Фонд социального страхования от несчастных случаев на производстве и профессиональных заболеваний обнародовал очередную порцию своей, прямо сказать, невеселой статистики по отечественному углепрому. Очередная сводка «отличилась» разве что тем, что количество пострадавших с начала текущего года вплотную приближается к круглой цифре: серьезные травмы в подземных забоях получили 988 шахтеров. Из них 47 (это уже данные Профсоюза рабочих угольной промышленности) погибли, оставив в большинстве случаев сирот, вдов, семьи, в которых были едва ли не единственными кормильцами.

Примечательно, что наибольший вклад в официальный индекс травматизма сделали именно крупные угольные предприятия, на которых и средства на охрану труда вроде бы в достаточном количестве выделяются, и уровень механизации заметно выше: шахтоуправление «Донбасс» (168 пострадавших), ГП «Дзержинскуголь» (115), ГП «Артемуголь» (103), шахтоуправление «Южнодонбасское №1» (76). О причинах такой аномалии — чуть ниже.

А сейчас — о скандальном резонансном заключении специалистов, изучающих влияние негативных факторов угольной шахты на человеческий организм. Согласно обнародованным результатам новейших исследований Института медико-экологических проблем Донбасса, так называемый паспортный и биологический возраст профессионального шахтера отличаются на 12—15 лет. Иными словами, рабочий шахты отдает четверть своей жизни за сомнительное право зарабатывать под землей на хлеб насущный.

Неудивительно, что средняя продолжительность жизни украинского горняка постепенно уменьшается: сегодня представитель «гвардии труда» умирает в среднем в 55 лет. В основном, не успев даже как следует попользоваться льготной отраслевой пенсией.

Не дышите глубже!

Среди причин роковой шахтерской беды на первом месте, бесспорно, стоят профессиональные заболевания. Самое страшное из них — силикоз, возникающий в результате постоянного вдыхания угольной и каменной пыли. Чтобы защитить легкие горняков от этого всепроникающего вредителя, правила техники безопасности требуют работать в очистной лаве исключительно в респираторах. Но в тесной темной дыре, где каменный «потолок» иногда нависает на высоте едва ли полметра, а температура достигает 40 и больше градусов Цельсия, таким требованием часто пренебрегают. Присмотритесь хотя бы к журнальным снимкам горняков, только что поднявшихся на-гора: хоть обязательные «лепестки» респираторов и болтаются на груди у каждого, однако, кожа вокруг носа и губ, которые должны были бы прикрываться защитным прибором, по-предательски черная…

В результате нарушители правил ТБ неотвратимо становятся кандидатами на получение силикозной инвалидности: дыхательные пути полностью покрываются слоем мелких каменных частичек, которые препятствуют поступлению кислорода в кровь. Человеку буквально становится нечем дышать. Другие подробности этой распространенной и практически неизлечимой шахтерской болезни — для медицинских профессионалов с крепкими нервами.

Среди распространенных подземных болезней — кожные инфекции (от попадания грязной шахтной воды в свежие раны), радикулит, связанный с неминуемыми подземными сквозняками и резкими перепадами температур.

— Особенно опасны болезни легких, влекущие за собой осложнения, — дополняет список директор Института медико-экологических исследований Донбасса Владимир Мухин. — Но угрозу представляет и целый ряд других заболеваний. Бронхиты, например. А еще вибрация от отбойного молотка или мощного сверла, которым готовят шпуры для взрывчатки, — она крайне вредная.

Простые шахтеры перечисляют факторы риска, как правило, не фигурирующие в официальных отчетах. В частности, экзотические «звериные» инфекции, подхваченные от здоровенных шахтных крыс, наловчившихся охотиться на еду из обеденных «тормозков» рабочих. Углерубы также настаивают: несмотря на уверения санитарных служб, в подземных выработках все же наблюдается повышенный уровень радиации. Последнее утверждение практически не набрало доказательств «за» или «против»: администрации шахт рентгены в шахте сами не меряют, пристально следя за самодеятельными активистами, чтобы не пронесли на смену какой-нибудь там дозиметр.

Спи. Работай. Молись

Кстати, о традиционных шахтерских «тормозках». Ветераны на донецких шахтах еще помнят времена, когда рабочая смена, собираясь под землю, непременно получала калорийных сухой паек. А кое-где умудрялись организовать горячее питание прямо на рабочих местах. К сожалению, дармовое угощение за счет администрации («Только давай уголь!») давно забыто. Типичный подземный перекус горняка, тяжело «вкалывающего» физически, сегодня в основном состоит из нескольких картофелин в мундире, прихваченных из дома хлеба, луковицы, в лучшем случае — сала.

Так же отошли в шахтерские легенды льготные отдых и лечение. Ну, путевок в санатории Крыма, построенные в советские времена за счет предприятий углепрома, рядовые горняки все равно почти не видели. Но существовали шахтные профилактории, где можно было пройти курс интенсивной физиотерапии, попить кислородные коктейли и, по крайней мере, получить «шахтерскую» диету с хорошим куском мяса три раза в день. Что произошло с этими оздоровительными заведениями в результате приватизации? На любой из донецких шахт вас охотно «просветят»: мол, тот профилакторий, расположенный в уютном местечке, превратился в дачу «крутого пацана», этот стал закрытым охотничьим клубом, а там вообще «отаборился» VIP-бордель.

Массовое закрытие угольных шахт в ходе пресловутой «реструктуризации» сломало устоявшуюся традицию, когда горняк проживал где-то около шахты. Теперь подземные профессионалы из Макеевки ежедневно отправляются «давать стране угля» в Красноармейск, за десятки километров от родного города. А из Тореза — в Селидово, терпеливо перенося долгую и тряскую дорогу в разбитом рабочем автобусе. Свободного времени остается лишь для того, чтобы дома кое-как выспаться. На шахте же владелец разве что оборудует шахтерскую часовенку, где перед очередной сменой можно поставить свечку, надеясь таким образом гарантировать себе возвращение на свет Божий. Вот, собственно, весь «соцкультбыт».

Красное на черном

Примечательное явление на Донбассе сегодня: несмотря на постепенное падение объемов добычи угля, базовая отрасль региона ощущает острый кадровый дефицит. Но секрет раскрывается очень просто: шахты заманивают к себе так называемых забойщиков и других малоквалифицированных работников, согласных на чисто физическую работу. Что поделаешь, когда спрос на «черное золото» и, соответственно, цены на него стремительно растут, но современная подземная техника все еще остается недосягаемой из-за астрономической стоимости. Да и подготовка новых механизированных лав из-за недавнего кризиса фактически сорвана. Вот и рубят уголек «внуки Стаханова» с помощью отбойных молотков и деревянного крепления, чего нигде, наверное, в мире больше не наблюдается.

Современных шахт с комплексными лавами, оснащенными комбайнами, гидрокреплением, на Донбассе осталось — можно пересчитать по пальцам одной руки. Прием туда, будто в институт международных отношений, — по огромному конкурсу. А все же попав в штат предприятия, о котором столько мечтал, рабочий, будьте уверены, будет держаться до последнего, молча соглашаясь на изнурительную, потогонную систему труда, нелегальные поборы наличными «для начальства», сознательное нарушение техники безопасности ради плана.

Более того, сумасшедшая борьба за места на «правильных» предприятиях породила практику, когда медицинская справка об удовлетворительном состоянии здоровья, обязательная при приеме на работу, банально покупается в больнице. Шахтные администрации пытаются противостоять этому постыдному явлению, устраивая за свой счет внеплановые медосмотры и даже находя хитроумные пути доплачивать специалистам из поликлиник «за честность». Однако статистика показывает тревожное положение вещей: ежегодно несколько десятков шахтеров умирает прямо на рабочем месте, не выдержав повышенной температуры и других экстремальных «сюрпризов» угольной шахты.

— Анализ смертельного травматизма свидетельствует, что в текущем году на каждый миллион тонн добытого угля приходится 2,46 человеческих жизней, — сообщает главный технический инспектор Профсоюза работников угольной промышленности Украины Александр Погребняк.

Уточним: за короткий срок этот роковой показатель вырос почти втрое. Шахтеры, которых по привычке именуют «представителями мужественной профессии», сегодня откровенно боятся выходить на очередные подземные смены. Но выбора у большинства из них просто нет.

Сергей Коробчук, Донецк

Отсчет сексуальной революции принято вести с середины 60-х годов, когда на Западе возникло движение хиппи (sex, drugs and rock-n-roll). Однако на самом деле, «бунт чувственности» (термин Ленина) долгое время был одним из основ государственности в СССР. Можно даже сказать, столпом страны победившего социализма.

Переписка на интимные темы

«Чувственность и сексуальность» обсуждались на партийных съездах большевиков еще задолго до революции. И не только обсуждались. На III съезде РСДРП даже было поручено Льву Троцкому разработать новую теорию отношений полов в случае победы большевиков. А сам Владимир Ленин еще в 1904 году писал, что «раскрепощение духа чувственности, энергии, направленной не на псевдосемейные ценности, поможет выплеснуть этот сгусток на дело победы социализма».

Немецкий психолог В.Райх в своей работе «Сексуальная революция» (1934 г., первое издание) приводит отрывок из переписки Троцкого и Ленина (1911 г.), посвященной этой теме. Вот что пишет Троцкий: «Несомненно, сексуальное угнетение есть главное средство порабощения человека. Пока существует такое угнетение, не может быть и речи о настоящей свободе. Семья, как буржуазный институт, полностью себя изжила. Надо подробнее говорить об этом рабочим…» Ленин отвечал ему: «…И не только семья. Все запреты, касающиеся сексуальности, должны быть сняты… Нам есть чему поучиться у суфражисток: даже запрет на однополую любовь должен быть снят».

Разработки большевиков в сфере секса принесли свои результаты: с победой революции в 1917 году можно было смело, а главное – быстро, внедрять теорию на практике.

«Так держать, товарищи!»

Многие положения большевиков в сфере «сексуального законодательства» даже сегодня выглядят сверхлиберально. Так, вскоре после знаменитых декретов «О мире» и «О земле» выходят декреты Ленина (19 декабря 1917 года) «Об отмене брака» и «Об отмене наказания за гомосексуализм» (последний – в составе декрета «О гражданском браке, о детях и о внесении в акты гражданского состояния»). В частности, оба декрета предоставляли женщине «полное материальное, а равно и сексуальное самоопределение», вносили «право женщины на свободный выбор имени, места жительства». По этим декретам «сексуальный союз» (второе название – «брачный союз») можно было как легко заключить, так и легко расторгнуть.

В 1919 году директор Института социальной гигиены Баткис с удовлетворением констатировал: «Брак и его расторжение стали исключительно частным делом… С удовлетворением также можно видеть, что количество сексуальных перверсий (извращений), будь то изнасилование, сексуальное надругательство и т.п., вследствие раскрепощения нравов сильно сократилось». Именно в это время появилась и теория о любви как «о стакане выпитой воды».

Само же раскрепощение нравов зашло так далеко, что вызывало уже удивление по всему миру. Например, писатель Герберт Уэллс, посетивший в это время революционную Москву, позже удивлялся тому, «как просто обстояло дело с сексом в стране победившего социализма, излишне просто».

Наряду с революционными датами, в СССР с размахом отмечались и другие праздники. Так, в Петрограде 19 декабря 1918 года праздновалась годовщина декрета «Об отмене брака» шествием лесбиянок. Троцкий в своих воспоминаниях утверждает, что на это известие Ленин радостно отреагировал: «Так держать, товарищи!». На этом же шествии несли плакаты «Долой стыд». Этот призыв окончательно вошел в широкий обиход в июне 1918 года, когда несколько сот представителей обоего пола прошлись по центру Петрограда совсем голыми.

Страна победившего секса



Изменение отношений между полами в это время носило всеобъемлющий характер. Например, при разрыве отношений в семье с детьми выплата алиментов производилась лишь на протяжении шести месяцев и только при условии, если один из партнеров был безработным или нетрудоспособным. Законодательство в отношении полов в послереволюционные годы постоянно развивалось, обновлялось, дополнялось. Так, Александра Коллонтай, одна из разработчиц «Кодекса о браке», писала: «Чем дольше длится сексуальный кризис, тем более хронический характер он принимает». И далее добавляет: «Сексуальный просвет в школах должен начинаться с 12-13 лет. В противном случае мы все больше будем сталкиваться с такими эксцессами, как, например, ранняя беременность. Не редкость, когда этот возраст (деторождения) сегодня составляет 14 лет».

И правительство большевиков спускает в регионы директивы о введении в школах секспросвета. Но это начинание наталкивается на препятствия: «косность мышления» в глубинке России и недостаток квалифицированных сексологов-преподавателей. Если с первым препятствием действительно было справиться проблематично, то со вторым – дефицитом секс-преподавателей – вполне по силам. В Россию потянулись сексологи из-за границы, особенно – из Германии. Например, с 1919 года и по 1925 год в СССР прибыло около 300 таких специалистов из-за границы. К примеру, сексолог, немка Халле Фанина вспоминала: «СССР в 1925 году действительно предстал передо мной как нечто фантастическое. Вот где простор для работы! Всему миру, и особенно Германии, стоит позавидовать тому, что произошло здесь. Тут так продвинулась прикладная сексология и психология, что материала для их изучения хватит на несколько лет». Кстати, СССР был первой страной в мире, где официально были признаны теории Зигмунда Фрейда.

В это же время не смолкают дискуссии о плюсах и минусах свободной любви. Интересны были доводы некого партработника Маркова на конференции «По вопросам социальной гигиены» в 1924 году: «Я предупреждаю, что на нас надвигается колоссальное бедствие в том смысле, что мы неправильно поняли понятие «свободной любви». В результате получилось так, что от этой свободной любви коммунисты натворили ребятишек… Если война дала нам массу инвалидов, то неправильно понятая свободная любовь наградит нас еще большими уродами».

Но такие доводы до поры до времени тонули в общем хоре одобрительных голосов. В СССР миллионными тиражами выходят книги и брошюры на эту тему (самая раскупаемая в 1925 году брошюра– некого Енчмиана «Сексуальные рефлексы»). Проводятся семинары. Темы одного из них были, к примеру, таковы: «1)Естественна ли сексуальность ребенка? 2)Как нам надлежит понимать и регулировать отношение детской сексуальности к труду?» В печати проводятся дискуссии о том, что «раньше дети играли в Красную Армию, а теперь игры похуже, а именно – сексуальные».

В начале 20-х годов также наблюдается резкий всплеск внебрачных рождений детей. Так, партработник Лысенко из Москвы приводит цифры, из которых явствует, что в столице в 1923 году минимум половина младенцев рождалась вне брака. Сама же семья как «ячейка общества» заменяется понятием «пара» (сегодня такое сожительство принято называть «гражданским браком»). В 1924 году, по данным Цейтлина, работника аппарата Троцкого, «в крупных городах «пары» по сравнению с семьями составляют большинство».

В это же время широко встает вопрос о контрацепции. Аборты приветствуются, так они «освобождают женщину». Производство презервативов возрастает в несколько раз по сравнению с дореволюционным уровнем. Академик Павлов проводит опыты на собаках по стерилизации, надеясь в будущем перенести их результаты на советских людей. Множество шарлатанов от науки моделируют новые контрацептивы, искусственное осеменение женщин, таблетки для повышения потенции.

Как уже говорилось выше, директивы «о социальной гигиене» спускались из Москвы «на усмотрение трудящихся». То есть, в губерниях власти должны были сами решать, какую сексуальную политику им вести. Часто их решение было весьма интересным…

Например, в Рязанской губернии власти в 1918 году издали декрет «О национализации женщин», а в Тамбовской в 1919 – «О распределении женщин». В Вологде же претворяли в жизнь такие положения: «Каждая комсомолка, рабфаковка или другая учащаяся, которой поступило предложение от комсомольца или рабфаковца вступить в половые отношения, должна его выполнить. Иначе она не заслуживает звания пролетарской студентки».

Прообраз шведской семьи

Но, конечно же, наиболее полно и ярко сексуальная революция воплотилась в обеих столицах социалистической России – в Москве и Петрограде. Мы привыкли считать, что «шведская семья», т.е. совместное проживание множества лиц обоего пола – изобретение чисто шведское. Оказывается же, что это изобретение наше, чисто российское.

Уже упоминавшийся Баткис в 1923 году в своей брошюре «Сексуальная революция в Советском Союзе» писал: «Задачей сексуальной педагогики в СССР является воспитание здоровых людей, граждан будущего общества в полном согласии между естественными влечениями и великими социальными задачами, ожидающими их… Пролетарская коммуна с ее свободой отношений должна помочь им в этом». Аргументация была такова, что раз брак – это пережиток буржуазного прошлого, то комсомольская коммуна – семья будущего.

Обычным явлением того времени были комсомольские коммуны. На добровольной основе в такой «семье» обычно проживало 10-12 лиц обоего пола. Как и в нынешней «шведской семье», в подобном коллективе велись совместные хозяйство и половая жизнь. Вот что пишет по этому поводу наш современник психолог Борис Бешт: «Разделение на постоянные интимные пары не допускалось: ослушавшиеся коммунары лишались этого почетного звания. В отличие от шведского аналога, рождение детей не приветствовалось, так как их воспитание могло отвлечь молодых коммунаров от строительства светлого будущего. Если все же ребенок рождался, его отдавали в интернат… Постепенно половое коммунарство получило распространение по всем крупным городам страны». Доходило даже до того, что, к примеру, в коммуне Государственной библиотеки в Москве коммунарам предоставлялись не только одинаковые пальто и обувь, но и… нижнее белье.

Образцовой в этом смысле считалась трудовая коммуна ГПУ для беспризорных в Болшево, созданная в 1924 году по личному распоряжению Дзержинского. В ней насчитывалось около 1 тысячи малолетних преступников от 12 до 18 лет, из них примерно 300 – девочки. Воспитателями коммуны приветствовались «совместные сексуальные опыты», девочки и мальчики проживали в общих казармах. В одном из отчетов об этой коммуне писалось: «Половое общение развивается в совершенно новых условиях. Коллектив так усложняет отношения индивида с другими людьми, что оказывается невозможным застраховаться от смены партнера или от начала новых отношений. Вместе с тем совместная жизнь отвлекает воспитанников от противоправных поступков и дурных настроений». Таким образом, можно сказать, что коммуна в Болшево была (и остается) самой крупной «шведской семьей» в истории. Кстати, подобная практика существовала и в других детских домах и даже в пионерских лагерях.

«От рассвета – к закату»

Так назвал свою статью немецкий психолог Вильгельм Райх, посвященную свертыванию сексуальной революции в СССР.

Действительно, с приходом к власти Сталина в конце 20-х годов сексуальная революция сходит на нет. Как обычно, для оправдания этого воспользовались авторитетом Ленина. Все чаще и чаще начинают приводить цитату из беседы Ленина с Кларой Цеткин: «Хотя я меньше всего аскет, но мне так называемая «новая половая жизнь» молодежи – а часто и взрослых – довольно часто кажется буржуазной, кажется разновидностью буржуазного дома терпимости».

Индустриализация стала требовать того, чтобы индивид тратил свои силы не на сексуальные развлечения, а на строительство коммунизма. «Распущенность нравов» стала официально порицаемой. Общественное мнение снова стало склоняться к тому, что «семья – ячейка общества», а основа порядка – моногамность.

Не отставало от общественного мнения и советское законодательство. С принятием сталинской конституции потерял силу декрет «Об отмене брака». В 1934 году были запрещены аборты, в марте этого же года Калинин подписывает закон, запрещавший и каравший половые контакты между мужчинами. После этого начались массовые аресты гомосексуалистов в крупных городах СССР.

Сексуальное воспитание среди молодежи прекращалось, свертывались научные работы на эту тему. В СССР наступало время, когда любой гражданин мог с гордостью заявить: «В нашей стране секса нет…»




lj madonion2008

Іноді мені здається, що якщо Ющ і увійде до історії України, то не за виконання ролі прапору Помаранчевої революції, а як автор кількох крилатих фраз, породжених «працьовитістю та незакомплексованістю тварюки»(с)ЛП.

Фразочку «набралася, як сучка блох» у свій час він присвятив, як відомо, Юлі, та й вигадав не сам – мій дід споконвіку так каже про пияків. Однак унікальність цього означення полягає у тому, що воно надзвичайно точно описує практично усі процеси, які тільки відбуваються в Україні, незалежно від часу чи дійових осіб.

І якщо Юля у свій час таки справді набралася кредитів, як сучка блох, то що вже говорити про нинішній уряд Азарова, який, здається, знає тільки три способи наповнення бюджету: 1. кредит; 2. гоп-стоп з ласкавою назвою «Податковий кодекс»; 3. скорочення кількості отримувачів пенсії шляхом підвищення пенсійного віку. Щоправда, ніхто особливо і не чекав від Миколи Яновича Дапашліви проблисків здорового глузду чи совісті.

Отож він тепер спокійно займається першим пунктом своєї програми заходів на покращення свого життя вже сьогодні. Кредити уряд бере звідусіль. Від МВФ вже отримали, від Росії, кажуть, теж. Хтось там ще нам позичав… А головне – Кабмін повним ходом друкує облігації державної позики. А оскільки ніхто не має особливого бажання їх брати – Азаров роздає їх під фантастичні відсотки. При цьому він вже винен державним банкам більше 15 мільярдів, і це, я впевнений, далеко не межа і навіть не остаточна цифра.

Про Податковий кодекс вже писано-переписано, тому я особливо не буду на ньому зупинятися, оскільки тільки такому економічному генієві як Микола Янович не зрозуміло, що збільшення податкового тиску на бізнес ніколи не призводить до зростання бюджетних надходжень. Навпаки – бізнес частково накривається мідним тазом або просто йде в тінь. Цей гоп-стоп, зрештою, не має особливого сенсу не тільки в умовах ринкової економіки (або корупційно-напівринкової, якою є українська), але навіть в умовах планової економіки совкового типу, на ідейних засадах якої і виросло таке чудо економічного маразму, як Микола Янович.

Що ж до збільшення пенсійного віку, то тут слід нагадати пару цікавих фраз, які належать Миколі Яновичу. Отож, не далі ніж у серпні прес-служба Азарова повідомляла дослівно таке:

«…Також у Меморандумі йдеться про поступове вирівнювання пенсійного віку для чоловіків і жінок, що відповідає світовій практиці.

Є декілька причин для даного рішення:
- чинний Уряд змушений позичати гроші в країнах, в яких пенсійний вік вищий, ніж в Україні. У Великобританії вік виходу жінок на пенсію становить 60 років, у США й Німеччині - 65 років, у Японії – 70 років;

- минулого року дефіцит Пенсійного фонду склав понад 17 млрд. гривень. За оцінками експертів, цього року він може зрости до 29 млрд. Такі темпи росту дефіциту є загрозою для економічної стабільності країни, яка постраждала не тільки від зовнішніх шоків, але й від популістської оцінки кризи, даної урядом Тимошенко;

- в українському суспільстві склалася критична ситуація: при загальній чисельності працюючих в 14 мільйонів, число пенсіонерів досягло понад 13,5 мільйонів людей».
Однак не минуло і півроку, як Азаров передумав: «Ні президент, ні прем‘єр-міністр ніколи не говорили про те, що з 2011 року буде підвищений пенсійний вік. Навіщо ми ведемо дискусію про ті питання, які ніколи не стояли у порядку денному? Ця тема була придумана нашими опонентами та розкручувалась під час виборчої кампанії»(с)Дапашліви

І тут, нечувано і не гадано, все стало на свої місця …
Володимир Йадороб

Нещодавно північний сусід незвично порадував небувалою (як для себе) активністю населення. Багатолюдні демонстрації в центрі Москви, зігування перед стінами Кремля, масові побиття, чергові заяви влади про те, що «будемо викалупувать зачинщиків з каналізації» і таке інше. «Дно» цього «моря народного протесту» давно відоме – міжетнічне напруження в Росії в цілому і в Москві зокрема.

Навіть якщо насильство було спровоковане Кремлем (а певні свідчення про це вже є) – все одно організатори знали, куди бити. Ні для кого не секрет, як поводиться велика частина вихідців з «неслов’янських республік», коли потрапляє в ці самі колишні «слов’янські республіки». Тотальна присутність цих вихідців серед злочинців та «бариг» всіх мастей і категорій тільки підсилює негативне ставлення до них місцевого населення. Це я до того, що ніякого співчуття до тих, кого гамселили «толпою» на Манежній площі та в метро, в мене особисто немає. Бити одного натовпом – це якраз улюблена тактика вихідців з Кавказу і Середньої Азії, а цього разу вони відчули її ефективність на собі. Але реальна причина всього, що відбулося, лежить трохи в іншій площині.

Кремлівська машина пропаганди працює, не покладаючи рук, вже добрих 400 років. І працює вона якісно. Тому для росіян поняття «Росія» і «Російська імперія» давним-давно вже стали нероздільними.

Всі без винятку приєднані до імперії регіони вважаються «своїми», «русскімі», а часто й «ісконнорусскімі». Для росіян існує тільки одна нація – «русскіє», всі інші переводяться в розряд нацменшин або в якісь аморфні недоетноси, на зразок «хохлів».

Будь-який рух на відокремлення від імперії розглядається виключно як антиросійський. Довести росіянину, що не всі народи мріють бачити себе в складі Російської імперії – неможливо. Оскільки Росія для інших народів може нести виключно прогрес, визволення (це обов’язковий пункт) і братську любов.

А ще росіянин звик до того що, всі негативні явища, пов’язані з імперіалізмом, відбуваються або в інших (як правило, «поганих») країнах, або, в крайньому випадку, на згаданих вже «окраїнах» Росії, де ці явища інспіруються тими самими «поганими» державами. Самій же Росії, а тим більше Москві, імперіалізм приносить нові території для розміщення гарнізонів, нові фінансової вливання, промислові потужності, землі для варварського сільськогосподарського освоєння, сировинні бази та безліч талантів з «нацменшин», котрі поспішають записати себе в «русскіє» і творити «во славу Россії».

Утім, будь-яке явище має дві сторони. І саме друга сторона московського імперіалізму для простих росіян зараз проявляється надзвичайно гостро. Виявляється, що нацменшини не бажають себе такими вважати. Більше того, вони всю Росію (а тим більше Москву) вважають своєю.

Схема дуже проста. Ви приїжджаєте до них на танках «відновлювати конституційний порядок», вони приїжджають до вас на поїздах цим самим «конституційним порядком» користуватися. Дагестанці та чеченці приїжджають до Москви не як іноземці. Вони приїжджають до столиці держави, громадянами якої вони є. Росія сама створила собі цю проблему, як створила її собі, наприклад, Франція, котра колись ніяк не могла «розлучитися» зі своїми колоніями.

Росіяни хотіли мати ці території в складі Російської Федерації? Вони їх мають. Але разом з населенням. І населення це тепер «має» росіян у російських же містах. І росіяни самі допустили це. Тому що в лавах міліції, котра толерувала злочини на етнічній основі, теж служать росіяни. І тому що люди, які робили вигляд, що не бачать і не чують, як чужинці творять свавілля в їхніх містах, теж росіяни. І тому що люди, які підтримували владу, що проводить жорстку колоніальну політику і пропагує імперський шовінізм – теж росіяни.

Серед радикально настроєних кіл російського спротиву вже мусується питання про відокремлення Північного Кавказу від Росії. Але, звертаючи увагу на наслідок, вони чомусь не бажають спрямовувати свою боротьбу проти його причини.

Невже хтось вірить, що Кремль «залишить» простого росіянина без внутрішніх та зовнішніх ворогів? Ну, замінять «кавказьке питання» на якесь інше, і через деякий час виникне нова хвиля народного гніву. Тільки вона знову не буде спрямована проти дійсних винуватців тієї ситуації, що склалася.

Зараз росіяни виходять на вулиці з гаслами «Вирішіть кавказьке питання!», звертаючись до влади, яка це питання і створила. Натомість вони мали б виходити з закликами до повалення путінського режиму й імперського устрою. Поки вони цього не роблять – в мене особливих сумнівів щодо майбутньої обличчя Росії немає: воно буде таким, яким і було останні 400 років. І боротьба всіх тих людей, котрі не захотіли бути баранами, яких ведуть на забій, буде марною. І їхні жертви будуть марними, поки в Росії Сталіна розглядають як «ефективного менеджера», державу очолює Путін, а цілком реальним кандидатом на посаду президента є Кадиров.

Тож хай щастить російським патріотам в їхній безнадійній справі. Боротьба без перемоги - це не найгірший варіант.

«Бояться нас жиди та басурмани, престiж крeпчаєт,
мощно возрастаєт день ото дня процент жиров у маслi.»
“ Гамлет, або феномен датського кацапiзму» Лесь Подерв’янський

Спростовуючи минулого разу певну гіпертрофовано роздмухану совєтсько-російську міфологію про самих себе, ми з’ясували, що в таких гуманітарних галузях, як література та освіта, росіяни далеко не попереду планети усієї, а навіть навпаки. Цікаво, а як ся мається у росіян в інших галузях та сферах?..

Наука

Ще один міф – про велич російської науки. Ще з совєцьких часів ми звикли до цієї аксіоми, починаючи із вольтової дуги Петрова та радіо Попова! Підстави були. Що б там не казали, але в СРСР після війни велика наука з’явилась. Будували Академмістечка та реактори, прискорювачі, радіотелескопи та супутники. Але все ж це була не російська, а совєцька наука, тобто, російсько-єврейсько-українська і т.д.

Сьогодні ж внесок Росії в світову науку та розробки складає 2% - у відповідності до частки її населення в світі. Цю цифру оприлюднив головний вчений секретар Президії РАН академік Валерій Костюк. Він також повідомив, що внесок США в світову науку в 2009 р. оцінюється в 35%. Іншими словами, американська наука потужніша в 17 разів, а в перерахунку на душу населення - у вісім разів ефективніша! № Країни за числом Нобелівських лавреатів З 1901 по 2009 рр.
1 США 320
2 Великобританія 117
3 Німеччина 103
4 Франція 57
5 Швеція 28
6 Швейцарія 26
7 Австрія 21
8 Італія 20
9 СРСР та Росія 19
10 Канада 18


Окрім того, Костюк вказав на продовження тенденції від’їзду вчених із країни. Тим часом, за останні 10 років в США, ЄС та Китаї кількість вчених збільшилась в рази. До речі, на останньому загальному засіданні РАН були присутні понад 500 академіків та 700 член-корів. В США академіків немає, але це не заважає країні впевнено лідирувати в науці, що позначається на кількості нобелевських лавреатів. Росія ж на далекому 9 місці, заледве випереджає Канаду.
Іншими словами, всесвітнє визнання класу радянської (російської) науки не знайшло відображення ні в кількості нобелевських лавреатів, ні в рейтингах вчених.

ВВП
Згідно з даними Всесвітньої книги фактів (ЦРУ), за 2008 р. Росія вийшла на сьоме місце серед країн, і тепер не лише за рахунок балістичних ракет може претендувати на місце в G7.



Але для великої держави 3% від світового ВВП при відповідних 2%-х населення – малувато буде. Можливо, колись Росія обжене Англію, але навряд чи Німеччину, населення котрої вдвічі менше, а природні ресурси незрівнянно бідніші. Індія, Японія та Китай, не кажучи вже про США, недосяжні.

Але навіть не це найголовніше, а те, що економіка Росії має відверто сировинну спрямованість. І пишатися цим – велика енергетична держава! – як мінімум, необачно. За кордон йдуть нафта та газ, ліс, діаманти, руда та продукти первинної переробки. Тобто, навіть сьогоднішня, вельми скромна економічна велич РФ підтримується за рахунок грабунку майбутніх поколінь. Причому, не далеких, а вже дітей та онуків, котрі успадкують розорену землю зі спустошеними надрами.

В чому ж велич?

В чому ж ще Росія проявила себе, що так претендує на виняткову велич? А мова саме про месіанство, про якісь особливі, видатні якості народу, що буцімто дають підстави претендувати на світову першість! Мовляв, Божим промислом визначений він вести інші народи до світлого майбуття.

Але що він може запропонувати світу? Культуру? Ги-ги. Особливих захоплень вона не викликає ні у кого, включно із самими росіянами. Це підтверджують турагенції, котрі рекламують тури без росіян. Мало кому подобається їхня нестриманість, розбещеність та інша ширина натури.

Медицина? Так, у певний відрізок часу працювала порівняно непогана масова медицина семашківського типу. Однак і вона загнивала та розкладалась разом із совєцькою владою, і жодних перспектив вона не мала. Сьогодні має Росія мало чим відрізняється від того, що має, наприклад, та ж таки Україна, тож висновки робіть самі.

Але, можливо, РФ славиться справедливим правосуддям? Досконалою державною машиною із чесними та працьовитими чиновниками? Професійною армією та сучасним флотом? Міліцією, що впевнено стоїть сторожі закону та порядку, і має повагу в народі? Чи чудовими шляхами? Випестуваними, чистими містами? Кришталевими озерами? Ріками, із яких можна пити воду? Назвіть, в решті-решт, хоч один показник, окрім розмірів, за котрим Росії можна зарахувати велич!

Згідно з уже згадуваним опитуванням Newsweek, Росія в рейтингу 100 країн посіла 51-е місце (США на 11-й позиції), поступившись навіть Україні (49-а). За динамікою розвитку економіки вона на 36-му місці, за якістю життя на 50-му, за рівнем здоров’я нації та політичної обстановки – лише на 75-му…

До речі, про міста (що таке російська дєрєвня – мова окрема). Агентство Mercer 2010 Quality of Living Survey в травні зробило підсумок аналізу якості життя в містах світу – жодне російське місто не потрапило в першу сотню!

В 45-му розбомблена, розтрощена та знекровлена Німеччина лежала в руїнах. Мало того, СРСР ще й нещадно пограбував її. В першу чергу демографічно – декілька мільйонів німців хто по п’ять, хто по сім, а хто і по десять років відпрацювали на будівлях переможців. По-друге, пограбував буквально: совєцькі офіцери везли добро здоровенними німецькими валізами – бачив таку у діда, генерали – вагонами, маршали – ешелонами, держава – цілими заводами. І, тим не менш, через 20 років Німеччина стала локомотивом європейської економіки. Залікувавши рани, вона досягла процвітання – і довелось терміново будувати берлінський мур, аби гедеерівський народ не проголосував ногами за капіталізм. А Росії, виходить, і самодержавність не на користь, і соціалізм поганий, і капіталізм не допомагає?

Що ще в активі у великої держави? Балет? Але ж і балет вже не той. Ракети? І ракети вже не ті, тому не треба про космос... Але перейдемо до головного. Ракети, танки, мілітаризм, тоталітарна ідеологія і практика, постійна експансія у всі боки – ось головний внесок Росії в світову так би мовити культуру. Фактично все ХХ сторіччя минуло в протистоянні нормального світу і надзвичайно експансивної країни! Величною Росія була не стільки своїми досягненнями – їх, як бачите, не так вже й багацько. А от горя і страждань сусідам по планеті вона принесла куди більше - одними лише претензіями на велич.

Підсумок же викладеному в цьому матеріалі досить жорстко свого часу зробив один відомий росіянин - поет і перекладач, музичний та літературний критик, найбільш відомий, як автор текстів пісень групи «Наутилус Помпилиус» – Ілля Кормільцев:

"Я обожаю русских. Они всегда точно знают, кого нужно запретить. Я уже лет 20 надеюсь, что наконец кто-нибудь придет и запретит их. Как класс. Вместе со всей их тысячелетней историей жополизства начальству, кнута и нагайки, пьянства и вырождения, насилия и нечеловеческой злобы, вместе с каждым пидорасом, который знает, кого точно нужно запретить.

Увы, эти странные создания не вполне понимают, что для всего остального мира они выглядят как ничтожные уродцы...

Они дергаются, ползают и кочевряжатся, надеясь, что их кто-нибудь заметит... а никто... не замечает... Одного боюсь – этой сволочи хватит ума человечество попытаться запретить."
Илья Кормильцев (1959—2007)

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»

Шестеро членів Центрального комітету і два члени Центральної контрольної комісії Компартії України від кримської парторганізації заявляють, що президія ЦК, ухваливши рішення про розпуск Кримського рескому і виключивши з лав партії його секретарів Леоніда Грача і Юрія Аксютіна, знехтувала нормами статуту КПУ на догоду партії влади і великого капіталу.

«Обурені неповагою до комуністів десятитисячної організації та її активу, які на пленумі рескому 14 грудня висловили повну підтримку діяльності республіканського комітету, а також його керівництву в особі першого і другого секретарів Грача і Аксютіна», - зазначається у заяві прес-служби Кримської організації КПУ.

Його автори просять членів ЦК і ЦКК, усіх українських комуністів «звернути увагу на захворювання опортунізмом, політичною короткозорістю найближчого оточення Симоненка, частини секретарів обкомів, які перетворили партію на акціонерне товариство».

«На наш превеликий жаль, ми переконалися у переродженні першого секретаря ЦК КПУ Симоненка, у його тісному зв`язку з олігархічними структурами, виконанні ним їх вимог, порушенні першим секретарем моральних принципів, що стали на шлях, по суті, руйнуванні Комуністичної партії України», - сказано у зверненні до комуністів України.

«Ми висловлюємо обурення тому хамству і неповазі, які проявлені до Кримської республіканської організації, яка ні на йоту не порушила жодного положення програми, і статуту Компартії, що виконує всі рішення Центрального комітету. Ми стурбовані тим, що удари і виключення завдано по тих, хто після заборони КПРС і КПУ, коли багато з тих, хто ухвалював подібні рішення, сиділи по хатах, першими на всьому терені колишнього Радянського Союзу, відновили комуністичну організацію та її структури в Криму», - зазначається у документі, який, за даними парторганізації, підписали члени ЦК: Болотіна, Іванов, Корнілов, Лисенко, Нараєв, Штепа, - і члени ЦКК: Захаров і Шекун.

***Л.Грач критикував КПУ за співпрацю з Партією регіонів і виступав за вихід комуністів з коаліції з ПР у Верховній Раді.

«Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей
А также в области балета мы впереди планеты всей»

Володимир Висоцький

Цей матеріал я отримав від мого давнього (ще зі студентських часів) друга, білгородця Анатолія Широкорада. Анатолій провчився разом зі мною на геофаці ХДУ лише до другого курсу. Потому навчання кинув, сходив до армії, знову поновився в університеті, але вже не на геофаці, а на філфаці, котрий з успіхом і закінчив зі спеціалізацією історія української літератури. Нині Анатолій, доктор наук славістики, не при справах – виявляється, в жодному виші Росії не знадобився спеціаліст із історії української літератури.

Втім, Анатолій дуже не бідкається. Переїхавши в одне із старовинних містечок російської Слобожанщини – Шебекіно, він переймається писанням есеїв, критичних літературних статей, нещодавно видав збірку оповідань. З цього і живе. Інколи Анатолій друкується в нашій україномовній періодиці, але зі здивуванням відзначає: чим далі, тим важче надрукувати україномовну статтю в Україні ж. Тому цим матеріалом дозволив мені розпорядитися на мій розсуд.

З його слів, поштовхом для написання цієї статті став дрейф нинішнього українського керівництва в бік Росії. Тому він і вирішив поділитися із українськими читачами своїм баченням на рахунок того, а куди, власне, нас тягнуть регіонали.

***

Про завищену самооцінку росіян, які вважають себе великою нацією, відомо усьому світові. У них - велика література, велика наука, неперевершені музиканти, співаки, митці, вони - найграмотніша нація в світі, котра має непереможну армію, і таке інше. І, напевне, саме через цю хворобливу пихатість та маніакальну зарозумілість росіяни в своїй більшості - від людей відомих і до останнього волоцюги - із презирством та зверхністю ставляться до інших країн та народів.

Згадайте хоча би, із яким захватом аудиторія сприймає дурнуваті антиамериканські спічі Задорнова чи відоме путінське: «Послухай, Джордже, Україна - то і не держава зовсім». Але особливо росіяни чомусь не люблять своїх сусідів, а вони, зрозуміло, відповідають їм тією ж монетою.

Ось як з цього приводу висловився відомий російський літературний критик і публіцист Юрій Кирпичьов:

«Думаю, ненависть и презрение – слишком эмоциональные категории, чтобы пользоваться ими в отношении к странам и народам. Однако, раз уж речь зашла о взаимной любви, то не пора ли признать за людьми и нациями справедливое и выстраданное право относиться к России объективно? То есть, без особой симпатии? Ибо не заслужила! Ни у финнов не заслужила симпатий, ни у евреев, ни у прибалтов, ни у поляков, ни у белорусов или украинцев, ни у русских немцев, ни у крымских татар, ни у черкесов, ни у чеченцев, ни у казаков и казахов, ни у ингушей и кабардино-балкарцев! На кого там еще она нападала, кого репрессировала, выселяла, переселяла, кому устраивала голодоморы? Да на всех нападала, по всему периметру. Исключений не припомню и буду благодарен за подсказку.»

І в той же самий час, з приводу і без нього, на будь-якому рівні мусується велич Росії та її народу. І, зрозуміло, надзвичайних душевних якостей росіян, якоїсь особливої духовності, широти і навіть космізму! І постава у них особлива, і аршину на них не відшукати, і взагалі – сторонись, зашибу!

Що ж, скористаємось досвідом та методом Вені Єрофеєва. Переймемося аналізом! Повірте, в житті все – навіть самобутню російську гармонію – можна виміряти алгеброю.

Велична російська література

Отже, Росія – велика держава із великою літературою, а також із найбільш читаючим в світі народом? Але ось результати пошукових запитів у Google щодо деяких відомих письменників. Жирним шрифтом виділені російські прізвища, їх чотири. Причому (окрім Пушкіна), титани російської словесності - в кінці тридцятки письменників. Ну і, зрозуміло, що високе місце Пушкіна обумовлене не стільки цікавістю до його творчості, скільки тим, що він – візитівка, символ російської літератури. Писатель

Google число обращений
New-York Montreal Washington Boston Sydney
1 Shakespeare 64,6 55,1 53,7 55,90 148,00
2 Goethe 29,5 32,3 32,2 70,40 54,40
3 Voltaire 22,6 27,2 27,7 27,50 52,60
4 Victor Hugo 20,2 12,0 12,4 12,50 8,99
5 Henry James 14,8 16,0 14,2 16,50 13,70
6 Pushkin 12,2 11,9 12,29 12,8 11,50
7 Walter Scott 11,3 15,3 15,1 15,40 18,00
8 Moliиre 8,84 8,09 11,0 8,13 4,89
9 Charles Dickens 8,13 7,29 7,15 7,73 3,73
10 Oscar Wilde 7,43 4,68 4,68 4,68 5,90
11 Jules Verne 6,74 6,53 6,51 6,36 2,55
12 Dante Alighieri 5,46 5,4 7,18 7,01 4,30
13 Herbert Wells 5,4 5,55 5,64 5,68 1,78
14 Friedrich Schiller 4,99 5,35 4,04 4,06 8,25
15 Robert Burns 4,86 8,89 8,89 9,56 1,03
16 Flaubert 4,63 5,35 5,34 5,16 7,74
17 George Sand 4,52 9,17 9,12 9,04 13,60
18 Stendhal 4,3 5,82 5,65 15,40 1,62
19 Alexandre Dumas 4,26 6,19 6,52 6,83 1,79
20 Bernard Shaw 4,05 2,96 3,01 3,02 1,22
21 Honorй de Balzac 3,38 3,16 4,86 3,20 1,62
22 Robert Louis Stevenson 3,37 2,8 2,8 2,81 1,56
23 Heinrich Heine 3,34 3,13 3,12 3,13 1,46
24 Joseph Conrad 3,26 3,13 2,19 2,27 2,12
25 Conan Doyle 3,18 2,67 2,67 2,67 1,42
26 Jonathan Swift 2,96 2,09 2,09 2,10 11,90
27 Emile Zola 2,37 2,3 2,29 2,30 1,32
28 Chekhov 2,18 3,59 3,60 4,49 8,56
29 Marcel Proust 2,06 1,89 1,89 1,92 1,10
30 Leo Tolstoy 1,6 1,67 1,67 1,70 1,08
31 Dostoyevsky 1,19 1,19 4,64 4,69 2,44


Таблиця складена вже згадуваним Юрієм Кирпичовим, Мариною Прозоровою та Віктором Лебедєвим.

Зрозуміло, таблиця дає лише приблизне уявлення про місце письменника в духовному світі людства, але більшого і не треба. Як бачите, російська література посідає досить скромне місце у світовому рейтингу. А для письменників 20-го та 21-го сторіч ситуація ще сумніша, в цьому пересвідчитесь самостійно.

Тобто, російська літературна самооцінка виявилась суб’єктивною та завищеною, і найпростіша числова перевірка тут-таки це і виявила.

Росія – найграмотніша країна

В міф про росіян, як найбільш читаючий народ, вже не вірить і сам цей народ.

У всякому разі, випуск друкованої продукції (в т.ч. і книжок) в США значно перевищує російські показники. Але відголоски сталого уявлення лунають в так і невикоріненому совєцькому міфі про те, що пересічний росіянин грамотніший за пересічного американця. Хоча відомо, що в США рівень вищої освіти переганяє російські показники, більше університетів – і вони кращі. А читачі зростають саме в них.

Отже, студенти і університети. Згідно з Академічним рейтингом вузів, МДУ займав такі місця в світі: 2004 р. – 66; 2005 – 66; 2006 – 70; 2007 – 76; 2008 – 70; 2009 – 77. СПбГУ і взагалі в четвертій сотні. Зрозуміло, що в Росії цим рейтингом незадоволені, і назло зарозумілому Заходу вирахували власний, згідно з яким МДУ - на 5 місці! Але, окрім веселого сміху, ця радісна новина в світі нічого іншого не викликала. Тому що в світі існують й інші рейтинги - наприклад, за даними US News and world report від 25 лютого ц.р. він займає 155 позицію. А Rankings Web by the Cybermetrics Lab CSIC так і взагалі задвинув МДУ на 225 місце.

Така якість російських вишів, а відповідно і студентів – і читачів. А тепер про кількість.

В СРСР було 200 студентів на 10000 населення, зараз в Росії понад 500. Якщо вірити статистиці, то 69% відповідної вікової групи, тобто юнаки та дівчата – студенти! Це надзвичайно багато, позаяк до половини їх навчається у відверто слабких вишах та їхніх числених філіях, котрі не подають дані для рейтингу, а багато-які навіть не акредитовані! Який вже там світовий рейтинг.

За даними Рососвіти, в 2007 р. в РФ було 970 вишів, із них 350 недержавних ( для порівняння, в 2009 р. в США діяло 4352 виша). Таким чином, у Росії один виш - на 145 тис. населення, тоді як в США – на 72, в Австралії – на 52, а в Бельгії – на 55 тис. Окрім того, позаяк якість шкільної освіти викликає не менше підозр, ніж вищої, то 69% (в СРСР ця цифра не перевищувала 30%) юнаків та дівчат, котрі вступають до вишів (12 місце в світі), свідчить про практичну відсутність відбору і конкурсу. Здавалось би, про те ж саме і навіть в більшій мірі мусять свідчити дані про 88% таких, що поступили у Фінляндії, 85% в Південній Кореї та в США, 83% в Швеції. Але там ситуація трохи інша. Фінська, шведська та корейська шкільна освіта – найкращі в світі, а в американські виші не протовпитися від найперспективніших закордонних студентів.

У підсумку, навіть після такого бурхливого росту кількості студентів частка росіян, котрі мають в економічно активному віці вищу освіту, складає близько 20%, тоді як в США 33%, а за деякими даними навіть 40%.

Тобто, немає жодних підстав казати про якусь особливу начитаність та освіченість росіян.

До речі, в середині серпня американський часопис Newsweek, порівнявши 100 країн, визнав найкращою Фінляндію. Колишня колонія Росії лідирує і в освіті, тоді як колишня метрополія - РФ - на 31 місці…

Цифри для країни, котра позиціонує себе, як найосвіченішу в світі – вбивчі.

Закінчення буде

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»

малюнок звідси

Президент Віктор Янукович став особистістю року в 2010 році за версією журналу "Корреспондент". Про це свідчать результати рейтингу журналу. "Корреспондент" визнав Януковича особистістю року за рішучість у сфері консолідації влади та згортання громадянських свобод.

Прем'єр-міністр Микола Азаров переміг у номінації "Прес року" у зв'язку з посиленням податкового й митного тиску на підприємців.

Звання "Покупець року" одержав міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов через ситуацію, пов'язаною з одержанням МВС автомобіля Cadillac Escalade.

Звання "Улюбленець публіки" удостоївся мер Харкова Геннадій Кернес за його небезперечне обрання на цю посаду.

Бізнесменові Дмитрові Фірташу присуджено звання "Реваншист року".

Мер Києва Леонід Черновецький переміг у номінації "Жертва року" у зв'язку зі звільненням його з посади голови Київської міської державної адміністрації.

Звання "Несподіванка року" журнал присудив лідерові партії "Всеукраїнське об'єднання "Свобода" Олегу Тягнибоку за результат його політсили на місцевих виборах.

Дівчата з руху Femen удостоїлися звання "Тіла року" за нестандартні акції протесту.

Художній керівник київського центру сучасного мистецтва "Дах" Владислав Троїцький переміг у номінації "Креативник року" за масштабність і оригінальність для України проекту ГогольFest.

Брати Віталій і Володимир Клички одержали звання "Надійні хлопці року" за непохитність, виявлену на вершині світового боксу.

***

А минулого року: Тимошенко стала Мученицею року, Москаль - Асенізатором, Лозінський - Дракулою

Москва. 16 грудня. Прем`єр-міністр РФ Володимир Путін заявляє, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу.

Про це В.Путін сказав під час спілкування з росіянами в прямому ефірі.

«Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців», - заявив В.Путін, відповідаючи на питання одного з росіян.

За його словами, статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%. «Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах», - сказав він.

За словами В.Путіна, це зовсім не зменшує значення у спільній перемозі республік колишнього Радянського Союзу.

Здається, перед Юлею Тимошенко замаячила цілком реальна нагода повернутися до рідних пенатів – на Лук’янівку. З тою лише різницею, що тепер звинувачення їй будуть висунуті абсолютно реальні і підкріплені доказами, і шанси на вдалу посадку будуть як ніколи високі.

А Юля у відповідь розіграє випробуваний сценарій: натовп прихильників біля воріт Лук’янівського СІЗО, телесюжетні замальовки замученої клятими ворогами Багіні на фоні убогої камери, звернення до європейських інституцій із заявами про переслідування і т.п.

На користь такого Юліного сценарію свідчать два факти. По-перше, у свій час така схема спрацювала щодо Кучми. То чому ж вона не може спрацювати і щодо Януковича, якому, як показує досвід, далеко до Кучми у сенсі незламності та непохитності. По-друге – Янукович нещодавно вже мусив поспішно давати заднього у протистоянням із Майданом, отож він, здається, очкує великих мас протестуючих. Що не дивно, враховуючи деякі факти його політичної кар’єри.

Однак тут є кілька важливих факторів, які потрібно враховувати. Зокрема, існує невелика, але суттєва різниця між конфліктами за векторами Кучма-Тимошенко та Яник-Тимошенко. Кучма у свій час лише намагався розчистити собі поле для діяльності, тому одразу ж відступився від ідеї посадити Юлю, коли побачив, що ціна може бути зависока. А Янику нині нічого вже розчищати не потрібно, адже вся влада і без того зосереджена в його розпальцьованих руках. Яник намагається посадити Юлю чисто для того, щоб відвернути увагу виборців від існуючих проблем і заодно – навісити на неї усіх котів. Виборцям Яника, вихованим у дусі ненависті до «помаранчевих майдаунів», безперечно сподобається САМЕ ТАКА реалізація гасла «Бандитам тюрми!». А виборці Юлі будуть до краю обурені реваншем «синюків»: «за що ж ми мерзли на Майдані»? Однак і ті, й інші при цьому мусять геть забути про те, що їх скоро будуть викидати з квартир за новим Житловим кодексом, бо комунальні послуги і ціни ростуть, а прибутки зжирає інфляція. Вони не помітять, як «Укртелеком» загребе під себе Ахмєтов, а Одеський припортовий завод – Фірташ. Вони жодного разу не згадають про вкрадене Межигір’я, Сухолуччя та кримський мис Форос.

Крім того, невиясненим залишається ще одне питання: чи здатна сьогодні Юля зібрати достатньо потужну акцію на свою підтримку? Тобто – наскільки високим є особистий авторитет Тимошенко та довіра виборців до неї?

Бо тут кількох тисяч проплачених маніфестантів з партійними прапорами буде явно замало. Акція матиме сенс лише у тому випадку, коли вона буде здатна вразити уяву Яника та його камарильї.

І от у цьому, як на мене, ховається найбільша для Юлі небезпека. Ніхто достеменно не знає, скільки встигла втратити Юля за час свого дивного після виборчого заціпеніння. Місцеві вибори, якщо дивитися реально, не принесли їй вражаючих результатів та феєричних перемог. Звісно, немалу роль у цьому зіграли фальсифікації та адмінресурс, але навіть з урахуванням його у Юлі результат був більш ніж скромним, якщо порівнювати з президентськими виборами.

Яник теж ризикує. Якщо Юля облажається і не спроможеться зібрати хоча б нікчемних тисяч п’ятдесят – сьорбати їй тюремну баланду. Але якщо на вулиці вийдуть сотні тисяч – Яник не пошкодує, що геть розвалив армію та купив собі нового гелікоптера. Буде на чому оперативно дременути на Москву, і щоб протиповітряна оборона не збила…

Володимир Йадороб