Давно вже присів на цю групу. Що привабило - вона німецькомовна, тобто не піддалася загальній англоманії.Ну і сотні разів бачені кадри з "Володаря перснів" та-аку викликають ностальгію...І зрештою - який тут Саурон... Епічний... Аж страшно стає за улюблених персонажів)

За слов’янським Звичаєм 21 грудня святкується народження нового Сонця - Божича.

Початок астрономічної зими і зодіякального знаку «Козоріг». Початок нового річного Сонячного Кола. Слово «Коляда» походить від слів «Коло дається». Якщо порівнювати річне Коло з добою, відповідає 12-й годині ночі, або нулю годин – півночі.Святкування починають напередодні ввечері. Святвечір настає з появою на небі першої зірки. Під час святкування виконуються наступні обрядодійства:

1. Внесення пшеничного снопа - Дідуха (уособлення єдности з духами Предків).

2. Внесення поминальної страви – куті, звареної з цілих зерен пшениці, як уособлення зародку нового життя та зв’язку поколінь.

3. Запалення живого вогню – свічки, або трисвічника.

Якщо на святі немає жерця, його обов’язки виконує голова родини. На столі має бути 12 пісних страв за числом місяців року. М’ясні страви на Святій Вечері не можна вживати, бо це є свято єднання людини з Природою, а їжа тваринного походження, особливо м’ясо обтяжує людину грубими матеріяльними енергіями і затруднює зв’язок з тонким Світом.

Після Вечері бажаючі ідуть колядувати – обходять родичів та знайомих, співаючи пісні-колядки та вітаючи зі святом. Колядники можуть розігрувати цілі дійства, гуртуючись у так звані «вертепи». Ватаг гурту несе восьмипроменеву зірку – символ творення Всесвіту. Обов’язкова наявність серед дійових осіб чоловіка, рядженого козою. Вмирання, а потім «оживання» кози зображує «вмирання старого Сонця» – Сивого Яра і «народження нового Сонця» – Божича. Ще коза міфологічно зв’язана з Велесом, який опікується Божичем протягом зимового часу. З точки зору астрології коза також відображає астрологічний знак Зодіяку Козоріг, в який нині умовно увійшло Сонце.

Уранці на Коляду до схід Сонця вітають одне одного, запалюють свічу – прообраз Сонця, що має народитись, обходять оселю, обкурюючи запашним зіллям і скроплюючи освяченою водою. Сідають до святкового столу. Вітають одне одного різдвяними подарунками (пізня народня назва свята – «Різдво», народження Сонця). За повір’ям, цієї ночі Сивий Яр, як уособлення Старого Року приносить дарунки онукам Дажбожим. Дарами відзначається гідна поведінка впродовж минулого річного Кола.

Покровителем  першого місяця після зимового сонцестояння є Хорс, який уособлює собою силу нічного, зимового, потойбічного Сонця, котра відображена у Місяці як відлуння, від чого й походить інша назва Місяця – Луна. Човен – Місяць (Хорс), також переносить до Нави «Старе Сонце», він є і перевізником новонародженого зародку Світла у Навській, темній порі року і передає його під опіку Богу Велесу, у чому має подібність з перевізником Хароном з грецької міфології. Однокореневими зі словом Хорс є слова оХОРонець, ХОРонити, ХОРда. Місяць-Хорс навчив людей спостерігати за часом, вести ХРонологію. Вночі на свято Коляди, серед Навської темряви зароджується нове Світло. У річному плині починається нове світотворення, на початку початків якого з’являється Час.

На святі Зимового Сонцестояння колядники водять козу яка спочатку «вмирає», а потім «оживає» чим умовно позначається «вмирання старого року» і «народження нового». Коза також у Звичаї пов’язана з Велесом, який за Велесовою Книгою (ВК 16-А) «приносить отрочат», тобто як провідник між Світами приносить душі зі Світу неявного до Світу земного буття. Також Велес є опікуном Світла у нічний та зимовий час, бо то «Молимо Велеса, отця нашого, хай потягне в небі коня Суражого...» (ВК 3-А), та відаємо як «Вночі Велес іде по Сварзі, по молоці небесному, іде до свого Чертогу, і в зорях сідає до Воріт...» (ВК 8(2). Коза також пов’язана із зодіякальним знаком Козоріг.

Знак Козоріг (g) (21.12.-21.01 за гр. календ.), як кожен зі знаків, що стоять на початку астрономічної пори року (Козоріг, Овен, Рак, Терези) належить до знаків основного квадрату – тих що дають енергію, розпочинають дію, є ініціяторами. Належність Козерога до стихії Землі спонукає його проявляти себе у конкретних справах. Проявляє себе як той, що використовує досвід, спонукає та скеровує до окресленої дії.

У річному Сварожому Колі протилежно знаку Козерога з покровителем Хорсом знаходиться астрологічний знак Рак, що його покровителем є Дажбог-Купало, прояв літнього Сонця.  

Куди котиться світ? До Дагор Дагоррат, куди ж іще...

Олесь Бабій. На руїнах.

Не проклинаймо ворогiв,
Не називаймо їх катами:
Найбiльший ворог наш – мiж нами,
По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам
Собi квiтками чи смiттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати
За те, що промiнь волi згас.
Удармось в груди: винуватий
I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силi б'є поклон.

Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусiв розтоптати.
Бо гине i орел безсилий,
Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот
Паде в день бурi iз висот.
На вiтах зв'ялених конвалiй
Росте мiцний хижак-бур'ян.

Навiщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.
Тож як на вас паде камiння,
То ви не плачте iз терпiння,

Але з камiння в лютий мент
Будуйте силi монумент
I силу силою стрiчаймо,
Не проклинаймо!

Те, що нас не вбиває - робить сильнішими.(с)

Батурин - резиденція гетьмана Мазепи на ті часи був доволі великим
містом. Залога фортеці налічувала 7 тисяч козаків. Наказний гетьман - полковник Дмитро Чечель. Сотник - Дмитро Нестеренко. Генеральний
гарматний осавул - німець на українській службі Фрідріх Кенігсек.
Восени 1708 року московське військо (близько 21 тисячі чоловік) підійшло до мурів Батурина. Спочатку О.Меншиков вдається до переговорів, та, отримавши відмову захисників, штурмує місто. Війська ж Мазепині, що стояли залогою в місті, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю і відвагою. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і росіяни, зазнавши   значних втрат, відступили від міста, перейшли Сейм, щоб розбити табір для ночівлі. В цей час у таборі О. Меншикова з’являється посланець від наказного Прилуцького полковника І. Носа, завзятого прибічника московського царя. Посланець показує російським військам таємну підземну вилазку до міста.Рано-вранці 2 листопада 1708 року російське  військо, пробравшись таємним ходом, вдарило  одночасно ззовні та зсередини оборонних  укріплень. Протягом двох годин переважаючі  війська О. Меншикова завершили навальний  наступ.
Столиця української держави, місто  європейського зразка, за жахливу листопадову  ніч перетворилося на згарище та суцільне  кладовище.В батуринській різні загинуло понад 14 тисяч людей різного віку і статі.
Узятих у полон козаків, сердюків та міщан в’язали докупи мотузками. Деяких четвертували, відрубуючи по черзі праву руку, ліву ногу, потім ліву руку й праву ногу, садовили на палі. Швед Фріксель повідомляв, що «Меншиков звелів прив’язувати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина»
Фрідріх Кеніґсек помер від числених ран. Його тіло колесували в Конотопі, а опісля відтяту голову з виколотими очима, як свідчить Лизогубівський літопис, у Сумах «на стовпі кам’яному також на шпицю залізную устромлено». Пораненого Дмитра Чечеля привселюдно колесували в Глухові —ламали кістки рук і ніг на спеціальному колесі, що крутиться. Решту мазепинців укупі з родинами катували в Лебедині.
Треба вділити загиблим пам яті...
Бо те, що не вбиває наше прагнення волі - робить його сильнішим

Від групи "Арія" - привітаннячко з Армагеддоном. Зізнаюся чесно, іноді хочеться, щоб цей огидний світ провалився в безодню.

Присвячується Великій Ночі, покровительці жахливого і незвичайного. Тем Грінхілл "Врата готікі" Легкий готичний сум за минулим, що так і не стало прийдешнім та Канцлер Гі "Дікая охота" Нервовим та занадто побожним прохання не дивитись)))

Хвалимо Сварога, Діда Божого…

«Коли в здивуванні, захопленні і натхненні, у горінні щастя і піднесення, Людина підняла голову обличчям до небесних висот, розпружила руки, немов би хотіла обійняти світ увесь, - вона тоді зустріла своїм зором Найвище Небо. Душу цієї людини залила могутнім струменем блаженність і відчуття своєї духовної сутьности і сили. Вона народилася тоді як Духовна Істота, саме як Людина – як Ману – …як істота, що думає і відчуває».
Так описує відчуття єднання з Покровителем нашого світу український містик Володимир Шаян.
«Велесова Книга» згадує Небо - Сварога трохи не найпершим в довгому переліку Богів.
«Хвалимо Сварога,
Діда Божого, який тому
роду Божеському є началом,
і всенькому роду криниця вічна,
яка витікає влітку
від джерела свого
і взимку ніколи не замерзає.
А тієї Води Живущої п’ючи,
живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього,
і прибудемо до Лук Його Райських»
З цих слів витікає, що Сварог є родоначальником Богів і господарем «райських лук», на яких вочевидь відпочивають перед перевтіленням праведні душі. Велес Книга зберегла для нас чудовий поетичний опис «лук Сварожих»:
А там побачимо
Пращурів своїх і Матерів,
Які порядкують у Сварзі
І там отари свої пасуть
І віни свої вінять (плетуть вінки)
І життя мають, як і наше
Там немає ні гунів, ні еланів
Тільки Права княжити має
І та Права є істинна – яко Нава скинута
Але  Ява дана,
І пребуде віки вічні коло Світовита
І Заребог іде краєм тим
І розказує пращурам нашим
Як ми живемо на землі
І як страждаємо, і як багато зла
А там зла немає
І трави зелені зустрічають їх
І зустрічають шелестом своїм
Про волю Богів
І щастя людей тих
І маємо глядіти
Степи райські в Сварзі
Яка є синя
І та блакить іде від Бога Сварога.»
В індоарійській космології Сваргою називають «небо, житло світла, куди відходять душі достойних  людей, перш ніж повернутися до земного існування згідно закону карми» (Словник-довідник «Індуїзм, Джайнізм, Сикхізм). Тобто паралель є очевидною. Однак, незвичне звучання стародавнього імені Бога Неба привела до того, що деякі українські народознавці, і серед них В. Скуратівський запевняють, що «Бога Сварога» в слов’янській системі вірувань не існувало взагалі. Хоча це ім’я і зустрічається в літописах.   
 В «Іпатієвому Літописі» Сварога порівнюють з Гефестом, тобто з Богом-ковалем, або Богом-ремісником. В богознавчій праці «Матір-Лада» російського дослідника язичництва Д. Дудка, Сварог порівнюється з Тваштаром, ведійським Богом-ковалем, котрий зробив для Індри громову палицю, або з Вішвакарманом, котрий викував небо. Сварог, за скіфськими переказами, подарував людям ковальські кліщі та плуга.
Однак, як уже говорилося вище, згідно Велесової Книги, Сварог є Божеством набагато вищого духовного рівня.
Свароже!
Ти, що сотворив світло,
Ти є Бог Світла
І Бог Прави, Яви і Нави
Се бо маємо їх во істину
І є та істина наша
Що переможе темну силу
І виведе нас до блага
Тобто, в дуальній концепції світу Сварог вважався проявом Білобога, котрий має перемогти «темну силу». В світі Богів Сварог є родоначальником «роду Божеського», в світі потойбіччя – володарем райських лук, а в явному світі – ще й подателем добробуту через свій шлюб з Матір’ю Землею.
Велес Книга зберегла ще одне ім’я Небес – Питаре Діяре (Батько Дій), саме в якості подателя добробуту.
І се давав мужам своїм, Питаре (Батьку)
І обітницею Твоєю хай буде
І повноплодіє, і овочі, і зерно
І се радіємо тому
І гаразд буде в тому
І так буде до конечного дня.
Ще одним іменем Батька-Неба, напевне було – Лад. Ми вже згадували народні пісні весняного циклу, в яких згадується Дід (або Див) Ладо. Ладом, згідно «Слова про Ігорів Похід», в історично не такі вже й далекі часи жінки називали коханого. І «лад» в багатьох слов’янських мовах означає порядок, але не жорсткий, а порядок розміреного спокою.
Можливо, ще однією назвою-означенням Батька Неба було Род, яке замінило ведійське «Батько Дій» і використовувалося в якості все того ж прояву Неба, як подателя добробуту.
І тут спершу Сварога
Пращури молили
Де Роду й Рожаниць було джерело,
Перепросили і тоді бо
Кришили хліб наш…
Тобто молили Сварога біля джерела, присвяченого Роду-Сварогу. Опісля опису пожертви Сварогу-Роду та Рожаницям (певне – Ладі з донькою Лелею) одразу ж іде пряме звернення до Сварога. – «Свароже, ти, що сотворив світло…»  Тобто Велес Книга подає тут місце обряду, хід обряду і обрядову молитву.
Ще одна згадка про Род з його неодмінними супутницями Рожаницями є у Велес Книзі одразу після опису «трудних часів засухи і мору корів», та опису того, як в давні часи споріднені племена допомагали одне одному.
І се Роду Рожаниць імена
До серця ввійдуть
І захистять нас від ворогів
Отже, допомога Роду й Рожаниць знову має прийти у важкі часи, як приходила вона «сто років тому» в образі доброзичливих родичів. У християнській літературі теж згадується Бог на ймення Род, так само разом із Рожаницями. У «Сповідальних питаннях»  оповідається, що їм на пожертву крають хліб, і сир, і мед. «Слово про ідолів», датоване 12-м століттям, також згадує, що «словєнє почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, перш, ніж Перуну, Богу їхньому». В «Слові Ісаї Пророка» Рода та Рожаниць порівнюють з Божествами врожаю Близького Сходу, які «були могутні», «їздили на хмарах» і з’являлися у супроводі двох супутниць-дружин.
Відомий історик та дослідник слов’янського язичництва Б.А.Рибаков вважає, однак, що Богу Роду є тотожним Світовид, приводячи на доказ цього композицію образу «Збручського Світовида», де явно виражена влада цього Божества «над трьома світами: Богів, людей та потойбіччям». «Язичництву дорікали багатобожжям, - пише Рибаков, - а християнству ставили в заслугу винахід монотеїзму. Але він почав виникати за кілька тисячоліть до перших християнських творів. Серед слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Світовид».
Оскільки нас вчили в радянській школі, що світ розвивається «від нижчого до вищого, від простого до складного», то немає нічого дивного в тому, що гідний поваги історик намагається довести – пращури дійшли «від нижчого до вищого» раніше за християн, розвинувши ідею Бога-творця за кілька тисячоліть до хрещення. Культ Рода, вважає він, замовчувався християнами навмисне, хоча і прирівнювався ними в запалі полеміки, до єгипетського Озиріса, біблійного Ваала а то й самого Саваофа.
Хоча Рибаков вважає, що західні слов’яни шанували Рода під ім’ям Світовида, однак Світовида з Аркони дослідник з Родом не ототожнює, називаючи його «чотириликим Богом війни». Б. Рибаков посилається на те, що опис Образу Світовида з Аркони, відріжняється від Образу Збруцького Світовида, який має «чотири грані – чотири боки світу, три яруси – три вертикальних світи. Верхній ярус – світ Богів, другий – світ людей, третій – підземний світ. Увінчаний Образ княжою шапкою – ознакою влади». (Д. Дудко «Матір-Лада)
 Дійсно, за описом Саксона Граматика, образ Світовида з Аркони мав яскраво виражену воїнську атрибутику, що й не дивно – адже на Руяні Світовид вважався покровителем воїнського ордену. Б. Рибаков же хотів довести, що саме Род, якого ще могли називати Світовидом, є не тільки прародителем слов’янських Богів, а і Прабогом, Прародителем Всесвіту. У своїй книзі «Язичництво давніх слов’ян» він на основі своїх досліджень робить наступні  висновки, проголошуючи при тому тотожність Рода та Світовида:
«Род є творцем Всесвіту…
Род вдихає в людей життя (життєву силу)
Род є Богом неба та дощу
Род покровитель земної води
Род покровитель вогню
Род зв’язаний з підземним «навським» вогнем
Але майже всі приведені вище означення (окрім першого) більше властиві  Сварогу, аніж Світовиду. Згадаймо Велес Книгу – Сварог є «Богом Прави (неба) Яви (земного світу) та Нави (Потойбіччя). Вогонь в літописних джерелах іменується Сварожичем. Лад-Сварог і Мати-Лада були покровителями шлюбів, тобто якраз того, що дає людям життя. Саме Сварог є «вічною криницею» всіх родів нашого світу – Божеським, а через Богів і людським. В християнських повчаннях говорилося «Всьому є творець Бог (Ягве), а не Род» саме в зв’язку з виникненням людського роду.
Саме оці паралелі християнських книжників, котрі порівнювали Рода з Ягве-Саваофом і дали змогу російським дослідникам означити Рода як Творця Всесвіту. Щоправда, можна зауважити, що в християнських гностичних апокрифах біблійний деміург є творцем лише нашого, земного світу, і зовсім не є рівнозначним Абсолюту.
Ми вважаємо Сварога-Рода найпершим проявом Світовида-Творця саме для нашого світу. Якщо культ Світовида був універсальним, і вбирав в себе всі Божественні прояви Всесвіту, то Батько-Небо та Земля-Матінка є опікунами саме нашого Світу, який так і зветься Земним.
Як Сварог, Батько-Небо є оберігачем Вираю, місця перебування духовної сутности Пращурів, як Лад, він є творцем світового порядку, як Род – породжує Богів-охоронців світу, а через них і людей. І завжди з ним поруч Матір-Лада, яка зовсім не є «темною протилежністю світлого чоловічого початку», як-то намагаються нас запевнити багато світових релігій. Шлюб Землі та Неба є навіть не «єдністю та боротьбою протилежностей», а гармонійним злюбом рівних світлих Сил, завдяки яким наш Світ несе в собі зерна краси та ладу.
Батько-Небо звичаєво є «чоловічим» Божеством. Адже чоловіки  потребують опікунства і ласкавої, а часом і твердої батькової руки набагато більше, аніж жінки. Якщо жіноча сутність здебільшого є в ладу з проявами Матері-Землі на підсвідомому, або чуттєвому рівні, то чоловік найчастіше сприймає світ на рівні розуму, не тому, що у нього відсутні почуття, а тому, що ці почуття штучно заблоковані тисячоліттями патріархального суспільства, коли чоловік мусив вважатися володарем, навіть якщо у нього не було до цього ніяких здібностей.
Батько-Сварог вивільняє чуття, опікується містиками та людьми, котрі здатні поєднуватися з обраним Божеством на підсвідомому рівні. Він же допомагає не зірватися в безодню надмірної екзальтованости, і батьківською рукою спрямовує на обраний шлях. Він  допомагає «вкладати душу» у виготовлені речі, є опікуном вмілих ремісників, та осіб, здатних до створення планів та проектів створення будь-чого: від нової хати до нової держави.
Звичайно, природня релігія не вимагає, щоб чоловіки та жінки вшановували кожен окремо свої чоловічі або жіночі Божества. Опіка Матері-Лади так само необхідна чоловікові, як сила Батька-Неба для жінки.
Отже, славити Сварога та Матір-Землю можна і потрібно всім, під різними іменами і в різних проявах. Природня віра тим і відріжняється від неприродньої, що кожна людина може вибрати собі до душі і Божий прояв, і Боже ім’я і спосіб славлення. (с)

Взято з рідновірського сайту
 

«Благослови, Мати…»
Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.
Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.
Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і  ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.
Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.
Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.
Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.
Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.
Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.
Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.
Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки.
Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.
За кельтськими повір’ями Богиня-Діва:
а) пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення;
б) приходить на Землю на весняне рівнодення;
в) «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається  з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням.
г) вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення.
д) засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).
Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є  вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку.
Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями  та народними віруваннями русинів:
а) Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
б) Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих  обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи.
в) Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода,  вони є недоречними.  Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
г) Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються  перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
д) Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.
Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).
Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку. (с)
Взято з рідновірського сайту.
 

Знайшов цікавинку про шлюб за звичаєм... індійських ельфів


Весільний обряд за одним із стародавніх звичаїв.

В одному з писань ведійських часів говориться, що  весілля має відбутися в півріччя, коли зростає день, в півмісяччя, коли зростає місяць, і при щасливому розташуванні зірок. При обряді присутні родини обох закоханих, жрець з’єднує руки наречених, і він же закликає Богів у свідки обряду. В екстремальних умовах «обвінчати» молодих могла особа, наділена владою, як от капітан корабля, або командир військового загону.
Існував, однак, обряд для якого не були потрібні свідки. У ведійській Індії він називався «весілля за обрядом гандгарвів.» Гандгарвами звалися істоти, які за своїм походженням були нижчі від Богів-девів, але вищі від людини. Вони були високі на зріст, вродливі, робили собі вигадливі зачіски з довгого волосся, любили співати та грати на музичних інструментах і красиво одягатися. Незважаючи на свої поетичні нахили, гандгарви були доволі войовничою расою, і стародавні легенди описують їхні сутички з людьми, а то і з Богами. Єдине Божество, яке вони шанували від серця, був, як не диво, відважний Індра, в палаці якого і збавляли час ці вічно юні чоловіки та жінки. Жінки-гандгарви були грізною зброєю Богів – існує легенда, що одній з них вдалося пересварити між собою двох братів-асурів з якими ніяк не міг зладнати Індра. Часом гандгарви, як чоловіки так і жінки, закохувалися в людей і навіть залишалися з ними жити. Але вони й тут не могли без пустощів – улюбленою розвагою апсари (дівчини з роду гандгарвів) було влещення і зведення з розуму самітника, або пустельника, який зрікся земних радощів задля того, щоб досягнути вищого духовного рівня. В суто європейських легендах схожих осіб називали альвами, ельфами, або сіддгами.
Оскільки гандгарви не любили довгих обрядів і зайвих балачок, їхнім весіллям був обмін квітковими гірляндами в місці, укритому від зайвих очей. Саме від них, як-то говорять перекази, подібний шлюбний звичай перейшов до людського роду і навіть увійшов в узаконений перелік шлюбних обрядів. Двоє закоханих при цьому вінчанні мали покладатися одне на одного і безоглядно одне одному довіряти. З початком Калі-Юги, коли звичаї почали псуватися, шлюб за обрядом гандгарвів брахмани не схвалювали через численні зловживання  довірливістю дівчат, котрі погоджувалися на це «весілля без свідків».
Чи можливе відновлення цього простого обряду в наші часи? Ми відповідаємо: «А чому б і ні?». Зрештою занадто часто пишні весілля обертаються для молодят швидким розлученням. Ясна річ, що, за існуючими в сучасній країні законами, «шлюб гандгарвів» згодом потрібно затвердити в РАГСі. Але в духовному плані «шлюбу без свідків» буде достатньо для тих рідновірів, котрі прагнуть почати подружнє життя «з чогось особливого».
В наших широтах найкращими днями для подібного шлюбу є Ярилів День (21.04), Великдень (6.05), а також – Ніч на Літнє Сонцестояння (21-22. 06.). Взагалі ж щасливим часом для цих шлюбів є період від Весняного Рівнодення до Літнього Сонцестояння. Замість обміну квітковими гірляндами наші слов’янські пращури, яким теж був знайомий подібний злюб, обмінювалися вінками, а згодом – перснями.
В давнину перед подібним шлюбом міг відбутися обряд заручин, під час якого закохані обмінювалися заручними перснями. Якщо шлюбний перстень мав бути у вигляді кільця, що символізувало безкінечність, то на заручних перснях могли бути родові знаки-печатки, або ще якісь відзнаки. Від шлюбу ці заручини відріжняло єдине – закохана пара не вступала в статеві стосунки. Причин тому могло бути багато – негативне ставлення рідних до майбутнього шлюбу, бажання перевірити свої почуття, раптовий від’їзд нареченого в далеку мандрівку, на війну, тощо. Однак заручені мали зберігати одне одному вірність, неначе уже були подружжям. В наш час заручини дозволять перевірити міцність почуттів закоханих – молода пара мусить з’ясувати для себе, чи дозріли вони для шлюбу, і чи зв’язує їх щось міцніше, аніж буяння почуттів молодості.
Під час обміну заручними перснями закохані можуть по черзі промовити слова наступного славня:
-    Ми єдині
-    Душами у Світлі
-    Ми поєднаємось
-    Тілами на землі
-     У належний час
-    У призначений строк
-    Бо духом ми були, і є
-    І будемо Одним...
Або просто сказати – «Свідками нам Боги».
Славень при обміні перснями шлюбними потребує деяких пояснень. В давнину вважалося, що двоє йдуть до шлюбу, аби створити «гідну домівку для гідного духа». Тобто, головним завданням шлюбу вважалося зачаття та народження дитини, в яку мав втілитися хтось із пращурів, продовжуючи тим самим земний рід. А отже, ті, хто наважився на «шлюб без свідків», мають знати, що своєї шлюбної ночі вони не мусять запобігати зачаттю. Зачата цієї ночі дитина буде здоровою, розумною і сильною. В ідеалі «шлюб без свідків» - це взагалі найперша ніч любові як для хлопця, так і для дівчини.  Однак, в часи Калі-юги, подібна досконалість трапляється дуже нечасто. Тому для тих, хто бере шлюб за цим обрядом, але вже мав до того статеві стосунки, необхідно замість «чистими і духом і тілом» промовити «чистими духом своїм», на знак чистоти помислів. Якщо шлюб відбувається Купальської ночі, то, перед тим, як усамітнитись, потрібно тричі перестрибнути через вогнище, очищаючись від скверни.
Бажаючі взяти шлюб по черзі промовляють:

- Душі пращурів
- З дубового гаю
- Гляньте на нас нині
- Хай Боги вирішать
- Хай вони визначать
- Кому з вас зійти у Яву
- Кому відродитися в славі
- Ми є чистими
- І духом і тілом
- Ми творитимемо
- Притулок для душі неявної
- Ми чекатимемо
- Їхнього вибору
- І вашого приходу.

Закінчується славень також словами «Свідками нам Боги».

Попередження:
Цей шлюбний обряд є дуже сильним в духовному плані. Тому наслідки його розірвання, а тим більше обману особи, котра довірилася коханому, можуть бути непередбачуваними і дуже лихими. Такі ж лихі наслідки тягне за собою вбивство шляхом аборту дитини, зачатої цієї ночі, або змушення чоловіком своєї подруги до такого чину. Якщо ви є рідновірами, то вам найкраще спершу обмінятись заручними перснями і добре все зважити. Для не рідновірів такий шлюб є небажаним взагалі, бо молоді люди, котрі не відчувають сили Богів, можуть «одружитися без свідків» задля оригінальності, бажання похвалитися перед приятелями, а тоді покинути свого друга чи подругу не знаючи, що невіра в Богів не рятує від їхнього справедливого суду. Виняток серед не рідновірів можуть ставити езотерики, або ті, хто серйозно вивчає природні сили і знає наслідки, які бувають, коли ці сили розгнівати.
(взято з рідновірського сайту)