Автор: Николай Севастьянов

Председатель аграрного предприятия Топор В.И. землей занимается давно. И ни для кого не секрет, что все его земельные «оборудки» давно и успешно «крышует» председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов. Уже даже и ребенок в Ананьеве знает, что Топор много лет обрабатывает земли, которые принадлежат лично судье Скуртову, но эти земли фактически нигде не числятся. Такая своеобразная ананьевская земельная «фата-моргана»… А вся выручка от продажи зерна, выращенного на нелегальных полях, «чистоганом» идет в карман этом печально известному в Ананьевском районе судье. За это Топор имеет индульгенцию на полную безнаказанность в своих действиях: не платит налоги (за 2011 год вместо 155 000 гривен он заплатил в бюджет налогов только 152 гривны), у пайщиков нет никаких документов (даже земельных актов) , договора с пайщиками были заключены полностью неправильно и незаконно, и так далее... Так случилось и в этом году. Топор засеял пшеницей и ячменем свои и Скуртова поля, но на его беду, так называемые «невытребованные» паи на полностью законном основании были отданы другому предпринимателю, который, к тому же, оказался принципиальным человеком. Зная, что ему можно все, Топор грамогласно объявил всем, что с такой «крышей» ему ничего не страшно. В июне 2012 года он начал убирать земельные участки, которые ему фактически не принадлежали. Хозяин участков с такой постановкой вопроса не согласился. Тогда председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов, который по совместительству руководит объединенной ананьевской оппозицией в составе БЮТ-Фронт Змин, пустил в ход свою тяжелую артиллерию. Он заручился поддержкой своего родного брата Валентина Скуртова, который возглавляет ананьевский Фронт Змин, а также руководителя ананьевского БЮТа, печально известного депутата райсовета Федора Кузю по кличке «Тазик». Также Скуртов привлек «редактора» - так он себя называет - неофициального Интернет-сайта Ананьев Инфо, некого дагестанца Шхалахова, который отрабатывает дорогой фотоаппарат, купленный ему судьей Скуртовым. Всем этим деятелям из объединенной оппозиции надо было не только выполнять указание своего могущественного шефа – судьи Михаила Скуртова, но и пиариться перед выборами. Ведь на последних выборах сельского головы за объединенную оппозицию в районе проголосовало 0.03% от всех избирателей. Так что оппозиционеры избрали беспроигрышный вариант: объявили себя спасителями народа, устроили грандиозный скандал и, в результате, несмотря на полную незаконность действий, чужой урожай собрали. И даже перевыполнили «вказивку» своего «шефа в мантии»: в рамках предстоящих выборов были подключены депутат Одесского облсовета от «Батькивщины» и канал Одесского телевидения, который также относит себя к оппозиционным. Таким образом, под «крышей» известного взяточника и коррупционера председателя ананьевского райнного суда Михаила Скуртова в очередной раз восторжествовал полный беспредел и противозаконная вакханалия. Нарушено все и вся, объединенная оппозиция празднует победу. А где же, вы спросите, власть, милиция, прокуратура? Где Закон, в конце концов? Это остается вопросом риторическим. С ананьевской «объединенной оппозицией», во главе которой стоит председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов, связываться никто не хочет.

Автор: Валерій Семиволос

Не люблю писати тексти, присвячені якимось святам чи прив’язані до певних дат. Але сталося так, що, натрапивши на матеріал про фальшованих ветеранів, я тут таки пригадав декілька історій в тему. Сів записувати - і, так склалося, до 22 червня якраз закінчив. Тому публікацію цих оповідок у прив’язці до згаданої дати прошу не розглядати - це випадковий збіг обставин. Історія перша. Два полковника Років із 15 тому ми з мамою з’їздили на цвинтар до батькової могили. Прибралися там, поправили огорожу, мама посадила на могилці якісь спеціальні цвинтарні квіточки. Посиділи, трохи пом’янули, позгадували. Мама сплакнула, потім я провів її додому і подався на метро, аби добутися вокзалу, а звідтам додому – на село. Того року Пасха була пізня, Красна гірка припала якраз поміж 1-м та 9-м травнем - і містом вже вешталось чимало святково вдягнених ветеранів із медальками та іншими нагородами на скромних ще совєцького крою піджачках. На Гагаріна я пірнув до однойменної станції та вдало скочив до вагону тільки-но прибулого поїзду підземки. Вагон не те щоб був переповнений, але вільних сидячих місць майже не було. Я зайняв улюблену, стратегічно вигідну для виходу з вагону диспозицію – у невеличкій такій ніші побіля дверей. Навпроти, по моїй стороні вагону, скраєчку сидів сивий аж до білизни чолов’яга в літах. А навскоси теж скраєчку навіть не сиділо, а так собі обережно розташувалось зовсім молоденьке рудувате дівча із густо обсипаним ластовинням личком та голівкою у смішних кучериках. Дівча було вагітне. Я помітив, що старий дивиться на дівчинку якось так підбадьорливо-весело – мовляв, не переживай, усе буде гаразд, а вона на сивого із розумінням і подякою за німу турботу. Я навіть встиг подумати: «Мабуть родичі. Дідусь із онукою, наприклад. Місць поруч не було, от і посідали візаві». Аж тут потяг прибув на наступну станцію. Зайшло трохи люду, а попереду, судячи з віку та цілого іконостасу чи то нагород, чи то просто брязкалець (аж до пупа, як у Брежнєва – майнуло в мене в голові) явно відставний полковник. Ветеран навіть не оглядівшись, мо’ вільне місце є чи хтось поступиться ним, попрямував бадьорим кроком до дівчинки і, тицьнувши їй пальцем трохи вище округлого живота, безапеляційно наказав: «А ну, уступі мєсто фронтовіку!» Дівчина, перелякано подивившись на полкана’, миттєво, як це буває у рудих, зашарілась і сором’язливо-обережно почала сповзати із сидіння. Я був рипнувся втрутитися, але мене випередив біло-сивий. Він хутко, як на його вік, піднявся, підійшов до орденоносця, поплескав того по плечу і тихо, з ледве прихованою злістю звернувся до нього: «Фронтовик, кажеш? Не бреши! Справжній фронтовик вагітну жінку не потурбує. Хочеш сісти? Сідай на моє місце. А дитину не чіпай!» Полковник озирнувся. Судячи з виразу обличчя, хотів відповісти щось різке. Але, нарвавшись на презирливий погляд сивого, почервонів, вже не так бадьоро продріботів через прохід, присів, повозив сідницею по сидінню, одночасно посуваючи якусь жіночку трохи вбік, відвоював у неї трохи зайвої території - та й гордо вгніздився на звільненому місці. І лише тоді пробурмотів собі під носа щось на кшталт «за что кровь пралівалі» та про невдячну молодь. Сивий же, притримавши дівча під руку, допоміг їй зручніше сісти. Потім, нахилившись, щось зашепотів їй на вухо. Вагітна посміхнулася - і ствердно мотнула кудельками. Чолов’яга розпрямився, якось по-родинному заспокійливо погладив правицею руді куделі, а потім, взявшись обома руками за поручні, постав перед дівчам, начебто захищаючи її від іншого світу. На Південному вокзалі я випурнув на поверхню, взяв квитка і подався до привокзального генделика попити пивка в очікуванні потягу, до відходу котрого було ще ген-ген більше години. Присів за вільний столик і вже допивав пиво - як побачив у дверях сивого. Той пройшов до стійки, взяв у барменші соточку горілки із бутербродом і почав роздивлятися, куди б присісти. Я, як старому знайомому, махнув йому, запрошуючи, рукою. Чолов’яга присів за мій столик. Випив горілку і, розжовуючи бутерброд, поспитався: - Ми знайомі? - Ні, але бачились. - Де? - Та тільки-но в метро. Де, між іншим, ваша онука? - А, так ти все бачив. Та ніяка вона не онука. Я ту дівчину вперше бачив, навіть не знаю, як її звуть. Шкода стало, чомусь думав - сиротинка вагітна, а тут цей козел присіпався. А в неї усе гаразд: і батьки є, і чоловік. - А з чого ви взяли, що полка’н не фронтовик? - Та він, мабуть, і не полковник зовсім, а ряджений. Я сам війну воював. Починав комвзводу, лєтьохою взимку 42-го в піхоті тутечки під Ізюмом, а закінчив – вже заступником начальника дивізійної розвідки, підполковником в Югославії. Потім іще служив, допоки під хрущовське скорочення в 50-ті не потрапив. Дали полковника - та й з армії поперли. Спеціальності іншої, окрім як воювати і служити, не мав, то й подався тут в один район вохрою командувати. До самої пенсії керував. Так що життя знаю, і розібратися, як казав Горбачов, ху із хто, Кирилович – можеш так мене кликати – здатен запросто. А якщо конкретно, то, по-перше, його форма одягу викриває. Кітель старого крою, під галіфе, а брюки – нового. - Так, може, галіфе зносилося, от і вдягнув невідповідні брюки. - Справжній офіцер, тим паче полковник, йдучи кудись до офіційної установи, такої невідповідності у формі ніколи не допустить. По-домашньому, по-господарству там можливо, але в присутствіє – ніколи. - А звідки вам відомо, що той один до якоїсь держустанови ходив? – дивуюсь я. - Ти його іконостас бачив? Стільки цяцьок вішають, коли йдуть до якогось начальника щось випрошувати. А де він сів? На Радянській. А що у нас на Радянській? Правильно, міськрада і виконком. От він до мерії й ходив. Мабуть, відмовили. Через що він на бідолашній дівчинці зло і хотів вимістити. Кирилович замовк, про щось задумався, закурив, я теж, і перечекавши паузу, припустив: - А може, у них десь на Совєцькій яка-небудь зустріч ветеранів трапилась – от полкан і вирядився? - Та не було там ніяких ветеранських урочистостей сьогодні. Аби щось таке було, - то я би знав. - Звідки? – знов дивуюсь я. - В мене донька в мерії працює, аби щось урочисте планувалось, то вона б мені сказала. Він знову про щось задумався. - Ну, а по-друге? – відволік його від роздумів, повертаючи до розмови. - По-друге? – стрепенувшись перепитав полковник, - По-друге, давай ще по сто… Я збігав до стійки, взяв по сто і бутербродів. Випили. Кирилович, начебто виправдовуючись, повідомляє: мовляв, взагалі-то не питущий, але отой козел роздратував нерви – треба приголубити їх горілкою. Потім продовжив: - По-друге, це іконостас. Я такого черезсмужжя нагород і невідповідності деяких із них нагородним колодкам в житті ніколи не бачив. В нього, наприклад, поміж інших дві медалі висіли – «За звільнення Варшави» і «За взяття Будапешту». Він що, обидві столиці одночасно звільняв? Різні фронти, різні напрямки. Бути такого не може. Полковник клацнув запальничкою, знову закурив і продовжив: - У нього на грудях Червоного прапора бовтається, а колодка Червоної зірочки; Вітчизняної війни начепив, а колодка ордена Слави. А це нагорода суто солдатська. Нею офіцерів не нагороджували. - А може, йому рядовим чи сержантом довелося повоювати? - під’юджив я Кириловича. - Членом в жопі він воював, - озлився полковник, - в нього медаль «ХХ років РККА» серед інших ювілейних висульок затесалася. Він що, з пелюшок в Червоній армії служив? Мудило він ряджене, а не фронтовик. Справжній фронтовик війною загартований, а тому переважно невибагливий і терплячий. Він із ніг падатиме, але аби місцем, наприклад, поступилися, прохати не буде - тим паче, у такий хамський спосіб. Окрім того, фронтовик стільки смерті бачив і в очі їй заглядав, що для нього, як ні для кого іншого, найдорожче за все – це життя. А хто нам життя дає? Матір, жінка. Так що фронтовик ніколи не образить жінку, тим більше вагітну. І тут я на якогось дідька, мо’ алкоголь по мізкам вдарив, бовкнув: - А як же масові ґвалтування переможцями переможених німкень? Вони що, до жіноцтва не належали? Та й тотальне мародерство фронтовиків не прикрасило! Кириловича аж пересмикнуло. Він припіднявся, зле подивився на мене. Думав, що зараз зацідить мені в лоба. Але ні. Постояв, постояв і мовив: - Тут без ста грамів навздогін не обійдешся. Ми махнули ще по сто. Полковник крекнув і проговорив мені прощального монолога: - Я не виправдовую нікого, але й не вам нас судити. Було всяке: і насильство, і мародерство, і ґвалт. Але ти зваж, зроби скидку на запал переможців, на озлобленість щодо німців через те, що вони у нас накоїли... До того ж, буцімто існував негласний дозвіл самого Жукова – тиждень після перемоги бійці могли розважатися, як хотіли. Не знаю, чи це правда, але кінцеве все залежало від людини. Сволота тим правом користалась на всю котушку, нормальні гидували. А ще багато що залежало від командирів молодшої та середньої ланки. Були такі, що й самі свавільничали, а за ними і бійці. А були такі, що до стінки ставили. По-різному було. Що стосується мародерства, так трофеї нам офіційно дозволялося брати. Правда, кожен розумів трофей по своєму. Хтось останнє у цивільних відбирав, а хтось дійсно – лише трофеї. Я, наприклад, додому на армійському хорьхові повернувся. Так його мої розвідники у німців захопили, відремонтували і мені подарували. А югослави на знак подяки на прощання машину харчами та подарунками натовкли. І югославки до нас на шию першими чіплялись. Якщо в кого щось із ними і було, то по обопільній згоді. А взагалі-то, війна - то справа мерзотна, і людина на ній спадлючується. Потім, правда, більшість попустилась. Але осад, біль совісна залишається. От із нею і доводиться жити. До самої смерті. Вашому поколінню цього не зрозуміти. А не розуміючи, не судіть прискіпливо… На цих словах Кирилович розпрощався зі мною, а я й досі жалкую, що старого зачепив. Мабуть, погарячкував?...

http://kordony.net/ запрошую всіх охочих!

Приєднатися до події

Присвячується поразці збірної Росії з футболу у грі з командою Греції, в результаті якої росіяни вилетіли з Чемпіонату Європи 2012 року. У далекому 1998 році, після закінчення світової першості у Франції, розпочався кваліфікаційний турнір за право грати на європейському чемпіонаті 2000 року у Бельгії та Нідерландах. Збірна України потрапила в одну відбіркову групу з російською командою. Тоді я жив у Росії, і вболівав за обидві збірні - і українську, і російську. Я також симпатизував російським футбольним клубам, коли ті брали участь в міжнародних змаганнях. Але суперництво “братських команд” кардинально змінило моє ставлення до російського футболу, та й, зрештою, до Росії загалом. Перед першим матчем, що відбувся 5 вересня 1998 року у Києві, надзвичайного ажіотажу не спостерігалося. Українців розглядали як боєздатну команду, але без особливих досягнень, зірок і класу. Очікувалося, що французи та росіяни розіграють між собою пряму путівку (перше місце у груповому турнірі) та право потрапити на Євро-00 через стикові матчі (дрге місце у групі). Однак, несподівано росіяни програли - з рахунком 2:3. Після цього на них чекала низка поразок від інших команд. Згодом тренерська чехарда закінчилася. Новий керманич Олег Романцев зміг перетворити серію невдач на переможний марш, коли росіяни почали перемагати, у тому числі чемпіона світу, збірну Франції. Шість перемог поспіль — і з головного розчарування росіяни знову перетворилися на кандидатів на отримання путівки до Бельгії та Нідерландів. Проте їм кров з носу треба було перемогти збірну України в Москві 9 жовтня 1999 року. І, власне, незадовго до цього матчу (десь за пару місяців) почалася справжня антиукраїнська істерія. По телебаченню крутили ролики про те, як росіяни “знову” перемагають українців, а найпопулярніша спортивна газета “Спорт-экспресс” опублікувала статтю із неоднозначним заголовком “Бей, Хохлов, спасай Россию!” (звернення до тодішнього гравця збірної Росії Дмітрія Хохлова). Тоді я відчув на власній шкурі так звану “слов'янську єдність” і зрозумів сенс словосполучення “братерські народи”. Доки ти не висовуєшся з тіні “старшого” брата та не чиниш останньому незручностей — в тебе є шанс отримати порцію любові. Ми тоді де-юре зіграли у нічию, але де-факто перемогли. При цьому - спромоглися забити ганебного гола і зіпсувати кар'єру тодішньому голкіперу росіян Алєксандру Філімонову (щоправда, росіяни згодом його депортували до київського “Динамо”, де він встиг зіпсувати нашій команді виступ у Лізі чемпіонів). Росія посіла третє “почесне” місце, а ми продовжили боротьбу за можливість відвідати головну континентальну футбольну party. Спортивна поразка розлютила росіян. З учорашніх братів українці перетворилися на мішень - їх почали звинувачувати в усіх прикростях (і не лише спортивних). Я тоді почув багато цікавих епітетів та характеристик на свою адресу та народу, до якого належу: “Суки, еб*чие хохлы! Сраные салоеды!…” Подібні висловлювання лилися нескінченним потоком, бо мені вистачило розуму наступного дня вдягнути шарф “Динамо Київ”. Для нації, котра опинилася в руїнах колишньої могутньої держави, жила у лайні та страждала на постімперський синдром, футбол (та спорт загалом) був тією віддушиною, яка підвищувала значущість Росії у планетарному масштабі. Перемога давала право вигукнути улюблене гасло “Русские идут!”, нагадати про “русский дух” та відновлення величі. 1999 рік остаточно перетворив мене на русофоба, бо настільки нездорове ставлення до спорту, його перетворення на інструмент геополітики та пропагандистського маніпулювання свідомістю викликали огиду. Прихід Путіна до влади та формування так званої “суверенної демократії” каталізували ці нездорові процеси. Кожна спортивна перемога трактувалася виключно у контексті успіху авторитарної політики Кремля. Влада вміло давала пояснення на запитання про погані дороги, недостатнє соціальне забезпечення, безправ'я у судах, свавілля у правоохоронних органах, шалену корупцію, - згадуючи про досягнення на ниві футболу, хокею та інших видів спорту. Щоб ні у кого не виникло враження, ніби це думки хворого на голову свідоміта-бандерівця, я наведу декілька слів відомого в Росії “інтелектуала”, засновника теорії про “атомне православ'я” (так, існує й таке) Кирила Фролова та його однодумців. don_alexey: Если сборная Украины выйдет из группы, а быть может, победит в четверть финале, то строить Евразийский союз, и бороться за введении русского языка и разоблачении раскольников станет значительно тяжелее. Это единый комплекс, спорт-геополитика-религия, провал в одном тянет за собой другое kirillfrolov: Так тем более нужны победы, в том числе в таких вопросах, как русский язык и каноническое Православие на Украине. don_alexey: У русских болельщиков, после победы российской команды, был шанс пройти колонной по Киеву и Донецку с триколорами и к этой колоне присоединились бы тысячи русских людей со всего Юго-востока. Это был бы наш праздник, наш повод к мобилизации. Но сегодня нас этого лишили. Понимаете мое разочарование? kirillfrolov: …Потому что победы России в футболе - это не только спортивные победы, как и поражения, футбол больше чем футбол. Через те, що спорт в Росії не обмежується змаганнями, а має під собою глибоке ідеологічне і пропагандистське підґрунтя, я є лютим русофобом. Кожна спортивна перемога Росії переконує у хибній ідеологемі, що “переможців не судять”. Саме тому російські вболівальники дозволяють собі обвішувати чужу країну образливими комуністичними символами з підписом “Хозяева возвратились!”, лупцюють людей на стадіонах та за його межами. Спортивний успіх надає негласне право російському бидлу перетворювати на клоаку європейські міста, як це вони вже давно зробили в себе на батьківщині. Я не хочу, щоб режим Путіна мав ще один аргумент на свою користь та не бажаю бачити російських плебеїв з їхніми маршами, імперськими прапорами та серпами/молотами на українських вулицях. Саме тому я мріяв про футбольну поразку Росії від команди Греції. Хочеться вірити, що соціально-економічний і правовий безлад в країні, помножений на спортивний провал, трохи протверезить росіян - і вони почнуть нарешті будувати власні хати, дороги, а не імперії та “русские миры”.

P.S. Так, я радів перемозі греків над росіянами більше, ніж українців - над шведами. Бо для нас футбол — це лише спорт, а одна перемога/поразка не наділяється вирішальним значенням у контексті історії.

 Автор: Микола Малуха

Правда, цей "комуніст" - колишній НУНСівець, а тепер планує вступити в ПР.

Новий тренд передвиборчої боротьби: хліб і горілка за здоров’я кандидата. Ще один "слуга народу" все нав'язливіше нагадує виборцям про своє існування.

Володимир Медяник фактично започаткував новий тренд передбиворчої боротьби - відтепер пенсіонерам перепадає не лише гречка до дня Перемоги чи паска до великодніх свят, а ще й ковбаса і горілка з приводу святкування дня народження "царька", який прагне продовжувати рулити і після наступних виборів.

До свого дня народження депутат Луганської міськради Медяник безкоштовно роздавав нехитрі пайки з сиром, ковбасою, буханкою хліба та пляшкою горілки, щоб пенсіонери випили на його здоров'я і мали привід згадати "благодійника" незлим тихим словом.

Робив він це, до речі, у відкритому ним же соціальному магазині "Продторг "Радянський".

Медяник вибудовує свою політичну кар'єру, кидаючи електорату об'їдки з царського столу і тихенько сподіваючись, що як і за совка, люди будуть поменше висовуватися і їсти саме те, що дають. А вони їдять.

Не дарма ж Мединяк має цілі два ордени "Святого Рівноапостольного Князя Володимира". А ще з 2002 він вже встиг побувати і в НСНУ, і в КПУ, а тепер збирається приєднатися до Партії Регіонів. Тому що послідновний.

Крім того, ну не може ж людина з Бентлі і друзями на кшталт молодшого Ландіка, залишатися у компартії? Тут однозначно треба переходити до лав "справжньої еліти".

Автор: Клеопатра Пироженко

Друзі, запрошую всіх небайдужих відвідати ці св"яті місця - 

http://plyasheva.com.ua/programa-svyatkvannya-361-ї-rіchnitsі-berestetskoї-bitvi.htm

Хто збирається, пишіть.

Приєднатися до події

Автор: frankensstein

другого, враждебного нам государства, для мало-мальски думающей части населения давно не секрет. К украинским коммунистам в среде нормальных людей принято относиться, как к неизбежному злу, вроде родственника-алкаша, крадущего из дому бытовую технику и устраивающего пьяные дебоши на улицах. И осточертел до смерти - и избавиться от него нельзя. Придется терпеть, пока не подохнет в силу естественных причин.

С алкашами украинских коммунистов объединяет и другая черта. Подобно тому, как распоследний колдырь никогда не признает, что зависим от алкоголя, член КПУ никогда публично не признает, что является украинофобом. Ругать Украину и украинцев он всегда будет подло, исподтишка и по возможности чужими устами.

Примеров тому масса. Когда Петр Симоненко приезжал в Донецк и агитировал за себя в Донецком Национальном Университете, его свита помимо стандартных партийных агиток распространяла среди студентов литературу откровенно экстремистского толка, содержащую расистские и украинофобские выпады. Один экземпляр, попавший мне в руки, для наглядности демонстрирую тут. 

Аналитический бюллетень "Контрольный выстрел" печатается в Киеве тиражом 10 000 экземпляров неким Институтом Социализма (я бы сказал - национал-социализма). Формально к КПУ он не имеет никакого отношения, так как не агитирует за эту партию и нигде не упоминает имя Симоненко. В случае скандала, комми всегда смогут откреститься от этого поганого нацистского листка, но пока гром не грянул - раздают его, как партийную листовку. 

Как я уже говорил, коммунисты могут быть честными только в том случае, если говорят чужими устами. В данном случае - это уста некоего Романа Василишина, редактора "Контрольного выстрела". Биография этого человека, если верить гуглу, достаточно любопытна. Уроженец Луцка с 1989 по 2001 год был членом Народного Руха Черновола, а затем вдруг резко изменил взгляды, и стал яростно любить Путина и Сталина. Одно из двух - либо у человека напрочь "оторвало башню", либо перед нами старая гэбистская мразь, внедренная в Рух еще на заре его существования. Причем, скорее всего - второе.

Василишин открыто пишет о себе, что является апологетом социального насилия. Такие люди в Украине агитируют за СССР.

Бывший "руховец" из Луцка возненавидел Украину покруче любого русского щовиниста из Твери. Перекрасившись в красно-коричневые цвета, он принялся проклинать родину с удвоенным азартом, поливая грязью все - от герба до языка.

В статье "Эрзац-государство Украина" приводится инструкция для российского руководства по приручению Украины. За такую литературу коммунистам вполне можно было бы пришить государственную измену, поэтому ничего удивительного в том, что они озвучивают такие мысли устами марионеток, нет.

В журнале неоднократно встречаются намеки на жидомасонский заговор, муссируются фамилии и национальности украинских политиков и олигархов. Ахметов также причислен к сионистскому подполью, чтоб, как говорится, два раза не вставать. 

Как и всякая коммунистическая агитка, бюллетень насквозь лжив. Факты сфальсифицированы. Так на одной из страниц помещена фотка, якобы сделанная на гей-параде в Украине, хотя на самом деле на ней явно западная страна. Судя по светофорам и домам - США.

Апофеоз пропагандистского маразма - статья в конце журнала с порнографическими картинками, изображающими акт зоофилии. Сцена совокупления некоего азиата с козой почему-то отсылает к событиям в США, где правительство якобы разрешило военным секс с животными. На самом же деле совковая плесень, как всегда, выдает за действительность свои извращенные старческие фантазии, и речь в статье на самом деле идет об отмене какого-то старого закона о наказании за гомосексуализм.

Всегда знал, что КПУ - сборище выживших из ума клоунов и продажных политических шалав. Но то, что в этой партии притаились еще и латентные зоофилы - новость даже для меня. Коммунизм головного мозга - тяжелая и неизлечимая болезнь.

За матеріалами: lj frankensstein

Взагалі сама думка цікава, я релігійно не упереджений, та вважаю що НАШ прапор жовто-синій, а тут роздуми по темі:

Державний прапор УНР (вгорі) та Державний прапор новітньої України. Як кажуть, побачте різницю.          

А тепер скажіть, як краще? Обгрунтуйте будьласка в обговоренні.

Всі нагнітають - і ми нагнетемо. Аж два випадки, коли дебіли забагато дивляться ТБ.

У Криму та інших регіонах України спостерігається різке зростання нетерпимості та агресії на "мовному" ґрунті.

Як передають "Коментарі", про це заявив представник Харківської Правозахисної Групи Євген Захаров, озвучуючи результати загальноукраїнського моніторингу "Злочини на ґрунті ненависті в Україні".

За словами правозахисника, в Криму та Севастополі зафіксовано два подібних випадки, проте в цілому в Україні їх набагато більше.

"У Севастополі один чоловік ударив іншого ножем на ґрунті побутової сварки тільки тому, що він розмовляв не тією мовою. Один говорив українською, інший російською. Інший був випадок теж у вас в Криму, коли викликали депутата на зустріч, пішов його помічник, якому було 60 років. І він був жорстоко побитий, йому ребра там поламали і говорили: забирайся в свою Галичину", - розповів Захаров.

За його словами, такі сумні події є наслідком поділу населення України за мовною та територіальною ознакою, яке почалося у 2004 році.

Загальноукраїнський моніторинг "Злочини на ґрунті ненависті в Україні" проводився у 2011-2012 роках в 17 регіонах України.

Протягом цього періоду було зафіксовано 62 злочини на даному ґрунті.
За матеріалами: ТСН