Якби не раптове закриття на карантин оглядового майданчика вежі Азаді в Тегерані, у ясну погоду з нього цілком ймовірно було би розгледіти Демавенд – найвищу гору Ірану і гірської системи Ельбурс, що нависає над містом із півночі. І навіть байдуже, що між ними 75 км по прямій, громадину висотою 5610 метрів над рівнем моря видно і з такої відстані.

1. Натомість, отримавши зайвий вільний час через карантин у столиці, ми поїхали в місце, звідки можна подивитися на ту ж саму гору куди з ближчої відстані.

Однією із особливостей показаного у попередній розповіді Тегерану є гори, що нависають над містом із півночі. Мова про хребет Ельбурс, що тягнеться на кілька сотень кілометрів із заходу на схід, відділяючи південне узбережжя Каспійського моря від Іранського плато. Найвища його вершина має 5600 м над рівнем моря, але про неї ще буде привід поговорити, а сьогодні відправляємось до трохи скромніших гір безпосередньо над сумбурною іранською столицею.

1. Нагору можна легко забратися за допомогою підйомника (а там діє повноцінний гірськолижний курорт, що трохи відомий навіть на міжнародному рівні), але ж то для слабаків, коли можна видертися на власних двох.

Певно, у світі набереться не так і мало країн, у яких в столицю потрапляєш не тому, що це туристична точка, а суто через особливості логістики. А вже на місці доводиться дивитись, що там та як, адже столиці нецікавими зазвичай не бувають. Щось таке сталося і з Тегераном, котрий замикав квітневу подорож по Ірану – на нього залишалося два останні дні, за винятком вилазок у гори.

Мабуть, у кожного, хто подорожує, поступово з’являється список особливо улюблених місць, куди хотілося б повертатись. Та не завжди таке можливо із багатьох причин, основна з яких, певно, – той факт, що життя коротке, а побачити хочеться побільше.

1. Із основною частиною українських обласних центрів у мене в цьому плані все простіше, бо в них я зупиняюся на ночівлю чи хоча би роблю пересадки, коли їду кудись у глибинку. Особливо приємно, коли з часом у місті знаходиться що подивитись із пропущеного у попередні візити. Так було і з Івано-Франківськом цього разу.

На завершення розповіді про південний Іран залишилося зганяти на пару годин в село Галат, що кілометрів за тридцять на північ від Ширазу. Галат має вік близько п’яти тисяч років і непогано збережені стародавні квартали, котрі мають давати уявлення про те, як виглядали перські села кілька віків назад. Ну і так склалося, що ми мали якраз достатньо часу до поїзду, аби встигнути його подивитися.

Шираз став найпівденнішою точкою Ірану, яку мені пощастило побачити під час першої подорожі в цю країну (але точно не найпівденнішою із усього цікавого, що там варте уваги). Одне з найбільших міст на півтора мільйони мешканців та одна з історичних перських столиць з масою пам’яток – пропустити його було ніяк не можна.

На шляху між великими й шумними іранськими містами, де мешкають сотні тисяч людей, варто зробити декілька зупинок у їх антиподах – містах, де населення уже багато віків рівне нулю, але тим не менш, вони досі не втратили свій магнетизм, особливо якщо говорити про знаменитий Персеполіс. Зручно, що знаходяться вони всі майже по дорозі між показаним раніше Яздом і поки що непоказаним Ширазом.

Незважаючи на помітний гуцульський колорит, показаний у попередній розповіді Косів не дотягує до найцікавіших міст навіть у масштабах Івано-Франківщини. І тут на допомогу приходять гори, котрі оточують містечко підковою, залишаючи рівнинний простір лише на північному сході. Заради гір я, власне, сюди і їхав. Тим більше, вершини там нестрашні, без проблем підійдуть для одиночних вилазок і навіть такої тюленячої фізичної форми, як у мене після зими.

1. Всі горби облазити не встиг, але показати все одно є що, тож уперед.

Косів – невелике (8,6 тис. чоловік) місто на Франківщині, оточене зеленими пагорбами Карпатського передгір’я, а також один із значних осередків гуцульської культури. На початку травня на два дні Косів став моєю базою для огляду району, тому з нього самого фотографій назбиралося за замовчуванням немало.

Перші документальні згадки про Язд зустрічаються в джерелах близько 3 тисяч років до нашої ери, що робить його одним із найстаріших міст Ірану. Більше того, основні великі війни та потрясіння, що пронеслися за цей час багатостраждальними перськими землями, обійшли його стороною. Звісно, тисячолітніх будівель тут годі чекати, але віком у кілька століть – запросто. Причому мова не стільки про окремі пам’ятки, яких теж достатньо, а про старе місто вцілому – суцільні квартали й вулиці виглядають майже так само, як багато віків тому.