Хлопець пройшов всередину, слідом за господарем. Останній був невисоким пузатим чоловічком, лисим, зате з вусами. Вдягнений був, як і потрібно, у камуфляжну форму з біркою охоронця. Тим більше, без неї мав би виглядати геть жалюгідно.
- Рано ти, - сказав Санич, сів за стіл і почав писати, вдаючи зайнятість.
Зрештою сам швидко покинув це, виставив дві склянки і дістав з торби з-під столу літрову пластикову пляшку самогону. Випили не закусюючи, заговорили про те та інше. Чоловік хвалився, що нарешті, вперше за два роки іде у відпустку, Сашка не витримав і похвалився кільцем. Навіть дістав і показав для переконливості. Очі господаря засвітились хижим вогнем, тоді Сашка показав йому ще й свого ножа, і той вогонь погас.
Пройшло ще не менше півгодини, доки з’явились останні два гостя. Хлопець підвівся і потиснув їм руки, хоча обоє викликали у нього тільки відразу. Першого звали Сова. Сова був чоловіком уже в літах і весь посивів. Говорив повільно, поважно і довгими реченнями, весь час щось жував. Сашку дратувала ця показна поважність, адже будучи заштатним фізруком, Сова тримав себе як якийсь доктор наук. На додачу він носив вусики точнісінько як у Гітлера, а злі каламутні очі тільки збільшували схожість з фюрером.
Другого звали Андрюша. Незважаючи на те що йому не було ще й тридцяти, він уже відчутно облисів. Увесь час посміхався як ідіот і кидав короткі репліки своїм солодко-приторним голоском. Ймовірніше за все, Андрюша був голубим, і про це свідчило не тільки його прізвисько, та це не цікавило нікого з присутніх.
Господар затулив занавіски на вікні і дістав ще дві чарки. Далі вголос нагадав правила і запропонував вийти всім неохочим, хоча це була формальність. Власне, то був останній момент, коли Сашка міг зупинитись, але він цього не зробив. Переконував себе, що це точно востаннє, та й причина була поважна – всі гроші, зароблені в доках, пішли на кільце, а жити якось треба. На підтвердження цього його шлунок зловісно загарчав. До того ж, він мав чималий стартовий капітал – тисячу гривень, позичених вчора у рідної тітки. Тітка ненавиділа його на всю глибину своєї примітивної душі, але грошей таки дала.
Гра почалась.
Вони грали в одну з найстаріших азартних ігор – кості. Колотили в алюмінієвій кружці два кубики, так шалено, наче від цього залежав результат. Зрештою різко опускали кружку на стіл і дивились на цифри.
Дивне то було казино. Просто повз нього іноді пролітали запізнілі поїзди, а всередині двома кубиками з дитячої гри розігрувались цілком дорослі гроші, а результати писались олівцем на полях старої газети.
Сашці мало пощастити сьогодні, він уже помітив, що виграє через раз. Насправді то більш досвідчені волоцюги давали йому іноді виграти для заохочення, щоб наступного разу здерти набагато більше. Та сьогодні він мав надто великі гроші, щоб можна було так його відпустити. Тому хлопцеві геть не таланило, і тітчина тисяча швидко випарувалась.
- Я буду грати в борг, - сказав він.
- Е нє-нє, - помахав вказівним пальцем господар. – У тебе ще є що закласти.
Проклинаючи свою язикатість, хлопець погодився. Перед очима пролетіло усе, що він міг зараз отак втратити. Замружився і викинув жахливу комбінацію – один і два. Санич легко її перебив, і уже манив до себе рукою.
Сашка дістав кільце і обережно поклав на стіл. Червоний камінчик у ньому був зовсім мініатюрний, як піщинка. Він яскраво блиснув у штучному світлі лампи, і блиск той відбився в очах господаря, який швидко прибрав виграш в кишеню сорочки.
Нарешті скінчився самогон. Тепер можна було зупинитись або грати в борг. Але Сашка зупинитись уже не міг. Він залишився сам-на-сам з господарем, інші двоє тільки спостерігали посоловілими сонними очима. Кінець кінцем він награв ще п’ять тисяч боргу без урахування кільця. Тільки тепер Санич змилувався і сказав «Досить».
Він сидів і ледь не світився від своєї блискучої перемоги. Ситуацію ускладнювало те, що був він уже в дзуськи п’яний. Сашка теж був п’яний, його не слухало тіло, а язик заплітався, тільки мозок прояснів від критичної ситуації і працював неймовірно чітко і ясно. П’ять тисяч – це ж катастрофа для нього.
- Давай подумаємо, як ти повернеш мені борг, - нарешті заговорив господар. – Для початку підміниш до кінця місяця мого сина на «Грифі».
Сашка знав сина Санича і ситуацію, яка склалася довкола нього. Цей хлопець, Антон, був наділений від природи янгольською зовнішністю, але мав просто-таки жахливий характер. За ним давно плакала тюрма, тільки все якось йому щастило. Останнього разу Антон влаштував дебош на приватній яхті «Гриф», хазяїн упіймав його і змусив місяць щодня драїти її. Яхта здавалась в добові оренди бидлу із заробітком трохи вищим за середній, що дозволяло цьому бидлу відчувати себе елітою. Відмивати щоранку з палуби чиєсь блювотиння і згрібати в каюті використані презервативи було не надто приємною роботою, і тепер вона дісталась Сашці.
- За це я тобі прощу… ну нехай 800 гривень, - закінчив речення господар, і продовжив прицмокувати і вголос думати, що робити з рештою боргу.
- То потім, - перебив його Сашка. – Спершу кільце.
- Ууу, - затягнув Санич. – Ну, як розумієш, ця річ для тебе цінна, значить і для мене цінна, тут треба щось подумати. Слухай, - перейшов він на шепіт. – А ця твоя подружка гарна? Може, приведи мені її, ми тут поспілкуємось тісненько, я і колечко заодно віддам…
З його грудей вирвався п’яний регіт. Це була остання капля, яка переповнила вінця Сашкиного терпіння, і він вихопив ножа. Санич, будучи хоч яким там військовим, устиг прикрити рукою горло, але юнак натомість засадив йому ножа просто в око по самісіньку колодочку. Обидва гостя роззявили роти, роззявив рота і Санич. Тільки Сашка закляк нерухомо, намертво вчепившись в ніж. Голова господаря повільно сповзла з ножа, а далі він увесь разом зі стільцем глухо гупнув на підлогу.
- Скільки крові… - прошепотів Андрюша.
Сова хотів устати, але повернутий у його бік закривавлений ніж змусив його передумати. Деякий час усі троє сиділи в тиші і важко голосно дихали. Сашка отямився першим.
- Ви не бачили мене, а я не бачив вас. Я забираю те, що потрібно мені, а ви усе що хочете. Згода?
Такий план цілком влаштовував волоцюг. Сашка першим підійшов до тіла і боязко поліз у кишеню на грудях. Доки витягував кільце, напружено спостерігав за руками Санича, ніби той міг схопити його при спробі грабунку. Та руки його уже не ворушились, а уціліле око нерухомо дивилось кудись у бік вікна.
Далі настала черга волоцюг. Вони швидко обнишпорили усі кишені потерпілого, перевірили навіть в шкарпетках, не посоромились згребти і дрібні копійки з полички з рацією. Потім довго лічили гроші і ділили їх навпіл.
Сашка поглянув на настінний годинник – пів на п’яту ранку.
- Зміна! – вигукнув він. – О шостій прийде зміна!
Волоцюги заметушились. Втрьох швидко протерли усе, до чого могли доторкатись, і покинули сторожку. За домовленістю пішли у протилежну від міста сторону, зблизились з морем і чапали якийсь час по піску. Далі натрапили на покинутий маленький дерев’яний причал, до якого міг пристати моторний човен.
Тут зайшли в воду і вже по ній побрели в бік міста.
- Якщо нас шукатимуть з собаками, подумають, що ми втекли на човні. А якщо все ж надумають шукати далі сліди понад берегом, то ми дали їм хибний напрямок, - Сова пояснював логіку своїх дій. – І головне, - він прищулився і повторив слово в слово. – Ви не бачили мене, а я не бачив вас.
Пройшовши так більше кілометра, трійця вийшла на берег і заглибилась в ліс. До міста залишалось ще чимало, а вже розвиднилось. Сашка подивився по телефону, що вже початок сьомої – значить Санича уже знайшли, а тепер шукають і їх.
Він пришвидшив ходу, часто озирався по сторонам, спіткався, намагався іти через балки і впадини. Волоцюги переглянулись – схоже, їхній новоспечений поводир виявився найслабшою ланкою і першим міг їх здати. В принципі, Сашка сам запідозрив недобре, тому пропустив їх вперед.
Волоцюги деякий час перешіптувались короткими фразами, а потім взагалі замовкли. Хлопець почав заспокоюватись. В якийсь момент Сова поліз в кишеню за сигаретами, ніби випадково витрусив з кишені кілька копійок і нахилився за ними. Сашка втратив пильність і пройшов повз нього, в цей же час Сова схопив з землі сухе поліно і оглушив його ударом по потилиці.
А зовсім поруч, просто в лісі знаходився старий колодязь. Невідомо звідки він взявся – можливо, жив тут якийсь відлюдько, а може збудували його татари, ще до депортації в сонячний Узбекистан. Так чи інакше, колодязь усох, і люди забули сюди дорогу. Саме до нього волоцюги і понесли свою жертву.
Сашка не втратив свідомість і смутно бачив, як його спочатку тягнули по землі, а потім кинули кудись униз головою.
…Він уже й не пам’ятав як вибрався зі свого пекла – з колодязя, з лісу, подалі від залізниці. Зрештою, він знайшов її і віддав свій подарунок. Стояв жаркий сонячний день, вони сиділи на лавочці над набережною і просто розмовляли. Сашка милувався на її красу і з величезною радістю спостерігав, як швидко покращується її ставлення до нього – але не із-за дорогого подарунку, а взагалі. Говорила вона тихо, так що він не міг майже нічого зрозуміти, і сам відповідав якимось приглушеним голосом. Нарешті вона різко підвелась і почала відходити. Обернувшись, посміхнулась на прощання, і промені сонця відбились на рівних блискучих зубах. Той спалах розбудив Сашку, і він розплющив очі.
Перед очима було темно, тільки високо вгорі виднілось синє небесне коло, яке проривалось у вузький отвір. Він лежав на спині, на холодному колючому камінні із задертими догори ногами. Хотів поворухнутись, але з жахом відчув, що не може. Більше того, не відчував навіть болю в своїх кінцівках, наче їх не було взагалі, тільки нив його скалічений хребет.
Перепочив кілька хвилин і знову спробував. Цього разу зміг поворухнути пальцями лівої руки, яка була заломлена за спину. Тому повільно просунув пальці трохи нижче, в задню кишеню штанів. Поступово вони намацали там червону піщинку, а далі і саме кільце.
Небо потроху сірішало. Воно було так близько! Він би вибрався звідси запросто… якби тільки міг ворушитись.
З глибини колодязя донісся відчайдушний могутній крик. Але серед цієї мертвої тиші він хіба що налякав пару чайок, а далі безслідно розчинився в повітрі і серед шуму проїжджаючих вдалині поїздів.
