Моя хвороба спочатку здавалась мені легкою застудою, якій взагалі не варто було приділяти особливої уваги. Проте через кілька годин, увечері, температура піднялась до сорока і навідріз не хотіла нічим збиватись. Тому терапевт, якого я викликав зранку, безапеляційно відправив мене до лікарні. Так досить швидко із свого затишного ліжка я перемістився на лікарняні нари.
В палаті, в яку мене помістили, було усього два ліжка: моє – ліворуч від дверей, ще одне, порожнє – праворуч. Зліва від входу були ще одні двері, у вбиральню, спільну для двох палат. Всередині неї просто поруч втулились унітаз і умивальник, над яким висіло дзеркало, і щоб усамітнитись, треба було зачиняти зсередини на защіпки двері до обох палат. Защіпки були досить кволі і теоретично мали б виламуватись легким рухом руки, тому у вбиральні ніхто довго не засиджувався.
Вхідні двері до палати мали замок, який міг відкриватись чи закриватись тільки ключем, як ззовні, так і зсередини, тому ним ніхто не користувався. Увесь вид з єдиного вікна затуляла собою сусідня до лікарні будівля з червоної цегли, в якій вікон не було взагалі. Перші три дні своєї неволі, поки температура була ще висока, я майже увесь час лежав і спостерігав, як за вікном кружляють мініатюрні сніжинки, час від часу застряючи в проміжках між цеглинами будівлі, і надаючи їй, як здавалось, більш привабливого вигляду.
На четвертий день, коли мені вже стало відчутно краще, до мене нарешті підселили сусіда. Ним виявився дідок, на вигляд уже геть старий. Його вкрита пігментними плямами шкіра нагадувала поношене ганчір’я, і відповідно до того звисала з обличчя і тонких рук. Він мав неслухняну копну сивого волосся, такі ж неслухняні кошлаті вуса і брови, навислі над затуманеними голубими очима. Ходив і взагалі рухався він повільно, проте досить впевнено.
Як і попередні дні, цей минув для мене у повній самотності. Ніхто не телефонував і не навідувався з передачами. Їсти не хотілося, а оскільки усім навколо було не до того, я лише раз на день спускався в лікарняну їдальню, де брав огидний супчик з самої розвареної локшини та з великими шматками моркви за дві гривні десять копійок та ще кефір з ледь відчутним запахом корови.
На цьому тлі я міг тільки заздрити своєму новому сусідові. Ще з самого ранку його відвідала дружина – товста жвава бабуля з пофарбованим в скажений оранжевий колір коротким кучерявим волоссям, а ввечері прийшла дочка з зятем. Дочка була довга і бліда, а зять – низький і смаглявий. Він майже увесь час мовчав і відсторонено чекав, доки жінка набалакається з батьком.
Увесь інший час дід не завдавав мені жодного клопоту – лежав мовчки і навіть не кашляв, тільки важко дихав. Нарешті ввечері, коли вже мали вимикати світло, він заговорив до мене.
- А підкажіть мені, яке сьогодні число?
- Двадцять п’яте, - відповів я.
- А чи приходила сьогодні до мене дружина?
- Так, приходила.
- А дочка?
- І дочка також.
- А сестра моя, Соня, була?
- Ні, сестри не було.
Як виявилось, за весь свій денний спокій дід відігравався вночі. Він всю дорогу щось нерозбірливо бурчав крізь сон і не давав мені нормально заснути. Жодного слова з того бурчання я так і не розібрав.
Наступного ранку знову прийшла дружина. Я зіштовхнувся з нею в коридорі, коли вона вже виходила, а я саме повертався з їдальні. Привітався з нею і машинально спитав:
- А чому це до вашого чоловіка не приходить сестра?
- Яка сестра? – здивувалась вона.
- Як яка? – тепер настала моя черга дивуватись. – Соня.
- Вона померла взагалі-то. Чотирнадцять років назад. – якимось дивним голосом відповіла баба, подивилась на мене як на психа і пішла собі.
Я почав сумніватись у адекватності свого сусіда і скоса підозріло поглядав на нього. Та він поводив себе абсолютно спокійно. Увечері знову прийшла дочка з зятем, вони знову мирно бесідували. Я вже почав думати, що щось наплутав, але перед сном дід задав мені ті ж самі чотири запитання.
- Ні, ваша сестра не приходила, - знову відповів я.
Дід сумно кивнув і повернувся до мене спиною. Всього через декілька хвилин він захропів, а потім знову почав бурмотіти.
Друга ніч була ще веселіша. Дід постійно прокидався і голосно вигукував імена незнайомих мені людей. Я терпів деякий час, потім відповідав йому. Кожного разу пояснював йому де він, і хто я такий, що нікого з рідних немає поруч, і взагалі зараз глуха ніч і треба спати. Тоді він починав розпитувати, де туалет, і мені доводилось вилазити з-під ковдри, і навпомацки вести його у вбиральню. Я збився з ліку, скільки разів за ніч це повторилось, і відключився ближче до ранку, коли і мій каратель сам перестав мене займати.
На третій день нічого не змінилося. Вранці дружина, ввечері дочка. Вони подовгу говорили з дідом, і нічим він не видавав у собі того ненормального, якого знав я, ні разу не згадував і про Соню.
Щоб не відповідати на одні і ті ж питання, я ліг спати набагато раніше звичного. І нарешті заснув глибоко і спокійно.
Я їхав невідомо куди у тролейбусі – хоча насправді не їздив у тролейбусах сто років. Усі сидячі місця були зайняті бабами і немолодими жінками. Я стояв всередині салону, мимо час від часу просовувалась повна кондукторка, обличчя якої здалось мені знайомим. Поруч зі мною на подвійному сидінні весело щебетали пару милих дівчаток молодшого шкільного віку.
На черговій зупинці в тролейбус заліз неймовірно гладкий лисий дід. Його гігантське черево випирало далеко вперед, здавалось ґудзики на сорочці ось-ось тріснуть і розлетяться в різні боки. Одна з більш молодих жінок поступилася йому місцем.
- А вас в школі не вчили поступатися місцями? – протягнула вона їдким голосом до дівчаток.
- От молодь пішла! – додала одна з баб з кравчучкою.
Решта охоче підтримала розмову. На дівчат з усіх боків полились помиї, а самі вони розгублено вдавились в сидіння. Я відкрив рота, щоб сказати щось неприємне усім бабам. В цей час скрипнули двері і розбудили мене.
Скрип прозвучав однозначно наяву. Стояла глуха ніч. Двері в палату виглядали зачиненими, проте тепер скрипнули дошки на підлозі. Наче хтось зробив нерішучий тихий крок.
- А ви хто такі? – раптом заговорив дід.
- А, ясно, - мабуть, почувши відповідь у своїй голові, продовжив він. – То ви проходьте.
Дошки знову скрипнули кілька разів і замовкли біля його ліжка.
- Ви сідайте, ось якраз два стільці. – Він нерухомо лежав на спині і тільки говорив. Я витріщив очі – в кімнаті були лише ліжка і тумбочки, жодного натяку на стільці.
- Ой, а де ж це я? – продовжував дід.
- А чого це ви саме сьогодні прийшли?
- А ви не голодні?..
- Соня, ну чому ти їх проганяєш? Ти ж бачиш, це добрі люди.
- Не звертайте уваги, вона в мене добра, тільки не в настрої сьогодні. – Знову заговорив до невидимих гостей.
- А як ви доїхали? Довго добирались?
Раптом він замовк, продовжуючи тільки хрипло дихати. Запала тиша.
- А ви хто такі? А, ясно… То ви проходьте, - знову заговорив через хвилину, і кроки знову проскрипіли до його ліжка.
Моя душа полізла в п’яти, а дід повторив свій монолог слово в слово і замовк. Я лежав нерухомо, проте коли він заговорив втретє і втретє ж проскрипіла підлога, я не витримав і кинувся до дверей.
Та двері не відчинялися. Я безсило смикав ручку, але безрезультатно. Нарешті знову скрипнула підлога – зовсім поруч, за моєю спиною. І я, хоч ніби здоровий дядько, з дитячим страхом в два стрибки заскочив під ковдру.
Дід продовжував розмовляти з пустотою, тільки його голос уже зривався, а дихання зробилось зовсім важким і поступово перетворилось на глибокий стогін. Я марно вдивлявся в залиту слабким місячним світлом кімнату, але бачив тільки вдавлену в ліжко фігуру, яка все сильніше задихалась.
Тоді я закрив очі. Раптом перед ними з’явилось обличчя кондукторки з тролейбуса. Я намагався відігнати його, проте обличчя намертво засіло в уяві. У видіння не було тулуба, тільки голова, шия і руки. І ось її ліва рука піднялась звідкись знизу і показала на туалет. Як же я сам не додумався!
Я розплющив очі і кинувся до дверей. Вони були прогнозовано закриті на защіпку, проте я плечем з розгону легко вибив їх. І коли проходив уже мимо дзеркала, мене скував хворобливий жах. Наче дві руки схопили мене за голову і намагались повернути обличчям до дзеркала, щоб зазирнути у нього. З останніх сил я пробіг мимо і вибив другі двері, чим немало налякав сусідів. Та через їхню палату нарешті потрапив у коридор.
Чергова медсестра мирно дрімала на посту, але зорієнтувалась швидко. Двері насправді виявились чомусь зачиненими на замок, проте ключ швидко знайшовся. Знайшовся і якийсь лікар, і пара санітарів з носилками, які погрузили на них діда і понесли в невідомому напрямку. Я залишився сам у палаті, тільки тепер навколо панувала безперервна мертва тиша. Я зміг заснути лише під ранок, а вже коли світало, діда повернули до палати. Його дихання нормалізувалося, і він тихо спав.
Вранці знову прийшла дружина, і вони удвох вирушили гуляти коридором. Ледве дочекавшись закінчення обходу, я побіг у кабінет до лікаря. Переконував його, що мені вже набагато краще, і я дам собі раду. Згадуючи свою вічно пусту квартиру, самозахоплено брехав, що за мною вдома ретельно наглядатимуть. Розказував, як старанно буду лікуватись, ходити на всі процедури, уколи і капельниці. Тільки б скоріше додому. Зрештою, лікар погодився.
З превеликим задоволенням згріб усі свої скромні пожитки і покинув палату. Наостанок заглянув до вбиральні і подивився в дзеркало. Тільки зараз, вдень, там не було нічого, окрім мого відображення.
Ідучи вже коридором на вихід, зупинився і повернувся в протилежний бік. Дід стояв в самому кінці коридору. Дружина була праворуч, і він обняв її рукою за спину. Ліва його рука була також відхилена вбік і трохи вниз, наче також когось тримала. І я не сумнівався, що нею дід обіймав ту, яка минулої ночі врятувала йому життя.
