Стогін і волання стоять над Києвом. То провідні журналісти країни, совість і надія нації, можна сказати – ланцюгові пси демократії, потерпають під п’ятою підступного спецпідрозділу міліції «Беркут». Не встигла журналістська спільнота столиці оклигатися від жаху, спричиненого затриманням 13 грудня улюбленого Мустафи всіх часів і народів, як одразу зазнала нового нищівного удару, скуштувавши ще однієї міліцейської капості.

За повідомленням найправдивішої «Української правди», того ж таки дня, 13 грудня (о, кляте 13-те число!) «Беркут» затримав також головного редактора журналу «Кореспондент» Віталія Сича… Отак гинуть у міліцейських катівнях паростки свободи слова.

Бачили б православні, як тяжко страждав Віталій Сич! Щоправда, ніякого затримання насправді не було, а плітки про затримання себе, коханого, розпустив сам Віталій Сич через власний блог на сайті власного журналу.

«Затримали мене вчора ввечері міліціонери. – Пише Сич, який навіть не удосужився поцікавитися, а що ж таке «затримання». - На вулиці, прямо біля входу в офіс. Стояв я з колегою біля його машини у нас на парковці. Під’їхав джип «Беркута». Вийшли три хлопці, попросили в нас документи під приводом того, що «може я когось в цей момент замовляю». Оскільки я нічого не порушував, чинити опір я не став. Показав водійське посвідчення. І сказав, що журналіст, працюю прямо тут поруч. Якщо хочете, можемо зайти, буквально 50 метрів, покажу посвідчення».

Оце й усе «затримання». Підійшли й попрохали показати. А Сич замість того, щоби відправити міліціонерів у пішу еротичну подорож, достав і показав. Цілком добровільно. І тепер цей любитель показувати плачеться, що його, мовляв, «затримали».

А далі міліціонери, як пише Сич, його начебто обшукали. Дурень, він і є дурень. Ніхто Сича насправді не обшукував. Він сам вивернув кишені та запропонував співробітниками міліції (добровільно!) оглянути їх вміст. Цілком природно, що служивих «… зацікавили гроші в кишенях. Запитали, звідки, чому. Мої гроші, кажу. Їх таке пояснення не задовольнило».

Мало того, співробітники спецпідрозділу міліції «попросили відкрити машину, щоб обшукати і її. Тут ми заперечили, що без власниці відкривати машину не варто. Власниця — моя сестра, вона працює у нас в компанії… Власниця спустилася, відкрила машину, «беркутівці» перевірили багажник і бардачок». Лише після цього, пише «Українська правда», журналіста відпустили. Не уточнюючи при цьому, звідкіля саме.

А мені так дивує, що в «беркутівців» не вистачило сексуальних фантазій запропонували Сичу чого небудь не дуже природного. Судячи з його допису, який засвідчив повну відсутність у головного редактора «Кореспондента» самоповаги, пан Віталій пішов би на цей крок без жодних вагань. Цілком добровільно. А потім розповів би всій країні, які збоченці служать у міліції.

Я, звісно, не претендую на журналістські чесноти головного редактора «Кореспондента», але не уявляю в принципі, щоби я зі сторонніми людьми обговорював вміст моїх кишень і пояснював так званим «охоронцям правопорядку», звідкіля в мене гроші…

Ніякого обшуку автомобіля також насправді не було – хазяйка машини сама запропонувала міліціонерам ту машину оглянути, що вони й зробили в повній відповідності із законом. Інша річ – якби б вони спробували зазирнути в салон чи багажник автомобіля без дозволу – це, безсумнівно, кваліфікувалося б як злочинне посягання. А з дозволом – які претензії?

Тож доки на світі живуть такі любителі доставати й показувати, як Сич, міліцейська цікавість завжди буде задоволена. Як у тому анекдоті про доньку, що прийшла додому під ранок. Батько грізно запитує:

— Де ти була всю ніч?

— Тато, ти тільки не переживай, але так трапилося… Йшли мі з подружкою, підійшли до нас хлопці, ну й зґвалтували…

— Що, і подружку також?

— Ні, вона відмовилась.

І тому мушу сказати – у цій ситуації я на боці «Беркута». Міліціонери діяли в повній відповідності із законом. І не їх вина, що нинішнім журналістам невідомі такі почуття, як повага до своїх прав, гідність і професійна честь.

Хотів би я побачити того міліціонера, який би спробував без санкції суду залізти мені в кишеню чи оглянути машину. Череп з одного удару я, може і не проломлю, але інвалідність такому «беркутівцю» гарантована. І справа тут зовсім не моїй у фізичній силі (у спецпідрозділи також слабаків не набирають). Справа – у почутті самоповаги, рисі, яка, між іншим, притаманна багатьом моїм землякам, чиї молоді роки пройшли під ясними донецькими зорями. Ті, хто самоповаги не мав, на початку 90-х нерідко опинялись на дні так званого «Донецького моря». Природній відбір, так би мовити…

Можливо, тому НІКОЛИ стражам закону й на думку не спадало пропонувати мені чогось їм показати. Міліціонер – це, передусім, психолог. Він просто не стане зв’язуватися з людиною, яка психологічно сильніша від нього. Його об’єкти – це слинтяї та ганчірки в чоловічому образі.

Хоча ні. Один раз було. Затримували й мене «для з’ясування особи». Десять років тому.

Було це в Донецьку, місті, яке й зараз мало схоже на осідок демократії та законності, а тоді й поготів. Але батьківщину не вибирають, тож жив я в краю тополь і териконів, де пив кров з прокурорів, суддів та, ясна річ, міліціонерів.

І був у мене товариш Степан, що служив провідником поїзда «Донецьк – Москва». Коли не будь, якщо доживу до старості (у чому сильно сумніваюсь), я всядуся писати мемуари й чи не першою главою піде історія про те, як я розлучав Степана з його дружиною, а точніше – ділив спільно нажите майно в Київському районному суді міста Донецька. До речі, розглядав справу суддя Василь Іванович Фаринник, нинішній заступник Міністра внутрішніх справ України, який, попри те, що сплинуло вже 12 років, як кажуть, досі пригадує ту непересічну епопею.

На момент мого затримання Стьопа вже був два роки як майже неодружений, жив між Донецьком і Москвою та возив час від часу мої посилочки іншому моєму доброму приятелеві, москвичу Юрі. Юра, доктор фізико-математичних наук і професор математики, попри суто пролетарське походження кохався на вишуканих винах. Особливо ж цінив він те, чого в Донецьку було, мов бруду, але великим попитом у місцевих не користувалось – ігристі вина, виготовлені за класичною технологією шампанізації з трирічною витримкою в пляшках у соляних шахтах міста Артемівськ.

Одним словом, балував я Юру посилочками з різними сортами шляхетних напоїв, а він навзаєм передавав через того ж Степана то пляшечку «Шато О’Бастор», то колекційне «Бардоліно».

Так ось, того дня я приїхав на залізницю хвилин за двадцять до відходу потягу. Передав Стьопі пакунок з пляшками, потім ми постояли на пероні, потеревенили. Метрах в десяти від нас весь цей час бовванів якийсь сержант лінійної міліції, якого я час від часу помічав бічним зором.

Нарешті поїзд зрушив, я розгорнувся, щоби йти додому, як тут до мене підходить цей сержант – мабуть, вирішив проявити оперативну кмітливість і поговорити на тему, що саме й кому я передаю через провідників:

- Ваші документи!

- Що? – Перепитую я. – А ну, попрошу, відповідно до статті п’ятої Закону України «Про міліцію», представитись і пред’явити службове посвідчення. Ваші документи!

Здивований міліціонер лізе в кишеню, достає посвідчення, махає в мене перед носом і намагається знову сховати. Тоді я спокійно, але з металевими нотками (діафрагма спирається на тазові кістки, звук фокусується в «маску») прошу потримати посвідчення в розгорнутому вигляді. Достаю блокнот, ручку, переписую дані сержанта. Ховаю блокнот і підводжу очі:

- Слухаю Вас.

- Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.

- Безсумнівно, — кажу я.

- Покажіть, — наполягає сержант.

- З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?

- Ах, так, — сержант не знає, що робити далі, — тоді… тоді… я Вас маю право затримати на три години для з’ясування особи.

- Ну, так затримайте, якщо вам бракує проблем. Або не заступайте дороги.

Сержант чи навряд коли був у опері й, звісно, не підозрює про існування фінальної сцени з «Кармен». «Уйді ілі дорогу дай», — співала колись у російському академічному Донецькому театрі опери та балету Марія Веденьова (виняткове мецо!), за сценою звучав марш пікадорів, а в цей час Микола Момот у ролі Хозе витягував наваху… Боже, скільки років сплинуло з тих часів. Кінець сімдесятих. Сержант тоді ще й не народився…

Міліціонер зводить грізно брови:

- Тоді я Вас затримую.

- Прекрасно, — кажу я. – Нумо, пішли у відділок, я зараз Вас повчу писати протоколи затримання.

І прямую далі. Сержант – за мною. Як бачу – міліціонер якось дивно відстає. Тоді я хапаю його за комір і починаю тягнути: «А ну, пішли протокол складати». У підземному переході сержант вирвався й хотів був збігти, але я його наздогнав і притягнув у лінійний відділок на вокзалі.

Обличчя міліцейського начальника треба було бачити: оскільки руки в мене були зайняті, двері довелося відкривати з грюкотом ногою. Після чого я заштовхнув сержанта в кабінет: «Ось, будь ласка, він мене затримав, зараз будемо протокол складати. Викликайте транспортного прокурора».

Досі шкодую, що я тоді не взяв з міліціонерів гроші…

А ще я хочу передати свої співчуття Мустафі Наєму. Його, дійсно, затримали. За «ліцо кавказской національності». І не просто затримали, а притягнули в легендарне Подільське райуправління Головного управління МВС України в місті-герої Києві, де зовсім недавно коротала час у клітці адвокат Тетяна Монтян.

Міліціонери, як відомо – що діти. Тільки член товщий. Тож, кажуть, з дня затримання Монтян до начальника райуправління Бажана та його заступника Надєїна все ніяк не може повернутися дар рахувати грошові купюри – настільки хлопці перелякались. Бо вони лише після звільнення адвоката зрозуміли, яке б лихо могло статися з приміщенням їхньої установи та підлеглим особовим складом, якби б того вікопомного дня хтось би спробував обшукати кишені Тетяни Монтян або її автомобіль.

Тож, з огляду на те, в яке історичне місце потрапив Мустафа, будемо вважати, що журналістові майже пощастило. А могло, між іншим, пощастити й по- справжньому. Як одному судді Апеляційного суду славної Донецької області.

Щаслива пригода з цим суддею трапилась невдовзі по тому, як мене затримували на залізничному вокзалі. Внаслідок «малої судової реформи» на уламках Донецького обласного суду щойно утворився Апеляційний суд і вершителі правосуддя ходили по своїй конторі надзвичайно пихаті, у свіженьких мантіях та з повними гаманцями. Ще б пак, незадовго до того христолюбивий український парламент змінив порядок обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і санкцію тепер давав не прокурор, а суддя. Причому, що найприємніше, ту санкцію можна було оскаржити лише в апеляційному порядку, тож апеляційна інстанція була кінцевою, а відтак - найдорожчою.

Тому санкції по першій інстанції розглядали в ті часи лише голови районних судів, які на гарматний постріл не допускали до такої хлібної справи своїх підлеглих. А що робилося в палаті по кримінальних справах колишнього обласного, а нині — Апеляційного суду, то було просто щось незбагненне.

У тому ж Донецьку частина суддів Апеляційного суду звинуватила Голову, Олександра Васильовича Кондратьєва, у тому, що той розглядав апеляції на санкції або самотужки, або розписував їх на своїх улюбленців. І, більш того, судді-заколотники навіть стали судитися зі своїм керівником (у Луганському суді, до речі), вимагаючи, щоби Кондратьєв давав підхарчитися всім без винятку, а не тільки своїй дружині та кільком наближеним…

Ой, щось я не про те… Ага, значиться, про щасливу пригоду…

Була весна і був у тому Апеляційному судді один суддя. Може й зараз він є – не знаю, давно не судився ні з ким на малій батьківщині. Бо вже сім років живу в столиці, і коли покидав рідну землю, обласна прокуратура, кажуть, на радощах накрила поляну в розташованому поруч Апеляційному суді…

Знову я не про те. Значить, про суддю.

І був він трохи того, чорнявий та з вусиками. Тобто, за паспортом його честь була чистопородним українцем, але за мордою – начебто як на індуса якогось схожий. Мабуть, бабка його на цигана задивилася, коли перебувала в цікавому стані. Чи мутація така – не знаю. Але одного разу в суботній день вийшов пан суддя з дому сигарет купити на імпровізованому базарчику, що місцеві бабульки утворили на прибудинковій території.

Мантію з такого приводу наш герой вдягати на став, а вискочив, у чому по хаті ходив – у домашніх капцях та спортивних штанях з пухирями на колінах. А тут, як на гріх, доблесна патрульно-постова служба отих бабульок, що цигарками торгують, трусила – по п’ять гривень на брата збирала.

Побачили ППС-ники чорнявого мужика з вусами, й прокинулася в них жага до прекрасного. Полишили міліціонери бабок-торгівок, підішли до судді й ввічливо так, майже без матюків, попрохали пред’явити паспорт. Паспорта в чолов’яги з очевидних причин не виявилося. Тоді, роздивившись у смаглявця в руках гаманець, стражі законності, давши пару разів по шиї, запропонували «ліцу кавказской національності» провідати райвідділ «для встановлення особи».

А суддя знай собі брикається, мовляв, я – вільна людина, живу у вільній країні і з паспортом по цигарки ходити не зобов’язаний. «Ти диви, — щиро здивувались міліціонери, — чурка, а права качає». Дали пару разів мужику по ребрах, наручники, себто спецзасіб БР (браслети ручні), почепили й відтарабанили суддю Апеляційного суду Донецької області в райвідділ.

Кинули «чурку» в клітку, а той кричить, що він — с уддя, і затримувати його можна лишень за згодою Верховної Ради. Тоді сильно здивувались у черговій частині. Причому, настільки сильно, що в судді стало одним зубом менше (з гаманцем він попрощався раніше). Як тут на гармидер спустився донизу зампоопєр, подивився на те, що коїться, і каже начальникові чергової частини: «Сьогодні, хоч і субота, голова райсуду на роботі, казав мені, що чергування в нього якесь, і запрошував на чарочку. Зараз сходжу спитаю, чи, часом, дійсно цей абрек йому не колега». «Але ж дивись, — повернувся зампоопєр до клітки, — якщо з’ясується, що збрехав…». Що саме буде в такому разі - міліцейський начальник уточнювати не став, а попростував на вихід.

Райвідділ і районний суд розташовані в одному п’ятиповерховому будинку. З фасаду – вхід до міліції, з торця – вхід до храму Феміди. Зампоопєр піднявся на третій, здається, поверх, пройшов коридором, зазирнув у відкриті двері приймальні голови районного суду: «Вікторе Олексійовичу, там чурку одного затримали, без паспорта, так він, сучонок чорножопий, кричить, що є суддею. Може Ви глянете?».

Голова суду невдоволено закрив кабінет і пішов разом з заступником начальника міліції. А як зазирнув у клітку, так зразу зблід і голос втратив. Лише прохрипів: «Негайно випускайте, придурки».

Коротше кажучи, на компенсацію моральної шкоди тому судді Апеляційного суду складався весь райвідділ. Причому, не один місяць. Сказати, що суддя залишився задоволеним – то не сказати нічого. За годину сидіння в райвідділі, один нещасний зуб та пару синців на ребрах він заробив стільки, скільки йому не могли принести й десять виправдовувальних вироків у справах про хабарництво. Одним словом, пощастило мужику.

А ви, панове журналісти, на міліцію тільки наклепи зводите. Хоча бувають і в її роботі приємні моменти для деяких громадян. Треба ті моменти лише навчитися ловити.

Ех, Мустафа, Мустафа… Молодо-зелено.

Володимир БОЙКО, «ОРД»

Зимовий ранок у глушині Скандинавії та глухий подзвін церковних дзвонів у містечку Енкопінг. По кому подзвін – по засновнику Wikileaks Джуліану Ассанджу?

До сьогодні це невеличке промислове містечко за 40 кілометрів на захід від Стокгольму було найкраще відоме – та й узагалі відоме – як місце народження розвідного ключа.

Проте відтепер його значно з більшою готовністю – як мінімум, уряд Сполучених Штатів – уявлятимуть як місце, де Джуліан Ассандж зробив катастрофічну помилку.



Жертва підстави? Джуліан Ассандж заперечує звинувачення у статевих злочинах, наполягаючи, що секс із жінками, що його звинувачують, відбувався за їхньої згоди

Саме тут, у квартирі на першому поверсі унилої багатоповерхівки, головний винуватець витоку понад чверті мільйона таємних дипломатичних зведень США переспав із шанувальницею, з якою щойно перед тим познайомився на семінарі. Вона після цього поскаржилася до поліції.

Внаслідок цього Ассанджу погрожує кримінальне переслідування – й можливо, цугундер. Інтерпол із готовністю видав міжнародний ордер на арешт.

Стокгольмська поліція дуже хоче допитати засновника Wikileaks із приводу можливого згвалтування жінки та окремих обвинувачень з боку ще однієї шведської шанувальниці, з якою Ассандж водночас також мав курортний роман. Проте над доказами висить велетенський знак запитання. Багато людей вважають, що 39-літній австралійський журналіст є жертвою брудної кампанії уряду США.

Вони стверджують, що вся ця низька справа – звичайнісінька sexfalla, що у вільному перекладі зі шведської значить «тупорила підстава».

Втім, очевидним залишається одне: в центрі історії – складні закони Швеції про згвалтування.



Так звана «Джесіка» й так звана «Сара» стверджують, що Джуліан Ассандж їх домагався. Що тупо з огляду на те, що це вони домагались його – проте вони ж жінки, ага.

За допомогою багатьох джерел, включно з поліцейськими допитами, почнемо складати докупи події, які призвели до арешту Ассанджа – начебто на замовлення Стокгольма, а не Вашингтона, в якому один американський політик уже закликав стратити засновника Wikileaks за «шпигунство».

Наша історія поалась 11 серпня 2010 року, коли Джуліан Ассандж прибуває до Стокгольма.

Його запросили як головного доповідача на семінар про «війну та роль ЗМІ», організовану центром Рух Лівого Братства.

Зв’язковою стала жінка-партієць, яку ми назвемо Сара. Як відомо, її справжнє ім’я за законом треба приховати – хоча тільки дурний не знайде в гуглі, що насправді її звуть Анна Ардін, і про вже неї навіть є стаття на Вікіпедії. Стьобна, звісно. Може, потруть.



Професорка університету, викладач фемінізму, автор опусу «Як законно помститися колишьому коханцеві».

Сексапільна блондинка, «Сара» вже була відома раніше як «радикальна феміністка». До своїх тридцяти з гаком вона встигла поїздити по цілому світу, стежачи за найбільш модними справами. Таких багатих активістів із багатих країн часом називають «туристи за права людини».

Будучи аспіранткою місцевого університету, вона не тільки була протеже радикальних феміністичних наукових кіл, але й займала почесну позицію «поліцмейстера зі статевої рівності в університеті». Боротись із мужиками-козлами в усіх формах було її професією.

Сара й Ассандж до того не зустрічались. Але в цих наших інтернатех і по скайпу вони домовилися, що почесний гість зможе ночувати в Стокгольмі в її затишній маленькій квартирці в центрі міста. Вона стверджувала, що до дня самого семінару її самої в місті не буде.

Ну, те що сталося за наступні кілька днів, не тільки проливає яскраве світло на цінності двох жінок-феміністок, але й показує: навіть якщо засновник Wikileaks невинний у кримінальному плані – то вже точно він любить перепихнутись із ким не попадя, і точно любить поюзати власну славу. В цьому він схожий на будь-яку рок-звізду.

Звичайно ж, його зустрічі – це завжди важлива соціальна справа, й тусується він зі схожими за поглядами людьми, які, поза всяким сумівом, на нього фапають.

Того четверга він тусив у Кафе «Бейрут» у Стокгольмі, обідаючи з товаришами-прихильниками «відкритого уряду» й одним американським журналістом.

Наступного дня Сара повернулася в місто – на добу раніше, ніж обіцяла.

У свідченнях, які вона пізніше зробить у поліції, Сара скаже: «Він (Ассандж) був у мене вдома, коли я приїхала. Ми трохи поговорили й вирішили, що він може залишитись у мене».

Парочка вийшла повечеряти разом у ресторанчик поблизу. Потім вони повернулися до її квартири й тут же переспали. Обоє не заперечують, що гандон при цьому порвався – епізод, який, як ми побачимо, пізніше отримає історичне значення.

Але нічого. Наступного дня це стосункам парочки аж ніяк не зашкодило. Сара навіть влаштувала для нього вечірку в суботу.

Проте того-таки дня Ассандж виступив на своєму семінарі у шведській профспілці. В першому ряду в залі, в ненав’язливому гламурному рожевому светрику, сиділа мила дівчинка двадцяти з чимось років. Її можна кілька разів побачити на роликах на Ютубі, знятих того дня.



Частина перша – їх там 5 штук



Назвемо цю дівчинку Джесіка – хоча кожен їжак уже давно знає, що її звуть Софія Вілен і їй 26 років. Фотограф, подруга Сари-Анни Ардін. Також фапала на Джуліана. Родом із Енкопінга.



Джесіка-Софія Вілен пізніше скаже поліції, що вперше вона побачила Ассанджа по телевізору за кілька тижнів до того. Він здався їй «цікавим, мужнім і гідним захвату». Внаслідок цього вона, як малолітня фанатка за рок-звіздою, почала стежити за життям Джуліана. Так Джессіка й дізналася, що її кумир відвідає Стокгольм – і тоді зв’язалась із Рухом Братство, щоб стати волонтеркою й допомогти на семінарі. Її не взяли. Тоді вона вирішила все одно прийти на семінар. І всі півтори години, що Ассандж виступав – фотографувала його, фотографувала, фотографувала.

Власне, Джесіка та Сара – ну та, перша жінка – познайомилися під час цього семінару. Вони не були подругами, як пишуть у цих ваших інтернетах.

Але менше з тим. Наша юна Джесіка крутилася поруч, щоб звізда її помітила. Проте Ассандж пішов із мужиками бухати (між іншим, у нього є дитина: подружка залетіла від нього років двадцять тому, коли австралієць був молодий і недосвідчений).

А далі джерела розходяться. Одні кажуть, що юна Джесіка сама напросилася піти слідом за ним, як песик. Інш стверджують, що Ассандж таки помітив сіськи під гламурним рожевим светриком і запросив її приєднатися. Ну гаразд, може, й не через сіськи, а з увічливості.

Але в будь-якому разі, потім Джесіка цілий вечір щосили намагалася привернути увагу Ассанджа до себе.

Пізніше вона скаже поліції, що коли Ассандж у ресторані обійняв її за плечі, «мені це полестило. Було очевидно, що він фліртує».

І всьо завєртє… Після обіду парочка пішла в кіно. За словами Джесіки, це було «інтимно» - що б вона не хотіла цим сказати. Потім вони пішли в парк, де Ассандж назвав її «привабливою».

Але йому все ж треба було піти від неї на «лангустову вечірку» - традиційну шведську літню вечірку. І зазначте, знову ж побухати.

Джесіка запитала, чи можуть вони ще раз зустрітися. «Ну звісно», - відповів її супергерой. Вони розпрощались, і вона поїхала назад зі Стокгольма в свій Енкопінг. А він узяв таксі додому до Сари – на оту саму лангустову вечірку, яку Сара для нього і закатала, як було зазначено вище. Джуліан, звісно, казьол – але зазначте: дивно, що Сара робить вечірку для чувака, проте пізніше йде до поліції з приводу гандона, який порвався за день до того.

Проте це тільки одна з багатьох нестиковок у справі обвинувачення засновника Wikileaks.

Через кілька годин після того, як вечірка відшуміла, Сарочка написала у свій Твіттер: «Сидимо надворі… замерзаємо, зате з найкласнішими людьми на світі. Це круто». Пізніше вона, звичайно, потре цей твір – як і багато інших. Проте кеш гугла пам’ятає все, тож їй це не допомогло. Правда, Інтерполу начхать на такі дрібниці.

Джуліан, зі свого боку, під час вечірки подзвонив Джесіці. А та через кілька годин уже хвалилася своїм подружкам, що фліртувала з самим Ассанджем. Подружки, відповідно до поліцейських допитів, порадили їй хапати цього мужика за яйця.

Отак і сталося, що в понеділок – через два дні після того – Джесіка подзвонила Асанджу, й вони домовилися зустрітись у Стокгольмі. Там вони домовилися поїхати до неї додому в Енкопінг. Але у зірки не було грошей на квиток на поїзд – а кредитку він використовувати не хотів, бо тоді б «вони його вистежили» (Ассандж, мабуть, мав на увазі ЦРУ чи ЗОГ).

Ну і Джесіка купила квитки обом.

Аякже – вона захопила в свої обійми найбільш знаменитого активіста на світі! Словом, приїхали вони до неї у квартиру і перепихнулись. Як сама вона стверджує в поліції, Ассандж одягнув гандон. Цього разу нічого не порвалося. Наступного ранку вони знову зайнялися коханням – але тепер він не вдягнув презерватив. І це була його трагічна помилка.

Пізніше Джесіка скаже, що її засмутило, коли він відмовився вдягнути кондом, хоча вона його просила. Тим не менш, вона йому дала.

І знову маємо «бабка надвоє сказала». Це що – справді згвалтування, статеві домагання, незаконне примушування?

Тим більше, що наступного ранку, в вівторок, парочка дружньо вийшла на спільний сніданок, а Ассандж, після її томних поглядів, пообіцяв тримати з нею зв’язок. Потім він повернувся до Стокгольма – за квиток знову заплатила Джесіка.

Те, що сталося далі, важко пояснити. Найімовірніша інтерпретація полягає в тому, що перепихон на одну ніч викликає потім жаль. Особливо у малолітніх сцикух.

Джесіка почала переживати, що вона підхопила венеричну хворобу чи, ба, навіть завагітніла. Отут і починається Санта-Барбара. Вона вирішили подзвонити – за законами мелодрами – отій Сарі, з якою познайомилася на семінарі та в якої саме жив Ассандж. Ну, і по телефону, як це буває, бовкнула, що трахнулась із Джуліаном без презерватива.

Тоді Сара сказала, що теж переспала з Джуліаном.

Ну і, канєшно, в результаті козлом виявився мужик. Спочатку все було, як у нормальних людей – тобто істерики, але без поліції. Сара подзвонила знайомому Ассанджа та сказала, щоб той вимітався геть із її квартири. Сам Ассандж, до речі, стверджує, що вона сказала, що він має на це три дні – до п’ятниці.

Що відчувала Сара, дізнавшись про те, що чоловік, із яким вона переспала за три дні до того (зазначте: потім вони не продовжували), переспав із іншою жінкою? Лють? Ревнощі? Бажання помститись? А може, її просто засмутило те, що може почувати більш малолітня жінка.

Обміркувавши варіанти кілька днів, у п’ятницю, 20 серпня, обидві жінки вдалися до радикальних дій.

Вони разом пішли до поліцейської дільниці та сказали, що їм потрібна порада. Джесіка – тоді тільки вона, молодша – хотіла зробити офіційну скаргу на Ассанджа.

Тоді вона хотіла просто дізнатися, чи можна змусити Ассанджа пройти тест на ВІЛ/СНІД. А Сара, як загартований у боях феміністичних товариш, просто прийшла підтримати Джесіку. Проте розповіла й про те, що сталося між нею й Ассанджем за тиждень до того.

Зі свого боку, шведська жінка-поліцейський – імовірно, через саботаж з боку Ассанджа з першим гандоном і відмовою вдягти його в другому випадку – вирішила, що обидві жінки є жертвами. Що Джесіку згвалтували (отакої!), а Сара зазнала сексуального насильства (отакої!).

Був вечір п’ятниці. Викликали чергового з прокуратури – Марію Кьєльстранд. Також жінка.

Прокуроp погодилася, що Ассанджа слід шукати за підозрою у згвалтуванні.

Наступного дня Сару допитали ще раз, посиливши при цьому звинувачення проти Асанджа у неприйнятній сексуальній поведінці. Того вечора детективи вже намагалися знайти його і обшукали злачні місця Стокгольма – проте безуспішно.

В неділю вранці про те, що сталося, вже дізналася преса. Найбільш імовірно, що інформація «просочилася» не сама собою.

За деякими даними, ображені жінки як варіант обговорювали можливість зв’язатись із якимсь таблоїдом, аби побільше насолити Ассанджу.

А влада – що б це не значило – відразу зрозуміла, що у них в руках є нарешті справа проти цього мудака, який їх уже завдав стільки болю в дупі. Тож документи МИТТЮ полетіли до генерального прокурора.

А та відразу відмовилася від звинувачення в насильстві. ОППА!

На думку генерального прокурора (теж жінка), те, що сталося, не є злочином. Навіть за шведськими законами – ну максимум проступки несерйозного рівня.

Проте справа вже почала виходити з-під контролю.

Сара, запекла феміністка, почала трендіти таке: «В обох випадках секс відбувався за згодою сторін спочатку – проте потім перетворився на наругу».

Відкидаючи звинувачення в тому, що це підстава, спеціально розроблена, щоби прищучити Ассанджа, наша Сара додала: «Ані Пентагон, ані будь-хто інший тут ні до чого. Відповідальність за те, що сталося зі мною й іншою дівчиною, лежить на чоловікові зі збоченим поглядом на жінок, у якого проблеми з тим, щоб прийняти слово «ні».

Зазначимо: слова «ні» досі не було і в натяках – проте наша запекла феміністка починає говорити своїми феміністичними штампами.

Потім обидві жінки поспілкувались із Клаесом Боргстромом – так званим «гендерним юристом», який є чільним активістом кампанії за розширення юридичного визначення згвалтування заради того, щоб притягти до суду більшу кількість гвалтівників. А той вирішив додатково пропіарити свою справу та пропіаритися сам на такій відомій особистості.

Результат: уже наступного місяця, в вересні, влада Швеції знову порушує справу, раніше закриту за відсутністю складу злочину. Ну а там і тиск з боку інших держав – і за отаке вилами по воді шите звинувачення Інтерпол оголошує міжнародний розшук Ассанджа за «статеві злочини».

А Швеція, як ми знаємо, має договір про екстрадицію зі США.

Отакі-от пироги.

Для того, щоб іще раз оцінити надійність свідчень «жертв», наостанок процитуємо уривок зі згаданого вище опусу нашої Сари – Анни Ардін. Вона його потім потерла зі свого блогу – проте ж, як відомо, кеш гугла знає все. Тепер опус знову стоїть на старому місці.

Це твір про «7 кроків законної помсти», й він описує, як жінкам слід за допомогою судів мститися невірним коханцям».

У кроку 7 сказано: «Обов’язково зробіть так, щоб ваша жертва страждала так само, як ви».

А Wikileaks тим часом продовжує публікувати засекречені американські документи, які щодня спричиняють проблеми уряду США. Та й не тільки йому.

Так, Джуліан Ассандж однозначно відповідальний за лавину політичних викриттів. А от чи винний він у статевих злочинах, іще треба подивитися. Проте чим більше ми дізнаємося про справу, тим більше відчуваємо, що, на відміну від церковних дзвонів у Енкопінгу, звинувачення просто-на-просто не звучать правдиво.

Річард Пендлбері, Daily Mail

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми.

Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею.

В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося.

Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина.

Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів.

Про економічні методи тиску на селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп.

Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили.

Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні.

Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики.

Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу.

Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася.

Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували.

Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках.

На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло.

З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити.

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу.

Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками.

От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам.

А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири.

Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо.

Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти".

До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати.

За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати".

У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно.

Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою. Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти?

88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать".

За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб.

Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави.

Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі.

Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання.

Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі.


Фото з сайту села Плесецьке на Київщині. До речі, це село масово проголосувало проти всіх і зараз активно бореться з фальсифікацією виборів сільського голови

До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе"

Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу.

Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде.

До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним.

І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника.

Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати.

Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих?

Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.

Обкладинки часопису "Безбожник у станка" 1930-их років дивіться у розділі "Артефакти"

Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння.

На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману".

Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву.

Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався.

Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року:

1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги.

2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати.

3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими.

4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих.

У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося.

Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства.

8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь.

Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити.

Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано".

Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села

Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи.

Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове.

Про те, як на Сумщині активісти продавали конфіскований одяг на базарі, читайте в проекті "Історія Голоду"

В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було. І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути.

А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть.

Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися.

Про раціон селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади.

Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих.

Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям.

Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти.

Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших...

Статистику селянських повстань в ранній УРСР і фото отаманів можна побачити у розділі "Артефакти"

З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду.

Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими.

Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом.

Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися?

Черех страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості.

До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплати до зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи.

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.

Олеся Стасюк, Записав Павло СОЛОДЬКО
"Істправда"

Ідеологічна атака на українську культуру набирає розмаху.
Окрім бідного Табачника з його утисками російської мови, останнім часом активізувалась найпотужніша зомбомашина Путіна – Російська Православна Церква в особі Патріарха Кирила. Патріарх прибув на святкування дня народження митрополита Володимира. Кирила і численний почет з помпою зустрічають і селять у кращих готелях Києва за кошти українських платників податків (як свідчить розкопаний УНІАН документ), попри заяви про бюджетний дефіцит.

Дуже дивно, що глава однієї з українських церков (при всій до нього повазі) звертається до прем’єр-міністра країни з проханням посприяти „на благодійній основі” в організації святкування власного дня народження. Ще більш дивно, що прем’єр погоджується.

Згідно зі статті 35 Конституції, церква у нас (і слава Богу) відділена від держави. Цей принцип, серед всього іншого, означає, що держава не фінансує діяльність релігійних організацій. Всі релігійні об’єднання перед державою рівні. Показна преференція одній з церков навряд чи викличе позитивну реакцію з боку інших. Звісно, якщо даний крок – не спосіб показати усім не-православним-не-МП, що скоро у нас буде, як в Росії: „всі церкви рівні, але одна церква рівніша, ніж інші”. Було б більш ніж дивно, аби голова, наприклад, адвентистів сьомого дня звернувся до уряду з проханням забезпечити урочистості державного рівня та поселення іноземних гостей цього голови за державний рахунок.

Кирило їде в Україну не з порожніми руками. І, схоже, не просто святкувати день народження брата у вірі – інакше чому наша держава надає його візиту стільки уваги? Нова (точніше стара, але оновлена) „фіча” Патріарха Кирила – концепція Русского Міра-2010. Серед російських гуманітаріїв концепція відома давно, але особливого поширення і небезпеки набула саме тоді, коли фейсом бренду „Русский міръ” став глава РПЦ патріарх Кирило.

Щоб розібратися, чим небезпечний „Русский міръ” для України, достатньо коротко проаналізувати дві його редакції – 2009 і 2010 років.

Отже, Русский міръ (РМ, він же Pax Ruthenia) — трансдержавна спільнота, об’єднана „причетністю” до Росії і лояльністю до російської культури. „Русский” вказує на історичні корені спільноти, які автори вбачають у древній Русі.

Суть концепції РМ у редакції 2009 року: введення терміну „страны Русского мира”. Термін означає, що „страна относит себя к Русскому миру, если в ней используется русский язык как язык межнационального общения, развивается русская культура, а также хранится общеисторическая память и единые ценности общественного строительства”.

Незалежні держави, що діють „на просторі історичної Русі” і усвідомлюють спільну цивілізаційну належність до РМ – „могли б продовжувати разом створювати РМ і розглядати його як спільний наднаціональний проект”, вважає Кирило. Ядром цього проекту, на думку патріарха, мають стати Росія, Україна, Білорусія і Молдова.

Як це має виглядати на практиці?

Кирило сказав, що РМ – це щось типу британської Співдружності. Утім, як слушно зазначив відомий блогер М. Гардус, аналіз того, як РМ сприймають російські посадовці та проросійські політики СНД, показує, що РМ ближчий до концепції „фольксдойче” Г.Гіммлера, ніж до британського Commonwealth. РМ мислиться як спільний „цивілізаційний простір” на трьох китах: православ’я, російська мова й культура, „спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток”.

При цьому автори РМ, звісно ж, забувають, що погляди на історичну пам’ять в історично „підлеглих” націй зазвичай відрізняються від поглядів панівної імперської, і ці самі нації можуть зовсім не поділяти нав’язаних „спільностей”. Гарною ілюстрацією, яка доводить цю тезу, є розвал совка – ніхто з „братніх” республік чомусь не захотів продовжувати стосунки з героїчним „старшим” народом.

З російською мовою (ну а яка ще мова може бути основною в Русском мірє) – хитріше.

Імперці добре знають, що основа успішного підкорення (економічного, політичного, військового) інших націй – знищення їхньої мови та заміна її своєю. Тому політика РМ – хоч у патріаршому викладі декларує лише підтримку російської мови – у дальшій перспективі спрямована на її поширення за рахунок занедбання інших.

Те саме стосується і „общих подходов к строительству общества” – колективний конформізм, тоталітаризм і всі інші -ізми, яким так вільно й церковно живеться в Росії, „братні народи” чомусь всіляко противляться приймати.

Отже, згідно концепції РМ-2009, Україна - це "страна русского мира". Со всємі витєкающімі...

Русский Міръ-2010 http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/mospat_doc/38759/,
проголошений 3 листопада, розширює межі РМ: до традиційних зон впливу додався ще й Казахстан. Оскільки напруження між Білоруссю і Росією за останній рік значно зросло, патріарх все більше уваги приділяє Україні – як не як, найбільше вірян МП саме тут, і треба зробити все, щоб вони не віддалилися від РПЦ. Вчитель народів навіть згадує про „спільність менталітетів” українців і росіян і промовляє красиві слова про рівноправ’я усіх учасників майбутнього об’єднання. Природно, головною в об’єднанні "Русского мира" може бути лише Росія. І це визнають самі причетні до проекту РМ росіяни http://www.materik.ru/rubric/detail.php?ID=6011&SECTION_ID=6

Крім обережного ідейного „лавірування”, новий РМ пропонує українському і всьому пострадянському суспільству, яке знаходиться на грані знищення, „шлях життя” і спасіння. Це шлях „інтеграції цивілізаційного масштабу на основі традиційних духовних цінностей, втілених в Русском мірє”. Для неросіян у спільному просторі резервується почесне місце, патріарх обіцяє рахуватися з їхніми особливостями, та надати їм право говорити з іншими „від імені могутньої цивілізації”.

От тільки історія „спільного розвитку” показує, що Старший брат завжди легко давав такі обіцянки, але чомусь ніколи їх не виконував. І підстав думати, що в Росії щось змінилося – немає.

У концепції-2010 оприлюднюються й церковнополітичні амбіції РПЦ: „именно РПЦ является ведущей автокефальной Церковью всего православного мира, первенствующей не по статусу, но по факту”. Губа не дура – в цьому реченні йдеться про дуже важливу річ: попри те, що РПЦ (разом з УПЦ МП) є найбільшою православною церквою у світі, вона не є першою за статусом у Вселенському Православ’ї. Першість має Константинопольський Патріархат, і за виборення у нього цього статусту РПЦ бореться вже багато років.

Загалом, цілі РМ ясні: "Русский мир — это не только русские, не только россияне, не только наши соотечественники в странах ближнего и дальнего зарубежья, эмигранты, выходцы из России и их потомки. Это ещё и иностранные граждане, говорящие на русском языке, изучающие или преподающие его”.

Формуючи РМ як глобальний проект, Росія отримує нову ідентичність і нові можливості для розвитку та впливу.

Ну, і щоб ні в кого з вірних РПЦ (УПЦ МП) не виникало сумніву в тому, чи лише церковні інтереси просуває патріарх Кирил, нагадаю: матеріальне втілення Руского міра, воно ж „вістря атаки” – створений у 2007 році за рішенням Президента Росії фонд «Русский мир». Його співзасновники: МЗС РФ і Міносвіти РФ, а їхній „стратегічний партнер” в усіх починаннях – РПЦ. Концепція ж РМ стає дедалі важливішою ідейною складовою державної політики Росії. Виконавчий директор фонду РМ В’ячеслав Ніконов визначив це так: основним завданням нової організації є використання Росією глобальних каналів для просунення свого впливу. От і вся церковність.

Фактично, Кирило (Гундяєв) везе нам політичне православ’я, доктрину затягування „збіглих народів” назад в Росію церковними та культурними методами. І це дуже подобається як нашим, так і російським можновладцям та чиновникам. Однак така ідеологія і її агресивне просування серед українців переважно викликають несприйняття, навіть в середовищі УПЦ МП. Позиції ж УАПЦ і УПЦ КП російський релігійний імперіалізм лише посилює.

Пускаючи до себе РМ, ми пускаємо російських бюрократів та „бійців ідеологічного фронту”, мета яких – прямо протилежна нашій. Щоб не було сумнівів – російські політики вже підхопили http://www.analitik.org.ua/author/4bed065827b5c/ нову ідею РМ як гасло до дій, спрямоване на розширення свого впливу на Україну й інші окреслені в концепції держави:

„концепция ... позволяет идеологически обосновать реинтеграцию РФ, РБ и Украины с актуальных для сегодняшнего дня позиций. Речь идёт о строительстве, или, точнее, возрождении Русского мира — Восточнославянской, или, по Хантингтону, Православной цивилизации”

Славко Агеєв

Тема об’єднання слов’янських народів регулярно активізується в Україні кожного разу, коли з’являється хоч найменший привід виступити проти буцімто посилення експансії Заходу на наші терени, або ж часто-густо - на сусідні неозорі простори.

Втім, слов’янська єдність в розумінні її українських адептів трактується однобоко. В якості обов’язкових атрибутів «слов’янства» неодмінно фігурують православ’я та кирилиця, а геополітичний вектор єдності спрямований в бік Росії. Так, ніби на захід та південний захід від українців мешкають якісь неправильні слов’яни.

Між тим, концепція культурного, мовного та політичного гуртування слов’ян – так званий панславізм - зовсім не російська вигадка. Ця ідея нараховує майже 5 сторіч, а вперше вона була сформульована в середовищі «неблагонадійних» південних та західних слов’ян. Саме тих, котрих сьогодні хіба що силою можна затягти в будь-який союз зі слов’янами східними. Але після розпаду Совєцької імперії сили такої вже не існує, а слов’яни ті у своїй більшості перебувають від гріха подалі під парасолькою НАТО та «загнивають» в ЄС.

Тим не менш ідея слов’янської єдності подолала довгий і складний шлях від екзотичної концепції, що обговорювалась в вузьких колах мрійників-ідеалістів, до фактичного втілення у життя. Щоправда, практична реалізація сильно відрізнялась від ідеалу - і саме спроба впровадження й довела недієздатність ідеї.

Мрія

Батьківщиною мрії про слов’янську єдність вважається Хорватія – країна, котра наприкінці 20 сторіччя зробила чи не найбільше, аби цю мрію остаточно поховати. Саме хорват Вінко Прибоєвич першим заявив про необхідність єднання усіх слов’ян під час своєї знаменитої промови у Венеції у 1525 році.

Але протягом 16-18 ст. мрія про єднання слов’ян тішила хіба ентузіастів, і зовсім не цікавила політичну еліту. Більшість західних та південних слов’ян входили тоді до складу імперій – Австрійської та Оттоманської. Ще одна імперія із переважно слов’янським населенням – Російська – запекло змагалась за геополітичну першість із іншою слов’янською державою – Польщею. Про жодну реальну слов’янську спільноту на той час і мови не могло бути. Більше того, поняття національність тоді ще не набуло визначеності: вирішальним вважалось віросповідання.

Шанс

Наприкінці 18 ст. почав стрімко розвиватися націоналізм. Велика французька революція проголосила національну державу вищою формою політичного устрою, а в результаті наполеонівських війн ці ідеї поширились у Європі. Одна за іншою нації прагнули до політичної самостійності, багатонаціональні держави тріщали по швах. Слов’яни опинились у вирі процесів національного самовизначення, котрі охопили практично усі народи європейських імперій, а особливо Австро-Угорщину. Вперше за кілька сторіч існування панславізм отримав свій історичний шанс.

В 18-19 ст. слов’янська інтелігенція підхопила ідеї панславізму в якості аналога інших національно-об’єднавчих рухів та противаги експансіоністським зазіханням сусідніх зі слов’янами народів. Спільне походження та спорідненість мов, не дивлячись на різні релігії та культури, розглядались національно-свідомою інтелігенцією як достатнє підґрунтя для конфедерації чи навіть єдиної слов’янської держави.

Чарам панславізму в тій чи іншій мірі піддалася низка тодішніх слов’янських інтелектуалів. Зокрема, це були чехи Франтішек Палацький та Павел Шафарик, словаки Ян Коллар та Людевіт Штур, хорвати Людевіт Гай та Валентин Водник, серб Вук Караджич, росіяни Михайло Погодін та Федір Тютчев.

Ідеали на служінні імперії

В 19 ст. власну державу мав лише один слов’янський народ – росіяни. Тому цілком зрозуміло, що більшість слов’ян як приклад для наслідування та центр єднання мали лише Росію.

Але Росія зовсім не була мононаціональною державою. Вона була багатонаціональною імперією, яка по своїй суті завжди буде ворогом будь-яких національно-визвольних рухів.

Східні українці та поляки вже мали можливість безпосередньо на собі відчути, що панславізм у російському виконанні насправді означав пан-російство. Тим не менш, ідея проникла і в українські інтелігентські кола. Таємне «Кирило-Мефодієвське Братство» (1845-46 рр.), членом якого був і Тарас Шевченко, виступало за створення слов’янської федеративної держави, в якій Росія була би одним із рівноправних учасників, а не провідною потугою. Втім, царська влада досить швидко ліквідувала Братство.

У поляків же, які на той час вже були цілком сформованою нацією, ідеї панславізму геть не прижились. На відміну від інших слов’ян, поляки, котрі були позбавлені власної держави в 1775 р. завдяки в тому числі і росіянам, завжди прагнули лише одного – повернути незалежну Польщу. Вони не бажали будь-яких федерацій, тим паче із Росією.

Однак інші слов’яни були зачаровані російською культурою та військовою міццю, із якими мешканці Центральної та Південної Європи безпосередньо познайомились в часи російсько-турецьких воєн 1735-1878 та наполеонівських кампаній 1700-1815 рр. Ці враження виявились настільки сильними, що багато хто спочатку не надавав відповідного значення принциповій невідповідності цілей імперії та мети національно-визвольних рухів.

Багато слов’янських народів тривалий час мали ілюзії щодо об’єднавчої ролі Росії. Потужні москвофільські рухи існували у сербів, болгар, словаків, чорногорців, галицьких українців.

Реальність

А от у західних слов’ян ці ілюзії почали розвіюватися вже в середині 19 ст. У 1848 р. в Празі відбувся перший Слов’янський Конгрес, на якому представник Росії заявив про необхідність прийняття російської в якості офіційної мови майбутньої єдиної слов’янської держави, а також про пріоритетність православ’я та кирилиці. Цей демарш (як і багато інших агресивних дій росіян) відштовхнув від загальнослов’янської ідеї чехів, словаків, хорватів та словенців. Вони сповідали католицизм - і відмовлятися від нього, а також від своїх мов через примхи східних «братів», не бажали.

Південні слов’яни – серби, болгари, чорногорці – орієнтувались на Росію дещо довше. Частково тому, що теж були православними та писали кирилицею, а частково через цілком конкретну допомогу, котру Росія надавала цим народам в боротьбі проти турків.

Серби були першими, хто кинувся у бій за ідеї панславізму. Після оголошення державної незалежності Сербії в 1878 р., вони не зупинились на досягнутому і продовжили боротьбу за об’єднання південних слов’ян в єдиній державі.

Ця боротьба незабаром призвела до низки балканських воєн, а потім спричинила Першу світову війну, одним із результатів котрої став кривавий розпад Австрійської, Оттоманської та Російської імперій. Із інтелігентських гуртків панславізм перекочував до шанців, в яких один одного вбивали росіяни і українці, серби і болгари, боснійці і хорвати…

Але саме в результаті Першої світової ідеологія панславізму вперше перемогла в обмежених масштабах. Утворились держави, що об’єднали по декілька слов’янських народів – Югославія, Чехословаччина і, звичайно ж СРСР. І тут-таки стало очевидним, що всі об’єднання слов’ян насправді будувались задля задоволення амбіцій більш чисельних і потужних народів за рахунок дрібніших та слабших. Серби однозначно домінували в Югославії, чехи в Чехословаччині, росіяни – в СРСР. Причому, панували жорстко, із придушенням будь-яких національних прагнень «братів молодших».

Усі накопичені протиріччя поміж слов’янськими народами знову виверглись назовні в ході Другої світової війни. «Брати» із подвоєним завзяттям заходились нищити одне одного. Українсько-польська різанина на Волині, партизанська війна УПА та Армії Крайової проти росіян, злочини усташів та четників в Югославії, окупація болгарами значної частини Югославії – лише деякі приклади взаємної «любові» слов’ян.

Підсумком Другої світової стала і остаточна перемога російського варіанту панславізму – в її спаплюженій комуністичній формі. Абсолютно всі слов’янські народи опинились нехай і не в складі однієї держави, але в складі єдиного блоку, в якому у провідній ролі росіян ніхто не смів сумніватися.

Але остаточна перемога панславізму призвела і до його повної дискредитації. «Єдність слов’ян» перетворилась на банальний пропагандистський інструмент, за допомоги якого виправдовувалось російське домінування над усією Східною та Центральною Європою.

Із крахом совєцької системи слов’янська «єдність» знову моментально розвалилась. Але якщо розлучення чехів і словаків, росіян і українців відбулось більш-менш цивілізовано, то Югославія знову поринула в низку військових конфліктів.

Кінцево, із відокремленням Чорногорії від Сербії, забили й останнього цвяха в домовину колишньої «єдності». Маємо, правда, ще міждержавний союз Росії та Білорусі, але несхоже, аби він функціонував десь, окрім паперу.

Втім, в Росії сьогодні на державному рівні широко пропагується концепція так званого «Руського міра». Але це лише зменшена до масштабу об’єднання трьох держав – Росії, Білорусі та України – модифікація того ж таки панславізму.

Об’єднання слов’ян – дуже приваблива ідея, Між ними, попри все, збереглося чимало спільного. Але ця ідея неодноразово доводила свою повну практичну неспроможність. Будь-які спроби її реалізації призводили до анексій, окупації, репресій, ворожнечі і часто – кровопролиття.

Слов’яни, звичайно, схожі. Але тим не менш – різні. Час вже це зрозуміти та припинити жити ідеалістичними утопіями 18 ст., які занадто часто і цинічно використовувались задля досягнення цілком конкретних імперських забаганок.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»