "за", публічно виступав проти Горбачова. За те мене судили, у в'язницю не вдалося вкинути, тільки заплатив штраф 400 рублів".

Колона зупиняється навпроти театру Гоголя біля стендів з фотографіями воїнів УПА. Перехожим роздають листівки з текстом присяги воїнів УПА. Хлопець у светрі з надписом "УПА. Боротьба триває" читає присягу, за ним повторюють люди. Потім йдуть до пам'ятнику загиблим козакам. По дорозі колону розганяє чорна "дев'ятка", на великий швидкості їде біля людей, дехто ледь встигає відбігти.

"Це, мабуть, спеціально комуняки або регіонали прислали, щоб злякати, - каже жінка в колоні, у довгому плащеві та легкому шарфові. - Але нам все одно їхні залякування. В нас більше сили духу, ніж в тих щурів. Вони тільки й можуть, що таким способом з людьми спілкуватися. Хоч би раз показали свої обличчя".

Біля пам'ятника люди стають напівколом. Їм коротко розказують історію створення УПА. Перед людьми стає Юрій Бублик.

"Це наша інформаційна війна, якою хочемо здобути визнання тих людей, які боролися за Україну, - каже. - Завтра буде набагато масштабніша акція на Хрещатику. Запрошуємо всіх патріотів". Разом з Олегом Сиротюком та двома іншими активістами кладуть до пам'ятника жовті та сині ромашки, кланяються, хрестяться. Із натовпом співають гімн України. Після нього люди розходяться.

"Провокацій не було, бо їх не має кому створювати. Комуністи в Полтаві що є, що немає. Партія регіонів кожному платить гроші, щоб ті були в партії комуністів, - каже Юрій Бублик. - Завтра в Київ поїде десь 150 полтавців, везтимемо автобусами. Не можу сказати, де збираємося і в скільки їхатимемо, бо нас часто зупиняють автоінспектори, піджидають".

Активісти говорять, завтра в столиці на відзначення річниці створення УПА очікують близько 15 тисяч людей.

"В минулому році було десь 30. Наших хлопців ламала міліція та без причин затримували. Завтра ми цього не допустимо, бо будуть присутні народні депутати, захищатимемо людей, - продовжує "свободівець".

 Анна ЛАКИЗА

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/life/_bandera-shuhevich-geroji-ukrajini-svobodivci-proveli-akciyu-vshanuvannya-vojiniv/520977">Gazeta.ua</a>

Не перекладаю,щоб було все як написав автор.

Написать комментарий

200

 

Фотография: James Duncan/flickr.com (CC BY 2.0)

22.08.2011, 15:06 | Виктория (boot_from_cd) 

Подобная тема на этом форуме имеет эффект разорвавшейся бомбы. Однако я всё-таки поиграю в камикадзе и напишу именно об этом. В очередной раз. Итак, почему я, молодая женщина 25-ти лет от роду хочу уехать из этой страны? Какие причины сподвигают меня, как и тысячи моих соотечественников потихоньку готовиться к отъезду?

Мы публикуем отклик на «личный опыт» нашего читателя «Почему я тоже уеду из России». — ред.

Материальные? Вовсе нет. В этом смысле мы, жители мегаполисов, счастливее прочих (хотя, конечно, не в деньгах счастье). Зарплаты позволяют смотреть на мир более уверенными глазами, крепче стоять на ногах, радовать себя какими-то приятными мелочами.

Но не хлебом единым жив человек.

К сожалению, живя в России я не могу ни за какие деньги купить то, что мне хочется.

Именно об этом и надо поговорить.

1. Безопасность. Её нет. Милицию переименовали в полицию, военным пообещали большие зарплаты, всех силовиков переодевают в новехонькую с иголочки форму. Дало ли это эффект? Нет, если по-прежнему при виде полицейского хочется перейти на другую сторону улицы. Нет, если жены в день зарплаты инспектируют мужей, как не быть ограбленному полицией.

Нет, если водитель держит в паспорте несколько сотенных купюр на случай внезапной взятки инспектору. Нет, если человек в форме заходит в супермаркет и расстреливает людей.

Вы верите полиции? Я нет. Причем мы давно уже отошли от стадии «полиция ничего не делает, поэтому от неё нет толку» и взошли на новую ступень «полиции много чего делает, поэтому её стоит опасаться».

2. Здоровье. У меня есть медицинская страховка и есть деньги на то, что в эту самую страховку не входит, например, на стоматологию. Однако для того, чтобы пойти к врачу мне необходимо долго консультироваться с друзьями и знакомыми, дабы не попасть к неспециалисту.

Я до сих пор с ужасом вспоминаю одну московскую клинику, где работают «врачи», не имеющие права на медицинскую деятельность. И клинику никто и не думает закрывать!

Стоматолог как-то раз нашел у меня кариес в имплантанте.

На фоне всего этого просто фантастические лекарства и рецепты. Педиатр, выписывающий всем детям поголовно гомеопатические снадобья. Министерство здравоохранения, продвигающее лекарственные средства, эффективность которых не подтверждена никакими исследованиями. Наконец, многочисленные многопрофильные клиники, которые разрастаются по всей стране как грибы после дождя.

Найти хорошего специалиста - дело не просто сложное, порой практически недостижимое. Не говоря уже о всех тех тонкостях, которые хитро прописаны в страховом полисе. Это входит в страховку, а вот это платно. Почему-то платно у нас больше половины возможных услуг.

3. Образование. То, что уровень образования падает, ни для кого не секрет. Родители отправляют детей учиться в иностранные ВУЗы, а я прихожу в ужас, когда друзья-студенты рассказывают о том, чему их пытаются учить. Рефераты скачиваются из интернета, заплатил за курс - получил диплом.

4. Непрофессионализм. Напрямую следует из предыдущего пункта. Мы вступили в эру непрофессионализма во всех областях, начиная от медицины и заканчивая прачечными. Люди разучились писать деловые письма. Просьба прочитать текст с экрана вызывает панику.

Следующий пример поймут не только айтишники, но и просто люди, знающие английский язык. Системный администратор одного из московских аэропортов (с красным дипломом одного из известнейших московских технических вузов) доказывал моему другу, тоже админу, что есть разница между статической маршрутизацией и статическим роутингом.

В следующий раз, когда будете ругаться на задержку рейса в аэропорту, вспомните, какие специалисты там работают.

А это только один пример, в одной из областей.

5. Недвижимость. Отсутствие возможности купить жильё в своём городе. Непомерно завышенные цены на квартиры.

Не так давно один человек подсчитал, что если продаст свою убогую хрущевку на окраине Москвы, находящуюся в практически аварийном доме, то сможет купить замок в Чехии.

При этом, даже имея жильё, ты не застрахован от того, что завтра не начнётся строительство очередной Олимпиады (или чего угодно), когда твой дом будет оставлен под снос.

6. Коррупция. Правило «не подмажешь - не поедешь». Вы умеете давать взятки? Я не умею. Однако взяточничество везде, повсюду, везде надо «сунуть», «дать», «поблагодарить». Компания Икеа сворачивает свой бизнес в России, расширения больше не будет, потому что Икеа тоже не умеет давать взятки.

7. Низкое качество всей продукции. Именно всей, я не ошиблась, начиная от йогурта и заканчивая автомобилями. Про российский автопром можно много чего говорить, но ограничимся тем, что уже сказано. В общем, не самый хороший у нас автопром. А если говорить о продуктах питания, об одежде, то тут просто песня.

Я живу в Петербурге, Финляндия рядом, в последнее время очень популярны стали однодневные туры по финским магазинам.

Сначала не понимала, в чем соль, потом стало ясно. Имеем два одинаковых шампуня, одна и та же марка. Один сделан в России, второй в Финляндии. День и ночь. В первом случае - жиденькая водичка. Во втором - действительно шампунь, от которого волосы становятся «шелковистыми и блестящими».

Мясо, рыба молоко, никакого сравнения. Почему так? Я не знаю. Я не понимаю, почему крошечная Финляндия снабжает нашу страну молочными продуктами. Я не понимаю, почему крошечный Израиль снабжает огромную Россию редиской и клубникой.

Цены тоже поразительные. Один и тот же товар у нас и в Финляндии стоит по разному. Или взять футболки. Хорошие американские футболки маунтин. В США - 16-20 долларов. В российском интернет-магазине 50-60. В реальном магазине 100. Это как понимать? И во всём так.

8. Полное неуважение прав и свобод личности. Не буду долго расписывать этот пункт, ограничусь только словами о том, что «советский суд самый гуманный суд в мире». Основная причина пункта 8 в следующем пункте.

9. А вот сейчас тот пункт, который перевешивает все предыдущие. Именно этот пункт, а не предыдущие заставляет задумываться о переезде в другую страну. Что это такое? Это так называемый синдром вахтёра, это неуважение к другим людям, это нетерпимость, порой граничащая с фашизмом.

Представьте себе на секунду, что вот так случилось и всё правительство, все чиновники трагически погибли в один день. Что будет через неделю, через месяц? Будут те же самые рожи и на тех же самых местах. Почему? Потому что люди не меняются, потому что по каким-то не вполне понятным мне причинам у нас такие люди.

Это кондуктор в поезде, орущий на старушку, которая не сразу нашла свой проездной. Это хамка-регистраторша в городской поликлинике. Это полицейский, который избивает парня без прописки. Это мужик, сморкающийся на мостовую. Коллега, который ворует с работы степлер и вам же жалуется на ворьё в государстве. Дама, сажающая ребенка по малой нужде в тамбуре... а потом удивляющаяся, что же это молодежь устраивает туалет в лифте.

Ещё примеры нужны? Как вам пример с контролёром, который вырывает у «зайца» кошелек, чтобы вытащить из него хоть какую-то мзду? А школьный учитель, который называет детей тупорылыми уродами? А воспитательница детского сада, которая заклеивает детям рот скотчем, «чтобы не орали», а уволить её нельзя, потому что «заслуженная и вообще никто больше не пойдет работать на пять тысяч»?

Я не знаю, я правда не знаю, почему у нас такие люди. Одно время мне казалось, что, возможно, дело в советской эпохе, в принципе уравниловки, в истреблении элиты, да мало ли в чем. Однако вспоминается Толстой, Салтыков-Щедрин, Тургенев, словом, наши классики, читая которых начинаешь понимать, что оно всегда так было. Почему? Не знаю. Так исторически сложилось.

Собственно, вот девять пунктов, всего девять пунктов, которые красноречиво говорят сами за себя.

Конечно, мне можно возразить. Сказать, что не всё так страшно. Сказать, что надо сражаться за своё счастье, за светлое будущее. Но зачем мне сражаться за будущее? Извините, друзья, я не воин, я скромный админ.

Я не хочу светлое будущее, я хочу спокойное настоящее.

Каков мой вклад в жизнь общества, спросите вы? Я давно ответила для себя на этот вопрос. Да, я не воитель и не революционер. Мне всё равно, кто будет стоят надо мной - красные, белые, зеленые или голубые. Я просто хочу спокойной жизни.

Хочу делать хорошо и качественно то, что умею, потому что, как мне кажется, именно такой принцип должен быть основополагающим любого государства. Но я хорошо выполняю свою работу, не ворую, не беру взяток, уважительно отношусь к окружающим людям.

Я плачу налоги, более того, я готова платить не 13 процентов своего дохода, а, допустим, 20 или даже 25, только бы вокруг меня был покой и порядок. Я готова платить за ровные дороги, зеленые парки, чистый воздух и уютные дома. Со своей стороны я, кажется, сделала всё, моя часть договора выполнена. А где та часть, которую должно обеспечивать государство? Я не вижу.

Повторяю, я не имею ни желания, ни физической возможности для того, чтобы бегать по площадям с флагами в зубах, устраивать стычки и драться с полицией. Я просто хочу спокойной жизни. Неужели я не имею права на это только потому, что родилась здесь, а не в другой стране? Терпи, это наша родина, сынок? Но я не хочу терпеть.

Почему всё время надо терпеть? Ради могил предков? Так их память у меня в сердце, а не в земле. Ради березок? Березы растут практически повсюду. Ради родного города? Да, это аргумент, однако мой город (Петербург) уже много лет на разграблении у осатанелой шайки чиновников.

Вам доводилось ходить зимой по улицам под угрозой в любой момент быть или убитым сосулькой (если идешь по тротуару) или сбитым машиной (если идёшь по проезжей части)? Мне приходится проделывать это каждую зиму. Ради чего?

Выводы из всего вышесказанного я делаю очень простые. Действовать надо, чем я и занимаюсь. Становиться не просто специалистом, а востребованным специалистом. Учиться и учить язык. И выбирать страну для проживания.

Неужели из-за этого я... предатель родины? Просто потому, что хочу быть «живущим в таком-то доме», а не «проживающим по адресу»? Жить, а не выживать. Не подстраиваться и не учиться давать взятки. Вот чего хочется больше всего.

Естественно, я не мозг, который утекает,. Я обычный человек, который хочет обычной жизни. В чем тут предательство-то?

Коментувати 29 

Друкована версія

Поділитись 

 

 

 

 

Фото: ZN.UA

У єдину державну електронну базу з питань освіти (ЄДЕБО), яку досі пов'язували з абітурієнтами, студентами та викладачами вишів, тепер починають вводити інформацію про школярів і навіть дошкільнят.

У базі міститься інформація не тільки про учнів і вчителів, а й про батьків: національність, громадянство (переносяться з копії свідоцтва про народження дитини), дата народження, місце роботи, телефон, e - mail, пише у своїй статті для ZN.UA журналіст Оксана Онищенко.

Обробка інформації відбувається через ліцензійне програмне забезпечення "Курс: школа", яка кожна школа купує (до речі, за свої гроші) у ТОВ "Нові знання".

За допомогою цього ПЗ вся інформація зі шкіл направляється в інформаційну систему управління освітою (ІСУО), а вже з неї - в електронну базу ЕДЕБО, адміністратором якої є сумно відоме держпідприємство "ІнфоРесурс", створене Міністерством освіти.

Планується, що інформація буде збиратися по районах, потім по областях і нарешті - по всій країні. Офіційним власником бази ЄДЕБО є МОН.

У 2012 році наказом Міносвіти в різних регіонах України було проведено експеримент "ІСУО -2012" з реалізації цього плану. Його результати визнані задовільними. З 2013 року всі школи повинні подавати звіти на портал ІСУО. Є спеціальний лист і методичні рекомендації МОН з цього приводу.

Зацікавленість питанням утримання в школах повної інформації про батьків учнів там дітей, виникла після публікації ZN.UA про те, як головне управління освіти Києва вимагало від шкіл списки дітей журналістів.

"Хто знає, може бути, сьогоднішня історія з батьками-журналістами здасться нам через кілька років квіточками. Адже з завершенням створення електронної бази чиновникам вже не потрібно буде нікого ні про що просити. Досить правильно задати пошук", - зазначає Оксана Онищенко.

ZN.UA

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/life/_u-tabachnika-zbirayut-dose-na-usih-shkolyariv-ta-jihnih-batkiv/517430">Gazeta.ua</a>

Загальновідомо, що до донбаського земляцтва в Україні належать: президент, прем'єр-міністр, два віце-прем'єри, глава парламенту, секретар Ради нацбезпеки, глава Нацбанку, генпрокурор і глави чотирьох найбільш значущих судів, включаючи Конституційний.

 

Найвідоміші представники донбаського земляцтва

Майже в половині міністерств українського уряду більшість керівних посад належать вихідцям з Донецької та Луганської областей. Аналогічна ситуація спостерігається в Генпрокуратурі, СБУ, судах і на рівні обласної влади. Про це свідчить дослідження, проведене ZN.UA.

ZN.UA вивчило офіційні біографії майже трьохсот осіб, в чиї функціональні обов'язки входять розробка, прийняття та реалізація рішень у всіх сферах. Вивчалися три критерії: де народився, де вчився і проходив важливі етапі у становленні кар'єри; де знаходиться центр життєвих інтересів, місце проживання, сплати податків, ведення бізнесу. Інформація взята з відкритих і офіційних джерел.

Розглядалися ті сфери, де президент при вирішенні кадрових питань відіграє ключову роль: склад уряду; склад міністерств на рівні заступників; керівників служб і нацкомісії; керівництво ГПУ, СБУ, п'яти українських судів і квартети обласних влад (губернатор, прокурор, податківець і міліціонер). Всього 287 чиновників, що ведуть державну політику, наглядають за законністю і виносять остаточні судові вердикти.

ТАКОЖ: Главами районів Києва призначені колишній депутат-регіонал і два уродженця Донбасу

Загальновідомо, що до донбаського земляцтва в Україні належать: президент, прем'єр-міністр, два віце-прем'єри, глава парламенту, секретар Ради нацбезпеки, глава Нацбанку, генпрокурор і глави чотирьох найбільш значущих судів, включаючи Конституційний.

Серед міністерств лідерство належить Міністерству енергетики та вугільної промисловості, керівництво якого на 75% складається з вихідців з Донбасу, Міністерству молоді і спорту (75%) і Міністерству соціальної політики (66,7%). Керівництва "стратегічно важливих" МВС і Міндоходів складаються з "донецьких" відповідно на 50% і 56,7%.

У міністерствах концентрація донбаського земляцтва прямо відповідає близькості міністерства до силових важелів або великих фінансових потоків. А порівняння "донбанізації" Гепрокуратури (40% керівного складу) та СБУ (25%) наочно ілюструє, наскільки широко розрослися повноваження першого органу як і їх можливості другого.

У квартетах обласної влади уродженці Донбасу не представлені лише в західних областях. Найбільше "донецьких" серед керівників місцевих управлінь Міндоходів (15 осіб) та обласних прокуратур (13), також 12 "донецьких" очолюють облуправління МВС, 7 - керують областями.

Отримані дані стали яскравою ілюстрацією того, які важелі та інструменти президент вважає в управлінні державою ключовими. Наприклад, Верховний суд, що має тепер статус "англійської королеви", не має в лавах свого керівництва жодного представника Донеччини. Інша справа Конституційний суд, де таких земляків вісім із вісімнадцяти, або Вищий госпсуд, де з "донецьких степів" прийшов голова, один з трьох його заступників та керівник апарату.

Невідомі 5 разів вистрілили в О.Зибало , а потім "просто викинули бездиханне тіло на одній з вулиць міста, зникнувши на його ж машині".

 

Гравець команди "Кредо-1963", чемпіон України з регбі 2007 року Олексій Зибало був застрелений 20 вересня в Одесі.

Як повідомляється на сайті команди, невідомі 5 разів вистрілили в О.Зибало , а потім "просто викинули бездиханне тіло на одній з вулиць міста, зникнувши на його ж машині".

У О.Зибало залишилося троє маленьких дітей.

Через трагедію перенесено матч з регбі-7, який мав відбутися 22 вересня на спортивному комплексі Академії спорту в Одесі.

Труп чоловіка виявили перехожі вчора ввечері на вулиці Гастелло в Малиновському районі Одеси. Як передає кореспондент "Одеса. Коментарі", співробітники міліції та експерти,  які прибули на місце події, встановили, що на тілі загиблого є поранення. Як вдалося встановити в ході слідства, загиблий був таксистом.

Тим часом у міліції розглядають кілька версій мотивів злочину. Одна з них - чоловік міг стати випадковою жертвою " розборок". "Не виключено, що він став випадковою жертвою або свідком злочину", - цитує начальника облУВС Сергія Резнікова "Комсомольська правда в Україні".

В умовах поглиблення бюджетної кризи та посилення фіскального тиску на неолігархічний бізнес олігархи уникають сплати податків в Україні. Частка основних олігархічних галузей – металургії та хімії – у податку на прибуток майже вп’ятеро менша, ніж їхній внесок у валовий дохід економіки Матеріал друкованого видання 

№ 36 (304)

 від 5 вересня

Українська економіка вже понад рік перебуває в рецесії. Кожне підприємство переживає затяжний спад так, як може: переходить у тінь, фіксує збитки, просто зупиняє виробництво. Але не всі компанії потерпають однаково. Аналіз динаміки прибутків та податків на прибуток свідчить, що неолігархічний бізнес має не лише боротися з наслідками кризи, а й задовольняти дедалі більші апетити фіскалів в умовах зростання дефіциту бюджету. Тим часом основні олігархічні галузі працюють у режимі максимального податкового сприяння.

Прибутки зникають

Кризові тенденції в економіці проявилися задовго до того, як за результатами III кварталу минулого року було зафіксовано спад ВВП та початок нової рецесії (див. «Стійке падіння»). У першому півріччі 2012-го рентабельні підприємства показали на 16% менше прибутку до оподаткування, ніж роком раніше, а нерентабельні наростили збиток на 48%. Хоча такий негативний результат стосувався лише промисловості, уже тоді можна було передбачити, що згодом він пошириться й на низку інших секторів. Відтоді загальна ситуація з корпоративними прибутками лише погіршується, що зменшує базу оподаткування податком на прибуток підприємств.

Олігархи показують суцільні збитки, переводячи більшу частину прибутків у офшори

Однак і в цій загальній тенденції є кілька особливих моментів. Сільське господарство завдяки високим цінам на зерно, але всупереч низькому врожаю торік змогло незначно збільшити рівень прибутковості. Та продовження згаданої тенденції важко очікувати в 2013-му, адже, попри високий урожай, ми спостерігаємо значне падіння цін на збіжжя. Але навіть якби прибутки й зросли, надходження з податку на прибуток від них не змінилися б, оскільки аграрії платять фіксований сільськогосподарський податок.

  

Неочікувано високий результат показала фінансова та страхова діяльність: 2012-го прибуток до оподаткування сягнув 49 млрд грн, що на 18 млрд грн (59%) більше, ніж роком раніше. Причому 23 млрд грн із тієї суми було отримано в IV кварталі. Це наштовхує на роздуми, адже до таких цифр не причетні ані бан­­ки, у яких прибуток до оподаткування зріс лише на 2,5 млрд грн (до 9,7 млрд грн), ані страхові компанії, у яких справи не набагато кращі. Оскільки з тих сум платилися реальні податки (2012-го сплачено на 12 млрд грн більше, ніж 2011-го), то підвищення прибутків, імовірно, показали холдингові компанії, компанії з управління активами та інші профіт-центри. Але вже в першому півріччі 2013-го вони відігралися сповна, адже фінансова галузь, дещо зменшивши прибутки, суттєво наростила збитки – до 15 млрд грн (усемеро). Це не можна пояснити урядовими нововведеннями на кшталт акцизного збору з операцій із цінними паперами.

Власне, вплив рецесії на український бізнес у першому півріччі 2013-го не обмежується збитковістю фінансового сектора. Практично всі галузі пережили різке зростання збитків до оподаткування, обсяг яких збільшився на 31% (до 78 млрд грн) порівняно з першою половиною 2012-го. Навіть у торгівлі, яка протягом усього минулого та частини цього року була острівком зростання, вони підвищилися на 77% (до 16 млрд грн). Очевидно, що далі підуть і зменшення витрат на оплату праці, і падіння продажу, і подальше скорочення бази оподаткування.

Читайте також: Імітація великого бізнесу

Після нас хоч потоп

Незважаючи на об’єктивне зменшення бази оподаткування податком на прибуток підприємств, тиск на бізнес із боку фіскалів посилюється – така тенденція спостерігається вже протягом кількох кварталів (див. «Закручування гайок»). Почалося це торік, коли впродовж перших трьох кварталів податкове навантаження на підприємства було аномально високим: ефективна ставка оподаткування становила 29%, 36% та 24%, що на 4–7 відсоткових пунктів більше, ніж 2011-го. У I кварталі 2013-го вона ще зросла (до 41%). Причому відбувається це на тлі зниження основної ставки податку на прибуток, визначеного Податковим кодексом 2010 року, із 23% у 2011-му до 19% у 2013-му. Саме цю ставку, як і деякі інші позитивні зрушення в податковому законодавстві (наприклад, певне зменшення кількості податків та часу на їх сплату), влада афішує перед міжнародними структурами. Однак на ділі фіскали мають власне трактування закону та своїх повноважень і фактично займаються вимаганням, забезпечуючи рівень надходжень із податку на прибуток, непропорційно високий порівняно з розміром самих прибутків. Наприклад, протягом I кварталу 2013-го більшість прибуткових середніх і великих підприємств сплачували не податок на прибуток, а авансові платежі, розраховані пропорційно до прибутку, отриманого в попередньому році (за січень – лютий платили 1/9 прибутку за три квартали 2012-го, а далі – 1/12 прибутку за весь минулий рік). Наслідки такої новели й призвели до того, що в I кварталі 2013-го ефективна ставка оподаткування сягнула рекордного 41%.

Хоч би як уміло податківці витискали гроші з підприємців, високе фіскальне навантаження чинить на бізнес нищівний та довготривалий вплив. По-перше, в таких умовах немає сенсу створювати нові підприємства та галузі – це означає, що вихід із рецесії залежатиме не від нас, а від того, чи зростатиме зовнішній попит на продукцію вже наявних виробництв. По-друге, надмірний податковий тягар вимиває обігові кошти, а коли настає їх дефіцит, то звертаються до фінансового сектора, високі відсоткові ставки в якому роблять невигідним розширення виробництва взагалі. Оборот припиняється, виробництво стає, економічне падіння триває, податкова база і далі звужується. Таку політику продуманою ніяк не назвеш.

Хто платить

Виявляється, податковий тиск, який можна відстежити в загальній статистиці, неоднаково високий для всіх. Є галузі, які, попри кризу, цілком комфортно взаємодіють із фіскалами. Це нескладно помітити під час аналізу галузевого розрізу надходжень до бюджету від податку на корпоративні прибутки. А ось на запит Тижня про надання інформації за окремими галузями Міндоходів узагалі відповіло відмовками. Ймовірно, є що приховувати. Тож доводиться обмежуватися аналізом тих даних, які маємо і які досить точно відображають основні тенденції в оподаткуванні. Таку оцінку податку на прибуток, який у 2011–2012 роках сплатили сектори економіки та галузі промисловості, було отримано після зіставлення опублікованих Держстатом фінансових результатів до оподаткування великих і середніх підприємств (охоплюють 83% обсягу реалізованої продукції суб’єк-тів господарювання) та їхнього чистого прибутку (див. «Хто платить державі?»).

Податок на прибуток, сплачений промисловими підприємствами у 2012-му, становив 18,9 млрд грн, що на 7,8 млрд грн (29%) менше, ніж роком раніше. Що й не дивно, адже прибуток до оподаткування рентабельного бізнесу в промисловості знизився зі 107 до 86 млрд грн, водночас збиток нерентабельного зріс із 48 до 65 млрд грн. Неординарність ситуації полягає в тому, що ці показники зафіксовані на тлі зростання доходу промислових підприємств – падіння обсягу виробництва на 0,5% компенсувалося підвищенням цін виробників промислової продукції на 3,7%. Отже, мала збільшитися собівартість останньої. Але оскільки ціни на ключові імпортні сировинні товари, зокрема енергоносії, не змінилися (у тому числі й через незмінний курс гривні), то постає питання щодо природи такого падіння прибутків та податкових надходжень від них. Тим часом проблема поглиблюється: якщо в попередні квартали промисловість відраховувала до бюджету 4–6 млрд грн податку на прибуток, то в I кварталі поточного року – лише близько 2 млрд грн.

Читайте також: Український бізнес - афера століття

Привілейована каста

У розрізі галузей промисловості надходження податку на прибуток також свідчить, що у 2012-му відбулося різке падіння обсягу фіскальних платежів від олігархічних галузей економіки (металургії – на 87%, хімії – майже на 1/3, видобувної промисловості – на 29%). Загалом дві найбільш олігархізовані галузі – металургія та хімія, – отримавши торік близько 11,3% усіх валових доходів в українській економіці, сплатили лише 2,1% загального обсягу податку на прибуток, тобто уп’ятеро менше. Причому за металургією розрив іще помітніший і сягає 10 разів (8% та 0,8% відповідно). Основний аргумент: ці галузі у 2012-му зазнали найбільших збитків у промисловості – відповідно 16 і 7 млрд грн. Тож, мовляв, їм немає з чого платити податок на прибуток.

 Але, якщо глянути на фінансові звітності компаній, з’ясовується: причина в тому, що значну, коли не левову частку податків сплачують не в Україні, а в офшорах. Наприклад, із усіх податків, сплачених Інтерпайпом Віктора Пінчука у 2012 році, на Україну припало лише 12%. Решта 88% завдяки різноманітним схемам надійшла до бюджетів інших країн. Інший металургійний гігант, Метінвест, на відміну від Інтерпайпу, у своїй звітності не наводить регіонального розрізу сплаченого податку на прибуток. Однак якщо об’єднати податки, сплачені всіма українськими виробничими активами групи (їх дев’ять, коли не рахувати МК «Запоріжсталь», що його Метінвест контролює від минулого року), то вийде, що із $266 млн податку на прибуток, сплаченого холдингом торік, лише $166 млн потрапили у вітчизняний бюджет, майже виключно за рахунок гірничовидобувних підприємств.

Проведений аналіз засвідчує, що економічний спад в Україні є системним і всеохопним: станом на середину 2013 року рентабельність знижується практично в усіх секторах економіки. Утім, різні контрагенти переживають це не однаково. Олігархи показують суцільні збитки, переводячи більшу частину прибутків у офшори. Це призводить до різкого скорочення надходжень до бюджету від їхніх виробничих активів в Україні. Уряд намагається компенсувати нестачу за рахунок посилення податкового тиску на галузі з переважно неолігархічним бізнесом. Вони змушені компенсувати це стрімке скорочення. Так, харчовики торік наростили відрахування з податку на прибуток на 33%, машинобудівники зменшили їх лише на 8%, хоч доходи цієї галузі також знизилися. Разом із торгівцями (-1%) та будівельниками (+27%) ці підприємці утворюють ту частину українського бізнесу, якій доводиться витримувати дедалі більший податковий тиск в умовах зростання бюджетного дефіциту та уникання податкового тягаря олігархічними галузями.

Однак податком на прибуток із неолігархічного бізнесу справа не обмежується. Останній, на відміну від олігархізованої металургії та хімії, платить іще й левову частку податку на додану вартість. Тим часом олігархи мають політичні важелі для отримання повного відшкодування ПДВ як із реально експортованої продукції, так і, не виключено, з фіктивного експорту. Так, у 2012 році обсяг повернутого державою експортерам ПДВ значно перевищував половину всього цього податку, сплаченого українськими виробниками (46 і 83 млрд грн відповідно). Нарешті, левову частку фіскальних платежів до державного бюджету вносять громадяни України не лише у вигляді податку на доходи фізичних осіб зі своїх заробітних плат (68,4 млрд грн), а й у вигляді ПДВ на більшу частину імпортованих товарів (понад 101,6 млрд грн). Платниками тут є мільйони звичайних українців: представники малого бізнесу, працівники медицини та освіти, інших бюджетних галузей, на яких саме й покладено тягар наповнення бюджету в умовах поглиблення економічної кризи.

Читайте також: Влада приховує негативні тенденції в економіці 

Що робити?

Таким чином, олігархи, про «важливу» роль яких у розвитку української економіки та наповненні бюджету й золотовалютних резервів тиражовано чимало міфів, насправді залишаються привілейованою кастою, що фактично не платить податків. При цьому вже зібрані до бюджету кошти вимиваються на користь наближених до влади та олігархічних структур у процесі глибоко корупційних держзакупівель. Тобто економіка нагадує «Титанік», який тоне, а влада силоміць заганяє неолігархічний бізнес на нижні палуби, тоді як сама разом із олігархами біжить нагору до рятувальних шлюпок.

У теперішніх умовах Україна потребує політики, спрямованої на забезпечення економічного зростання, яка складалась би із трьох головних компонентів.

По-перше, необхідно припинити чи бодай максимально обмежити корупцію в процесі держзакупівель, загальний обсяг яких щороку значно перевищує обсяги податкових надходжень.

 По-друге, розширювати базу оподаткування, позбавити індульгенції від сплати податків наближений до влади олігархічний бізнес і при цьому знижувати ефективну ставку оподаткування підприємництва загалом, аби сприяти його розвитку.

По-третє, слід перейти від профанації, що спостерігається останнім часом, до реальної протидії схемам виводу прибутків і капіталу за кордон. Світовий досвід дає приклади, як можна успішно реалізовувати кожне з названих завдань. Однак тут бракує основного – політичної волі влади та зміни олігархічної моделі української економіки на реально ринкову. Очевидно, що за нинішнього режиму це неможливо.